Перед атакою ворога Ольга виймала помаду й дзеркало: «А то вб’ють не нафарбовану»
20.05.2020 11:00
Укрінформ
Для багатьох полтавка Ольга Нікішина була, наче зарядна батарейка
«Здобуду Українську Державу, або згину в боротьбі за неї!» – під цим гаслом, написаним великими літерами на профілі особистої сторінки у Facebook, останні роки жила полтавка Ольга Нікішина. Вона там, на численних фотографіях у віртуальному просторі, життєрадісна й усміхнена. Щаслива назавжди.
Ольга Нікішина (попереднє прізвище Остапенко) – колишній інженер-економіст приватного акціонерного товариства «Полтаваобленерго», з початку бойових дій на сході України взялася допомагати фронту на волонтерських засадах. Спочатку плела маскувальні сітки, згодом возила на передову передачі з тилу. Вступила до складу 17-го (полтавського) запасного батальйону ДУК «Правий сектор», де пройшла військовий вишкіл. І водночас оббивала пороги військкомату з проханням відправити її у зону бойових дій. Чотири роки у самому пеклі, напевно ж, не пройшли безслідно – у жінки стався інсульт. Незважаючи на зусилля дніпровських і львівських медиків, 10 травня її серце зупинилося. «Що називається, згоріла на військовій службі», – кажуть рідні та близькі.
«НЕХАЙ СЄПАРИ БОЯТЬСЯ «ХОЛЄРИ»
«Мій позивний «Холєра». Якби я вибирала, була б якась «Квіточка» чи «Зірочка». Я довго противилася, але цей позивний причепився до мене ще з часів волонтерства, коли я у 2015-му привозила допомогу хлопцям. Приїхала така – чобітки, джинси, курточка з хутром… А хлопці, які були на спостережному пункті: «Холєра ясна! Хто до нас приїхав!» Так і причепилася та «Холєра», – розповідала про себе Ольга військовій кореспондентці Євгенії Подобній, авторові книги «Дівчата зрізають коси», що була удостоєна цьогоріч Шевченківської премії. Книжка складається з 25 історій про жінок-воїнів. І це вже друга втрата у їхніх лавах. Рік тому внаслідок прямого потрапляння снаряду противника у бліндаж загинула 39-річна харків’янка Яна Червона (позивний «Відьма»), кулеметниця 46-го окремого батальйону спецпризначення Збройних сил України «Донбас-Україна», мати двох дітей.
Свій перший обстріл, згадувала Ольга в інтерв’ю, яке ввійшло до згаданої книги, вона пережила тоді ж, під час волонтерської місії в Авдіївці.
«Міномети, 120-міліметрові, почали крити. Хлопці кричать: «В укриття!» А я стала й стою. Не можу зрушити з місця. Переляку не було, просто ступор: я – наче сторонній спостерігач, і все це відбувається не зі мною».
Чому Ольга, успішна жінка, опинилася на фронті? У всіх її рідних і знайомих одне пояснення: вона була великою патріоткою і не могла миритися з російською агресією. Її, звісно, відмовляли, говорили: «У твоєму віці пора внуками бавитися». Марно!
Авдіївка, кінець грудня 2015 року
Та який її вік був? Усього 43. Це хіба що для військкомату було чимось страшним. Ольгу кілька разів відправляли геть, посилаючись на обмеження призовного віку до 40 років: «Вам уже пізно воювати. До побачення, тьотю». Та не на ту натрапили. «Ви серйозно вважаєте, що до сорока років я можу захищати Батьківщину, а в сорок три у мене для цього вже немає сил?» – поставила вона питання руба керівнику військового комісаріату. Зрештою, там здалися. Через сім місяців її – людину з двома вищими (педагогічною та економічною) освітами, але без військових досвіду та навичок – взяли на облік, підписали з нею необхідні документи і присвоїли звання молодшого лейтенанта.
Це було не просто її особистою перемогою, а й унікальним випадком. Тож у липні 2016 року Ольга приступила до виконання обов’язків заступника командира 1-ї Авдіївської мотопіхотної роти 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-го ОМПБ імені гетьмана Івана Виговського. На той час вона була єдиною жінкою-офіцером у батальйоні.
