Від Горок Ленінських до Межигір’я Януковицького
19.05.2021 21:00
Укрінформ
Слово «дача» походить від «дати», «давати». А «державні дачі» – це атавізм сталінізму, позбутися якого виявилося дуже важко. Україна, схоже, взялася за це всерйоз
На засіданні РНБО 14 травня, серед низки інших, було порушене й питання резиденцій «Конча-Заспа» і «Пуща-Водиця» – давніх, ще з радянських часів «заповідників» партноменклатурної еліти. Попри те, що СРСР давно канув у Лету, ці території продовжують перебувати у користуванні людьми, які вже невідомо чим заслужили такі привілеї. Але проблема не тільки в цьому. Як вони взагалі збереглися до наших часів – державні дачі – символ радянської номенклатурної несправедливості, подвійних стандартів і фальшу? Є таке крилате «радянське» слово «шара». Як же важко виявилося позбуватися пов’язаних з ним звичок…
А взагалі нині йдеться про 365 гектарів заповідної державної землі та понад 100 державних будівель і дач (71 будинок у Конча-Заспі та 32 у Пущі-Водиці). Президент анонсував «велике переселення народів». Що ж, поживемо – побачимо. А поки що розкажемо: як і коли з’явилася дивна традиція спеціальних поселень – «номенклатурних заповідників»? Хто мав право на «держдачі» та хто був першим державним дачником?
Дуже символічне слово «дача»?
Дачами почали називати будинки для літнього відпочинку городян
Ви будете здивовані. Слово «дача» походить від дієслова «давати». Невелика земельна власність, яку дарував у постійне користування російський цар приватним особам або установам. Лише згодом дачами почали називати будинки для літнього відпочинку городян. Наприклад, дачі у передмісті Києва з’являлися внаслідок будівельного буму в другій половині ХІХ століття – на початку ХХ століття, а потім у другій половині ХХ століття. А «сакральне» слово «держдача» увійшло у словник радянського бюрократичного сленгу лише після війни.
Золота земля Конча-Заспи та Пущі-Водиці
Про що йдеться зараз? «Конча-Заспа» і «Пуща-Водиця» – дві елітні сегрегації для небожителів на околицях Києва, відомі з дуже давніх часів. Конча-Заспа згадується в писемних історичних джерелах ще з XVI століття. Уславилася ця місцина луками, озерами, сосновим лісом, унікальним дубовим гаєм… Така собі філія Едему на Землі… Частина цих земель належала двом київським монастирям – Видубицькому та Введенському, а ще частина – російській царській сім’ї. У 1921-1932 роках тут був заповідник – один із перших природних заповідників республіканського значення. Однак його закрили в 1934 році, коли Київ став столицею України. Око на ласу територію поклав голова ВУЦВК (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет) Григорій Петровський.
Григорій Петровський і Павло Постишев
Місце обрали для будівництва урядових дач, але спочатку заповідник був фактично перетворений на елітний радгосп ВУЦВК. Всі звернення українських науковців до ЦК КП(б)У про незаконність подібного рішення були проігноровані. Тут спочатку побудували урядовий санаторій, а до нього під сотню різних дач – від справжніх палаццо до вельми скромних будинків. Звісно, кому яку дачу надавати залежало від калібру номенклатурної «шишки». А ще далі, у напрямку Обухова з’явилися «комсомольські дачі» – для номенклатурної «молоді» з ЦК ЛКСМУ, а ще далі – письменницькі дачі. Втім, це ще дрібнички, порівняно з тим, що почалося тут 30 років тому… На сьогодні найцінніші землі колишнього заповідника Конча-Заспи перетворилися на заповідник барського хамства і елітної корупції – вони забудовані і втрачені назавжди.
Конча-Заспа сьогодні
Якщо Конча-Заспа знаходиться на південній околиці столиці, то Пуща-Водиця – на північній. Вона відома з XI століття як місце княжого полювання. Дачне селище міська дума організувала тут ще в 1890 році. Невдовзі були збудовані декілька санаторіїв.
