Софія Трощук Віра Коновал

- 1 Чи має Росія реальні шанси захопити Одесу?
- 2 Яку небезпеку несе Придністров’я для України?
- 3 Про роль офіцера в умовах війни
- 4 Яким чином Україна може здобути перемогу в екзистенційній війні проти Росії?
- 1 Чи має Росія реальні шанси захопити Одесу?
- 2 Яку небезпеку несе Придністров’я для України?
- 3 Про роль офіцера в умовах війни
- 4 Яким чином Україна може здобути перемогу в екзистенційній війні проти Росії?
Після чергової нічної атаки російських військ на Одесу, повітря в штабі ще насичене напругою безсонної ночі. Дзвінки, короткі донесення, приглушені голоси військових – це атмосфера, де війна не зупиняється ані на мить.
Командувач ОТУ “Одеса”, полковник Денис Носіков, відповідає за широку смугу оборони: від кордону з тимчасово окупованим Придністров’ям на заході до Вилкового на півдні та Миколаєва на сході. Це практично все узбережжя Чорного моря, яке залишається під контролем України після повномасштабного вторгнення, а також сотні кілометрів суходолу.
Полковник входить до командного пункту стримано та спокійно. Втома читається в його очах, але не в голосі – він зібраний, енергійний, з тією фронтовою іронією, яка допомагає тримати ритм у найскладніші дні.
Перші хвилини розмови з полковником – кілька жартів, короткі репліки про безсонну ніч та каву, кількість якої вже ніхто не відстежує. Але щойно починаємо обговорювати оборону півдня та безпеку Одеси – інтонація змінюється. Жартівливість залишається поза кадром. Далі у матеріалі 24 Каналу – жорстка, чесна та серйозна розмова про війну, відповідальність та ціну стійкості, яку доводиться платити щодня.

Читайте більше новин за менший час Підпишіться на 24 Канал у Telegram Додати Чи має Росія реальні шанси захопити Одесу?
Одразу до суті. Чи є сьогодні у ворога хоч найменші шанси на суші становити загрозу для Одеси та інших міст області?
Коли ви згадуєте про берег, я миттєво пригадую всі потенційні місця висадки ворожого десанту та карти їхнього мінування. З цим у нас усе надійно. Загалом, ми практично завершили облаштування інженерних укріплень – це три лінії оборони області та ще три лінії кругової оборони самої Одеси.
Кожен автомобільний шлях, транспортна розв’язка, залізничне полотно та мости, у разі потреби, стануть смертельною пасткою для ворога. Окрім цього – протитанкові їжаки, малопомітні перешкоди, рови для танків, заздалегідь визначені зони обмеженого доступу та багато іншого.
Запевняю вас, просто так сюди ніхто не пройде!
Усе, про що я вам розповідаю, – це не бравада, а робота на випередження, профілактика потенційних проблем. Ворог постійно проводить космічну та повітряну розвідку півдня України. На даний момент росіяни порівнюють свої можливості з нашими й усвідомлюють, що будь-яка спроба атакувати на цій ділянці фронту дорівнює самогубству. І це реальний результат нашої праці.
Як захищений південь України / Фото надано 24 Каналу



