Станіслав Людкевич. Прометей, позбавлений сентиментів

11.09.2021 10:00

Укрінформ

Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про легендарного українського композитора

У більшості випадків почесті були йому до фа-дієзу. Упродовж цілого життя видатного українського композитора Станіслава Людкевича радянська влада, ясна річ, високо цінувала. Переказували, до сторіччя маестро один із топ-чиновників, геть заклопотаний величними державними справами, не з’ясував подробиці урочистостей у Львові. Прибувши до зали, де ось-ось мала розпочатися церемонія, функціонер почав допитуватися, куди поділися траурні вінки, з якими зазвичай їдуть на цвинтар, – невже забули?! Так тривало доти, доки не з’ясувалося, що столітній ювілей святкує довгожитель, жива легенда української культури…

Непоступливому Станіславу Пилиповичу завжди мстилися. Наприклад, друкування у 1974 р. його партитур у Києві Партія пригальмувала. Як це? Збірку фортепіанних творів С.П. Людкевича видали накладом 30 (!) примірників.

Красивий і статний, сильний духом і світлий душею, дієвий мрійник із соковитим почуттям гумору – він починав як здібний юнак, став для Львова українолюбом декади, а розрісся до Людини століття, котра у творчому доробку втілила Епоху… Окрім іншого, як справжній інтелігент, залишався він напрочуд скромною людиною. Коли одного разу молодша на 47 років дружина, Зеновія Штундер зізналася чоловіку, що має намір писати про нього книгу, Станіслав Людкевич замахав руками:

– Що там про мене писати, коли в Україні про Лисенка ще не всі знають.

До слова, улюбленим композитором С.П. Людкевича упродовж цілого життя залишався саме Микола Віталійович Лисенко…

Так Господь із директорської ложі розпорядився, і Станіслав Людкевич не лише дожив до свого 100-річчя, а й став живим свідком наукової конференції, повністю присвяченої його творчості. Тоді, у січні 1979 p., у приміщенні Вищого державного музичного інституту імені М.В. Лисенка (нині – Львівська національна музична академія імені М.В. Лисенка), чотири дні промовці читали доповіді, присвячені виключно… йому: Микола Колесса, Марія Загайкевич, Стефанія Павлишин, Микола Гордійчук, інші. Тим часом ювіляр раз-у-раз смикався:

– Що там про мене балакати, коли в Україні про Лисенка не всі знають.

Таким він і пішов у вічність 10 вересня 1979 р. – патріот і митець, який вмів Україну любити.

* * *

Перший професійний композитор Західної України, музикознавець, фольклорист і педагог Станіслав Пилипович Людкевич народився 24 січня 1879 р. у Долішньо-Лежайському передмісті, яке здавна звалося Руським передмістям, у містечку Ярослав (тепер – Республіка Польща), що стояло над річкою Сян. Малюк став четвертою дитиною в родині. На жаль, у 1870-х рр. у батьків народилося і померло троє синів – Максиміліан, Альфред та Адольф. Вижив один Сясьо (Станіслав).

Його батько – Рандольф Михайло Пилип Людкевич (1837-?), упродовж багатьох років трудився вчителем народної школи в Ярославі (133 км від Львова), потім був директором школи. Педагогічну ниву із річною заробітною платою 84-200 злотих ринських австрійської валюти, Пилип Людкевич орав 35 років, за що у 1904 р. просвітянина нагородили бронзовою медаллю. Музику він дуже любив.

Дідо хлопчика за батьківською лінією Михайло Людкевич мав дві вищі освіти – Львівська духовна семінарія та Львівський університет. Зокрема, у семінарії він навчався разом зі знаковими для Західної України письменниками, представниками “Руської трійці” – Маркіяном Шашкевичем й Іваном Вагилевичем, а також Миколою Устияновичем.

* * *

Мати – Гонората Олексіївна Гіжовська (1843-?), як і чоловік, теж розумілася на мистецтві, з особливою повагою ставилася до української культури. Саме ненька стала першою вчителькою, котра дала сину основи гри на фортепіано. В особистому архіві Станіслава Людкевича зберігався об’ємний том німецької школи фортепіанної гри, збірники фортепіанних п’єс, каліграфічно переписані дідом Олексою для дочки.

Дідо композитора за материнською лінією – Олексій Гіжовський, також здобув дві вищі освіти – у Львівській духовній семінарії та Львівському університеті. Після висвячення він виконував душпастирські обов’язки, цікавився історією, філософією, а музикою захоплювався все життя. Цікаво, що однокашником по гімназії Олексія Гіжовського був відомий український композитор Михайло Вербицький (1815-1870), автор музики державного славеня України “Ще не вмерла Україна”. Отже, був час, коли М.М. Вербицький учив грати на фортепіано доньку Олексія Гіжовського.

Виразну обдарованість Станіслав Людкевич, ймовірно, успадкував від предків, які з діда-прадіда визначали себе русинами (українцями), жили на перемишльських теренах, мали славу різнобічно обдарованих особистостей та не звертали зі шляху духовного служіння народу. Скажу вам, за часів монархії Габсбургів на Галичині лише вчителі та священники складали вузький прошарок національної інтелігенції. Разом із тим, у домі Людкевичів розмовляли польською мовою, хоча співали по-українськи. І ще, на українську батьки переходили, коли хтось приїздив із села.

