Константин Довгань Анна Черненко
- 1 “Росія пропонує ТАКУ кількість грошей, що починаєш вірити, що будеш жити краще”
- 2 Рекрутинг через соцмережі
- 3 Експрес-доставка на війну
- 4 Квитки для фанатів та армійський контракт на будівництво
- 5 Замість обіцяних мільйонів – схема заробітку на іноземних військових
- 6 Що насправді чекає на колумбійців у російській армії
- 7 Рятівний полон – єдиний шанс вижити
- 1 “Росія пропонує ТАКУ кількість грошей, що починаєш вірити, що будеш жити краще”
- 2 Рекрутинг через соцмережі
- 3 Експрес-доставка на війну
- 4 Квитки для фанатів та армійський контракт на будівництво
- 5 Замість обіцяних мільйонів – схема заробітку на іноземних військових
- 6 Що насправді чекає на колумбійців у російській армії
- 7 Рятівний полон – єдиний шанс вижити
Ця історія може здатися нереальною. Але це факт – у червні 2026 року одразу п’ятеро колумбійських найманців, що служили у російській окупаційній армії, здалися в полон Силам оборони. І зробили це разом.
Вони покинули позиції “на нулі”, не бажаючи чекати вірної смерті, і вийшли, тримаючи над головами білі аркуші з написом “Колумбія”. На цей втечу їх надихнув один короткий телефонний дзвінок.
А поява іноземців з далекої Колумбії спочатку в Росії, а потім і в Україні – у лавах російської окупаційної армії – спровокувала, як розповідають самі колумбійці, масштабний та систематичний обман.
24 Канал поспілкувався з нещодавніми штурмовиками – братами Леонелем та Дієго. Також свої історії розповіли четверо інших колумбійців: Густаво, Карлос, Александр і Кевін, які здалися в полон разом із Леонелем.
Кожен із шістьох військовополонених через перекладача дав дозвіл на фото, відеоінтерв’ю та публікацію. Причин, чому вони погодилися на спілкування з журналістами, назвали кілька. Але головна – те, що їх підступно ошукали в Росії. Кожен із них кілька разів у розмові з журналістами 24 Каналу наголошував на цьому. Тому ми показуємо їхні обличчя та називаємо справжні імена.
Вони знали, що підписують саме військовий контракт, але стверджують, що вербувальники обіцяли їм тилові роботи (ту саму “не штурм”). Але замість цього колумбійці опинилися саме в штурмі як витратний матеріал. Чоловіки вважають, що афера росіян не обмежується лише ними, а носить систематичний характер, буквально охоплюючи кожного колумбійця, який погоджується підписати контракт із російською армією.
“Росія пропонує ТАКУ кількість грошей, що починаєш вірити, що будеш жити краще”
Дієго та Леонель – рідні брати: Дієго молодший – йому 24 роки. Старшому – 32. Вони вдвох підписали контракт зі збройними силами Російської Федерації.
Леонель – старший брат із родини колумбійських найманців, які опинилися в Україні й дивом вижили / фото – 24 Канал
Історія війни для колумбійських братів розпочалася з Леонеля. Варіант служби знайшов його через знайомих.
У мене був друг Паласіо, він професійний військовий із Колумбії, який два роки воював в Африці. Коли він повернувся до Колумбії, з ним зв’язався вербувальник. І цей мій друг розповів мені, що в Росії платять 3 мільйони рублів за підписання контракту. Це лише бонус за те, що ти підписав контракт. А далі платять двісті тисяч рублів щомісячно за роботу на військовому будівництві,
– переказує Леонель слова знайомого, а потім і вербувальника, з яким зв’язався.
