«Тут смерть і життя гуляють, як друзі» Репортаж 25.06.2026 16:25 Укрінформ Репортаж з евакуації поранених бійців медичною службою «Щит життя» ОШБ Нацполіції «Лють»
Виття сирен, гуркіт артилерії та постійна загроза дронових атак і КАБів – у таких умовах уже два роки працює «Щит життя» Об’єднаної штурмової бригади Нацполіції «Лють». Спершу – на Харківському напрямку, а нині – на Донеччині. За цей час бойові медики, водії евакуаційних екіпажів, оператори дронів служби урятували тисячі українських захисників і мирних мешканців.
Кореспондентки Укрінформу разом із поліцейськими з Управління домедичної та медичної допомоги «Медичної роти» Департаменту поліції особливого призначення ОШБ НПУ «Лють» вирушили на одну з евакуацій, щоб на власні очі побачити, як працює система порятунку поранених: від вивезення із зони ведення бойових дій – до боротьби за життя пацієнтів у стабілізаційному пункті.
«ЦЕ ВЖЕ ЗВИЧКА, СПОСІБ ЖИТТЯ»
Щоб попрацювати з медичною службою ОШБ НПУ «Лють», ми приїхали до Краматорська. Нас зустрічає заступник командира роти тактичної евакуації на псевдо «Отто». Ми знайомі з ним із дитинства, з тих часів і не бачилися. Важко повірити, що цей мужній височенний чоловік із розкішними вусами колись був худорлявим хлопчиком, з яким я познайомилася у 15 років на концерті рок-гурту в Будинку культури.
«Отто»
«Отто» пояснює алгоритм роботи з пораненими.
– Перший етап – телемедицина. Коли воїн отримує поранення, його побратими зв’язуються з нами для консультації з надання першої допомоги. Потім його доставляють до так званого пункту збору поранених, де чергують наші люди. За першої безпекової можливості за бійцем виїжджає «броня». Наші медеваки приймають евакуйованих із пункту збору в спеціально відведеному місці. Бригада надає пацієнтові екстрену допомогу. Головне завдання наших поліцейських – довезти поранених живими до стабпункту. Після нього перевозять на подальше лікування до медзакладів, – каже він.
За словами військового, через шалену активність ворожих FPV-дронів під’їхати ближче до лінії фронту медеваки тепер не можуть.
«Отто» ділиться історіями, як бригади потрапляли під обстріли, як на ходу рятували людські життя, як за два роки з невеликого підрозділу стали управлінням і постійно підвищували кваліфікацію. Його увесь час переривають телефонні дзвінки – заступник командира координує роботу підлеглих. Здається, у його житті немає вільної хвилини. Проте «Отто» каже, що саме тут, у медичному підрозділі, відчуває себе на «своєму місці».
– Я роблю те, що люблю. Мені за це ще й гроші платять. Звісно, сумую за родиною, але коли приїжджаю додому – сумую за роботою. Це вже звичка, спосіб життя, – ділиться він.
Запитую, які якості потрібні людині, щоб виконувати таку роботу. Акцентує, що бойовому медикові важливо правильно розставляти пріоритети.
– Треба зважувати, кого ти можеш урятувати, кого – ні. Якщо всі сили покладеш на порятунок безнадійного, то не зможеш допомогти тому, хто має шанс вижити, – каже «Отто». – Спочатку це важко, із часом вчишся. Я, наприклад, погано запам’ятовую обличчя людей. Тому не знаю, хто з тих, кому надавав допомогу чи кого навчав, пізніше помер у боях. Це дуже допомагає.
«ОБІЦЯЮТЬ КОРИДОР, ГОТУЙТЕСЯ!»
Евакуація проходить так званим зеленим коридором у визначений час, коли бійці можуть надати максимальну безпеку транспортові. Тоді їдуть по поранених, підвозять на позиції необхідні речі, провізію тощо.
– Сьогодні обіцяють коридор, готуйтеся! – коротко каже нам «Отто».
Ми готові завжди і за першою командою сідаємо до медевака. Цю автівку підрозділу подарували рідні волонтера на псевдо «Стамбул». Боєць загинув на війні. Його псевдо лишили автомобілю, який переобладнали у реанімобіль та вивезли вже не один десяток поранених захисників.
«Одеса»
Екіпаж «Стамбула» – водій «Одеса» та молодий бойовий медик «Деку». Таке псевдо захисник собі обрав за аналогією з однойменним персонажем з аніме «Моя геройська академія». Це прізвисько головного героя Ізуку Мідорії, і під кінець історії воно звучить як горде геройське ім'я. Віднайти у собі суперсили Деку з аніме допомогла його подруга. Історія молодого поліцейського – наче калька із цієї стрічки.