– Комусь було все одно, що йде війна, а Оля дивилася на молодих хлопців, які боронили Батьківщину, й її серце кров’ю обливалося. Її ставлення до російської агресії було непримиренним, – говорить полтавська волонтерка Віра. – Ми познайомилися з нею на в’язанні сіток в обласній філармонії. Оля ніколи не сиділа на одному місці, завжди була у пошуку. Вона шукала себе на війні. Тому її поїздки на фронт усі сприймали як належне. І для тих, хто знав її непосидючий характер, новина по те, що вона підписала контракт зі Збройними силами України, сприйнялася як закономірність.
– Війна – це не жіноча справа, – намагалася відмовити Ольгу від намірів її старша сестра Ірина Яковлєва. – А якщо чоловіки не хочуть іти воювати? Хтось же мусить… Нехай сєпари бояться «Холєри»! – заперечувала їй Оля.
Ірина з поваги до такого рішення змушена була підтримати сестру.
«ТЬОТЯ ОЛЯ» УСЕ ПРО ВСІХ ЗНАЛА
Сестри домовилися, що молодша піде захищати Батьківщину, а старша потурбується про батьків-пенсіонерів і її дорослу доньку, свою хрещеницю. Певний час їм удавалося приховувати правду від мами з татом. А коли це вже стало неможливо, батькам, серце і розум яких так і не сприйняли цю новину, залишилося тільки благословити вибір Ольги.
– Мені, професійному військовому, також довелося докласти великих зусиль, аби потрапити на фронт, – згадує 52-річний капітан В’ячеслав Веклюк, колишній командир роти 58-го окремого мотопіхотного батальйону, двоюрідний брат Ольги. – Починаючи з березня 2014 року, я так само, як і багато інших українців, вистоював великі черги біля військкомату. І мені теж відмовляли на підставі того, що вік уже не призивний, а дефіциту зв’язківців на передовій немає. І лише в серпні, на хвилі третьої мобілізації, мені запропонували службу рядового авіанавідника. З тих пір сестра не давала мені спокою: просила посприяти, щоб її прийняли у Збройні сили України. Навіть шантажувала: «Якщо не візьмеш у свій батальйон, піду в «Правий сектор». А на Полтавський військкомат вона наїхала, як танк. Сперечатися з такою жінкою було неможливо. У моєму підрозділі якраз не було замполіта, тому я звернувся до комбата Олега Громадського з проханням дати відношення на Ольгу у військкомат і доручити їй цю ділянку роботи. Таким чином, попри безліч перешкод, моя двоюрідна сестра добилася свого.
Ольга з першого ж дня перебування на фронті показала свій характер. Згідно з посадовою інструкцією, вона мала би працювати у штабі, що розташований кілометрів за п’ять від передової, і тут же жити. «Я їхала на фронт, а не в штаб! Тому вперед, на передову!» – відрізала новоспечений офіцер. «Але ми туди жінок не пускаємо…», – розгубилися її колеги-чоловіки. Та все ж ротний мусив підкоритися заступнику командира – посадив у машину. На опорному пункті, де він її висадив, хлопці теж дивилися на неї широко відкритими очима, насторожено. Мовляв, що це за тітка, що вона тут робить.
Бойове хрещення заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення (по-старому – замполіта) не забарилося. На «промці» тоді стріляли безперервно, тож Ольга потрапила прямісінько в пекло. Тут уперше пережила втрату бойових побратимів. Уперше змушена була, тамуючи біль у серці, повідомляти рідним печальні вісті.
Спочатку, як людина не військова, вона не соромилася розпитувати у молодших за себе про те, чого не знала. І досить швидко знайшла з більшістю бійців спільну мову. До того жінка мала одну дорослу доньку, а на війні стала мамою для десятків її ровесників.
– В обов’язки заступника командира роти входить слідкувати за морально-психологічним станом семи десятків вояків, за їхніми побутовими умовами, сприяти відновленню боєздатності солдатів, взаємодіяти з органами влади тощо. Окрім того, вести велику документацію. Одне слово, це щоденна копітка робота, яка вимагає постійного контакту з підлеглими і вміння швидко, я б сказав, на випередження, вирішувати їхні проблеми – розповідає далі В’ячеслав Веклюк. – Оля була гарним психологом – дуже тонко відчувала, кого треба заохотити у даний момент відпусткою чи ще якимось чином, з ким поговорити душевно наодинці й докопатися до причини його понурого настрою. Вона все про всіх знала.