Три мільйони російських рублів – це приблизно 132 мільйони колумбійських песо. Це велика сума для середнього мешканця Колумбії. Середня зарплата тут (в залежності від регіону та професії) становить близько 2,5 – 4 мільйонів песо на місяць. Тобто виплата за контрактом сягає 82 мінімальні зарплати – це зарплата за 6 років. Залежно від міста проживання цієї суми вистачить або на новий автомобіль, або на невелику квартиру. “Воювати в Африці” означає бути найманцем у російських квазіприватних військових кампаніях. Спочатку це була так звана ПВК “Вагнер”, а після ліквідації її номіналу Євгена Пригожина найманців переоформили на нову структуру під егідою вже Міністерства оборони РФ. Це утворення отримало назву “Африканський корпус”, що є прямою відсилкою до бойової формації нацистів у роки Другої світової війни.
Брати стверджують, що вони з фермерської батьківщини постійно шукали роботу, на якій би платили більше. Суми, які обещали росіяни, видалися дуже привабливими і для Дієго.
Дієго – молодший брат Леонеля / фото – 24 Канал
Тому до вербувальників він поїхав зі старшим братом. Ось як це було:
Вони пропонують стільки грошей, що починаєш вірити, що будеш жити краще. Але за це практично доводиться віддати свої життя. Ми стали гарматним м’ясом. Все це – дуже велика помилка через мрії, через те, що хотілося вирватися зі своєї ситуації, рухатися вперед.
Рекрутинг через соцмережі
Про вигідний контракт із російською армією можна почути не лише в колах військових чи від знайомих, як це було з Леонелем. Рекламна кампанія набагато ширша: оголошення про великі заробітки “сиплються” на колумбійців із соцмереж. Реклама буває прямою та завуальованою.
Кевін Андреас Кайседо Паломіно / фото – 24 Канал
Саме так контракт знайшов Кевіна. Він серед тих полонених, які здалися разом із Леонелем. Кевін Андреас Кайседо Паломіно – колишній військовий, працював на будівництві і теж поїхав на війну у пошуках грошей.
Переглядаєш фейсбук, і ця реклама вискакує. Я на мобільному телефоні щось переглядав, і з’явилася реклама контракту з добрим заробітком. Там була інформація, що потрібно надавати послуги охорони. У соцмережах багато прямої реклами військової служби. Або різноманітні завуальовані запрошення – програми,
– розповідає свою історію Кевін.
Карлос Альберто Тріана Гонсалес – 25-річний механік з міста Санта-Марта на півночі Колумбії – підтверджує історію свого побратима.
Карлос Альберто Тріана Гонсалес / фото – 24 Канал
Його “зловило” фатальне оголошення, коли він, як завжди, гортав соціальні мережі.
Одного дня за звичкою зайшов у Facebook, і одразу зпливло оголошення. Потрапивши на сторінку вербувальників, які шукали людей для Росії. Я написав їм і пішов на роботу. Пізніше прийшла відповідь: чи цікавий я? Я запитавши, про що йдеться? Відповіли, що ти вступиш на службу до збройних сил Росії як працівник спеціальної служби охорони і будівельник бункерів, а також виконуєш інші роботи, які тобі доручати,
– Карлос розповідає, як попався на російський гачок.
Чоловік згадує, чому він ухвалив рішення змінити одну роботу на іншу – у далекій Росії – швидко. Через 5 днів після того, як він побачив оголошення, почався його шлях на війну.
Експрес-доставка на війну
6 травня 2026 року брати Дієго та Леонель прибули з Колумбії до Росії. А в червні брати вже опинилися “на нулі”, десь між Куп’янськими селами та посадками, які в Росії вже давно і кілька разів оголосили захопленими. А в середині того ж місяця молодший опинився в полоні ЗСУ.
Полонені колумбійці згадують: вербувальники поспішали в усьому – оформленні документів у Колумбії, виїзді, підписанні контракту, тренуваннях на полігонах, нарешті – відправленні “на штурм”.
Те саме відчув кожен із полонених найманців. Для Карлоса між зустріччю з вербувальником та виходом на боєве завдання минуло трохи більше місяця.
