Главная » Україна » Як, позбуваючись баласту, не втратити “курей, що несуть золоті яйця”

Як, позбуваючись баласту, не втратити “курей, що несуть золоті яйця”

Експерти застерігають від “тотальної” приватизації, коли, продавши своє “за копійки”, держава втратить надійні джерела наповнення бюджету

Приватизація держмайна – одна з тем, що, зазвичай, розколюють аудиторію будь-яких (телевізійних, онлайн, “реальних”) дискусійних майданчиків і суспільство загалом. При цьому, відстоюючи свої позиції, і прибічники, і противники ідеї максимальної передачі всього, чим володіє країна, у приватні руки, оперують не лише популістськими гаслами, а й цілком слушними доводами. Тож навіть фахівцям доволі складно розібратися, які із них переконливіші. “Не працюють” і посилання на міжнародний досвід. Бо світ настільки строкатий, ситуації в різних державах настільки різняться, що всі опоненти, які до нього звертаються, мають у рукавах убивчі, як їм здається, “козирні” приклади. Десь держава контролює і природні монополії, і стратегічні підприємства, і купу інших активів. Інша ж, не менш успішна, країна давно передала усе це (за незначними винятками) у приватні руки…

То якою ж доріжкою йти Україні? Хтось каже: усі майже 4 тисячі держпідприємств (окрім хіба що насправді стратегічних) треба продати чи й задарма віддати інвесторам. Інші ж наполягають: усе це варто залишити у власності народу. Але найбільш прагматичною, схоже, є думка про пошук “золотої середини” у цьому питанні. Аби ми і усілякий “непотріб”, який не має стратегічного значення, не приносить прибутків, а тільки годує “директорів” і чиновників-“кураторів”, коштом Державного бюджету не утримували, і “курей, що несуть золоті яйця” у приватизаційній ейфорії не втратили. У яких випадках головний аргумент прибічників приватизації – “держава – поганий менеджер” – спрацьовує, а в яких це твердження помилкове? Спробуймо розібратися на “свіжих” прикладах.  

Чому “Нафтогазу” не потрібні єгипетські нафта і газ

Приводом для того, щоб вкотре порушити “болісну” тему української приватизації, стала публічна скарга голови правління НАК "Нафтогаз України"

Андрія Коболєва на те, що “СБУ блокує продаж активів держхолдингу у Єгипті”. Така позиція спецслужби, за словами посадовця, унеможливлює отримання НАК майже $100 мільйонів. А цей бізнес, мовляв, не приносить “Нафтогазу” особливого прибутку – через падіння цін на нафту.

Нагадаємо, НАК “Нафтогаз” через дочірню компанію "Закордоннафтогаз" здійснює розвідку і експлуатацію двох нафтогазоносних блоків у східній пустелі Єгипту – South Wadi El Mahareeth і Wadi El Mahareeth. Роботи на цих ділянках, прогнозний ресурс яких перевищує 360 мільйонів тонн нафти і кілька мільярдів “кубів” газу, ведуться на підставі концесійних угод, підписаних з урядом Арабської Республіки Єгипет і Державною нафтовою компанією GANOPE.

На перший “непрофесійний” погляд, ситуація досить дивна. Як? Невже нафтогазовий бізнес може бути неприбутковим? Чому ж тоді повсюди точиться боротьба за доступ до нових – розвіданих і нерозвіданих, але перспективних – площ? Чому американські, китайські та інші великі компанії намагаються “зарезервувати” за собою ділянки, видобування на яких зможуть почати у кращому разі лише за 5-6 років? Чому ж тоді переважна більшість підприємців переконана: якщо ти вже потрапив у нафтовий бізнес – вважай, “схопив Бога за бороду”. “Копійку” матимеш завжди – незалежно від кон’юнктури. Приклад, власне, – діяльність самого “Нафтогазу” в Єгипті. Навіть, незважаючи на низькі ціни на нафту, попри те, що взяті в оренду площі належним чином не освоєні, торішній прибуток від діяльності нашої компанії в Арабській республіці склав півмільярда гривень. Це – понад 21 мільйон доларів (за нинішнім курсом). За рік на цих площах видобувають до 2,5 мільйонів барелів нафти. Навіть за нинішніми “низькими” цінами, це – майже 180 мільйонів доларів. До того ж, на цих ділянках щороку видобувають приблизно 200 мільйонів кубометрів газу (десь $40 мільйонів). А продати таку “курку” “Нафтогаз” хоче за $100 мільйонів! І це ще не означає, що потенційні покупці дадуть таку ціну. До того ж, частину отриманих коштів “з’їдять” промоція активу, організація торгів, оформлення оборудки та інші юридичні процедури. У той час, як, експлуатуючи родовища, “Нафтогаз” зможе заробити таку суму менш ніж за 5 “невдалих” років. А якщо роки будуть “вдалими”? Якщо вартість нафти зросте?