Активне заселення Конча-Заспи і Пущі-Водиці радянськими високопосадовцями почалося ще за ранньохрущовської доби, але масового і безповоротного масштабу набуло за Брежнєва. І тут теж – все почалося з будівництва розкішного урядового санаторію, а потім «хатинок» при ньому… Хто тут жив і живе у наші часи – дізнатися не важко – у ЗМІ чимало публікацій. От хіба що один промовистий приклад. Багато хто пам’ятає, що один із найбільш затятих російських пропагандистів Дмітрій Кисєльов був задіяний в нульові на деяких українських телеканалах. А от розкішна резиденція – разом зі стайнею – була йому надана в Пущі-Водиці…
Комусь шість соток, а комусь сім гектарів
Але ж починалося все це 100 років тому.
Народний комісаріат охорони здоров’я ще в середині 1919 року встановив мінімальну кубатуру повітря, яка була потрібна людині для повноцінного життя. З цієї цифри вивели норму житлової площі – 8 кв. м на людину. Все, що перевищувало вказані «квадрати», називалося надлишками, які заселялися тими, хто мав потребу у житлі. Однак ці норми стосувалися виключно пересічних громадян, а не тих, хто задумав зруйнувати старий світ і побудувати новий – для себе.
Перше, що зробила більшовицька верхівка, захопивши владу, оселилася в експропрійованому житлі колишніх «експлуататорів» – розстріляних, або просто виселених. І наділила сама себе, звісно від імені народу, пільгами. З часом коло пільговиків, які мали право на привілеї, зокрема і житлові, розширювалося. Наприклад, у 1923 році постановою ВЦВК (Всесоюзний центральний виконавчий комітет) і РНК (Рада народних комісарів) від 13 червня були визначені додаткові категорії населення радянського суспільства, які мали житлові привілеї. Серед інших там були і відповідальні радянські працівники та вчені, які перебували на обліку в Комісії з покращення побуту вчених. У 1927 році привілеї отримали і представники художньої інтелігенції. Втім, поза конкуренцією були партійні та державні діячі. Промовистий анекдот 30-х років: в особняк вселяється родина «ответственного работника». Його дружина до прислуги: «Запам’ятайте: він для вас товариш Пупиркін, а я – бариня!».
У лютому 1938 року Політбюро ВКП(б) прийняло постанову «Про дачі відповідальних працівників», згідно з якою встановлювалося гранично допустима кількість кімнат на дачах чиновників: до 8 кімнат для сімейних і до 5 кімнат для несімейних. Варто зауважити, що в 30-х роках дача «відповідального працівника» мала бути виключно місцем для відпочинку (переважно літнього). Вона не могла бути приватною власністю, але тенденції до приватизації намітилися вже тоді. Фактична приватизація державного майна номенклатурними бонзами різного штибу розпочалася в період хрущовської відлиги.
Для радянської номенклатури ділянки могли становити площу 1 га і навіть більше. Наприклад, секретарю ЦК Михайлу Суслову в 1953 році виділили ділянку в 7 га з 400 ялинами, кленами та іншими деревами і кущами, а також чималим двоповерховим будинком. Звичайний радянський громадянин після 1949 року міг розраховувати хіба що на шість соток.
Дача №1. Не зовсім ленінські Горки
Дачею №1 в СРСР були, звісно, підмосковні Горки. Там спочатку відпочивав, а потім і доживав віку під пильним оком Сталіна, більшовик №1 – Ульянов-Ленін. Комендант Кремля Павло Мальков, який підшукував вождю світового пролетаріату підходяще житло, у спогадах писав, що «обирали щось не надто розкішне і обов’язково з телефоном».
Нові мешканці Горок
Але це було лукавством. У Горках був не тільки телефон, а й водогін, центральне опалення, електрика, гараж. Маєток з величезною любов’ю облаштовувала Зинаїда Рейнбот, удова і спадкоємиця знаменитого мецената Сави Морозова. Це була не «просто дача», а справжнісіньке зразкове господарство: з фермою, теплицями, оранжереями тощо. Там навіть сіяли елітну пшеницю. Будинок був облаштований не тільки за останньою європейською модою, а й за всіма законами прогресу початку ХХ століття. Це була розкішна резиденція.