На півдні України є території, куди ворог зайшов ще на початку повномасштабного вторгнення, зокрема Кінбурнська коса. Звідти до Очакова по прямій через Дніпровсько-Бузький лиман – менше 5 кілометрів, до Одеси – трохи більше 60. Чи вбачаєте ви загрозу на цьому напрямку?
Так, тут ворог постійно намагається створювати проблеми. 99% їхніх FPV-дронів ми приземляємо засобами радіоелектронної боротьби. Але є питання щодо дронів на оптоволокні, і ми його також вирішуємо. Для надійної логістики будуємо антидронові тунелі.
Ми щодня знищуємо їхні засоби ураження – артилерію різного калібру. Як тільки з’являється туман або настає ніч – вони намагаються підтягнути нові системи, але буквально протягом тижня ми перетворюємо їх на металобрухт. У нашому арсеналі є достатньо засобів для ураження дронами середньої дальності, так звані “middle strike”. Ми завдаємо ударів на необхідну нам глибину.
Зліт важкого бомбардувальника “Backfire” середньої дальності / ОТУ “Одеса”
Наразі, спільно з силами та засобами старших начальників з УВ(с) “Південь”, ми практично відрізали логістику окупантів на косі. Постачання боєприпасів, продовольства та пального фактично зупинено. Солдат без їжі та прісної води не зможе воювати. Тому, за даними розвідки, зараз там відбувається евакуація.
Питання звільнення Кінбурнської коси є надзвичайно важливим. Для мене особисто цей шлях через косу – дорога додому, до рідного Криму, де я народився і виріс. Настане час, і ми повернемось!
Яку небезпеку несе Придністров’я для України?
Якщо Кінбурнська коса тісно пов’язана з морем, то в глибині континентальної України, в зоні відповідальності ОТУ “Одеса”, існує ще одна потенційна точка контакту з агресором – контингент російських військ у тимчасово окупованому Придністров’ї. Яку загрозу несе ця територія для України?
Вони здатні на провокації, на різноманітні демонстративні дії за наказом із Москви, але їхнє озброєння перебуває у жалюгідному стані. Ізоляція дається взнаки.
Найбільша небезпека – це склади боєприпасів у селі Кобасна. Ще з часів Західної групи військ СРСР там зберігаються старі танкові снаряди, боєкомплекти для РСЗВ, постріли для РПГ та авіаційні бомби. Хоча аеродром, як і військова авіація, – несправні.
Проте, хай там як, ми маємо численний військовий контингент держави-агресора на нашому державному кордоні. Вони навіть на полігонах відпрацьовують заходи бойової підготовки. Бігають, стріляють. Тому пильності ми не втрачаємо. Розвідка працює, і ми бачимо кожен їхній необережний рух та викинутий недопалок. У разі реальної загрози відповідь буде блискавичною. І вони це чудово розуміють.
Про роль офіцера в умовах війни
Можливо, це болісне, але важливе, світоглядне питання. Завдяки своїй роботі я часто спілкуюся з офіцерами різних рангів – і чим далі, тим більше у мене складається враження, що праця українського командира в нашому суспільстві недооцінена. На Вашу думку, чи існує ризик того, що справжні бойові офіцери, які щодня несуть відповідальність за фронт, зрештою ризикують отримати більше звинувачень, ніж визнання?
Ми обрали свій шлях. Ця військова аскеза триває роками. Дехто ще з АТО, інші приєдналися після повномасштабного вторгнення. Я поважаю всіх однаково – просто одних знаю довше, інших менше. Більшість із них – це золотий фонд нашої держави. І саме їм, найімовірніше, дістанеться найбільше. Але не нагород – навпаки, тиску та звинувачень. Легко тільки тому, хто ні за що не відповідає.
У цій бурхливій у всіх сенсах ситуації головний ризик полягає в тому, щоб справжніх героїв війни раптом не звинуватили у поразках. Щоб перемоги, які ми без сумніву мали й ще матимемо, не приписували тим, хто до них не має жодного відношення. Щоб бойових офіцерів і солдатів – тих, хто досі в окопах і хто потом та кров’ю пройшов шлях від солдата до командира, – не називали випадковими “солдатами удачі”.

