Сержанти ЗСУ: Лідери не за статутом, а за духом

Сержанти ЗСУ: Лідери не за статутом, а за духом 18.11.2023 08:00 Укрінформ На вшанування відданості, відповідальності та професіоналізму сержантів і старшин Збройних сил України – з 2019 року відзначаємо День сержанта ЗСУ

Згідно зі стандартами НАТО, сержант є базою професійного війська, лідером у бойовому колективі й основним комунікатором між офіцерами та солдатами. З певного часу ці стандарти почали впроваджувати і в українському війську. Невідомо, скільки тривало б наповнення форми змістом, якби не повномасштабне вторгнення росії, від початку якого в армію пішли українці без військового й, тим паче, бойового досвіду, але з величезним бажанням захистити свою країну. Лідери не за статутом, а за духом.

«ЧОМУСЬ БАГАТЬОМ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ДО ЖОВТНЯ В АВДІЇВЦІ ВСЕ БУЛО СПОКІЙНО, АЛЕ ЦЕ ЗОВСІМ НЕ ТАК»

В Очеретиному вже добре відчувається близькість фронту – тут майже кожен будинок постраждав від обстрілів, які зараз відбуваються щодня.

– Ось, подивіться, на що перетворився Очеретинський вокзал, – пригальмовує напроти вугільно-чорних руїн Віктор Валерійович. – Та, власне, як бачите, увесь населений пункт не набагато кращий, тут постійно працює артилерія, залітають КАБи. Хоча порівняно з тим, що ви побачите в Авдіївці, це ще не найстрашніші руйнування.

Дорогою до міста, яке тепер щодня фігурує у фронтових зведеннях та новинах, ми обговорюємо з нашим провідником, головним сержантом 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка Віктором Жаруком наступ росіян на Авдіївському напрямку, який розпочався на початку жовтня.

– Авдіївка тепер у центрі уваги, усі спостерігають за тим, що тут відбувається. Але не всі розуміють, що цей наступ – далеко не перший. Чомусь багатьом здається, що до жовтня в Авдіївці все було спокійно. Але за час перебування тут нашої бригади у нас не було спокійних періодів. Штурми більшої чи меншої інтенсивності тут постійні. І хлопці понад півтора року дають гідну відсіч ворогу, який систематично намагається взяти місто, хоча це в нього не дуже виходить, – пояснює головний сержант 110-ї ОМБр.

24 лютого 2022 року Віктор Жарук відвіз дружину з Одеси на дачу, а вже 26 лютого з військовим квитком прибув до військкомату. Понад 20 років тому він служив прапорщиком. На питання, чи згодився йому той досвід на війні, відповідає просто: колишніх прапорщиків, звісно, не буває, але ж то була служба в мирний час, тому відповідні знання та навички довелося здобувати в бойових умовах. Посаду головного сержанта 110-ї ОМБр він обійняв у квітні 2022 року, коли бригада саме зайшла на Авдіївський напрямок.

– Особовий склад бригади був переважно з мобілізованих, людей, які не воювали жодного дня. Так, дехто служив ще під час АТО/ООС, але бойові дії, які почалися після повномасштабного вторгнення росіян, неможливо порівняти з тим періодом, – говорить Віктор Валерійович. – Неймовірний натиск ворога, фактично безлімітний БК. Умовно кажучи, у відповідь на їхні сто снарядів летів наш один… Я навіть не розумію, як хлопці все це витримали і вистояли тоді… На характері, на патріотизмі – інакше це не пояснити.

«КОЖЕН СЕРЖАНТ МАЄ БУТИ АВТОРИТЕТОМ, КОМАНДИРОМ, ЗА ЯКИМ ПІДУТЬ ХЛОПЦІ, ЯКОГО ВОНИ ПОВАЖАЮТЬ І ЯКОМУ ДОВІРЯЮТЬ»

В Авдіївці ми заїжджаємо на декілька КСП. Доки знайомимося і говоримо з командирами батальйонів, рот, зі сержантами, Віктор Валерійович вирішує робочі питання – спілкується з хлопцями, обговорює потреби і побутові справи.

Посадові обов’язки головного сержанта бригади, власне, як і сержанта будь-якої іншої ланки, передбачають безліч завдань та функцій. Базові – це бойова підготовка підрозділу, забезпечення, військова дисципліна, підтримка морально-психологічного стану. Усе, що зрештою складається у ключову фразу: організація боєздатного підрозділу.