10 травня 2026 року Карлос Гонсалес познайомився з вербувальником. Через кілька днів після цього йому вже оформлювали закордонний паспорт і купували квитки за маршрутом “Бразилія – Катар – Росія”.
16 травня Карлос вже перебував у Москві у складі групи з 15 таких самих, як і він, іноземців – “шукачів легкого заробітку”. За його словами, рекрутери зверталися до всіх них на ім’я. Того ж дня їм оформили банківські картки та провели медичний огляд.
18 травня 2026 року Карлос підписав контракт на службу у збройних силах РФ.
Контракт був російською мовою, ми нічого не розуміли. Коли підписали контракт, нам бачили форму та відвезли на першу базу до тренувального табору. Там бачили каски, жилети та повезли на полігон. На полігоні першої бази ми провели приблизно 6 днів, потім друга база – там уже пробули 16 – 17 днів,
– розповідає найманець Карлос про свої “пригоди” в Росії.
А вже 16 червня 2026 року колумбієць опинився на справжній війні.
Місія – це було найстрашніше, що могло статися, – так колумбієць описує те, що побачивши лише за першу добу “на нулі”.
Таку “експрес-доставку” на війну проходять не лише колумбійці.
Густаво Андреас Роа Леаль / фото – 24 Канал
Ще один полонений із групи Леонеля – Густаво Андреас Роа Леаль – згадує, що на тренувальних базах було багато чоловіків з інших країн:
Те, що робить Росія – привозити іноземців з Африки, Франції, Аргентині, Колумбії, Болівії – робить для того, щоб використовувати їх як гарматне м’ясо. Бо нас відправляють туди, де нас убивають. …”На нуль” вони відправляють самих колумбійців, африканців, аргентинців, гватемальців, французів,
– говорить Густаво про варварську тактику росіян, які заганяють обдурених іноземних найманців фактично в рабство.
Квитки для фанатів та армійський контракт на будівництво
Усі шестеро колумбійців їхали до Росії, перетинаючи кордони кількох країн. Для більшості це маршрут “Колумбія – Катар – Росія”. У когось у маршруті була Бразилия. Полонені кажуть, що заїжджали за типовими легендами: Леонель і Дієго – як туристи. Олександр і Карлос – як спортивні фанати.
Щоправда, на запитання, за кого ж або хоча б за який вид спорту вони мали вболівати, чоловіки відповісти не можуть. Деталі з ними не обговорювали (не було часу). Просто попередили не говорити, що їдуть на військову службу в Росію. Мовляв, скажуть – і прощавай заробіток, бо на кордоні розвернут назад.
В один голос полонені стверджують, що Росія їх обдурила. Незважаючи на те, що вони свідомо підписали контракт про службу в армії РФ і стали військовими. При цьому всі підкреслюють, що вербувальники обещали їм, що воювати вони не будуть. Мовляв, взагалі зброю до рук брати не доведеться.
32-річний Леонель стверджує, що зрозумів, що воювати по-справжньому все ж доведеться, лише під час навчання:
Коли ми прибули на першу базу і нам довелося розпочати тренування на полігоні, ми зрозуміли, чому нас тренують бігати у бронежилетах: це не для того, щоб будувати бази.
І додає:
Багато колумбійців тоді зрозуміли, що їх обдурили, вони хотіли повернутися і повернути гроші. Але зрозуміли, що підписали контракт з дияволом.
Дієго три роки прослужив в армії Колумбії, але каже, що і для нього відправка на боєве завдання – тобто реальний штурм українських позицій – стала несподіванкою.
В Колумбії кажуть, що ми будемо на військовій службі, але не кажуть, що ми будемо там, де потрібно вбивати. В контракті, який нам показували, було чітко вказано – “захищати”. А насправді все навпаки,
– каже 24-річний Дієго.
Перших колумбійців, які воювали на боці Росії, взяли в полон ще у 2025 році на Донеччині. Тоді вони теж переконували українських військових, що їхні контракти не передбачали війни, а лише будівельні роботи.