Музичний хист мати виявила у Сясьо в чотирирічному віці. То були галицькі народні пісні, які співали Гонората Олексіївна та годувальниця, а ще – пісні старогалицьких композиторів, передусім – Михайла Вербицького, котрий часто ступав до їхньої хати.

* * *

У 1889-1897 р. Станіслав Людкевич навчався у вищій гімназії в Ярославі, де студіював теорію музики, сольфеджіо, а також грав на фортепіано Гайдна і Моцарта. Що типово, українська мова і література в польській класичній гімназії вважалися предметом необов’язковим, їх вивчали (лише українці!) з другого класу – одну годину на тиждень, а з третього – дві години. Необов’язковими у програмі були також… музика і спів. Коли дирекція дізналася про музичний хист учня, у 12-річнову віці підліткові доручили паличку регента, і він керував шкільним хором.

Через п’ять років 17-річний гімназист уперше заявив про себе як про композитора, навіть написав зо три десятки музичних творів. Зокрема на вечорі пам’яті Адама Міцкевича у 1896 р. в Перемишлі його хоровий твір у супроводі фортепіано – “Пожар”, створений за поемою “Пісня про дзвін” (“Das Liedvonder Glocke”; 1799) Фрідріха Шіллера, здобув неабиякий успіх. Закінчивши восьмирічний курс, початкуючий композитор записав у творчий доробок сім п’єс для фортепіано. Найвідомішими мініатюрами, які інтонаційно спиралися на фольклорний матеріал і водночас продовжували лінію європейської романтичної музики – Франца Шуберта, Фелікса Мендельсона, Йоганнеса Брамса – вважають такі: “Заколисана пісня”, “Пересторога матері”, “Тихий вечір” тощо.

У 1897-1901 рр. юнак навчався на відділі української та класичної філології філософського факультету Львівського університету; основним напрямком студій стала українська філологія, а додатковими – філософія, класична філологія. Паралельно, як вільний слухач, у 1897-1899 рр. Станіслав Людкевич відвідував лекції в консерваторії Галицького музичного товариства.

* * *

У 1898 р. однодумці Великого Каменяра: українські письменники та громадські діячі Михайло Павлик, Володимир Гнатюк, Наталя Кобринська та інші – вирішили урочисто відзначити 25-ліття літературної і суспільно-політичної діяльності Івана Франка. Було створено оргкомітет на чолі з українським етнографом, мовознавцем і літературознавцем Володимиром Гнатюком (1871-1926).

Звертаючись до Івана Франка, давній товариш ювіляра, український публіцист та політичний діяч Михайло Павлик (1853-1915) заявив:

– Для повних відродин Русі-України ти вже зробив багато більше, ніж усі ми на купу (про се свідчить хоть би величезний спис твоїх дотеперішніх праць, зладжений і виданий спеціально для твого ювілею), але гаряче ми бажаємо, аби ти міг зробити ще більше і аби ми в свій час відсвяткували ювілей твоєї 50-літньої праці всенародним руським святом по всій Русі-Україні і при зовсім вільних умовах.

До справи вшанування Каменяра долучилися й студенти з товариства “Академічна громада”, які Івана Яковича вважали духовним батьком, взірцем незламного борця. Концертну частину 30 жовтня 1898 р. у залі поштового клубу – це в найстарішому міському готелі “Жорж”, площа Міцкевича, 1, – доручили підготувати… Станіславу Людкевичу. Саме на урочистостях уперше пролунав хор 19-річного композитора, написаний на знаменитий вірш “Вічний революціонер”. По закінченні програми Іван Франко та Станіслав Людкевич познайомились і тривалий час спілкувалися. Адже вже тоді різні патріотичні збори та мітинги в Західній Україні незмінно розпочиналися славенем “Ще не вмерла Україна” в обробці Станіслава Людкевича.

Готель Жорж, площа Міцкевича, 1, Львів

* * *

Теорію композиції українець вивчав самостійно, хоча підвалини були закладені матір’ю-піаністкою. Затим, у 1897-1899 рр. у Львові студії продовжились у польського композитора і диригента Мечислава Солтиса (Mieczysław Sołtys; 1863-1929). По закінченні філософського факультету Львівського університету в 1901 р. Станіслав Людкевич здобув диплом викладача української й латинської мов та два роки працював учителем у гімназіях Львова й Перемишля (нині – Польща). Зокрема, одним із учнів у Львівській гімназії з польською мовою викладання був майбутній український історик, академік Іван Крип’якевич (1886-1967).

Паралельно до захоплення музикою молодий педагог активно долучався до справи національного відродження. Від 1900 р. Станіслав Людкевич співпрацював зі львівською газетою “Діло”. Забігаючи наперед, скажу: у другій половині 1930-х рр. тоді вже відомий музикознавець став постійним музичним оглядачем видання. Ще за юності митець виявляв різні обдарування. У 1905-1907 рр. разом зі львівським художником, “жрецем Сонця” Іваном Трушем (1869-1941) він редагував перший український музичний часопис “Артистичний вісник”.

Бурхливо розвивалася й музична творчість. І це, знаєте, справляло враження не лише на галицьких колег. Наприклад, 6 травня 1903 р. у концерті під орудою чеського диригента Людвіка Челянського пролунав перший великий твір – симфонія №2, “Українське каприччіо” для скрипки з камерним оркестром Станіслава Людкевича. Присутній у Львівській філармонії італійський композитор, автор відомої опери “Паяци” (“Pagliacci”; 1892) Руджеро Леонкавалло (Ruggero Leoncavallo; 1857-1919), котрий свого часу був піаністом-акомпаніатором Енріко Карузо, – на прем’єру відгукнувся доволі схвально.

