Війна на Близькому Сході: найближчі наслідки для України 03.03.2026 17:20 Укрінформ Прогнозована катастрофа союзника по «осі зла», теократичного Ірану, остаточно позбавляє Росію ілюзій щодо перспектив власної «величі»
Світ увійшов у 2026 рік у стані ідеального шторму. Поки увага глобальних лідерів прикута до заграв над іранськими ядерними центрами та американських авіаносців у Перській затоці та в Середземному морі, Україна змушена вкотре доводити: наша війна з Росією все одно залишається ключовою для майбутнього цивілізації.
Однак правила гри змінюються. Путін, чиї геополітичні ставки на Сирію, Венесуелу та Іран послідовно програють, дедалі очевидніше опиняється у стратегічному глухому куті. Україна та її майбутнє для нього – чи не останній великий аргумент у глобальному ва-банку, сцена, де він намагатиметься довести життєздатність свого режиму попри втрату ключових сателітів. Але чи не станеться так, що в гонитві за «близькосхідним миром» Захід зменшить підтримку України, яка і так на межі, зокрема, чи не залишить нас без критично важливих перехоплювачів до ЗРК Patriot? І чи не виявиться неминуче зростання нафтових котирувань тим самим «золотим дощем», який дозволить Кремлю протриматися ще один кривавий раунд у своїй ганебній війні?
ЧИ СТАНЕ ТЕПЕР ВІЙНА З УКРАЇНОЮ ОСТАННЬОЮ СТАВКОЮ ПУТІНА?
На тлі нищівних ударів по Ірану дедалі частіше можна почути думку: для Путіна Україна залишається чи не останнім вагомим аргументом у глобальній грі. Аргументом, яким російський диктатор відчайдушно намагатиметься довести, що РФ ще здатна диктувати умови й впливати на світовий порядок. На перший погляд, це може звучати як певне перебільшення. Проте водночас стає абсолютно очевидним, що традиційні зовнішньополітичні козирі Кремля наче розчиняються в повітрі один за одним. Вплив у Сирії та Венесуелі фактично втрачено, надважливий військово-технічний донор – Іран – опинився під нищівним ударом, а Куба, судячи з усього, на черзі. Чи справді Путін опинився у стратегічному куті? І головне – чи достатньо сильні позиції України та її партнерів, аби перетворити цей «останній бій» Путіна на його остаточну поразку?
Політолог Ігор Рейтерович вважає, що ми є свідками краху ілюзії «Росії як альтернативного полюса сили». На його думку, сучасна РФ виявилася неспроможною виконувати роль гаранта безпеки для своїх сателітів, що кардинально відрізняє її від Радянського Союзу.
«Від початку було зрозуміло: сучасна Росія – не Радянський Союз. СРСР системно підтримував партнерів і сателітів – зброєю, радниками, політичним і навіть військовим втручанням. Діяв жорстко й послідовно. Росія Путіна – інша конструкція. У неї немає ані економічного, ані військово-політичного ресурсу, щоб реально гарантувати союзникам безпеку. Тому всі розмови про «стратегічні партнерства» від початку були радше деклараціями. Історія з Іраном це підтвердила. Попри підписану угоду, коли Тегеран звернувся по допомогу, Москва фактично відсторонилася, пославшись на те, що йдеться не про повномасштабне вторгнення, а про «точкові удари». Формально – немає підстав для втручання. По суті – немає готовності й можливостей», – зазначає Ігор Рейтерович.
Експерт підкреслює, що Кремль уникає прямої підтримки Ірану, що є вкрай показовим симптомом. За словами Рейтеровича, така сама доля, ймовірно, чекає й на інші «дружні» режими, які залишилися, наприклад, Кубу. Єдиною відносно стабільною ланкою «осі зла» залишається КНДР, але виключно через її ядерний статус. У відносинах же з Китаєм Росія остаточно закріпилася в ролі «молодшого партнера», змушеного підлаштовуватися під стратегічну гнучкість Пекіна.
«Історія з Іраном фактично ставить крапку в амбіціях Путіна створити альтернативний центр сили – чи то на базі БРІКС, чи у військово-політичному форматі ОДКБ. Ланцюг «кидків» – Венесуела, Вірменія, Сирія, тепер Іран – показує: глибокі союзи з Росією нічого не гарантують. Москва не виконує зобов’язань, якщо це потребує реальних витрат. У цьому сенсі Україна так, була й лишається для Путіна шансом довести власну значущість. Напад мав продемонструвати, що імперія ще здатна ламати міжнародний порядок. Певний час страх перед Росією зростав. Але з кожним роком російсько-української війни міф руйнувався. Сьогодні Україна для Кремля – радше інструмент, щоб зберігати можливість розмовляти з Вашингтоном і бодай у такий спосіб залишатися у великій політиці.
Чи можемо ми цьому протистояти? Так. Україна це довела. Попри складнощі, стратегічно ми рухаємося вперед. Проблема в тому, що частина партнерів досі не до кінця усвідомила: Росія значно слабша, ніж намагається виглядати. Це «худий ведмед», який грізно гарчить, але не має ресурсу для масштабної конфронтації з об’єднаним Заходом.