Александр Ов’єдо Пенья / фото – 24 Канал
Те саме кажуть і решта з групи полонених на Харківщині, але вже у 2026 році.
Я знав, що йде війна між Росією та Україною. Але нам сказали, що ми не будемо на передовій. Ми будемо займатися будівництвом, ремонтом,
– каже Александер Ов’єдо Пенья, ще один колумбієць, врятований ЗСУ.
Нам говорили, що ми не будемо проходити військову службу, а просто працювати, укріплювати бункери. Ніколи не казали, що це буде фронт і що ми будемо воювати проти українців,
– додає Густаво.
Я зрозумів, що мені доведеться воювати, коли мене відправили на першу місію. За контрактом ми мали забезпечувати охорону, нам ніколи не казали, що ми будемо воювати. Під час нашої підготовки у мене виникли сумніви: чому нас цього навчають?
– розповідає Кевін.
Замість обіцяних мільйонів – схема заробітку на іноземних військових
До Москви разом із Дієго та Леонелем прибули ще четверо іноземців. Вони приєдналися до братів у Боготі (столиці Колумбії – 24 Канал). Вже в Росії про всіх дбала команда рекрутерів.
У Москві нас зустрів один блондин на фургоні. Нас привезли на пожежну станцію, ми спали на матрацах на підлозі. Нас нагодували. Того ж дня нам зробили банківські картки – на один банківський рахунок нам видали по 2 картки,
– розповідає Леонель.
Потім по одній картці у кожного з прибулих іноземців взявши вже інший рекрутер. Леонель називає його позивний – “Малою”. І припускає, що цей чоловік за походженням сам колумбієць.
Він залишив у себе одну з двох карток з пін-кодами, взяв по картці у кожного з нас. Сказав, що звідти знімуть гроші: 300 тисяч рублів, тому що він оплатив поїздку з Колумбії до Москви. Він сказав, що справи будуть простими – ми будемо охороняти. Говорив дуже красиво,
– розповідає Леонель.
Гроші нібито “за квитки” рекрутери зняли й з інших найманців. Які суми були витрачені, а які залишилися на картках, полонені не знають. У Олександра навіть пін-кода до його власної картки не було. З мільйонів за підписаний контракт він встиг витратити близько трьох тисяч рублів:
Нам дали наші картки, але я навіть не знав пін-код. Я просто супроводжував людину, щоб купити необхідні речі,
– розповідає Олександр.
Леонель і Дієго – одні з небагатьох, хто встиг відправити родині хоч частину грошей. Старший брат описує махінації з грошима, в які потрапляють іноземці.
Рекрутери двічі обкрадають, – каже Леонель. – Це їхня робота, вони отримують зарплату, і ще нас обкрадають. Мені прийшов один мільйон рублів. З цього мільйона рекрутер взяв триста тисяч за квитки. У мене залишилося сімсот тисяч рублів, які я хотів відправити родині. Я втратив 5%, тому що мені сказали, що я мушу обміняти рублі на долари, а потім долари – на колумбійські песо. Моїй родині прийшло 26 мільйонів колумбійських песо. Це невеликі гроші, якщо порівнювати з мільйонами рублів, адже половину я втратив.
Дехто, додає вже молодший брат Дієго, гроші за контрактом хоч і отримали, але так і не побачили їх:
Дають гроші, якими ти не зможеш скористатися. Я зумів відправити частину грошей до Колумбії, а мій напарник, який загинув від дрона, то нічого й не відправивши. Його батьківщина навіть не знає, що він загинув.
Загиблий колумбієць – це Евер Даніель Маренко Меркадо з міста Барранкілья (північ Колумбії – 24 Канал). За словами полоненого, Меркадо загинув за добу до того, як сам Дієго потрапив у полон.
Дієго припускає, що банківська картка-двійник Даніеля досі знаходиться у його вербувальника.
Що насправді чекає на колумбійців у російській армії
Брати проходили навчання на двох полігонах. На першому – разом, на другому їх розділили. Дієго опинився на базі “Спарта”. Його першим росіяни відправили на бойове завдання.