Хоча спочатку дехто не сприймав жінку-командира. Хтось ненавидів навіть, хтось боявся, хтось заздрив, але більшість любили. Молоді з поваги називали її «тьотя Оля». «Ви мені віку не додавайте!» – посміхалась вона на таке звертання.
Бійці бачили її лише усміхненою і веселою або строгою й діловою. І, певно, тільки я бачив її сльози. Однак у неї ніколи не виникало бажання покинути армію. Навпаки, у військовій службі вона знайшла своє покликання.
ЗМУШУВАЛА БІЙЦІВ МИТИСЯ, ГОЛИТИСЯ, ПРАТИ ОДЯГ
– Оля, котру я називала своєю донькою, для багатьох була, наче зарядна батарейка, – ділиться спогадами про свою подругу харківська волонтерка Валентина Корж. – Людина, трапляється, втомиться, впаде духом, а вона підбадьорить, розвеселить, і дивись, уже всі сміються. Вона знала, яким словом заспокоїти. Якось у розмові Ольга видала мені один секрет, як вона піднімає бойовий настрій солдатам. Коли ворог починав стріляти, діставала дзеркало, помаду й починала фарбувати губи. «А то вб’ють, а я буду не нафарбованою», – говорила спокійно. І хлопці в гарному гуморі відправлялись на позиції.
– О, я знаю, як вона шикувала чоловіків! – додає Ірина Яковлєва. – Оля не любила, коли від них пахло чимось іншим, окрім мила. Тому змушувала їх будувати туалети, душові, митися, голитися, часто прати одяг. У неї був, певно, найчистіший підрозділ на всьому фронті.
– Мене часто запитують, чим відрізняється на війні жінка від чоловіка, – вступає в розмову екс-комбат 16-го батальйону 58-го ОМПБ Олег Громадський. – А я відповідаю, що військовослужбовці не діляться на «хлопчиків» і «дівчаток». Вимоги однакові до всіх. Ольга була з тих, на кого рівнялися інші. Її поважали у підрозділі, тому їй легко було працювати. Вона слідкувала за тим, що солдат поїв, що попив, у що він одягнутий, чи є в нього боєприпаси, чи все у нього добре вдома… Тобто, забезпечувала успішну службу кожного. Хто побоювався Ольги, так це «аватари» – любителям випити вона не давала спуску, тримала їх у залізному кулаку. Але при цьому, караючи когось особисто, переді мною їх захищала.
Одному з бійців нашого підрозділу, 61-річному діду родом з Донбасу, Оля так подобалася, що він, спілкуючись із нею, вивчив українську мову.
Розповідаючи про організаторські здібності своєї підлеглої, Олег Громадський згадує випадок, коли Ольга Нікішина евакуювала церковне начиння з покинутого храму на лінії розмежування. Навантажений іконами, книжками, лампадками та іншим, ЗІЛ зупинився біля церкви в Авдіївці, й солдати почали все це розбирати. Місцеве населення, побачивши таке, подумало, що то грабіжники й підняло шум. Та вже за кілька хвилин ті, хто зібрався коло машини, виконували команду заступниці командира роти – включилися у розвантаження привезеного майна. А за тиждень учасники тієї операції з подивом почали помічати, що їхні тьмяні до того натільні хрестики із золота і срібла заблищали, як нові.
До речі, в штабі Ольга жодного разу так і не заночувала. Спала переважно в бліндажах. Найкраще, що в неї було, – окрема маленька кімната в покинутій хаті, де, крім ліжка, поміщався ще стіл. А на тому столі, крім комп’ютера, майже завжди стояли квіти. Кімната була гарно прибрана – справжня українська світлиця.
