Волонтерство з подробицями, або Не на тих путін напав » Інформаційні новини світу
Главная » Україна » Волонтерство з подробицями, або Не на тих путін напав

Волонтерство з подробицями, або Не на тих путін напав

Волонтерство з подробицями, або Не на тих путін напав 09.08.2022 15:29 Укрінформ 8000 порцій щодня готували кияни-волонтери з «Польової кухні Б-50» для бійців і мешканців столиці. Нині – це уже ціла «фабрика допомоги»

На столичній Троєщині з перших днів війни годує й усіляко допомагає людям волонтерська організація — «Польова кухня Б-50». Одні з її засновників і організаторів – Вікторія Єрмакова та Костянтин Овчаренко – розповіли про те, як все починалося і чим зараз живуть волонтери. Кухня за цей час перетворилася на ціле містечко, де готують не лише гарячі обіди, а й   галети та сухе м'ясо, а ще — прихищають усіх, хто цього потребує.   

Як нагодувати тисячу хлопців, що стоять у черзі до військкомату?

Коли почалася Велика війна, Вікторія Єрмакова з чоловіком Сергієм Кулясовим у перший же день відправили дітей з онуками з Києва. Для себе ж вирішили не просто залишитися, а щось робити. Готові були й поранених приймати в своїй квартирі на Троєщині.

Вони – однолітки, 1976 року народження. Вікторія за фахом – педагог і бухгалтер. Чоловік – військовий і зараз служить у лавах ЗСУ. А тоді, в перші дні війни, коли прийшли до Деснянського військкомату, побачили величезну чергу.

   — Якщо хочете чимось допомогти, нагодуйте хлопців, бо не одну вже годину на морозі мерзнуть, — сказали їм у військкоматі. 

   — Та як  ми могли нагодувати таку кількість людей, які все прибували й прибували? — згадує Вікторія. – З домашніх чайників і каструльок?..

Чоловік Вікторії, обізнаний у таких справах краще, сказав, що потрібна польова кухня. Через хлопців з Тероборони, з якими познайомилося подружжя, домовилися, що кухня буде. Хлопці, які стояли в черзі до військкомату, допомогли її зібрати – зробити це самотужки було просто нереально. Кухня була новенька, кожна частина у чохлі – що до чого, відразу й не розберешся.  Наступна задача – чим топити? У найближчому супермаркету віддали їм на дрова старі піддони. А де взяти продукти, а  — людей, які допомогли б готувати?

Сергій розмістив у фейсбуці пост, і вже наступного ранку зателефонувала якась незнайома жіночка:

  — Я знаю, як важко починати, не маючи нічого, — сказала вона. — Я пенсіонерка і  руками вам не допоможу, тому хочу віддати на вашу добру справу п’ять тисяч гривень.

Люди стали приносити продукти – у кого, що було — макарони, картоплю, консервацію. Деякі – залишалися з нами, розповідає Вікторія.

Хто були ці люди?

 — Ті, хто не міг просто сидіти без діла, — відповідає Вікторія. – Хто не боявся, що з ними зробить ворог, якщо прорветься в столицю. Приходили жінки, які казали: «У мене син і онук воюють,  від думок про них місця собі не знаходжу. Вже весь корвалол, що був, випила. Мені все одно – дощ чи сніг –  я буду з вами». Приходили матері, у яких загинули хлопці на війні….  Вони допомагали іншим виживати, й самі виживали завдяки цьому…

Полуниці та виноград  — взимку для польової кухні

Невдовзі про таку «народну польову кухню» дізналися – через знайомих і друзів — на овочевих базах та базарах, у ресторанах.

 —  У кого могли почати псуватися запаси, стали привозити овочі та фрукти до нас, — розповідає волонтерка.  – Помідори, огірки, гриби, авокадо, навіть полуницю і виноград  – і це у лютому! Продукти, які навіть у мирний час не всі могли собі дозволити.

Та спочатку все трималося на звичайних людях, особливо підкреслює Вікторія. А починалося  — зі звичайних каш і чаю з цукром…

Вже за два тижні їхня польова кухня готувала щодня вісім тисяч (!) порцій. Окрім хлопців з Тероборони, годували медперсонал чотирьох лікарень. Двічі на день привозили термоси на вулиці Сержа Лифаря та Беретті, куди з усієї Троєщини приходили місцеві мешканці. Допомагали людям, які переховувалися у бомбосховищах. Підгодовували тварин.

Одного разу, коли йшли повз один із троєщинських будинків, побачили клаптик паперу, що вилетів із вікна. «Я пенсіонерка, лежача хвора, допоможіть!!!», — було у записці.

 А скільки ж таких бабусь повсюди, жахнулася тоді Вікторія. Дехто з соціальних працівників поїхали в ті дні з Києва, а люди, якими вони опікувалися залишились без догляду. Тож волонтери польової кухні стали розпитувати мешканців будинків, аби дізнатися, де могли залишитися безпомічні старі. А потім — розвозили їм гарячу їжу по квартирах.