Геннадій Рябцев

“За так мовити “нормальних” умов Ви мали б рацію, – перериває роздуми журналіста Укрінформу експерт з питань енергетики Геннадій Рябцев. – На жаль, після революції 2011 року в Єгипті Україна втратила можливості для розвитку цього проєкту, програвши конкурси на отримання додаткових ліцензій. І винний у цьому не лише “Нафтогаз”, а й наші торговельні представники, вітчизняна дипломатія і влада країни загалом”, –  вважає експерт. І пояснює: “Особливість близькосхідної політики у тому, що вона, побудована, здебільшого, довкола перших осіб держави (президента, прем’єра, короля, еміра). А Україна так і не спромоглася налагодити дипломатичні чи особисті відносини належного рівня з новим керівництвом Єгипту”. За словами Геннадія Рябцева, через це наша країна втратила й можливості для розширення співпраці у сфері видобутку вуглеводнів і з іншими країнами регіону – зокрема, Лівією та Іраном. Тож тепер мусимо “кусати лікті” і згортати зарубіжні проєкти, які і справді стають нерентабельними. Натомість інші держави, приміром, сусідня Польща, не припускаються таких помилок і активно розвивають видобуток вуглеводнів за рубежем.

Чи можна знайти заміну неефективним зарубіжним активам у інших куточках світу? Сказати важко. Водночас педалювати це питання, мабуть, не варто. Принаймні, на нинішньому етапі, коли пріоритетним для України має бути розширення видобутку вуглеводнів (зокрема, газу) на власних теренах.

Все навкруг державне, все навкруг – моє… Як позбутися “совкової” звички

Нині в Україні налічується понад 3700 державних підприємств (за останніми даними – 3733, але статистика постійно змінюється, через банкрутство, судові рішення і т.д.). Влада “взяла курс” на зменшення їх кількості до 200. Таким чином хочуть “убити” щонайменше “чотирьох зайців”:

  • залишити у власності держави по-справжньому ефективні і прибуткові компанії,
  • позбутися підприємств і структур, які лише “висмоктують” гроші із держказни,
  • залучити капіталовкладення для модернізації колишніх держкомпаній і додаткові кошти до бюджету,
  • “загасити” одне з найбільших “вогнищ” корупції.
  • Щодо останнього, то НАБУ оцінює корупційні втрати унаслідок незаконного розподілу фінансових потоків через такі “годівнички” у 18 мільярдів гривень на рік (0,5% ВВП). Незалежні ж експерти вважають, що йдеться про удвічі більші збитки. Зокрема, за оцінками Мінекономрозвитку, в Україні є понад 1260 підприємств, які давно не працюють, але утримуються державним коштом (зарплата керівників, витрати на охорону, консервацію тощо). Після інвентаризації їх планують ліквідувати. Як наслідок – держава заощадить мільярди гривень.

    Ще 1 006 держпідприємств потенційно можуть зацікавити інвесторів. Тож їх планують виставити на продаж. Це стало можливим після того, як Верховна рада на початку жовтня скасувала ухвалений 20 років тому Закон “Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації”. Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства вже визначилося з переліком перших восьми сотень об’єктів, які упродовж найближчих років можуть виставити на продаж.

    Також є попередній перелік із 733 підприємств, які – принаймні, на першому етапі – залишатимуться у державній власності. 315 із них – держлісгоспи. Майже 200 – сервісні підприємства або об'єкти культури і спорту: цирки, театри, реєстри. Ще стільки ж – стратегічні підприємства фінансової, енергетичної, оборонної і космічної галузей: держбанки, системні оператори ("Трансгаз", "Укренерго"), великі державні компанії ("Нафтогаз", "Укрзалізниця", "Енергоатом", "Украерорух", частина портів). Деякі з них уже мають сучасний менеджмент – призначений, як правило, на конкурсних засадах. Систему управління рештою об’єктів також планують кардинально змінити. Необхідне для цього законодавче підґрунтя вже є. Управлятимуть держпідприємствами не в ручному режимі, а за стандартами ОЕСР (Організації економічного співробітництва і розвитку) – через механізм наглядових рад. Також фахівці напрацьовують модель централізованого управління активами держави. В Україні створюється Фонд національного багатства.

    Тобто, “волання” популістів про те, що влада планує “віддати буржуям” усе до останнього цвяха “народне багатство”, безпідставні. Принаймні, поки що.

    З одного боку – зрозуміло, що чим більше підприємств отримають ефективного власника, тим менше можливостей дурити державу буде у чиновників і топ-менеджерів, котрі десятиліттями сидять на “потоках”. З іншого – держава не повинна втрачати контроль над об’єктами, які, по-перше, є стратегічними, пов’язаними із природними монополіями, а по-друге – можуть бути надійним джерелом надходжень.