* * *

Це загальновідомий факт. На його свіже тлумачення нещодавно я наштовхнувся, прочитавши статтю “У Львові вийшов диск оцифрованих записів симфонічних творів Станіслава Людкевича” кандидата мистецтвознавства Лілії Назар-Шевчук, котра пролила трохи світла на реальну ситуації із досвідом 24-річного львівського автора:

– Цей композитор (Станіслав Людкевич – О.Р.) справедливо вважається одним з провідних симфоністів української музики, зокрема, її галицького крила. Знаменним є уже сам початок його симфонічної кар’єри, пов’язаний з діяльністю новоствореної Львівської філармонії, в якій лише за два сезони 1902-1903 рр. було виконано близько 700 музичних творів різних жанрів, серед них – більше 300 симфонічних.

Коли в тодішньому концертному житті крига скресла, це вирішило головну проблему – для кого писати, кому виконувати? Почався бурхливий розвиток західноукраїнської музики. Ту тенденцію сам Станіслав Людкевич окреслив так:

– Хтозна, якби не відгук Леонкавалло, чи став би я писати для симфонічного оркестру? Я не був би композитором, якби не ці концерти.

І на шляху авторської музики, й у царині сміливого музикознавства він зважився на дуже сміливі кроки. Зокрема у статті “Музичний націоналізм” (1905), присвяченій творчості батька української класичної музики Миколи Лисенка науковець ввів у обіг однойменний термін. Більше того, у публікації Станіслав Людкевич дійшов висновку, що в українській класичній музиці “музичний націоналізм” Миколи Лисенка так само, як у російській – “музичний націоналізм” Михайла Глінки, живилися з тих самих джерел, хоча західна музична традиція, особливо – німецька, все ще залишалася істотною в музиці галицького митця, особливо – в інструментальній її частині.

Не дивно, що сама стаття С.П. Людкевича в оригінальному вигляді була в Україні перевидана лише в 1999 р. Ідеї лунали відверто крамольні:

– Романтизм пробудив до нового буйнішого життя та національної свідомості трохи не всі слабші та молодші нації Європи, у яких культурно-національний побут не дійшов ще до свого виразу або занапастився в загальнім поході культури, та що між головними девізами літератури, культури і штуки помістив ідею національності.

* * *

Національна свідомість починається із наближення до джерел, глибокого розуміння народної культури. У 1906 р. у Перемишлі Станіслав Людкевич познайомився з актором та театральним режисером Миколою Садовським (1856-1933), який за рік до того очолив театр “Руської Бесіди” у Львові, та письменником, істориком, бандуристом і композитором Гнатом Хоткевичем (1877-1938), котрий саме мандрував Галичиною та Буковиною – то зі скрипковими концертами, то з концертами українських народних пісень у супроводі бандури.

Обкладинка “Галицько-руські

народнімелодії, зібрані на

фонограф ЙосипомРоздольським”,

т. ІІ, 1908 р.

Завдяки старанням Гната Мартиновича львівський композитор не просто захопився бандурою, а узявся популяризувати народний інструмент у Західній Україні. Із цією метою він заснував хор “Бандурист”, а для літературно-політичного часопису “Світ”, який фактично редагував Іван Франко, утнув статтю “Відродження бандури”. Нове захоплення накрило з головою, тож Станіслав Людкевич відредагував та видав двотомник “Галицько-руські народні мелодії, зібрані на фонограф Йосипом Роздольським” (1906-1908). У це важко повірити, але збірка обіймала 1544 пісні й стала першим – науковим і на той час найповнішим – виданням українських народних пісень. Про книжку захоплено відгукнулися Іван Франко, Володимир Гнатюк, Климент Квітка, інші діячі національної культури.

Далі підвищувати композиторський рівень можна було лише за кордоном, і в 1907 р. Станіслав Людкевич спеціально виїхав до столиці Австрії. У 1907-1908 рр. три семестри він навчався на музикознавчому факультеті Музично-історичного інституту Віденського університету. Спочатку українець слухав лекції по класу композиції та інструментування в австрійського диригента і композитора Олександра фон Цемлінського (Alexander von Zemlinsky; 1871-1942), у якого найбільший представник музичного експресіонізму Арнольд Шенберг брав ряд уроків із контрапункту, та – контрапункту і поліфонії в австрійського композитора і скрипаля Германа Греденера (Hermann Theodor Otto Grädener; 1844-1929). Як підсумок, у 1908 р. галичанин захистив докторську дисертацію з музикознавства – “Дві проблеми розвитку звукозображальності”, написану німецькою мовою і присвячену українській та західноєвропейській народній музиці.

До найважливіших творів того періоду належить кантата-симфонія “Кавказ”, що стала візитівкою майстра. Партитуру було написано за однойменною поемою Кобзаря. Першу частину автор закінчив у 1905 р., весь твір – у 1913 р. На львівському концерті, присвяченому 100-річчю від дня народження Кобзаря, прем’єру під диригування автора виконало у 1914 р. хорове товариство “Боян”. Зрештою, у 1907 р., тобто у 30 років, Станіслав Людкевич став загальновизнаним, якщо не найпопулярнішим композитором Галичини. Іншому було б досить, йому – ні.