Ось як це було:
Нам вказали точку на карті. За допомогою дронів показали місце, куди ми мали дістатися. Там знаходилася позиція українців. Спочатку нас повів російський солдат. Він довів до певної точки, а далі ми, двоє колумбійців, мали продовжувати самі. Накази давали по рації через перекладача. Ми до пуття не знали, що нам там потрібно робити, бо перекладач не давав інформації. Ми зрозуміли, що це передова. Нам дали 15 хвилин, щоб ми за будь-яку ціну дісталися до того укриття, де перебували українці. Якщо не виконаємо наказ, нас посадять у в’язницю або українці вб’ють нас за допомогою дронів. Я розумів, що, можливо, доведеться захищатися.
У першому ж бою Дієго був поранений, “свої” його кинули. І колумбійця взяли в полон українські військові.
За кілька днів після виходу на місію Дієго (яка стала для нього останньою) Леонеля направили на підкріплення групи його брата. Найманець каже, що вже потім він зрозумів – вони мали замінити раніше загиблих колумбійців.
Я бачив мертвих колумбійців і мертвих українців. Це була справжня м’ясорубка. Я надивився на дрони, на мерців. Нам сказали, що в цій місії ми маємо просуватися вперед, що там попереду багато росіян. А ми мали зайняти порожній будинок. Коли ми прибули до вихідної точки місії, тоді до нас дійшло, що все це брехня. Там нас чекав один колумбієць. Він сказав, що там нікого немає, і ми маємо захопити село,
– розповідає Леонель.
Слова братів про штурми, в яких задіюють іноземців, підтверджують і решта полонених. Четверо приєдналися до Леонеля дорогою до тієї самої крайньої точки, яку вони мали захопити. Хтось із них пробув на передовій добу, а хтось – понад десять днів.
Спершу я не знаючи, що перебуваю в Україні, – каже Александер. – Поступово ми почали розуміти, де ми. Під час нашого просування вперед почали з’являтися загиблі. Мого “компаньєро” (ред. – так колумбійці називають співвітчизників, що служать разом із ними) вбила бомба. …Бувало так, що ми сім днів ховалися у норі без їжі, без зв’язку. Ми вийшли шукати їжу, знайшли пакет із черв’яками, і нам довелося це їсти. Бог послав нам дощ, ми зібрали трохи дощової води. Це було тяжко, ми молилися. Мені доводилося пити власну січу. Потім я зустрівся з двома іншими побратимами. І нам вдалося зв’язатися із росіянами. Це погані люди. Ми казали, що хочемо відійти, піти. Але вони наказували рухатися вперед, а якщо не виконаєш наказу, то уб’ють.
Александер Ов’єдо Пенья називає ім’я убитого колумбійця – Амескіта Ернандо Джонанта Артуро. Чи вижив інший “компаньєро” – Емісон Уртадо, який був поранений, – він не знає.
Полонений хотів би, щоб їхні родини дізналися про те, що сталося з ними обома.
Колумбійці не знають ідіому “м’ясні штурми”, яку широко використовують для опису тактики росіян на передовій, але знають її аналог – “гарматне м’ясо”. Після української Куп’янщини, де росіяни кидають на штурми чи не самих іноземців, вони називають собі саме так.
Рятівний полон – єдиний шанс вижити
Перша зустріч братів Дієго та Леонеля після того, як їх розділили росіяни, а потім взяли в полон, відбулася в нашій присутності.
Зустріч усміхнених братів в українському полоні / фото – 24 Канал
Чоловіки не приховують радості.
Зустріч врятованих братів (фото – 24 Канал):
Молодший брат, 24-річний Дієго, який потрапив у полон раніше, каже, що вже прийшов до тями і почувається добре. У нього були поранення обох ніг. Зрештою, в точку, куди він мав дістатися і захопити її, ліквідувавши захисників, його самого рятували від крововтрати ті, кого він мав убити.