    Володимир Дубровський

    Отже, політична воля належним чином вирішити питання питання є. Законодавче поле – сформоване. Що заважає змінити ситуацію? Завдання найближчої перспективи – подолати спротив “зацікавлених” у збереженні статус-кво осіб, які звикли користатися притаманною для останніх десятиліть безпорадністю держави в управлінні своїм майном. Саме колосальним спротивом роздержавленню “народної” власності пояснює провальні приватизаційні кампанії минулих років старший економіст Центру соціально-економічних досліджень CASE-Україна Володимир Дубровський: “Незважаючи на постійну риторику щодо необхідності передачі тих чи інших державних об’єктів у руки дбайливого господаря (та ще й можливості таким чином поповнити бюджет), інкорпоровані і наближені до влади гравці намагалися в будь-який спосіб пригальмувати відповідні процеси, адже самі сиділи (сидять) на фінансових потоках і отримували особистий зиск від діяльності навіть збиткових для держави підприємств”. За таких умов, аби реально виставити на продаж той чи інший об’єкт, треба долати опір людей, котрі контролюють грошові потоки навколо “кандидатів” на приватизацію. І у новітній історії України урядові це вдалося по-суті лише раз – при продажу «Криворіжсталі», та й то не з першої спроби. За підприємство виручили $4,8 мільярда, що в 2,4 разу перевищує стартову ціну і майже вшестеро – суму, отриману за підсумками першого аукціону. Більш-менш успішним експерти називають і приватизацію 2011 року “Укртелекому”, яка принесла бюджету понад 10,5 мільярда гривень.

    “Рифи” і перепони на шляху роздержавлення

    На жаль, “повторити успіх” за нинішніх умов фактично неможливо. Через війну та непрогнозованість поведінки агресора, падіння української економіки, несприятливу світову кон’юнктуру і “подих” нової фінансової кризи, вартість об’єктів, які вже виставлялися і які можуть бути виставлені на продаж, суттєво впала. Тому фахівці й радять ретельно зважувати, які підприємства варто віддати в приватні руки якомога швидше (навіть, за мінімальну ціну), а які – “притримати” до кращих часів, коли їх вартість може зрости у рази. Не варто чекати “кон’юнктурної манни із неба”. Завдання – призначити на підприємства, що підлягають роздержавленню, ефективний менеджмент, який би за два-три роки забезпечив підвищення вартості цих об’єктів.

    За цей час, до речі, можна нарешті ліквідувати законодавчі, організаційні й ментальні “прогалини”, які найбільше відлякують бізнес (у тому числі, й іноземний) від участі у приватизаційних процесах в Україні. Мова про відсутність ефективного забезпечення права власності, повністю незалежних судів, яким можна довіряти, неунормованість земельних відносин (з останнім, судячи з усього, буде найважче). А також – надмірний вплив так званого “корупційного фактору” та відсутність сучасного антимонопольного законодавства. В ідеалі, подолання цих негативних чинників мало б передувати черговим спробам віддати державне майно в “надійні руки”. Але оскільки цього не зроблено (точніше, десь зроблені лише перші кроки), виконувати таке завдання доведеться паралельно із підготовкою приватизаційних конкурсів.

    Самим же конкурсам, як радять експерти, з-поміж іншого, мають передувати детальна інвентаризація майна і аудит його використання. Важливо визначити пріоритетну мету роздержавлення кожного об’єкта. Адже не завжди варто “ганятися” за високою ціною. Іноді куди вигідніше віддати актив надійному інвесторові за “символічні” гроші. І отримати натомість іншу вигоду: домовитися про привабливі для країни та колективу інвестиційні зобов’язання, модернізацію виробництва, створення робочих місць, зрештою – поповнення держказни через відновлення чи інтенсифікацію виробничої діяльності.

     Що ж до переліку об’єктів, які продаватимуть першими, то в Мінекономрозвитку із ним уже визначилися. У “довгому” списку – 21 велике держпідприємство. У “короткому” – п'ять, роздержавлення яких заплановане на наступний рік. Це – знову Одеський припортовий завод, Об'єднана гірничо-хімічна компанія, "Електроважмаш", "Президент-готель" і шахта "Краснолиманська". За них планують уторгувати щонайменше 6 мільярдів гривень. Стільки ж хочуть виручити від продажу 300 об’єктів малої приватизації.

    “У резерві” – доволі ласий для інвесторів шматок “державного пирога” – компанія “Центренерго”. Щоправда, після невдалої попередньої спроби продати актив, в уряді остаточно не визначилися: чи варто проводити повторний приватизаційний конкурс вже у 2020-ому, чи відкласти його на 2021 рік. Приємним “бонусом” для покупців можуть стати і заводи, що входять до складу ДП “Укрспирт”. Нагадаємо, минулого тижня набрав чинності Закон “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального” щодо лібералізації діяльності у сфері виробництва спирту етилового”. Згідно із документом, приватизувати підприємства галузі можна буде вже після 1 липня наступного року.

    Владислав Обух, Київ

    Источник: www.ukrinform.ua

    No votes yet.
    Please wait...

    Оставить комментарий

    Ваш email нигде не будет показанОбязательные для заполнения поля помечены *

    *