* * *

Отримавши у Музично-історичному інституті Віденського університету ступінь доктора філософії в галузі музики, українець продовжив навчання. І доля повела Станіслава Людкевича до Лейпцига, де на факультеті музикології місцевого університету він слухав лекції німецького музикознавця, лексикографа і педагога Гуго Рімана (Hugo Riemann; 1849-1919) та музикознавця й теоретика мистецтв Артура Прюфера (Arthur Prüfer; 1860-1944). Відтоді вплив модернових течій у музиці та доморослого примітивізму український симфоніст просто терпіти не міг.

Чужина завжди дистанціює від буденних справ, примушує побачити картину в цілому. Повернувшись на батьківщину, Станіслав Людкевич став одним із організаторів Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка у Львові, де спочатку служив інспектором, у 1910-1914 рр. – директором закладу та викладачем, від 1919 р. – лише викладачем теоретичних дисциплін, а від 1936 р. – інспектором його філій. Саме в той період митець вирішив остаточно порвати з “дуалізмом” професій: музикологія та композиторство, аби зосередитися виключно на музиці.

Педагогом він був від Бога, такі, ледь-но ступають в аудиторію, як світлішають обличчя. Навіть серйозний матеріал такі вчителі викладають грайливо, із почуттям гумору, евристично. Подейкують, що полюбляв Станіслав Пилипович ошелешувати студентів несподіваним запитанням:

– Чекайте, а що ви, голуб’ята, робите в моїй аудиторії?

Олександра Парахоняк

Саме тут, у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка, де викладав дипломований доктор музикології, Станіслав Людкевич несподівано закохався. У педагога лекції слухала майбутня співачка (лірико-драматичне сопрано) – Олександра Парахоняк (1892-1947). Між студенткою та викладачем спалахнула іскра, і невдовзі Станіслав Пилипович освідчився дівчині в коханні. Та рожеві плани спопелила І Світова війна. Доктора загребли до війська, Олександра вискочила заміж і стала Любич-Парахоняк… Пізніше Станіслав Людкевич присвятив зрадливій коханій солоспів “Тайна”, створений на вірш Олександра Олеся.

* * *

Коли почалася І Світова війна, Станіслава Людкевича забрали до австрійського війська. Сталося так, що невдовзі жовнір потрапив у полон. І доля закинула бранця аж до міста Перовська Сирдар'їнської області Туркестанської АРСР (нині – Кизилорда, Казахстан), де разом із січовими стрільцями нидів він три роки, але музичної творчості не полишав. Для прикладу, написав акапельний твір “Сонце заходить, гори чорніють”. Тим часом у Відні, під час Шевченківських урочистостей, виконувалися твори полоненого, з-поміж інших – народна пісня в авторській обробці під дуже символічною назвою “Чорна рілля ізорана”. Варто зазначити, що у Першу світову ця неймовірно журлива, старовинна козацька пісня часто лунала над загиблими українськими вояками.

Здавалося, сонце зазирнуло в його віконце, коли до Туркестану докотилися хвилі Революції. 1 листопада 1917 р. музичний відділ при Генеральному секретаріаті Народної освіти УНР запросив Станіслава Людкевича до Києва. Тут деякий час композитор мешкав та зазнав талановитих колег із Наддніпрянщини: Кирила Стеценка, Миколу Леонтовича, Олександра Кошиця. У місті 600 церков, у лютому 1918 р. львів’янин особисто пережив страшний терор червоних банд, якими на ділі виявилася Робітничо-селянська Червона армія (РСЧА) Михайла Муравйова…

Станіслав Людкевич (в центрі) під час перебування в російському полоні. Перовськ (тепер – Казахстан), 1915 р.

У вересні 1919 р. Станіслав Людкевич повернувся до Львова, аби закоренитися там назавжди. До справи митець поставився ґрунтовно. Спочатку він організував перший український симфонічний оркестр при Музичному товаристві імені Миколи Лисенка. Далі – за пропозицією композитора, палко підтриманою митрополитом Галицьким та архієпископом Львівським, предстоятелем Української греко-католицької церкви Андреєм Шептицьким (1865-1944), у Львові виник Інститут церковної музики, де Станіслав Людкевич одразу погодився викладати. Нарешті, не лише як диригент, а й як композитор, 40-річний Станіслав Пилипович одночасно співпрацював із міським хоровим товариством “Боян”, а також очолював хори “Бандурист” та “Сурма”.

Одним зізнакових творів для хору стала симфонічна поема “Каменярі”, створена 1926 р. на вірші Івана Франка. За часів панування Польщі навіть саме виконання симфонічної поеми могло загрожувати буцегарнею. Адже героїчним лейтмотивом твору стала пісня “Не пора” (1880):

– Не пора, не пора, не пора / Москалеві й ляхові служить! / Довершилась України кривда стара, / Нам пора для України жить. / Не пора, не пора, не пора / За невігласів лить свою кров / І любити царя, що наш люд обдира, – / Для України наша любов. / Не пора, не пора, не пора / В рідну хату вносити роздор! / Хай пропаде незгоди проклята мара! / Під Украйни єднаймось прапор! / Бо пора ця великая єсть: / У завзятій, важкій боротьбі / Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь, / Рідний краю, здобути тобі!