«Деку»
«Деку» – 27 років. До війни він працював бухгалтером у банку, але завжди цікавився медициною. Від початку повномасштабного вторгнення вступив до лав поліції, закінчив курси з такмеду та пішов на фронт у штурмовий батальйон бойовим медиком взводу. Чоловік кілька разів був важко поранений, втратив не одного друга.
Зараз, під час евакуації, він мовчазний і зосереджений. На його блідому втомленому обличчі немає усмішки, лише блакитні, як небо, очі весь час вдивляються у далечінь. Каже, що життя до війни і тепер – наче дві різні реальності.
– Евакуюємо бійців із вибуховими травмами, уламковими пораненнями, масивними дефектами м’яких тканин, ампутаціями. Кожна евакуація, коли вдається вивезти критично пораненого, – це позитив. Я хотів допомагати і роблю це щодня. Це мене мотивує, – каже «Деку».
Питаю, чи рахував він кількість життів, які врятував.
– Немає різниці – аби ще одного, – швидко відповідає медик.
Підтримує «Деку» кохана дівчина. Як талісман, він носить на одязі брелок, що вона подарувала, точніше, залишки від нього – кріплення у вигляді рожевого серця. Інші частини загубилися під час роботи.
Коли «Деку» розповідає про кохану, на його обличчі з'являється ніжна усмішка. Але чоловік швидко перемикається на серйозний лад. Показує нам обладнання в евакомобілі й каже, що тут є все: починаючи від холодильника з кров’ю – до апарата ШВЛ, дефібрилятора та концентратора кисню.
– Окрім медичної допомоги, доводиться підтримувати поранених і психологічно. Просто розмовляємо. Я був там, де й вони. Я їх розумію і можу підібрати слова, – каже «Деку».
Чоловік зазначає, що найважче для нього – «розгрібати» неякісну роботу після попередніх етапів.
– Велика проблема – неправильно накладений або застосований без потреби турнікет. Часто стикаємося і з невчасною конверсією турнікета, через що людина може втратити кінцівку, – каже він.
Медик згадує випадок з власної практики.
– Витягували важкопораненого, і нам під ноги прилетіла міна. Тоді важкий став ще важчим, я і другий медик отримали поранення. Загалом із шести людей половина була з пораненнями. Проте другому медикові наклали турнікет і вчасно провели конверсію. У стресовій ситуації не потрібно панікувати. Слід усе робити швидко та чітко. На неякісне надання першої допомоги, окрім стресу, може впливати недостатня навченість бійців, – ділиться «Деку».
«Я ТУТ ВІД ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ»
До розмови долучається «Одеса».
– У нас усе добре. Поранених багато, війна не закінчується, скоро відпустка. Треба й у домашніх капцях трохи походити, – каже водій евака.
Питаємо, що мотивує чоловіка у роботі.
– Та я на війні з 2014 року – це половина життя. Інакше вже не вмію, – відповідає.
«Деку» жартує, що «Одеса» воює з 1914-го.
– От жартують, що я тут з Першої світової. Насправді війна змінилася. Тепер потрібно багато бігати і ховатися від дронів. Я пішов добровольцем, а потім нам дали «палки і шпаги», і я перейшов до батальйону «Шторм». У 2023 році пересів на медевак у складі «Люті». Зростаємо! Раніше уколи робили, а тепер кров ллємо, серця запускаємо… Ми на багатьох напрямках були: Покровськ, Вовчанськ, Торецьк… А зараз тут, – розповідає чоловік.
Без жартів він не спілкується, одразу відчувається: одесит.
НА «БРОНІ» – ЗАХИСНИКИ З ГЛИБОКИМИ ОПІКАМИ
За розмовою ми не помітили, як дісталися до точки для зустрічі поранених. За кілька хвилин туди прибудуть автівки та привезуть хлопців, щоб передати медикам. Чекаємо. Під’їжджає перша «броня», на ній – захисники з глибокими опіками. Поки їх пересаджують до медеваків, встигаємо дізнатися, що позицію хлопців під Костянтинівкою росіяни атакували «дронами-драконами» з термітною сумішшю, яка горить за надзвичайно високих температур. На щастя, обійшлося без загиблих.
Серед поранених – двоє хлопців з уламками. Їх прийняли у наш медевак. «Деку» оглянув хлопців, переконався, що їхній стан задовільний, і ми усі вирушили до стабпункту.
МЕДСЕСТРА І ПОРАНЕНИЙ – ЯК ДАВНІ ЗНАЙОМІ
Тут уже все готове для зустрічі бійців. На зміні – два хірурги, медсестри та інші фахівці. Загалом у стабпункті працює понад 20 спеціалістів, серед них – анестезіологи, травматологи, санітари.
Поранених швидко кладуть на операційні столи, питають, які ліки вживали, коли накладені турнікети. Лікарі починають огляд та вводять знеболювальне.