А ще в перші  тижні війни не вистачало ліків — люди не розраховували, що буде війна. У багатьох і грошей не було, щоб їх придбати, продовжує волонтерка.

  —  Я шукала аптеки, які працюють. Віддала всі ті ліки, що були вдома. Взагалі тоді винесли з дома все, що тільки можна – ми ж запаси зробили, бо чоловік вважав, що війна буде, і ми готувалися до неї ще з минулого року. Звичайно, й гроші свої витрачали на кухню.

На передову передавали не тільки їжу, а все, на що був попит, каже молода жінка. Щодня поширювали у фейсбуці запити, зв’язувалися  з іншими волонтерами.

Бої тоді йшли зовсім близько від Києва, і ніхто, якщо чесно,  не знав, чим все це закінчиться – знали тільки, що все треба робити, аби ворог не зайшов до столиці.

Якось Вікторія запитала чоловіка: «Сергію, а ти знаєш, що ми можемо загинути?». «Так», — відповів він і обійняв жінку…

Сергій Кулясов та Вікторія Єрмакова

Не вісім тисяч порцій, а «всього» тисячу щодня

Зараз «Польова кухня Б-50»  — ціле підприємство, де є укриття від сонця та дощу, вагончик з буржуйкою, холодильники та морозильні камери, обладнання для виготовлення галет, сухого м’яса, сухих борщів і супів, а замість однієї польової кухні —  вже цілих три. На них постійно «чаклують»  два професійних повари і ще троє приходять час від часу.

На  день тут тепер готують вже не вісім тисяч порцій, а «лише» тисячу –  немає такої потреби, як на початку війни, люди налаштували хатнє своє господарство, перевели його, так би мовити, «на воєнні рейки». А на «Б-50» нині щоденно  працює десь 50 волонтерів. Більшість з тих, хто приходив сюди в перші дні і тижні, вже повернулися на свою роботу – економіка міста поступово повертається до звичайного життя.

Якщо  потрібні додаткові руки – розвантажити, скажімо, 10 тонн картоплі, як це було кілька днів тому, кидають «клич» у фейсбук.

Як і раніше, тут харчуються малозабезпечені, додалися переселенці, а загалом – усі, хто цього потребує. Готують для медперсоналу лікарні швидкої допомоги, і тимчасово  — для  60-х курсантів, яким поки що зручніше харчуватися тут.

Борщі, розсольники, різноманітні супи та каші – все, за відгуками, дуже смачне. Хоча зараз проблематично навіть з салатами, не те, що у лютому – базари та ресторани теж повернулися до звичного ритму і намагаються відшкодувати збитки.

Вікторія перевезла сюди з дому й всю свою «бухгалтерію» — щоб поєднувати роботу з волонтерством. І не уявляє собі, щоб колись, на початку війни, все могло скластися якось інакше.

Оксана та Костянтин Овчаренко з дочками

Потрібні холодильники – діставав холодильники, потрібні продукти – займався продуктами

Костянтину Овчаренко — 42 роки, до війни працював на різних керівних посадах у торгівлі. Його жінці Оксані – 40 років, вона соціолог, і доки не народилися діти – Аліса та Варвара — мала свій невеличкий бізнес. Подружжя – з Луганської області, до Києва перебралися у 2018 році.

До речі, діти зараз з ними в цеху на польовій кухні – там є місце, де вони можуть бути в безпеці.

 – То я трішки приділяю їм уваги, то жінка, то хтось з наших волонтерів, — розповідає Костянтин.

Є там діти й інших волонтерів. Хто старші — наклеюють етикетки або розкладають галети в пакети. Семирічна Аліса теж  розкладає галети.

Коли почалася війна, подружжя Овчаренків одностайно вирішило нікуди не їхати. Важко вкотре починати все заново, бо свого часу наїздилися по Україні вдосталь, пояснює чоловік. Військовим він ніколи не був, а допомогти дуже хотілося.

І ось Оксана натрапила  у фейсбуці на той пост, в якому Сергій Кулясов написав, що потрібні крупи, тушкованка і руки для допомоги на польовій кухні – годувати тероборонівців.

Костянтин привіз тоді  продукти і запитав, чи не потрібно щось ще. З того часу – він тут.

 – Доєднався до справи, а згодом й до тих, хто все це розвиває та направляє, — пояснює чоловік.

Спочатку займався забезпеченням: потрібні холодильники – діставав холодильники, потрібні продукти – займався продуктами.

 — Я не один такий був, — наголошує Костянтин. – Загалом же за весь цей час через кухню пройшло, мабуть, до 800 волонтерів.

Дружина  спершу допомагала з дому  — перевіряла інформацію, домовлялася про зустрічі.

 —  Я працював у багатьох місцях, багато їздив, і друзів у мене по всій країні багато. Наприклад, потрібно було про щось домовитися з METRO. А директором METRO Україна працює людина, з якою ми працювали в одній компанії,  і у нас є спільні знайомі. Зателефонував їм, пояснив, що потрібно.  Вирішили проблему й досі співпрацюємо, — розказує волонтер.