* * *

Як професор музикології, у 1930-1933 рр. Станіслав Пилипович відредагував музичну частину “Книги знання” – тритомної Української загальної енциклопедії, а ще як додаток до часопису “Боян” – упорядкував Малу музичну енциклопедію.

Разом із тим, музичної творчості композитор не полишав. Прем’єра кантати “Заповіт” (1934) пролунала в концерті до 75-роковин від дня смерті Кобзаря. Вперше її виконав у 1935 р. міський хор “Львівський Боян” під диригуванням автора. Попри те, що після прем’єри музикознавці стверджували, мовляв, то “могутній і небуденний твір, справжній мистецький твір”, у 1950-х рр. Станіслав Пилипович зробив авторську редакцію. Саме в такому вигляді кантата ввійшла до найкращих європейських зразків кантато-ораторіального жанру.

У 1934 р. колеги обрали Станіслава Людкевича очільником музикологічної секції Союзу українських професійних музик (СУПроМ), заснованої на кшталт австрійських і польських спілок професійних музикантів. У 1936 р. митця висунули головою музикологічної комісії Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка. Музикант часто виступав як виконавець: піаніст, співак, диригент. У хорі “Львівський Боян” він одночасно співав і… був диригентом колективу.

Доволі часто Станіслав Пилипович дбав про інших; у прямому та переносному значенні того слова. Наприклад, вступивши у поважний вік, у січні 1939 р. провідний композитор Західної України відмовився від святкування свого 60-річчя, натомість зосередився на підготовці урочистостей із нагоди 125-річчя від дня народження Великого Кобзаря. На ювілейному концерті пролунали перша частина симфонічної кантати “Кавказ” та симфонічна фантазія “Веснянки”; оркестром диригував особисто Станіслав Людкевич.

Робочий кабінет композитора, Меморіальний музей Станіслава Людкевича, Львів

* * *

Музи замовкли, коли заговорили гармати. Але спочатку, 23 серпня 1939 р. долю Львова два тирани вирішили на радянсько-німецьких перемовинах у Москві, де ратифікувався пакт Молотова-Ріббентропа (Deutsch-sowjetischer Nichtangriff spakt). За тим документом Кремлівський горець отримав території на схід від лінії Нарєв-Вісла-Сян, хоча лише за місяць, 23 вересня 1939-го радянська армія ступила в галицьку столицю.

Ясна річ, Сов’єти все обставили з помпою, на урочистому засіданні в Львівській опері радянські “визволителі” зажадали, аби один із моральних авторитетів Галичини, завідувач кафедрою теорії та композиції Львівської консерваторії, професор Станіслав Людкевич виголосив вітальне слово. 60-річний митець вийшов на сцену і простими словами зіграв свій знаменитий фа-дієз мажор:

– Нас визволили, і на то нема ради!

Хтось істерично ляпав у долоні, хтось пирснув зо сміху, а хтось витер хустинкою сухі очі. Кожен із присутніх по-різному тлумачив слова старшого наукового співробітника (1939-1951) Львівської філії Інституту українського фольклору АН УРСР (нині – Інститут народознавства НАН України) Станіслава Людкевича.

* * *

Його слава давно стояла по обидва боки Дніпра. На початку червня 1941 р., буквально перед початком радянсько-гітлерівської війни, до Києва з’їхалися музиканти та композитори. У місті на Дніпрі вперше пролунала кантата “Кавказ” С.П. Людкевича. Диригував композитор і педагог, диригент симфонічного оркестру Львівської філармонії Микола Колесса (1903-2006). Очевидці пригадували: по завершенні твору зал дружно підвівся, завмер у цілковитій тиші, а потім вибухнув оваціями… Про такий прийом митець так і не дізнався.

Чому? Під час окупації УРСР нацистами Станіслав Людкевич місто Лева не залишав. Він відчував час, розумів людські слабкості та усвідомлював власну місію – нести світоч української музики зокрема та національної культури взагалі. Не втратив маестро людську подобу й у вересні 1941 р., коли його заарештовували агенти гестапо. Тоді за ґрати у в’язницю на Лонцького, що у Львові стояла на розі вулиць Леона Сапеги (нині – вул. Степана Бандери) та Коперника, – кинули багатьох його колег: композитора, піаніста, музичного критика і педагога Василя Барвінського (1888-1963), ідеологиню жіночого руху Мілену Рудницьку (1892-1979), поета і перекладача Осипа Тарнавського (1917-1992) та інших.

Той період Станіслав Пилипович пригадував стримано:

– На початку німецької окупації я та Барвінський у числі інших, приблизно двохсот осіб із представників львівської інтелігенції був затриманий німцями на перевірку надійності. Барвінського, як відому німцям людину – він вже обіймав посаду директора музичної школи – відпустили на другу добу, я просидів п’ять, але був звільнений.

Знаєте, як за обставин невизначеності цілу добу поводилися Станіслав Людкевич та Василь Барвінський? На брудній підлозі двоє галицьких композиторів сиділи, спершись об стіну спинами, і тихо гомоніли, ніби радились у директорській кімнаті чи балакали про шкільні програми, іспити, концерти-звіти. Ні сліду розгубленості, ні натяку на страх… Увесь час, поки бранців не звільнили, саме Станіслав Пилипович залишався найбільшим оптимістом, котрий мистецтвом заради мистецтва чи освітою заради освіти ніколи не займався, бо за різних обставин умів з людьми поділитися – і добрим словом, і куснем хліба.