Денис Носіков разом з особовим складом “у полі” / Фото надане 24 Каналу
Світ так влаштований, що першими йдуть найкращі побратими. Ми живемо з цим болем, і це стає додатковою мотивацією – в пам’ять про них боротися далі.
Яким чином Україна може здобути перемогу в екзистенційній війні проти Росії?
Головний фронт сьогодні часто проходить не лише на лінії бойових дій, а й у самому суспільстві – там, де вирішується, чи здатні українці залишатися єдиними, попри втому, нерівність та різний досвід війни. Чи залишилися ще люди, здатні на самопожертву заради перемоги?
Психологи кажуть, що самопожертва – це певна зміна базового інстинкту самозбереження (усміхається, – 24 Канал). Здорові, пропрацьовані гедоністи так само живуть своїм найкращим життям. От тільки їхнє життя відбувається завдяки нашій самопожертві. Так, одна частина суспільства сплачує рахунки іншої. Так бути не повинно.
І я поясню, чому. Саме в цьому місці починається конфлікт інтересів. Звідси випливають питання справедливої мобілізації, розподілу обмежених ресурсів країни, права на ротацію, права на створення сім’ї та нормальних людських умов життя.
Окремо я б хотів виділити ветеранів війни. Ці хлопці й дівчата вже всім усе довели. Саме вони, відповідно до своїх навичок і знань, повинні займати управлінські посади в державних та правоохоронних органах, а також органах місцевого самоврядування. Тоді все буде чітко, і не буде поділу між тилом та передовою.
Рветься там, де тонко. Ворог проводить свої інформаційні спецоперації саме на ґрунті внутрішніх непорозумінь в Україні. Його мета – роз’єднати нас, поділити на різні соціальні групи, які ворогуватимуть між собою. “Розділяй і володарюй” – це принцип, вигаданий далеко не дурними, але вкрай цинічними людьми.
Вистояти в гібридній війні, складником якої є інформаційне протистояння, зможе лише об’єднане суспільство.
І тут я не прагну приміряти мантію професора чи піджак аналітика, але нам, військовим, очевидно: на фронті, щоб виконати завдання і вижити, завжди треба пам’ятати, що тебе чекають удома. А це відчуття – вже більше про цінності. На цій основі ми всі мали б об’єднатися. Після перемоги вся країна повинна повернутися до себе – додому.
У чому, на Вашу думку, полягає принципова відмінність між росіянами та українцями, і чому саме вона робить цю війну настільки жорстокою та безкомпромісною?
Українці – це нація, яка створює, вдосконалює оточення навколо себе і не зазіхає на права інших. Ми прагнемо до краси. Пригадуєте зі шкільної програми: “Садок вишневий коло хати…” Тарас Шевченко – не лише класик і геній, а й наш герой-сучасник за духом. Один із моїх улюблених поетів, справді.
Росіяни – наші антагоністи. Вони знищують усе навколо. Я бачив це дуже чітко на власні очі. Раніше – через бруствер окопу, коли був піхотинцем, а тепер – через зображення, яке транслюють монітори на командних пунктах управління.

Денис Носіков на командному пункті / Фото надане 24 Каналу
Ідея ворога проста і зрозуміла: всіх убити, принизити, зґвалтувати, пограбувати. Не можеш досягти успіху сам – тягни донизу сусіда.
Росіяни у своїх поглядах на світ – типові троглодити, а Україна для них – так звана “законна здобич”.
Чого лише варті слова їхнього лідера Путіна, які він з неприхованою насолодою вимовив напередодні повномасштабного вторгнення: “Нравится, не нравится – терпи, моя красавица!” Це типовий сленг гопника та ґвалтівника.
Ми повинні говорити з ними з позиції сили, зокрема за підтримки міжнародної спільноти. Для цього наш Верховний Головнокомандувач Володимир Зеленський робить дуже грамотні, своєчасні та сильні кроки на міжнародній арені.
Якщо бажання нищити та ненависть до українців у ворога закладені на рівні інстинктів, то як нам тоді здобути перемогу в цій екзистенційній війні за незалежність?
На жаль, далеко не все залежить від нас самих. Єдине, що справді вирішуємо ми, – це ким бути: жертвами цієї війни чи воїнами.
Як на мене, сьогодні бути сильними – це не лише наше право, а й обов’язок кожного громадянина.
Не дозволити, як внутрішнім, так і зовнішнім ворогам ввести себе в оману – це щоденне завдання номер один для всіх, хто не на фронті, але так само, як і військові, вболіває за нашу спільну перемогу.
“Перемагає той, у кого воїни сильні духом і сповнені єдиної мети”, – писав Сунь-цзи у “Мистецтві війни”. Я не знаю жодної армії світу, яка могла б змусити українців здатися чи підкоритися. Найбільший ризик – це навіяне ворогом відчуття тотальної зради.
Щойно ми відкинемо сумніви, армія і тил стануть одним цілим. Тоді перемога буде питанням часу.
Читають зараз:США готові сильніше тиснути на Росію: підсумки зустрічей Зеленського й Трампа на полях саміту G7
Источник: www.24tv.ua
