Іноді людину можна “розпізнати” ще до того, як вона скаже, звідки родом. Не за паспортом і навіть не за акцентом – за одним-двома словами, які для неї цілком звичайні, а для інших звучать незвично.
Популяризатор мови та музикант Рамі Аль Шаєр пропонує кілька колоритних слів, за якими одразу впізнаєш вінничанина.
Що у вашій мові видає Вінниччину?
Вінниччина – це не одна говірка і не кілька “смішних” місцевих слів. Мовлення області дуже строкате: тут перетинаються різні діалектні риси, а частина території входить до ареалу подільського говору.
Сьогодні завдяки соціальним мережам та мандрівкам ми легко впізнаємо галичан чи закарпатців. Але ті, хто живе на схід від річки Збруч теж мають свої мовні “паролі”, які західніше можуть видатися незрозумілими.
Ось кілька характерних слів, за якими подоляни впізнають “своїх”:
- Репіжити – сильно бити чи хлистати. Його можна сказати і про сильний дощ, коли потоки води сильно б’ють по чомусь, а таких слів чимало.
- Лахати – сміятися.
- Мона – можна. Це таке особливе характерне зумисне пропущення літери, як і у слові – хтів (замість – хотів).
- Балок – слово-лайка, його кажуть замість “дурень”.
Ми раніше розповідали про те як говорить Вінниччина та Тернопільщина, хоча ці регіони Поділля. Але місцеві колоритні слова дуже різняться.
Чим вирізняється Подільський говір?
Подільський говір належить до південно-західного наріччя української мови. Він охоплює значну частину Вінниччини, Хмельниччини та прилеглі території. Через сусідство різних мовних ареалів подільське мовлення має чимало локальних варіантів.
Подільський говір має свої особливості вимови та граматики. Наприклад, у деяких говірках можна почути тверде закінчення дієслів: “ходи́т”, “носи́т”. Чи зміна наголосів: будЕш замість – бУдеш. Є й характерні фонетичні зміни, які на слух одразу видають місцеве мовлення.
До речі, дослідники зібрали величезний матеріал живої мови Вінниччини – діалектну лексику записували в сотнях населених пунктів. Тож місцеві слова – це не просто “сільські дивинки”, а частина мовної історії краю.
Тож наступного разу, коли почуєте від когось “байура” чи “ладнувати”, не поспішайте виправляти. Можливо, перед вами просто заговорила Вінниччина.
Мова теж пам’ятає, звідки ми родом. Інтонація, вимова, якесь зовсім буденне слово – і раптом у розмові проступає цілий край. У Вінниччини таких мовних “сигналів” чимало.