Микола Колесса в гостях у

Станіслава Людкевича, 1979 р.

* * *

Після звільнення Західної України від гітлерівців композитор входив до складу “Комісарського управління”, потім очолював Союз українських професійних музик, викладав у Львівській консерваторії (1944-1972), де обіймав посаду професора та був завідувачем кафедри. Окрім іншого, вчений повернувся до наукової роботи в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.

Станіслав Людкевич вірив, що земля тримається на трьох китах: музиці, Україні й молоді. Тому впродовж життя з пієтетом ставився до здібних юнаків та дівчат.

Одна з легенд, зі слів українського музикознавця, доцента кафедри історії музики Львівської музичної академії імені Миколи Лисенка Любомири Мелех-Яросевич (1924-2007) розповідає:

– Стояла якось зграйка у вестибюлі другого поверху консерваторії (будинок на вул. Чайковського, 7 – О.Р.), щебетала про своє, аж раптом побачила пана Людкевича, котрий спускався сходами. Дівчата професору вклонилися, юнаки витягли руки із кишень. Дивлячись на це, маестро ляснув себе долонею по лобі і мерщій задріботів сходами – лише його й бачили… Усі заклякли спантеличеними. Та за деякий час Станіслав Пилипович повернувся до студентів, елегантно зняв забутий перед тим капелюх, низенько вклонився та пішов собі далі у справах.

Упродовж цілого життя великий композитор виступав за збереження української музичної традиції, плекав шанобливе ставлення до видатних національних митців. Таким він здавна був, адже ще у 1919 р. Станіслав Пилипович зорганізував концерт ушанування пам’яті померлих українських композиторів.

* * *

Не змінився він і по закінченні Другої світової, коли відновився червоний терор. У 1948 р. 69-річний Станіслав Людкевич разом із актором, режисером, музикознавцем, диригентом, педагогом, деканом фортепіанного факультету Львівської консерваторії Іларіоном-Євгеном Гриневецьким (1892-1962) рішуче відмовилися свідчити проти директора Вищого музичного інституту в Львові, композитора Василя Барвінського, заарештованого агентами Держбезпеки, засудженого як “кадрового українського націоналіста, агента англійської та німецької розвідок, німецького спільника” та етапованого на десять років у мордовські табори.

Викликаний на допити, Станіслав Пилипович заявив:

– …Поки що я не можу сказати, чого домагаються від мене: назвати Василя Барвінського мерзотником – я проти цього, бо це може бути несправедливе. Тільки тоді, коли Василь Барвінський сам зізнається, то очевидно, що всі мусили б назвати його так, як намагаються, і йому плюнути в очі. І я б мусив плюнути в очі собі, що так зле орієнтувався в людях, але я думаю, що доля нас від цього вбереже.

Коли після сталінської “десятирічки” Василь Барвінський повернувся до Львова, Станіслав Людкевич допомагав колезі відновити, здавалося, назавжди втрачені рукописи. Адже після одного із допитів у буцегарні бранець, на вимогу МГБ, дав письмову згоду… знищити всі авторські рукописи, рахуючи й партитури. У 1963 р. разом із Анатолієм Кос-Анатольським Станіслав Пилипович підписав лист до голови Президії Верховної Ради СРСР Л.І. Брежнєва про реабілітацію покійного колеги.

Станіслав Людкевич, Івано-Франківськ, 1958 р.

Ніколи маестро не паплюжив експерименти молодих колег і новітню музику. Історія молодого польсько-українського композитора Андрія (Анджея) Нікодемовича (1925-2017) – тому яскраве свідчення. Справді, твори цього автора не сприймали однозначно. А ось Станіслав Пилипович у 1959 р. підтримав кандидатуру молодого колеги до членів Спілки композиторів:

– Не все розумію я в цій музиці, але в цьому Нікодемовичу щось є.

Що значить шанс… І в 1989 р. Андрій Нікодемович став президентом Люблінського відділу Спілки польських композиторів, а в 1982-1992 рр. диригував хором Вищої духовної семінарії.

* * *

Вік та епоха накладали відбиток на першого композитора Західної України. Разом із тим, у 1958 р. Станіслав Людкевич представив оперу “Довбуш”, яку вщент… розгромили радянські мистецтвознавці, які дружно боролися з… формалізмом. Хіба втямки їм було, що над партитурою автор працював понад десять (!!!) років? Скажу більше, на думку Партії, уся Львівська організація Спілки радянських композиторів України, очолювана Станіславом Людкевичем, “працювала відірвано від музичної громадськості міста, не жила повнокровним творчим життям”.

Боляче було вдвічі, бо ж Станіслав Пилипович зазнав критики як керівник і як окремий композитор. Саме так у Совку почали загвинчувати гайки… Після того, як 23 травня 1948 р. ЦК КП(б)У ухвалила документ – “Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва в Україні згідно з рішенням ЦК ВКП(б) “Про оперу “Велика дружба” В. Мураделі”, стало зрозумілим: ніхто панькатися із недобитою інтелігенцією не збирається. У листопаді 1950 р. на засіданні секції оперної музики Спілки радянських композиторів України колеги розкритикували і лібрето, і вибрані уривки з опери “Довбуш” С.П. Людкевича. Аби іншим була наука, навіть тих композиторів та музикознавців, які схвально відгукнулися на оперу, піддали суворій обструкції.

