Ісламський матріархат. Історії українців, які після падіння ІДІЛ виживають у таборі біженців у Сирії

В таборі біженців Аль-Хоул в Сирії мешкає кілька десятків громадянок України зі своїми дітьми. У цьому місці утримують родини убитих або полонених бойовиків Ісламської держави. Як повідомляється у сюжеті ТСН.Тиждень, табір із десятками тисяч жінок та дітей на території Сирії тримають під вартою 400 охоронців. Тут немає шкіл та магазинів, інтернету й телефону, бракує медичної допомоги та елементарних ліків і води. За рік у цьому таборі померли понад 400 малюків. Так діти розплачуються за злочини своїх батьків і помилки матерів.

За парканом утримують понад 70 тисяч дітей та їхніх мам, яких називають “дружинами ІДІЛ”. Жінки з Африки, Америки, Азії, Європи.

“Аль-Хоул називають “табором біженців”, але, як на мене, це місце більш схоже на в'язницю. Найбільшу в світі. Після розгрому “Ісламської держави”, яка роками лякала світ терактами, тортурами, та найжорстокішими публічними стратами, сюди відправили родини бойовиків – і живих, і мертвих, і тих, хто встиг утекти від збройних формувань сирійських курдів. Курди-охоронці дали годину на пошуки українок. 60 хвилин на 70 тисяч людей. Майже всі жінки під паранжею. Закриті до кінчиків пальців. Навколо однакові чорні силуети. Чути лише арабську. Я знаю – тисячі росіян приєдналися свого часу до радикальних ісламістів. Тож, їхні сім'ї є теж у цьому таборі”, – розповів кореспондент ТСН.Тиждень Андрій Цаплієнко.

Табір для іноземок розділений на дві частини: жінки, які живуть у більшому секторі, побудували радикальний ісламський матріархат. Охоронці кажуть, тут діють суворі порядки, і вбивство – звичайна справа. Вони не зреклися своїх поглядів і не приховують, що чекають на повернення ІДІЛ.

Тут виховують дітей в ідеології “Ісламської держави”. Серце калатає від думки, що це майбутні члени нової армії “ІДІЛ”. Охоронці не люблять сюди заходити. Тут можна зненацька дістати камінням у голову від цих симпатичних малюків. Ми для них не просто чужі. Ми – невірні, які підлягають знищенню.

“Мене звати Бєлкіна Оксана, я з України, з Луганська… Довірилась чоловікові і поїхала. Напевно, банально говорити, що не знала куди. Але я чесно не знала куди… Ми хотили б повернутися на батьківщину. Ми – не загроза суспільству. Ми хочемо, щоб наші діти росли в безпеці”, – повідомила жінка.

Що на них чекає в Україні, жінки не знають. Схоже, ще до табору вони жили в режимі інформаційної блокади.

Більшість “дружин “ІДІЛу” не зберегла українські документи. Тож, довести, що їхні діти є громадянами України, буде важко. “Дітей вже всіх тут народила. Зрозуміли, що помилилися. Шукали вихід, але не змогли. Я була вагітна старшим і хотіла взяти розлучення, а чоловік сказав, що народиш і залишиш дитину, і тоді можеш їхати. Ну, як я залишу дитину?”, – розповіла українка з табору біженців.

Оксана дозволила журналістам зазирнути в своє таборове житло: брудні калюжі в таборі не оминути, але в українки напрочуд чисто і майже комфортно. Скрізь дитячі іграшки, які, мабуть, завезли сюди якісь благодійники. “Хочемо, щоб у дітей було світле майбутнє. Тому що через те, що ми помилилися, вони не винні”, – додала колишня луганчанка.

Іншу жінку під паранжею звати Інна Добровольська з Черкас. Дві вищі освіти: фінансистка і менеджерка з міжнародного туризму. Сюди її вивіз перший чоловік. Аж раптом чоловік став бойовиком. За звичаєм, дружину загиблого передають під опіку комусь із родичів чоловічої статі. “Це дитина від другого. Він не воював, але був поранений”, – розповіла вона.

Окрім хвороб у таборі для українок іще одна небезпека – ісламський матріархат із радикальної частини Аль-Хоул вважає тих, хто хоче повернутися додому зрадницями. “Вони вважають, ми віровідступниці, повинні були не здаватися, там під бомбардуванням перебувати, що там – істина”, – додала Оксана Бєлкіна.