В одного з воїнів немає частини м’яза на стегні, йому дуже боляче. Із ним постійно розмовляє медсестра. Чоловік легко йде на розмову, здається, що вони давні знайомі. У такий спосіб жінка відвертає увагу бійця, це допомагає працювати хірургу.
Щоб упевнитися, що у тілі чоловіка не залишилося уламків, йому роблять рентген. Потім лікар починає працювати з раною. Після операції військового забирають до іншої медустанови.
ДИТЯЧИЙ ЛІКАР, ЯКИЙ ЛІКУЄ НЕДИТЯЧІ РАНИ
У стабпункті кажуть, що поранених сьогодні має бути багато, тож хірург не розслабляється. У нас лише кілька хвилин на розмову. Євген Віталійович – лейтенант поліції, командир зведеного стабпункту. Родом із Сум, до війни працював у дитячій лікарні.
Євген Віталійович
– Так вийшло, війна. Вирішив піти на службу. Цей стабпункт – під керівництвом ОШБ «Лють», поліція забезпечує обладнанням, витратними матеріалами та ін. Тепер ми переходимо на вищий рівень надання допомоги: можемо проводити ампутації, накладати АЗФ (апарат зовнішньої фіксації, для лікування відкритих або вогнепальних переламів, – ред.). Стаємо більше схожими на лікарню, – розповідає про роботу стабпункту Євген Віталійович.
Лікар зазначає, що найскладніші операції – на органах черевної порожнини.
– Це як скринька із сюрпризом. Ти не знаєш точно, що там. Є поранення, маленька вхідна дірочка. А що всередині накоїли та куля або уламок, ніхто не знає. Розріжемо – побачимо, як у нас кажуть. Добре, що з діагностичних засобів у нас є УЗД, рентген, тобто можемо зробити основні види діагностики, – продовжує лікар.
Питаю Євгена Віталійовича, наскільки відрізняється робота дитячого хірурга від тієї, з якою зіткнувся у стабпункті.
– Я ж працював у Сумах, на кордоні. Ми з перших днів війни оперували дітей з вогнепальними пораненнями, тому до цієї роботи я був готовий. Пацієнти відрізняються одні від одних тільки розмірами. А за поведінкою – що там діти, що тут, – відповідає він.
За протоколом поранений може перебувати у стабпункті до 30 хвилин, але якщо ситуація важка та сприяють обставини, меддопомогу надають довше.
– У нас є кисень, апарат ШВЛ, за потреби можемо займатися людиною хоч цілий день. Нещодавно оперували бійця три години. У нього була масивна травма, три турнікети на кінцівках, пошкоджені грудна клітка і черевна стінка. Довелося ампутувати руку на рівні передпліччя – турнікет був більше ніж вісім годин, почалися невідворотні зміни. До цього також був боєць з ампутацією правої ноги та іншими множинними травмами. Руку ми йому змогли зберегти, бо там також постало питання ампутації. У нього зупинилося серце, проводили реанімацію 50 хвилин. Вдало, він на реабілітації, – додає Євген Віталійович.
Лікар зазначає, що тепер найчастіше у бійців поранені кінцівки. Каже, що з погіршенням ситуації у Костянтинівці поранених побільшало.
Питаю керівника стабпункту, що його мотивує.
– Жити хочеться. І хочеться, щоб усі жили. Врятованих не рахую. Один, два, десять – далі кількість сенсу не має, – каже лікар.
На цьому ми завершуємо розмову, адже йому потрібно оперувати.
МЕДПУНКТ І ТВОРЧІ МЕДИКИНІ
З бійцями працюють також у медпункті. Туди й вирушаємо.
Медикиня, яка пише вірші
На зміні чергує з десяток працівників. Стіни медзакладу прикрашені дитячими малюнками, на дошці «стратегічного планування» бачимо вірш. Його написала одна з працівниць медпункту.
«Тут смерть і життя гуляють містом, як друзі», – читаючи цей рядок, відгукується кожне слово. Точніше не описати ситуацію у прифронтовому Краматорську.
Авторка каже, що це – перша «проба пера», але будуть і нові вірші.
Ольга
Керує медпунктом із першого дня його створення Ольга.
– Із чим працюємо? Це більше соматика, буває, звертаються з інфарктами, інсультами. Якщо ми не можемо надати допомогу в повному обсязі, взаємодіємо з іншими лікарнями. Забираємо й легких поранених, – пояснює дівчина.
Зізнається, у виборі професії її підтримали рідні.
– Мама хвилюється дуже. Каже: «Я завжди знала, що ти щось утнеш, хай це "щось" буде корисним», – усміхається вона.
Дівчина додає, що від пацієнтів доводилося й отримувати подарунки.
– Футболка, шеврони. Але це залишилося в моїй попередній квартирі, куди 5 травня під час масованого обстрілу міста прилетів КАБ. Із колишніми пацієнтами спілкуємося телефоном. Нестерпно боляче, коли хлопців не стає. Болить. У мене не оплакана ще жодна втрата. Якщо це аналізувати – вибиває зі строю. Це робота на «після війни», – із сумом розповідає керівниця медпункту.
«АЛЕ СМІЛИВІ МАЮТЬ ЩАСТЯ»
На питання, що мотивує дівчину залишатися у місті, де весь час прилітає, вона усміхається і показує нам кулон у формі книги.
– Але сміливі завжди мають щастя. Це з «Тигроловів» Багряного. Так сталося. Поки була студенткою, з 2017 року допомагала військовим як волонтерка, потім в іншому місті проходила інтернатуру, там також працювала з військовими. Я знаходжу спільну мову з бійцями, із цивільними мені працювати важко. Хотіла бути дотичною, допомагати. Тому я тут. Також тримає результат, – додає Ольга.
Після відвідування медпункту складається враження, що тут не лише допомагають, а й ставляться з особливою людяністю. Попри постійні вибухи ззовні, у приміщенні тихо й затишно. Медикині привітно зустрічають бійців, і здається, що від цього хлопцям стає бодай трохи легше ще до початку лікування.
ХЕВІШОТ «ЛЬОХА» І «ВАМПІР»-ДОВГОЖИТЕЛЬ
Окрема частина роботи медичної роти – забезпечення логістики. Враховуючи реалії війни, вантажі на віддалені позиції доставляють за допомогою НРК та дронів. Останніми передають навіть кров.
«Фарт»
Заступник командира взводу безпілотних систем «Фарт» розповідає нам, що його бійці керують дронами «Хевішот» та «Вампір», а також НРК з пункту управління. Техніка розташована й обслуговується в іншому місці.
«Льоха»
– НРК доставляють хлопцям їжу, воду, ліки й навіть летальні комплекси. «Хевішоти» ж несуть до 40 кг корисного навантаження. Ми носили приблизно 15. Якось летіли назад і почалося глушіння сигналу. Довелося пілотувати на ручному керуванні. Трішки переплутали двори і почали саджати дрон в іншому місці, але хлопці вчасно зорієнтувалися по візуальних орієнтирах і приземлили «пташку» там, де треба, – ділиться «Фарт».
Хлопці зі взводу безпілотних систем «Хевішот» жартома називають «Льохою». Та кажуть, що він може пролетіти орієнтовно 20 км в один бік, а це – набагато більше, аніж долає «Вампір».
– Окрім «Льохи», у нас є ще «Передовик» і «Тиловик». Був «Стас», він поліг смертю хоробрих. Упорався із завданням, але на зворотному шляху його поцілив FPV. «Вампір» – довгожитель, майже два роки з нами. Зараз на позиції, безсмертний, як вампір, – каже «Фарт».
Захисники згадують, як дронами доставляли побратимам на позиції в Костянтинівку стейки, а на Великдень – паски.
НРК ж, за словами «Фарта», перевозить набагато більше вантажу.
– Накинули якось під 400 кг. Пальне, їжа, водичка, ліки. І воно так потихеньку, ту-ту-ту-ту, їде вулицями, 5–7 км за годину. Можуть і «вбити» по дорозі. Щоб убезпечити – перевіряємо маршрут, робимо обліт, щоб виявити ймовірне мінування і «ждунів» на оптоволокні. Після цього штурман спостерігає за маршрутом, ще одна людина сидить на перехопленні. Якщо вночі з’являється ворожий FPV, вимикаємо ліхтарик та маскуємося швиденько: або під кущем, або стаємо поруч з уже розбитою технікою. Нас це не раз рятувало, – пригадує «Фарт».
Пізніше ми бачили НРК у роботі біля виїзду з міста. Не знаємо, чи це була техніка поліцейських. Але коли зупинилися, щоб сфотографувати робота, він раптово почав кружляти, наче танцював – так нас вітали його оператори.
***
Ми пробули у Краматорську разом із поліцейськими майже тиждень. Чули безліч історій про їхню роботу – сумних, веселих, мотивувальних. Чітко зрозуміли одне: за кожним врятованим життям та за кожною вдалою місією стоять люди. Вмотивовані, щирі, втомлені, але на сто відсотків віддані своїй справі. Не супергерої, але близькі до них.
На прощання питаю свого друга «Отто»:
– Скажи, чи могли ми собі уявити 20 років тому, що ти будеш рятувати людські життя під обстрілами, а я – писати, який ти герой?
Він усміхається, закурює та каже, що життя таки буремне.
Фото Ніни Ляшонок
Донеччина Евакуація Краматорськ Медики Поліція ЗСУ Агресія РФ Військові Телемедицина Дрон ШВЛ Медична допомога Артилерія Ампутація Медичний турнікет
Источник: www.ukrinform.ua