Лінія Партії збіглася з точкою зору “правильних” музикознавців, які брехали:

– У постаті Довбуша не відчувається образу народного месника, який допомагає народу визволитися з-під ярма гнобителів. Але ж у постать Довбуша народ вклав свої мрії, а він виведений в опері нерішучим, у центрі його дій – не риси народного ватажка, а особисті переживання і почуття закоханого.

* * *

Дружина Зеновія Костянтинівна Штундер

Врешті-решт і ми у своїй розповіді дійшли до великого кохання.

Майбутня дружина Прометея української музики Зеновія Штундер народилася 22 квітня 1927 р. у селі Барання-Гора Литовського району Брестської області (нині – Республіка Білорусь). Батько – Костянтин Штундер походив зі Сквири Київської області, а з військом Симона Петлюри прийшов до Галичини, тоді як мати – Єлизавета Романюк, родом була з міста Товмач Тлумацького повіту Станіславського воєводства (нині – Івано-Франківська область).

Працьовита, сумлінна та відповідальна відмінниця від молодих років цікавилася музикою та малярством. У Станіславському музичному училищі на III-IV курсах Зеновія Штундер вчилася по класу фортепіано у Галини Диченко. Піаністкою вона була доброю, мала гарну музичну пам’ять, відчуття твору, тримала внутрішній стиль.

Із вибором фаху в житті у Зеновії Штундер проблем не існувало. І дочка соратника Симона Петлюри продовжила навчання на історико-теоретичному факультеті Львівської консерваторії. Від початку Зеновія захоплювалася лекціями С.П. Людкевича. Тож керівником її дипломної роботи став у 1948 р. Станіслав Пилипович. Зважаючи на здібності вихованки, маестро запропонував студентці йти в аспірантуру. Її науковим керівником був спочатку композитор Микола Вілінський, родич Марко Вовчок, а після його смерті – Пилип Козицький. Мешкаючи в Києві, в 1954-1957 рр. Зеновія відновила знайомство з онучками Івана Франка – Любою та Зенею, з котрими потоваришувала в роки навчання в Станіславській гімназії, спілкувалася з їхнім батьком Тарасом Франком.

* * *

Зеновія Костянтинівна Штундер

Закінчивши аспірантуру і захистивши кандидатську дисертацію, Зеновія викладала у Львівській консерваторії. Тоді ж стала асистенткою професора Людкевича. Природно, вони часто зустрічались, розмовляли, ходили на концерти, навіть обідати в ресторані “Інтурист”, де Станіслав Людкевич мав зарезервований столик. У 1950-х рр. літній професор не раз приїздив до Івано-Франківська, де мешкали батьки Зеновії. У 1966 р. молода вчена блискуче захистила дисертацію на тему “Народно-ладові основи гармонії Миколи Лисенка”; на той час це була одна з мало розроблених тем теоретичного музикознавства.

Часто Станіслава Пилиповича запитували про життєві орієнтири, він усміхався і відповідав… вчинками. Коли вік метра хилився до 90 років, на осонні з паличкою він не сидів. Так діялося, коли Станіслава Людкевича запросили на вечір до звичайної середньої школи, що знаходилась у передмісті Львова. Ні студенти, ні молоді колеги навіть гадки не мали, що маестро відвідав молодіжну вечірку.

Проте про всяк випадок по нього заїхали. Ступор розтягнувся на кілька хвилин, коли молодші колеги побачили елегантно вбраного композитора, котрий давно був готовий. Кажуть, того разу прийняття вдалося на славу, а місцеві школярі слухали композитора, тамуючи подих. Коли наступного дня колеги зізналися Станіславу Пилиповичу, мовляв, вони не вірили, що професор погодиться на зустріч зі школярами, – у відповідь пролунало:

– Саме до молоді завжди треба приходити, бо лише вона здатна вас запам’ятати.

* * *

Послідовним і цільним він залишався упродовж життя: друзів та знайомих не зраджував, колег не оббріхував, владу не облизував і переважно мовчки робив своє діло… Чого ж дивуватися, що, коли у 1963 р. твори Станіслава Людкевича висунули на здобуття Шевченківської премії, нагороду раптом віддали… композитору Георгію Майбороді. Оперу в трьох діях “Арсенал” той написав у 1960 р. до Декади української літератури і мистецтва в Москві. Написав на пропозицію секретарів ЦК КПУ М.В. Подгорного та А.Д. Скаби. Цей ідеологічно заангажований опус ставився в Київському оперному театрі до кінця 1980-х рр., а з набуттям незалежності України зник із репертуару – з тих самих, політичних мотивів.

Свою Шевченківську премію Станіслав Людкевич отримав наступного, 1964-го року – за симфонію-кантату “Кавказ” і вокально-симфонічну кантату “Заповіт” на слова Тараса Шевченка. Істинні твори мистецтва не втрачають актуальності зі зміною політичного устрою держави.

Спливло ще п’ять літ, і раптом намалювалася кругла дата: 90-річчя композитора! Із цим слід було щось робити. Хтось із колег запропонував видати музикознавчий доробок маестро. Колишня студентка, а тепер – дружина, вдумливий музикознавець Зеновія Костянтинівна Штундер за посередництва австрійських колег витребувала з архіву Віденського університету копію дисертації майстра “Дві проблеми розвитку звукозображальності” та з німецької переклала українською мовою.