Але в основі усього вищеперерахованого має лежати те, що прописати правилами неможливо. Це людяність. Здатність бачити і цінувати у кожному насамперед людину, особистість, а вже потім бойову одиницю.

– Виконувати обов'язки сержанта потрібно не тільки за статутом, а по совісті, – переконаний Віктор Валерійович. – Для мене найголовніше – щоб солдат, сержант, який стоїть в окопах, отримував усе необхідне, щоб йому було легше стояти в тих окопах. Я кожен день бачу, що і в яких умовах хлопці роблять для країни. Це не передати словами. І розумію, що це – найвідважніші люди, яких мені довелося знати.

Своїми переконаннями головний сержант бригади керується і під час відбору сержантів підрозділів.

– Спочатку я маю розуміти, що за людина переді мною, поговорити з ним відверто, дізнатися, як він спілкується з бійцями, як поводить себе в бою, – говорить він. – Зараз ситуація така, що мені потрібні бойові сержанти. Я не потребую людей, які будуть займатися виключно паперами, статистикою. Кожен сержант має бути авторитетом, командиром, за яким хлопці підуть у бій, якого вони поважають і якому довіряють. Мені потрібен той, хто буде працювати з особовим складом безпосередньо в окопах. І може навчити всього, що потрібно для того, щоб залишитися живим. Це має бути чесна, порядна, справедлива і смілива людина. Ну і бажано з почуттям гумору. Без нього на війні ніяк. Насправді багато хлопців, які прийшли сюди рядовими, стали сержантами не тому, що вони десь навчалися цьому, а тому, що проявили себе лідерами вже в бойових умовах.

Принцип «обирати гідного» працює в бригаді, зокрема і під час відбору на посади командирів рот. Деякі з них – теж сержанти.

– У бригаді достатньо таких прикладів. Однією з рот командує, наприклад, старший сержант, Герой України. Є в нас рота охорони, яка де-факто виконує роботу штурмовиків. Там командир роти – сержант, заступник командира – сержант, усі взводники – сержанти. Нормальні бойові пацани, здоровий колектив. Відбили не одну позицію, здійснили багато вдалих штурмів, – розповідає Віктор Валерійович.

«Я МАЮ ПРИЙТИ НА ПОЗИЦІЮ, РОЗПИТАТИ, ЩО І ЯК, ПОЖАРТУВАТИ, ВИПИТИ ЧАЮ, ПОГОВОРИТИ ПРО СІМ’Ю»

– Мені простіше під кулями бігати, ніж давати інтерв’ю, – сміється Віктор Валерійович під час розмови.

«Бігати під кулями» – не фігура мови, адже багато часу головний сержант бригади проводить на передових позиціях. Для нього подібні виїзди – не виняток, а правило.

– Ну, це моя робота, – щиро дивується він зауваженню, що майже усі відео, які він нам показав, зроблені на «нулі». – Розумієте, якщо я не буду до солдата заходити, не буду цікавитись, які мінні загородження він поставив, як викопав окоп, як облаштував собі бліндаж, чи зробив бійницю, то який з мене тоді сержант? Треба кожного дня ходити, спілкуватися. Моє місце – там, поряд з ними. І я маю прийти, розпитати, що і як, пожартувати, попити чаю, розповісти анекдот, поговорити про сім’ю, дітей. Щось підказати стосовно озброєння, інженерної роботи.

Далі Віктор Валерійович розповідає історію, яка ілюструє його слова. 

– Хлопці на одній з позицій все ніяк не могли зробити інженерні споруди так, як мало б бути, простіше кажучи, не хотіли ритися. Виставив їх на бойове чергування, через тиждень приїжджаю – нічого не змінилося. Залишив їх там. Приїхав ще через тиждень – робота знову не зроблена. Знову залишив. Ще через тиждень повертаюся – окопи нарешті вириті так, як треба. А потім почалися штурми. І завдяки тому, що хлопці зрештою нормально облаштували вогневі точки, штурми вдалося відбити. Тепер кожного разу, як я заїжджаю до них у окопи, вони вже самі прибігають: «Ходімо, ми вам покажемо, що ми зробили, яку вогневу точку обладнали, які розтяжки для п…рів поставили». Хлопці – молодці.