У радикальному секторі табору встановилася жорстока система підпільного самоврядування. Накази на покарання і навіть на страту відступників у цьому “Ісламському матріархаті” віддає жінка-емір. Її шукають, але паранджа або нікаб – ідеальне прикриття в натовпі. Проте, лідери сирійських курдів вважають, що за дрес-кодом тут пильно стежать підпільні наглядачі “ІДІЛ”. Кара за порушення – спалений намет або ніж під ребро. Убивства в таборі трапляються часто. “Вони й дотепер культивують ідеї “Ісламської Держави”. Ба більше, вони готують і себе, і своїх дітей до війни проти невірних. Проти нас із вами. Тут регулярно вбивають жінок, які шкодують, що приєдналися до ІДІЛ і тепер хочуть повернутися додому. Тож, деякі країни готові забрати з табору лише дітей, а жінок, їхніх мам, залишити тут”, – пояснив Бадран Джія Курд, політичний представник курдів.

Аліме Аббасова з Кременчука дізналася від українських журналістів, що її чоловік живий: “Чоловік Наріман теж з України. Просто сама вирішила з ним поїхати, тому що люблю його, і це помилка приїхати сюди”.

Її Наріман добровільно долучився до терористів. Наразі він перебуває у в'язниці, в якій утримують іноземців-бойовиків “ІДІЛ” або тих, кого підозрюють, що воювали на боці “Ісламської Держави”. Серед них є й громадянин України.

Худорлявий, невисокий Наріман Аббасов геть не схожий на жорстокого бойовика. Ми знаємо, що він воював, утім, полонений намагається переконати, що приєднався до “ІДІЛу” винятково з гуманітарних міркувань. “А що сказати? Я ж не воював. Допомагав мусульманам. І не шкодую, що допомагав. Деякі є речі, про які шкодую, не буду про них говорити, а загалом не жалкую. Якщо треба, я і в Україні зараз чим треба допоможу”, – додав він.

Разом із Наріманом у камері є ще один громадянин України, який приєднався до “ІДІЛ”. Він розповів моторошні подробиці розправ із тими, хто порушував спотворені закони шаріату. “Я жив у місті Ракка, в центрі міста була кільцева, її навіть прозвали “пекельна кільцева”, на якій майже щодня вішалися відрізані голови, тіла валялися обезголовлені. Це кільце я здалеку намагався об'їжджати. Уперше, коли побачив відрізану голову, тіло обезголовлене, мене жах охопив. Скільки ночей не міг спати. А потім з часом людина звикає, звично стало”, – розповів Аскар Буран Барджаксин, підозрюваний учасник “Ісламської держави”.

Убивство в “Ісламській Державі” перетворили на криваве шоу. Вигадувати найстрашніші способи страт і перетворювали передсмертні конвульсії на виставу – до “ІДІЛ” цього не робили інші терористи. Спалення живцем, утоплення в клітках, розстріли, які виконують діти – цими відео й досі рясніє інтернет. Більшість жахів відзняті у Мосулі.

Ахмед Зіяда кілька років прожив у місті, яке контролювали “ІДІЛівці”. Він не може пробачити терористам біль своєї родини. Через кілька годин після того, як було зняте відео, по будинку завдадуть ракетного удару. Упритул до будинку, де переховувався чоловік із дружиною та дітьми, була снайперська позиція “ІДІЛ”. Ахмед переконаний, що то були бойовики з Росії. “Я чув, як бойовики ІДІЛу говорили по рації. Думаю, що це були росіяни або чеченці, бо кричали російською: “Давай, давай, слушаю вас!”, – пригадує він.

Чужинці прикрилися його дітьми, як живим щитом. Вони заборонили виходити з домівки, а за дві години дім опинився в епіцентрі важкого бою. Удар ракетою припав по кімнаті, де були його малюки. “Розплющую очі. Навколо мене пил. Дим. Замість кімнати руїни. Шукаю дітей. Не можу знайти. І от під завалами їх побачила. Вони посинілі, я не знаю, чи живі, я їх відкопала, почала приводити до тями, робити штучне дихання. За півгодини, дякую Богові, отямились”, – розповіла Рахад, дружина Ахмеда.

Цивілізована країна мусить допомогти своїм громадянкам повернутися, попри моторошне минуле, що приховано завісою темного вбрання. “Я чітко усвідомлюю: залишити за парканом цих замурзаних малюків означає виростити ціле покоління, сповнене ненависті до зовнішнього світу, яке одного дня поповнить армію терористів. Тож, може, ми врятуємо не тільки їх, а й себе”, – додав Цаплієнко.