Такий чоловік з усіма своїми зв’язками та самовідданістю, звісно, став для «Польової кухні Б-50» справжньою знахідкою.

Спав по п’ять годин на добу: вставав о шостій ранку, лягав у першій ночі. Бо коли приходив пізно ввечері додому, потрібно було ще години дві, щоб написати чергові запити у фб, скласти фінансові звіти.

  — Телефони у нас з жінкою тоді були буквально гарячі, перейматися через повітряні тривоги просто часу не було, — каже волонтер. — І знаєте, через те, що ми  весь час займалися справою, а не переживали за обстріли, й діти наші не боялися. Хіба що в перші дні війни мультиків дозволяли їм більше, ніж зазвичай дивитися.

Дегідратор – у подарунок для коханої дружини

У березні Костянтин Овчаренко та  Сергій Кулясов вирішили, що прийшов час розширювати асортимент — запитали  у хлопців, які в них харчувалися, чи є якісь побажання. Почули, що було б добре, якби на кухні робили якісь сухпайки  —  щоб можна було взяти, скажімо, у розвідку. Вирішили, що то мають бути галети та сухе м'ясо. А дружина Костянтина запропонувала ще робити сухий борщ і різні сухі супи.

Спочатку випікали галети на базі одного з дитячих садочків. За вакуумне пакування домовилися з одним із магазинів Сільпо. Швидко зрозуміли, що не вистачає потужностей.  Домовилися про зустріч з держадміністрацію Деснянського району і завдяки ним польовій кухні тоді виділили інше приміщення, де був більший харчоблок.

Більше було духовок, невеличкий тістоміс на 20 літрів,  поверхні, де можна розкачувати тісто. Але ж все це вручну! Вдалося дістати тісторозгортальну  машину за 90 тисяч гривень – купили за донати.

   — Потім я подарував дружині на день народження … дегідратор. Він недешевий, але фінансова подушка у нас була – я звик витрачати гроші не наперед, а  навпаки. Так от, щоб робити сухі борщі, на нашій польовій кухні було тільки кілька звичайних побутових сушарок. А потрібна була більш потужна. Нормальні чоловіки щось нормальне дружинам дарять, а я – велику сушарку. Правда, квіти я теж купив, — каже Костянтин. – А Оксана сказала, що  давно хотіла такий дегідратор, не могла тільки уявити, що отримає його під час війни…

Відгукніться, виробники м’яса!

 Костянтин з ентузіазмом продовжує.

 —  У нас на кухні волонтерила Ольга Лаврик, технолог з Сільпо, зараз вона вже повернулася на роботу. Вона й допомогла нам удосконалити рецепт галет. Тому що спочатку вони виходили трохи твердими – на міцні зуби,  так би мовити…

Нині польова кухня готує до 90 кг галет на день – це 600 порцій в пакетиках.

  — На галети дістав сировини на місяць, — ділиться Костянтин. – «Моршинська» відгукнулася і профінансувала на цілий місяць сировину для їх випічки. Постачаємо галети в основному нашій рідній 112-й бригаді —  це Київська бригада Тероборони ЗСУ, окрім того  ділимося з Київським  військкоматом. Їм потрібно забезпечити сухпайками хлопців, які мобілізуються. Частину галет віддаємо тим волонтерам, які безпосередньо контактують з розвідкою або з тими, у кого є проблеми з забезпеченням. Могли б і 300 кг на день галет виготовляти. Приміщення не дозволяє. А нове знайти вже місяць не можемо…

Не все благополучно зараз й з м’ясом.

 —  Щось виготовляємо за рахунок старих запасів. Ось учора запакували 7, 5 кг сухого м’яса – по сто грамів порція, це 350 грамів у сирому вигляді. Воно і поживне, і  важить мало, і зберігається як завгодно довго.  

Єдиний постачальник, який періодично трохи допомагає  дотепер – житомирський м’ясокомбінат. Раніше Макдональдс ділився, окремо дуже хочу подякувати компанію МХП — «Миронівский хлібопродукт». Вони  доклали дуже багато зусиль, щоб забезпечити нас м’ясом — і не тільки нас.

Костянтин Овчаренко, користуючись нагодою, звертається до всіх небайдужих —  щоб допомогли «Польовій кухні Б-50» із сировиною для виробництва:

  —  Ми можемо зараз за вісім годин просушити понад 100 кг сирого м’яса  для наших воїнів. Проблема – завантажити наші потужності.

Знайти волонтерів можна у фейсбуці за посиланням   https://www.facebook.com/polyovakuhnya

  — А ще я хотів би висловити  вдячність самовідданості тих людей, з якими пліч-о-пліч всі ці місяці ми створювали польову кухню та продовжуємо її підтримувати та створювати,  — каже Костянтин Овчаренко. — Бо «Польова кухня Б-50» — це не кілька людей, як Вікторія чи я, це кожен з тих, хто хоч раз взяв і допоміг.

Лариса Гаврилова, Київ

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показанОбязательные для заполнения поля помечены *

*