«КОЛИ Я ВРУЧАЮ СОЛДАТУ ЧИ СЕРЖАНТУ НАГОРОДУ, Я БАЧУ, ЯК У НЬОГО ГОРЯТЬ ОЧІ»

– Ідучи на війну, я думав, ми швиденько розберемося з ворогом, дамо кацапам по зубах, буквально місяць-два, і повернемося до звичного життя. Не так сталося, як гадалося… – зітхає Віктор Валерійович. – Тепер я вже не роблю ніяких прогнозів. Я просто виконую свою роботу поряд з людьми, яких я дуже поважаю. А скількох хороших хлопців вже, на жаль, поряд немає…

Яким холодним не був би розум, він не здатен побороти почуття. Кожен успіх сержанта та його підрозділу – велика гордість для Віктора Жарука. Кожна втрата – глибокий особистий біль.

– Коли гинуть люди, коли виносиш з поля бою поранених, загиблих, – це забути неможливо, – відводить погляд головний сержант. – Ті моменти закарбовуються в пам’яті, так само, як і люди. Був у нас один хлопець… Коли всі відійшли з позиції, він залишився там один і не припиняв відстрілюватися. По стріму всі бачили, як він веде бій. Сам-один відбив атаку, але загинув… І таких прикладів героїзму бійців я можу навести безліч.

Кожен, хто тепер зі зброєю захищає країну, – герой, зауважує Віктор Валерійович, і кожен вартий відзнаки. З часом, каже, змінив своє ставлення до нагород.

– Я колись думав: нащо ті нагороди? Зробити б швидше справу, вигнати цю наволоч з нашої землі – й усе. Але з часом я усвідомив, що це важливо. Коли я вручаю солдату чи сержанту нагороду, я бачу, як у нього горять очі, підіймається бойовий дух. Військовослужбовець розуміє, що його не забувають, бачать, що він робить для держави, – упевнений головний сержант.

Свого часу в 110-й ОМБр з’явилася власна бригадна нагорода «За оборону Авдіївки». Історія її виникнення дуже проста: у якийсь момент стало зрозуміло, що державних нагород на усіх, хто їх вартий у бригаді, просто не вистачить. Командир бригади ідею підтримав. Ескіз розробив боєць – художник-самоук, як він сам себе називає.

– На сьогодні цю нагороду отримали близько тисячі бійців, – говорить Віктор Валерійович. – Я думаю, їх буде набагато більше.

«КОЖНА ЛЮДИНА, ЯКА ПОВАЖАЄ СЕБЕ І ЛЮБИТЬ СВОЮ БАТЬКІВЩИНУ, МАЄ САМА ПРИЙТИ ДО ВІЙСЬККОМАТУ»

Військові тепер усе частіше говорять про те, що їм важко повертатися у гамірні, безтурботні міста і села, цю фразу ми чуємо в усіх, без винятку, бригадах. Велика частина суспільства просто абстрагується від реалій війни, які військові щодня бачать на власні очі. І прірва нерозуміння стає все глибшою.

Колись, розповідає Віктор Валерійович, у його телефонній книжці було 1300 контактів.

– Як я кажу, з минулого, довоєнного життя, – усміхається він. – Якось телефон заглючив – і тисяча контактів щезла. А потім, коли я приїхав з відпустки, я видалив усі інші. В мене залишилося усього кілька цивільних людей, з якими я можу говорити про війну. На жаль, на моє переконання, більшість людей, які не були в цій шкурі, не розуміють, що тут відбувається. Не хочуть розуміти. І це так боляче… Знімають ролики, як сваряться з представниками військкоматів, принижують їх. Ну це просто… Обурює, м’яко кажучи. Я вважаю, що кожна людина, яка поважає себе і любить свою Батьківщину, має сама прийти до військкомату. Я наголошую – людина, яка поважає себе. А мотивувати їх прийти… Мені здається, що всі вмотивовані вже тут.

Що по-справжньому сильно підтримує кожного, хто тепер на фронті, – це родина. На саму згадку про рідних голос Віктора Валерійовича стає несподівано лагідним.

– Взагалі, якби не моя сім’я, мені було б набагато важче, – зізнається він. – Звісно, хвилюються за мене всі. Неймовірно підтримує дружина, за що я їй дуже вдячний. Знаєте, як кажуть: янгол-охоронець іде поруч. Для мене цей янгол – моя дружина.

Аліна Логвиненко,
Сергій Лисенко 

НАТО Штурм Авдіївка Військкомат Військові Війна з Росією

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю знахідкою

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *