Як повертатимемо Україну на деокуповані території? Частина 2 03.07.2023 18:57 Укрінформ Укрінформ публікує другу серію важливої дискусії між людьми, до чиєї думки українці прислухаються
Поштовхом для дискусії став блог колишнього керівника Інституту Національної пам’яті, головного «декомунізатора» країни, народного депутата України Володимира В’ятровича, який запропонував подумати про те, якою має бути державна політика на звільнених від окупації територіях. І давши невеликий перелік опцій: жорстка українізація на кшталт іспанської реконкісти, більш лагідна, або взагалі – відкласти це питання.
Не знаємо, чи можна відкласти питання українізації (про це міркують наші спікери), але не варто уникати та відкладати тему про майбутнє людей та звільнених регіонів. Бо ми нікуди не дінемося від жорстокої правди. За даними СБУ, на окупованих територіях були жителі, які погоджувалися здавати наші позиції ворогам за посади в окупаційній адміністрації, за вкрадену машину, російський паспорт… Зрештою, ми мали і колаборантів, хто зраджував без жодних обіцянок благ, а з «ідейних міркувань». Як нам діяти надалі аби ніколи знову? Як облаштовувати звільнену Україну? Ми запропонували обговорити цю тему людям, чия думка однозначно є авторитетною в Україні.
Серія матеріалів буде такою собі експертизою для тих, кому приймати рішення у такій стратегічній темі та такій тонкій матерії, як взаємодія з людьми на нещодавно окупованих територіях після повернення туди України.
Публікуємо другу частину (з першою можна ознайомитися – за посиланням).
ПЕРІОД ДЕТОКСИКАЦІЇ ДЕОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ МАЄ БУТИ НЕ МЕНШИМ, НІЖ БУВ ПЕРІОД ОТРУЄННЯ
Євген Дикий, ветеран російсько-української війни, науковець, публіцист:
Євген Дикий
– Це питання ні в якому разі не слід відкладати, бо тоді нам так огукнеться, що не будемо раді поверненню цих територій. Це перше.
Інше. Потрібно чітко розділити території, які були окуповані ще у 2014 та після 2022-го. Останні не потребуватимуть якоїсь особливої політики. Там усе досить просто: це населення – жертви тимчасової окупації. Ми виділяємо там тих, хто брав безпосередню долю у діяльності окупаційної влади: видавав патріотів, працював у так званих правоохоронних органах тощо. Цих людей треба зразково-показово засудити, причому надовго, за статтею державна зрада та за інші їхні злочини. Але в першу чергу – за держзраду. Паралельно знаходимо всіх тих, хто чинив опір рашистам і нагороджуємо, показуємо їхній героїзм. Не тільки тих, хто загинув, які ті 16-річні хлопчики нещодавно (Тігран Оганнісян і Микита Ханганов, – Ред.), а й тих, хто хай буквально трішечки допоміг, хто просто в соцмережах кидав, наприклад, координати ворожої техніки, хто переховував наших бій наскільки це можливо. Швидше за все, багато хто з них буде жити в зруйнованих домівках, ми зараз це бачимо на деокупованих теренах. З ними працюватимуть психологи так, як зараз, наприклад, психологи працюють із мешканцями Бучі. У всьому іншому нічого особливо.
Третє. Вертаємося до тих теренів, які прожили під окупацією з 2014 року. Крім тих, хто брав безпосередню долю в організації референдумів, проголошенні так званих ЛНР та ДНР і подібне, решта – також вважаються жертвами окупації. Питання, чому вони за всі ці роки не виїхали звідти не ставимо, бо може бути мільйон причин, з яких люди не залишали власні домівки. Тобто ми не робимо всіх апріорі винними, хоча тих, хто винний персонально слід, знову ж таки, виявити та засудити. А персонально винних тут буде набагато більше, зокрема у зв’язку з мобілізаціями, які там проводились. Окремо треба буде вирішувати, що робити з бійцями ЛНР/ДНР, беручи до уваги, що, з одного боку, у нас для них є амністія, але ця амністія діє для тих, хто добровільно здається в полон або перейде на наш бік. А коли просто вони всі перестануть чинити опір через те, що ми перемогли у війні, ну це навряд чи є підставою для амністії. З іншого боку – у багатьох з них будуть пом’якшуючі обставини, адже далеко не всі вони йшли служити добровільно. Більшу частину просто переловили під час примусової мобілізації 2022-23 років. Тож це буде тонкий питання, його треба буде розглядати, зокрема й у судах. Але це персонально.
Можливо, значна частина з них полегшить нам життя і відійде разом із відступаючою російською армією, і далі житиме в Росії. Проте повертаємось до тих, кого ми вважаємо, все ж таки, жертвами окупації. Вони прожили 9 років у дуже токсичному інформаційному полі. Їм промивали мізки – це жертви окупації фактично із зміненою психікою. Нам треба забезпечити їм «детоксикацію». І для початку я б вжив дуже важливий превентивний захід: встановивши б, що право обирати, і тим більше обиратися всім, хто прожив 9 років під окупацією, повертається тільки після того, як вони стільки ж років проживуть у деокупованій зоні. Від 9 плюс 9. Період детоксикації має бути не меншим, ніж був період відруєння. Це не означає, Боже визвол, позбавлення їх громадянства. Це спеціальне тимчасове обмеження права голосувати та обиратися на певні посади. Звідси автоматом витікає, що на цей же період там взагалі не має бути органів місцевого самоврядування, а мають бути лише органи виконавчої влади встановлені напряму з Києва. Ну фактично військово-цивільні адміністрації. Це перше, що треба буде зробити. Але цього мало. Просто на 9 років позбавити їх права обирати і покинути на произвол – це, м’яко кажучи, неправильна політика. Ми тоді за 9 років отримаємо багато негативних ефектів. Що робити?
Наступні 9 років після деокупації там має проводитись спрямована інформаційна політика. Скажу контроверсійну річ: боюся, що де в чому нам доведеться повчитися у радянської влади. Тобто, коли радянська влада проводила так звану совєтізацію приєднаних до Радянського Союзу територій, наприклад, Західної України, Балтійських країн. Це була продумана політика, яка передбачала не лише встановлення окупаційної адміністрації та придушення опори. Радянська влада відправляла численний десант управлінців та педагогів на місця. А в першу чергу – брали до своїх рук школи, впроваджувалися радянська освітня модель та радянські освітні програми. До речі, те саме, тільки дуже коряво робить нині Росія на окупованих територіях. Треба буде закликати волонтерів, щоб вони всі покинули та поїхали хоча б на рік викладати у школах Донбасу, Криму. Не варто сподіватися, що ми просто місцевим вчителям дамо українські програми та українські підручники, і все стане на місця. То це не працює.
Крім того, на перші роки нам треба буде створити великі програми навчання для студентів – саме пільгового, цільового, поза загальним конкурсом – навчання дітей з деокупованих територій у столичних вузах. Та й узагалі – у вішах саме ніколи не окупованої частини України. Можливо, варто подумати про відкриття філій провідних вишів у Криму та на Донбасі. Коли я був «могилянським» викладачем, то з тодішнім, а тепер уже знову нинішнім ректором Сергієм Квітом, ми працювали над відкриттям філії Могилянки у Севастополі. Це були десь у 2005-2007 роках і ми тоді були дуже близькі насправді до цього відкриття.
Тобто нам потрібна буде там саме дуже активна освітня та інформаційна політика, причому двостороння. Їхати туди вчити та забирати дітей звідти вчитись сюди. Тільки так ми за якусь годину можемо вирівняти ту прірву, яку викопала Росія за ці 9 років.
Щодо кримського півострова є ще один важливий аспект. Там є свій корінний народ киримлі. Власне, там є три корінні народи, але, на жаль, двоє інших росіянам вдалося фактично повністю знищити. Тобто караїми та кримчаки де-факто не існують, як достатньо чисельна етнічна група. А від киримлі вижили. Киримлі, які ми не зовсім правильно постійно називаємо кримськими татарами. Якщо ми цього питання не вирішимо, то й вирішення питання майбутнього Криму без урахування права на самовизначення народу киримлі ніколи не буде правильним та послідовним. Коли я говорю, що місцеве населення не має обирати і бути обраним протягом 9 років, то для киримлі я зробив би виняток. Більше того, гадаю, що як тільки війна закінчиться, то перша зміна до Конституції має стосуватися статусу Криму. Замість автономної республіки невідомо кого, а де-факто росіян, треба зробити саме автономне державне утворення народу киримлі у складі української держави. Це буде чесно та послідовно. Ми, українці, століттями боролися за нашу незалежність та самовизначення, і ми маємо визнавати таке саме право за іншими корінними, автохтонними народами на їхній території.
Суто формально – якби киримли захотіли повної незалежності, то вони мають таке право. Але, враховуючи скільки їх є нині арифметично, про незалежність мова не йде. А йдеться про автономію в складі української держави й цю автономію маємо їм запропонувати ми самі. І відповідно всю політику на півострові вибудовувати з двох рук: з твердої руки Києва та з руки повністю самоврядної автономної влади киримли, з ї представницьким органом – Меджлісом.
У НАЙБЛИЖЧІ 10-15 РОКІВ ТРЕБА ЗАЙНЯТИСЯ ІНФОРМАЦІЙНО-КУЛЬТУРНИМ ЛІКУВАННЯМ, РЕСТАВРУВАННЯМ ДЕОКУПОВАНИХ РЕГІОНІВ
Віталій Гайдукевич, журналіст, телеведучий:
Віталій Гайдукевич
– Існує ряд проблем, які потребують нашої уваги. Проблема перша, яка є актуальною для всієї України, – це процес деімпералізації, який ми зараз переживаємо, і який у жодному разі не повинен спускатися на гальмах. Щодо цього процесу державна і місцева влада повинні бути безапеляційними, не може бути компромісів у скасуванні імперського намиву. Втім, коли щось скасовується, то те, що залишилося, як ємність, треба чимось заповнити. Природа не терпить порожнечі. Ця ємність має заповнитися вкрай українськими сенсами, контентом і так далі. Якщо в дуже широкій рамці — заповнитися українським культурним пластом. Тому дуже важливо, щоб Україна — як суспільство, так і влада — не робила нічого подібного до “замаху” на український дубляж у кіно під вивіскою “давай навчимо всіх англійської”. Українці просто не ходитимуть у кінотеатри і дивитися фільми англійською мовою із субтитрами. Це призведе до знищення української дубляжної індустрії, це вдарить у кінодистриб’ютори. Люди почнуть завантажувати фільми з Інтернету та дивитися їх удома, що зробить дубляж низької якості більш поширеним. Не можна такого робити, бо це підкосить позицію української мови, підкосити наші позиції щодо деімперіалізації на всій території України, навіть у тих регіонах, які не були під окупацією.
Проблема друга — це окуповані території, особливо це стосується Донеччини, Луганщини та Криму, які з 2014 року жили під масованим пресом російської пропаганди. Людям на цих територіях добряче промили мізки. Не всім, звісно, але йдеться про переважну більшість. Тож нам треба чітко розуміти, що на Донбасі, у Криму в найближчі 10-15 років не можливо буде вирішувати будь-які питання та проблеми через звичайне для нас місцеве самоврядування. Найближчі 10-15 років цих людей потрібно буде абсолютно категорично тримати в українській культурно-інформаційній середовищі, виправляти їх, навіть не озираючись на якісь вимоги наших друзів європейців, які точно наполягатимуть на проведенні там виборів. Ні, жодних виборів. Після того, як ми ці території деокупуємо там, відразу ж мають бути створені військово-цивільні адміністрації. І люди, які працюватимуть у цих ВЦА — діятимуть у жорсткій підпорядкованості, жорсткій зв’язці з урядом, президентом, парламентом. Отже, про вибори забуваємо на роки і займаємося інформаційно-культурним лікуванням, реставруванням цих регіонів. Перш за все молоді, зі старшими буде складніше. Наше завдання — взятися за молодого чоловіка та виховати з нього відповідального українського громадянина та виборця.
Якщо взяти період 10-15 років, то це три виборчі цикли. Щодо людей старшого віку… Нам критично важливо скористатися досвідом країн Балтії щодо деімперіалізації. Йдеться про пониження в громадянських правах, наприклад, через позбавлення громадянства, через заборону обіймати певні посади, обирати й бути обраним. Решта громадянських прав за людьми, які роками жили поза українським культурним і політичним пластом, зберігаються. Але вони не можуть впливати на дії будь-якого рівня влади.
Чи не дуже жорстко? Думаю, що ні. Згодом вони зможуть відновити всі свої права. Як? Склавши відповідний іспит. Напевно, це точно не стане проблемою для тих громадян, які окупацію перетерпіли, які чекали на повернення України. Натомість проблемою це стане для тих, які вкрай є совками, колаборантами. Їх буде страшно корчитиме, вони намагатимуться всіляко опиратися, заявляючи: “Та як ви смієте? Ми не будемо цього робити, ви нас не змусите?” Як то кажуть — не, то не. Проте таких виборців Україні не треба. Адже вони знову сприятимуть будь-яким негативним моментам щодо поширення на нашу територію впливу російського імперіалізму. Це один чинник.
Наступний — стосується процесу денацифікації, який свого часу проходила Німеччина. Ті, хто жив у Німеччині поруч з нацизмом і толерував, допомагав або закривав очі на гітлерівські злочини, повинні були стати свідками всіх жахіть, пропустити їх через себе. Американці проводили процес денацифікації досить жорстко. Людей змушували ходити в кінотеатри, дивитися на великому екрані кадри звірств нацистів, або брати участь в ексгумації тіл, бо інакше вони не отримували продуктові картки. Альтернативи не було, вони мусили це робити. Та от, я веду до того, що люди на деокупованих територіях, можливо, не в такій формі, але також повинні будуть стати свідками всіх злочинів, які принесла ця війна, щоб повністю викоренити будь-яке толерування у бік Росії. Знов таки, маємо бути свідомими в тому, що такі дії можуть комусь не подобатися в Європі, оскільки європейці досі не сповна розуміють, в яких жахіттях зараз живе українська нація. Щоб це зрозуміти, треба стати ногами в ексгумовану могилу в Бучі. Отже, ми повинні наголосити, що питання дерусифікації, питання деімперіалізації й питання посиленої українізації звільнених територій — це не питання демократичних свобод, а це питання виживання української державності на цих територіях. Відповідно не вестиметься ніяких дискусій з цього приводу. Безумовно, методи, які ми використовуватимемо, вони мають бути зі збереженням здорового глузду, але в контексті вищезгаданих досвідів країн Балтії та повоєнної Німеччини. Інакше отримаємо пролонговану проблему, яка потім повернеться нам бумерангом.
НА ЗВІЛЬНЕНОМУ СХОДІ І ПІВДНІ ПОТРІБНІ БУДУТЬ УПРАВЛІНЦІ ВСІХ РІВНІВ, КУЛЬТУРНІ МЕНЕДЖЕРИ, ВЧИТЕЛІ ТОЩО
Дмитро Крапивенко, журналіст, воїн ЗСУ:
Дмитро Крапивенко
– Після перемоги слід готуватися до великого переселення та високої соціальної мобільності. Ми ж не хочемо бачити деокуповані території знелюдненою пусткою та купою тліючих руїн? Ми ж не хочемо, щоб там буяли паростки сепаратизму? Тому багатьом доведеться пакувати валізі. І йдеться не тільки про роботяг із дрильками чи інженерів із планшетами. З ними якраз усе зрозуміло. На звільненому сході та півдні потрібні будуть управлінці всіх рівнів, культурні менеджери, вчителі тощо. Дуже багатьом активістам, ветеранам, просто небайдужим та фаховим людям слід буде попрацювати у цих регіонах. Я не говорю, що місцеві кадри треба якось дискримінувати чи притискати. Але кадрів там точно бракуватиме. І там будуть потрібні люди, щоб відбудувати та відродити ці території. Не можна буде допустити, щоби там при владі залишалися вчорашні колаборанти чи просто випадкові люди. Попрацювати доведеться добре, щоб ніколи знову…
Так, це буде не зелений туризм. Про зону комфорту забудьте, там її доведеться творити заново. Доведеться віддати по кілька років свого життя Донбасу, Приазов’ю, Криму. Без цього аж ніяк. Примушувати до цього безглуздо, стимулювати — то, можливо. Нарешті, для наступних поколінь політиків має бути must have робота на звільнених територіях, без цієї строчки в резюме подальша політична кар’єра буде неможливою. Не думаю, що обов’язково зараз слід писати якісь закони, встановлювати рамки, то ще трохи передчасно. Але ця необхідність має бути усвідомлена як обов’язкова складова післявоєнного життя.