Тривала копітка праця. На стіл редактора видавництва “Музична Україна” стос матеріалів ліг у лютому 1970 р. Далі почали діятися дивні речі… Із вимогами вилучити з книжки майже всі рецензії Станіслава Людкевича – цензура тиснула на видавництво, а видавництво, у свою чергу, – на Зеновію Штундер. Були жахливо скорочені нариси “Наші співаки і народна справа” (1900) та “Кілька слів про потребу заснування українсько-руської музичної консерваторії у Львові” (1902). Взагалі, зі збірки викинули статті “Справа нашого церковного співу” (1921) та “Про красу української народної пісні” (1969). На довершення, у назві знаної статті “Націоналізм у музиці” слово “націоналізм” замінили на “національне”.

* * *

Врешті-решт, дирекція видавництва “Музична Україна” повідомила упорядницю: за… браком паперу збірку музикознавчих праць С.Р. Людкевича опублікують… у скороченому вигляді. У нестямі від люті композитор, народний артист України (1969), професор Львівської консерваторії імені Максима Лисенка Анатоль Кос-Анатольський (1909-1983) написав голові Спілки композиторів Андрію Штогаренку та директору видавництва Григорію Кулиничу іронічного листа:

– Якщо видавництво мало папір на видання збірника музичних анекдотів “Музиканти сміються” накладом 115 тисяч та російською мовою – накладом 100 тисяч, то соромно мотивувати браком паперу скорочення в збірці (запланованої накладом в п’ять тисяч) такого відомого і заслуженого для української музичної культури автора, як Станіслав Людкевич.

Обкладинка збірника музикознавчих праць

Дослідження, статті, рецензії Станіслава

Людкевича. Київ, Музична Україна, 1973 р.

Збірка музикознавчих праць “Дослідження, статті, рецензії” друком з’явилася в березні 1973 р. Її наклад склав… 1,5 тисячі примірників. Це ще півбіди… У продажу книжка стояла кілька днів, а потім через статтю “Націоналізм у музиці” була вилучена і пішла під ніж. Після публічного цькування – упорядницю Зеновію Штундер, як “класового ворога”, 28 травня 1973 р. звільнили з роботи, а в трудовій книжці записали: “Освобождена от занимаемой должности по собственному желанию”.

Заходився було 94-річний композитор захищати упорядницю та дружину: Станіслав Пилипович звертався до Спілки композиторів, до ЦК КПУ – усе пусте… Щоб підтримати колегу, а водночас – зберегти безцінний архів, який намагалися відібрати, 15 червня 1973 р. у нотаріальній конторі митець склав заповіт, за яким усе майно та архів він передавав З.К. Штундер. Аби ніхто і ніщо не могло їх роз’єднати, 3 листопада 1973 р. Станіслав Людкевич пошлюбив Зеновію Штундер. Свідками у приміщенні ЗАГСу Ленінського району Львова стали Марія Білинська та Орест Березовський.

* * *

Було щось величне у постаті цього сумного довгожителя, якого Василь Барвінський назвав “мистець великого обдарування”. Та й звідки у нашому житті мажору братися?

…Виборюючи у плину часу десятиліття за десятиліттям, маестро незчувся, як зостався, за його власними словами, “без друзів і колег, без свого покоління”. Давно він перетворився на міфічного персонажа української національної музики – шановного, авторитетного, але такого… самотнього.

Станіслав Людкевич ставить підпис у книзі реєстрації шлюбів. Львів, 3 листопада 1973 р.

Що ним стільки років рухало? Патріотична місія.

В автобіографічній передмові “Дещо про самого себе”, підготовленій до польської збірки оповідань “Obrazki galicyjskie” (“Галицькі образки”; 1897), не без гіркоти саме про це написав Іван Франко:

– Мій руський (читай: український – О.Р.) патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, накладене долею на мої плечі… І коли що полегшує двигати це ярмо, це те, що я бачу, як руський народ, хоча він гноблений, отемнюваний і деморалізований довгі століття, хоч сьогодні бідний, недолугий і непорадний, – але все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості й до них шукає шляхів.

Доктор музикознавства (1908), дійсний член Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка Станіслав Пилипович Людкевич помер о третій годині дня 10 вересня 1979 р. у Львові. Аби не зчиняти тисняву, на годину раніше, ніж офіційно повідомлялося, труну винесли на вулицю, аби у такий спосіб менше людей юрмилося на похороні. Нічого з тих хитрощів не вийшло: більшість львів’ян чекали під брамою кладовища… Поховали покійного на Личаківському цвинтарі, поле №3. У 1989 р. на могилі встановили пам’ятник – фігуру молодого, прекрасного Прометея, створену групою скульпторів у складі Миколи Посікіри, Ярослава Скакуна та Любомира Яремчука.

У 2017 р. музична агенція “Collegium Musicum” започаткувала фестиваль “Людкевич Фест”, присвячений композитору та його епосі. Перший огляд відбувся у Львові 8-17 вересня 2017 р. Тоді вперше пролунав цикл “Збірника літургійних пісень”, написаного у 1922 р., а також чи не всі сольні фортепіанні твори майстра. Це – дарує надію: Прометей української музики, як за життя називали Станіслава Людкевича, житиме доти, доки лунатимуть його твори.