Зінаїда Морозова-Рейнбот
Телефонний апарат, між іншим, був на ту пору річчю не дешевою і коштував 250 рублів. Ленін після жовтневого перевороту отримував зарплату в 500 рублів і, можливо, міг би й дозволити собі купити телефон, але спокійно користувався експропрійованим. А мільйонерша Зинаїда Рейнбот, у якої більшовики без церемоній «віджали» майно, померла у великих злиднях.
Невибагливий любитель розкоші, або Дачі Сталіна
Втім, розмах наростав: у володінні Сталіна було не менше 20 дач, хоча на деяких з них він ніколи й не бував. Призначення дач було різним: для відпочинку, праці, лікування. Відомо, що Сталін не надто любив жити в переобладнаних колишніх чужих маєтках. Переважна більшість дач були новими, побудованими за його правління. Свою першу заміську дачу Сталін отримав у 1919 році, разом із першою службовою квартирою. Дача була теж не проста – будинок колишнього бакинського нафтопромисловця Зубалова. Чимало дач Сталіна знаходилися поблизу Москви, інша частина – на півдні країни – переважно в Абхазії. Крим, особливо на початку свого правління, Сталін не надто жалував. Кримська дача Мала Соснівка (держдача № 3) у генералісимуса з’явилася лише після війни. Відпочивати в колишніх палацах Романових, власне завдяки яким Крим і став «модним» місцем відпочинку і оздоровлення російської еліти, він не любив, казав, що там йому «смердить царями».
Сталінські дачі у Кунцево, Липках, Семенівському (всі поблизу Москви), Криму (біля Нового Афону), у Мацесті, Сухумі, Цхалтубо та на озері Ріца
За Сталіна на будівництво і утримання персональних дач витрачалися чималі кошти. Наприклад, у 1951 році з бюджету управління охорони тільки на утримання державних дач і квартир Сталіна було витрачено 23,3 млн рублів (середня річна зарплата робітників становила 3 тисячі). А вартість будівництва однієї лише дороги для сталінської дачі біля озера Ріца становила 16,5 млн рублів. Обслуговували і охороняли дачі сотні людей. Наприклад, у штаті тільки кремлівської квартири і, так званої «Ближньої дачі» в Кунцево було 73 одиниці обслуговуючого персоналу і 335 чоловік охорони.
Світлана Аллілуєва з батьком і Лаврентієм Берія
Як згадувала згодом дочка Сталіна Світлана Аллілуєва, дачі часто перебудовували за побажаннями батька. Господарство вели оперуповноважені від МДБ. Однією з найбільш улюблених дач Сталіна була дача «Ріца», побудована в 1947 році на північному березі озера Ріца в Абхазії. Там відпочивали також Хрущов і Брежнєв.
Українські дачні варіації. Спецдача № 1
У 1934 році Києву передали статус офіційної столиці. Відтак, нагальним стало питання облаштування резиденції вищого партійного керівництва радянської України. Після консультацій і оглядин було обрано Васильчиківську дачу (нині парк «Нивки») – колишню резиденцію київського генерал-губернатора князя Іларіона Васильчикова. Територія була чимала – 55 десятин із лісом, садом, ставками, сінокісними угіддями; поряд протікала річка Сирець. У 1922 році маєток був націоналізований радянською владою.