Мене поранили в стегно та в гомілку. Я сам наклав собі турнікети. Я вколов собі адреналін, щоб вижити. У мене був контакт по рації з командиром, він сказав чекати. Наступного дня я зрозумів, що мені потрібно кудись іти – або здатися, або забратися подалі. …Мене взяв у полон український солдат, його звати Іван. Я йому за це вдячний. Він відвів мене до окопу, перев’язав рани, дав мені їжу, воду, цигарку. Минула година, він витягнув мене з цієї лінії дерев і перетягнув на позицію. Там мене лікували, годували. За це я дуже вдячний. Зараз я вже відновлююся завдяки тому, що мені допомогли. Кістки цілі, були поранені лише м’язи,
– говорить Дієго.
Але головне, що зробили для них із братом, розповідає Дієго, – це дали зателефонувати батькам. Брат передавши повідомлення братові. Дієго каже, що зателефонувати напряму Леонелю не міг: боявся за його життя:
Коли мене взяли в полон українські солдати, вони дозволили мені відправити повідомлення батькам. У мене з собою був телефон. Я попросив дозволу повідомити, що я в порядку. Я записав аудіоповідомлення батькові і попросив його передати його братові. Я сказав, що я живий і що полон – це найкраще, що зі мною трапилося. Я порадив братові, що найкраще, що може бути, – це здатися.
Дзвінок від батьків застав Леонеля за день до його першої бойової місії (і можливої смерті). Тому, як каже колумбієць, він йшов не на завдання, а шукав шлях та однодумців, щоб здатися.
Я не повірив, що українці можуть врятувати мені життя. Але це було правдою. Мені повідомили батьки. …Батько сказав мені, що ця війна – це божевілля, і краще було б здатися. Брат у цей момент турбувався про мене, а не про себе. Адже він уже був поза небезпекою. Все виглядало так, ніби він дає мені пораду здатися, – розповідає спасений найманець.
Леонель вмовив скласти зброю чотирьох співвітчизників. Шкірному новому “компаньєро” розповідав історію брата: що той тепер точно лишиться живим. Вся четвірка погодилася з тим, що повний виявився єдиним способом для всіх них вижити.
Полонені розповідають свої історії (фото – 24 Канал):
Серед речей Леонеля був блокнот, чоловіки вирвали з нього аркуші, написали на них “Колумбія” і підняли над головами.
Як вони здавалися в полон, згадує Густаво:
Ми скинули все. За спиною залишили зброю без магазинів. Нас супроводжував український дрон – українці бачили, що ми йдемо здаватися. Було дуже добре, що там були самі колумбійці, що не було росіян, бо вони не дали б нам здатися.
Для законного в’їзду до Росії у шкіряного полоненого були придбані рекрутерами зворотні квитки. Їхню вартість колумбійці, до речі, теж сплатили зі своїх контрактних виплат.
Квиток додому, як і багато іншого з того, що розповідали іноземним найманцям, виявився фейком. На дещо, наприклад, на квитки та на в’їзні легенди про фанатів та туризм, чоловіки погодилися. У всьому іншому, як вони стверджують, їх обманули.
Ми – жертви цього обману. Ми в цьому винні, тому що хотіли грошей,
– каже Леонель наприкінці розмови.
Символічно, що у Дієго та Леонеля квитки назад до Колумбії були на 14 червня 2026 року. У цей день молодшого брата якраз взяли в полон. Квитком він не скористався, але з рук Росії все ж вислизнув і вивів брата. Тож “щасливі квитки” все ж існують.
Але не для всіх – щодня десятки “компаньєро” та інших іноземних найманців гинуть на полях і в ярах, на руїнах та в окопах від українських дронів, артилерії, бомб чи ракет. Не церемоняться з ними і лише чекають їхньої смерті їхні ж російські командири. Тому чи не єдиний надійний спосіб врятуватися з цього пекла – український полон.