БУВАЛО, СКАРЖИЛАСЬ НА ГОЛОВНІ БОЛІ, АЛЕ ПОДБАТИ ПРО СВОЄ ЗДОРОВ’Я НЕ МАЛА ЧАСУ
– Коли Олин підрозділ виконував завдання у Кримському на Луганщині, вона дев’ять місяців жила у бліндажі, вважай, у сирій землі, – продовжує розповідь її сестра Ірина. – Там і підірвала своє здоров’я. Бувало, скаржилась на головні болі. Але випила таблетку і – вперед! Усерйоз зайнятися собою не мала часу, бо просто горіла роботою. Так було все життя: за що вона не бралася б, завжди викладалася на повну – любила, щоб усе було на найвищому рівні. Сестра змалку росла спортивною дівчинкою, виступала за шкільну збірну Полтави з баскетболу. Закінчивши Кіровоградський педінститут за спеціальністю «учитель фізкультури», викладала свій улюблений предмет у Полтавській школі №8. Захоплювалася східними танцями, була прекрасним тамадою. «Я буду жити вічно!» – відповідала з гумором, коли хтось просив її берегти себе на фронті. І вже серйозно додавала: «Я тут для того, щоб у Полтаві «Гради» не літали».
Ворожі кулі справді обминали молодшого лейтенанта Ольгу Нікішину. Був випадок: її підрозділ виїхав на ротацію, і в тому місці, де вона мешкала, в районі Авдіївки, під час вранішнього обстрілу тяжке поранення отримала інша військова, кухар Ольга Бенда з 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців, внаслідок цього молода жінка втратила ногу.
– Оля сприймала чужі проблеми близько до серця – все крізь себе пропускала. Жила на емоціях, у постійній напрузі та стресах. Від цього можна згоріти. І це сталося. На жаль, у 48 років вона, мені здається, просто вичерпала свій ресурс, – говорить капітан Веклюк.
«АЛЬБЕРТ – ЄДИНИЙ ЧОЛОВІК, ЯКОМУ Я ГОТОВА ПІДКОРИТИСЯ»
У померлої лишилася 27-річна донька Юлія, яка працює учителем з баскетболу в Київському спортивному ліцеї-інтернаті (їй передалися мамині гени), поважного віку батьки – Василь Федорович та Надія Петрівна і чоловік Альберт Нікішин, заступник командира роти 17-ї окремої танкової Криворізької бригади імені Костянтина Пестушка, у яку перевелася й Ольга, щоб бути поруч. Їх, до речі, звела разом війна.
«Вже під час служби я вийшла заміж, – розповідала авторці книги «Дівчата зрізають коси» Ольга Нікішина. – З Альбертом ми були знайомі давно, ще в Полтаві. Якось я зателефонувала йому по роботі, а він сказав, що зараз в АТО. А потім, коли я вже почала збиратися, подзвонила порадитись, що з собою взяти, що купити для роботи. Він радив, підтримував, підказував. Спілкувались, спілкувались і доспілкувалися до того, що Альберт одягнув мені обручку… Він, звісно, говорив, що не хоче, аби я йшла на війну. «Але ти така, що все одно зробиш, як задумала, тож моя справа – підтримувати тебе», – сказав».
«Альберт – єдиний чоловік, якому я готова підкоритися», – ділилася Ольга своїм особистим щастям із найближчою подругою.
Вдівець не соромиться сліз, згадуючи своє кохання.
– Оля була сонечком, надзвичайно душевною людиною. Хорошим професіоналом. З нею було дуже легко. У нас існувало велике взаємне почуття, яке, звісно, не залежало від штампу в паспорті про одруження. Але ми змушені були побратися, щоб могти служити далі разом. Бо довгий час доводилося призначати одне одному побачення на «Новій пошті», куди їздили забирати посилки кожен зі свого підрозділу (добре, що стояли неподалік). Чи брати відпустки, щоб навідати одне одного. У нас були підписані контракти зі своїми бригадами «до особливих умов», тобто, до перемоги. Та Оля скористалася можливістю звільнитися після двох років служби, і вже в грудні 2018 року приступила до виконання обов’язків заступника командира моєї бригади з морально-психологічного забезпечення, підписавши новий контракт. Ми служили в одному батальйоні. Дружина працювала з людьми, я – з технікою. Я був дуже щасливий з того, що міг турбуватися про свою кохану щодня, щодня робити їй приємність… І в одну мить усе це обірвалося…
Вона й справді залишалася вірною військовій присязі до свого останнього подиху. Померла в боротьбі за свою державу, як і клялася.
7 травня їй мали присвоїти звання старшого лейтенанта…
Поховали Ольгу Нікішину на Алеї Героїв на Центральному кладовищі у Полтаві.
Источник: www.ukrinform.ua