Васильчиківська дача, нинішній стан
Саме тут упродовж 1935-1936 років, за п’ятиметровим парканом-муром, за проєктом архітектора Сергія Григор'єва було збудовано дачний комплекс. 1936 року на спецдачу переїхав глава уряду УСРР Панас Любченко (1897-1937). Після того, як його звинуватили в націоналізмі, він застрелить на цій дачі спочатку дружину, а потім і сам накладе на себе руки. Однак, попри таку зловісну історію, після Любченка на дачі мешкали Станіслав Косіор, Лазар Каганович, Микита Хрущов і Дем’ян Коротченко. Мінявся господар – мінялася й назва маєтку, який називали то дачею Кагановича, то дачею Хрущова…
Урядова спецдача на Нивках існувала до 1962 року. Тоді дачну територію передали місту, облаштували парк і відкрили для відвідування. Нині будівля самої дачі перебуває у дуже занедбаному стані. Як зауважують у монографії "Особняки Києва" Ольга Друг і Дмитро Малаков, «Більшість престижних особняків стала за радянської влади «спецособняками», «спецдачами» для компартійної та державної номенклатури найвищого щабля… За весь час існування радянської влади жодного, кращого за старі особняки, не було зведено, хоч кілька «спецособняків» було споруджено…»
Дача Балицького і Хрущова на Лук’янівці
Особняк Більського, він же "дача Балицького", він же "дача Хрущова"
У Києві відома ще одна дача Хрущова. Це на вулиці Герцена в районі Лук’янівки. Маєток колись належав фармацевту Октавіану Більському і був, так само як і маєток Васильчикова, націоналізований більшовиками у 1922 році. Територію спочатку зробили місцем відпочинку містян, але в 30-их роках садибу перетворили на урядову дачу і режимний об’єкт. На цій дачі в 1934-1937 роках мешкав зловісний комісар внутрішніх справ УСРР Всеволод Балицький, один із головних організаторів Голодомору в Україні. Не те, щоб Балицький був сибаритом, але красу, попри професію, все ж любив. За його наказом особняк було значно розбудовано, завезено меблі з червоного дерева, в парку побудовані альтанки, встановлені статуї тощо. Після того, як Балицького розстріляли, незадовго до початку німецько-радянської війни, в садибі відпочивали діти співробітників НКВС. Нацисти будинок розграбували, а місцеві мешканці зняли мало не весь паркет – грілися під час холодних воєнних зим.
Згодом дача стала резиденцією перших секретарів ЦК КПУ. Саме на цій дачі в 1943-1949 роках мешкав Микита Хрущов, котрий полюбляв прогулюватися парком і навіть за свідченням сучасників, записував на магнітофон спів солов’їв. Жив на цій спецдачі до свого зміщення і Петро Шелест. А от Володимир Щербицький отаборився у Межигір’ї, а дачу на Лук’янівці передав НДІ педіатрії, акушерства та гінекології.
Прикметно, що саме за керівництва Україною Микити Хрущова в 1953–1964 роках, достатньо широкі верстви населення змогли й собі отримати 5-6 соток і дозвіл на дачне будівництво.
Таємне Межигір’я: від Постишева, Еріха Коха до Януковича
"Дача Косіора" (…Постишева, Коха, Хрущова, Щербицького) на місці Межигірського монастиря
Заміською резиденцією українських радянських високопосадовців з 1935 року стало Межигір’я. Саме там, на території знищеного древнього монастиря й було збудовано дачу Павла Постишева (розстріляний), потім Станіслава Косіора (розстріляний), Хрущова, а згодом і Щербицького. Під час нацистської окупації там навіть була резиденція рейхскомісара України Еріха Коха.
Радянська влада воліла не афішувати місце урядової резиденції. Саме там, на «дачі Щербицького», відбувалася офіційна зустріч першого і останнього президента СРСР Михайла Горбачова з канцлером ФРН Гельмутом Колем влітку 1991 року.
А з 2007 року Межигір’ям володів Віктор Янукович. Певно жилося йому там не зле. «Место здесь хорошее, намоленное», – казав набожний четвертий президент України, плигаючи по достопам’ятних пеньках…
***
Тож є в нинішній незалежній Україні ще чимало такого, що пов’язує її з Україною минулою, радянською. І це прикро, адже є такими собі сталінсько-хрущовсько-щербицько-януковичеськими рудиментами минулого, лишень із поправкою на нинішній час.
Марко Назаренко, Київ
P.S. Кримські резиденції – це окрема і дуже цікава історія. Укрінформ готує її до публікації
Источник: www.ukrinform.ua