Коли це усвідомлення стане остаточним, баланс зміниться. Або же ситуація зміниться природно – через продовження українського спротиву й неспроможність Кремля досягти навіть мінімальних політичних цілей. Так, Росія може тимчасово утримувати частину окупованих територій. Але вона вже не вийде з цієї війни державою, якої беззастережно бояться. Світ побачив її слабкість», – наголошує політолог.
Окремо він звернув увагу на фактор Трампа, який хоче закрити іранське питання до візиту в Пекін і приїхати туди переможцем.
«Чи можливі зрушення щодо російсько-української війни після зустрічі Трампа із Сі Цзіньпіном? Думаю, так. Якщо Вашингтон досягне результату на іранському напрямку, Пекін може стати більш схильним до корекції своєї позиції. Ця війна вже не дає Китаю тих дивідендів, що раніше – фінансових, політичних, стратегічних. Тому зустріч Трампа і Сі може стати точкою рішення. Публічно Китай не тиснутиме на Москву, але сигнали з’являться. І за ними буде зрозуміло, чи готовий Пекін інакше дивитися на завершення цієї війни», – резюмував Рейтерович.
Дипломат Вадим Трюхан налаштований більш обережно. На його думку, не варто забувати про інші вектори інтересів Москви, зокрема Білорусь, яка повільно, але впевнено поглинається Росією, а також про зовнішніх «донорів» російської воєнної машини – Китай та КНДР, які продовжують підживлювати агресію технологіями та боєприпасами.
«Путін сьогодні справді просідає геополітично. Він втратив частину ключових союзників і можливостей, його позиції вже не виглядають такими монолітними, як раніше. Але це не означає, що Україна для нього – останній бастіон чи фінальна ставка. Він і далі дивитиметься на Центральну Азію, мріятиме про реванш на Кавказі, триматиме в полі зору Молдову й країни Балтії. Для нього це не абстрактні території, а елементи уявної «зони впливу», яку він намагається відновити», – зазначає Трюхан.
Дипломат акцентує увагу на двох можливих сценаріях розвитку близькосхідної кризи.
«Перший сценарій – швидке завершення бойових дій, як на це сподівається Трамп. Але навіть тоді світ отримає турбулентність: порушення логістики, зростання цін на енергоносії. І це шанс для Росії повернутися у «велику гру» як енергетичний гравець. Під тиском енергетичної кризи окремі країни Заходу можуть переглядати санкційну політику або шукати обхідні шляхи закупівлі російської нафти через треті країни. Для Москви це можливість підлатати фінанси й продовжити війну проти України з новими ресурсами», – каже він.
Другий сценарій – значно небезпечніший. Якщо Іран чинитиме тривалий спротив, а обмежені удари переростуть у масштабний регіональний конфлікт із ризиком глобальної ескалації, США та їхнім союзникам об’єктивно буде не до України.
«У стратегічному сенсі Росія від цього виграє. Ми можемо тимчасово залишитися сам на сам з агресором – із підтримкою лише тих європейських держав, які усвідомлюють, що падіння України означатиме пряму загрозу їхній безпеці. Чи вистачить нам ресурсів і сил? Питання складне. Ми суттєво наростили власне виробництво, швидко адаптуємося до нових викликів. І це дає підстави для обережного оптимізму», – вважає Трюхан.
Військово-політичний оглядач Олександр Коваленко додає іронічний відтінок до аналізу «могутності» РФ, називаючи переоцінку можливостей Путіна головною системною помилкою Заходу протягом останніх десятиліть. Він також підкреслює, що події на Близькому Сході оголили неготовність багатьох країн до атак «Шахедами», хоча цей досвід Україна набуває уже давно.
«За час його [Путіна] правління Росія не еволюціонувала – вона деградувала. Маючи надприбутки від експорту енергоносіїв… Росія обрала інший шлях. Не шлях модернізації, а шлях спецоперацій… Фактично було продовжено логіку КДБ, – стверджує Олександр Коваленко. – Путін ніколи не був і не є сучасним політиком у західному розумінні. Це людина, яка мислить категоріями територій, «збирання земель», сфер впливу. Для нього домінування визначається квадратними кілометрами, а не інноваціями, фінансами чи технологіями. Постає просте запитання: чи може держава, яка четвертий рік не здатна захопити Україну… претендувати на роль глобального гравця? Україна не просто вистояла. Вона змусила російський Чорноморський флот залишити базу в Севастополі й перебазуватися до Новоросійська».
Тож жодного «карт-бланшу» для Кремля тут немає.
«Навпаки – Путін загнаний у кут… Стратегічно Росія не посилилася – вона ослабла. Її економіка мілітаризована, її ресурси виснажуються, її міжнародна репутація зруйнована. Єдине, що залишається – спроба залякати Європу. Саме тому сценарій демонстративної ескалації проти європейських країн виглядає як потенційний «останній бій» Путіна… Але це буде не початок нової епохи російської могутності. Це буде конвульсія», – переконує оглядач.
Источник: www.ukrinform.ua