«Рідні, ви вільні...». Дорогами Слобожанського наступу

«Рідні, ви вільні…». Дорогами Слобожанського наступу Репортаж 18.10.2022 08:00 Укрінформ Журналістка Укрінформу разом із колегами проїхала звільненими після Слобожанського наступу територіями Харківської та Донецької областей

У першу ніч нашого приїзду до Харкова був «приліт». За три кілометри від готелю, де ми ночували.

– Ми з хлопцем з іноземного легіону вночі перечікували обстріл у коридорі, – сказала жінка з рецепшн Ольга Щасна, – він розповідав мені, як орки втікали на чому могли, навіть на велосипедах, залишали техніку. Була ненудна ніч. Але ви знаєте, Харків він, як Фенікс, що постає з попелу після кожного обстрілу. Бо тут вирва, яма, а за дві години приїжджають комунальні служби, – і все зроблено.

Ольга Щасна

МИРНИЙ “НАСТУП” ФЕНІКСІВ ІЗ ПОПЕЛУ ПО ВСІЙ СЛОБОЖАНЩИНІ

Насправді фенікси з попелу масово та централізовано поставали по всій території звільненої Харківщини та Донеччини. Ремонтували та чистили дороги, які донедавна були завалені тілами росіян і їхньою розбитою технікою. По тих дорогах їхали тягачі, що везли на ремонт трофейну російську техніку (найпопулярніший жарт військових, що головним “ленд-лізером” для нас є армія рф, яка тікає), моталися легкі мінібуси двох головних поштових сервісів України, а біля зруйнованих помешкань бабусі виносили продавати мед (може, бджоли не бояться обстрілів, а може, минулорічний урожай), яблука та картоплю.

Я стала свідком того, як якісь військові купували у жінки яблука. Після того, як один із них узяв пакет із фруктами, інший невдоволено запитав: навіщо яблука купив, у нас ящик у хаті стоїть, краще б меду взяв. “Мед вона й так продасть, а яблук тут зараз, як піску в пустелі, тож купимо, хай заробить старенька”, – почула у відповідь.

Протягом всієї подорожі я багато разів була свідком таких зворушливих епізодів між армією та місцевими.

Наша машина зупинилася біля звільненого три тижні тому села Яцківка.

Я добре запам’ятала інформацію про звільнену Яцківку ще в Києві через фото майже вщент зруйнованого ворогом храму Трьох святих Православної Церкви України. До речі, храмам Моспатріархату тут “таланить” трохи більше (у Куп’янську чи Борщовій, де на вулицях не було «живого місця», чи не єдиними вцілілими спорудами залишалися храми Московського патріархату).

Але капелан, який під час наступу надсилав мені фото храму Яцківки, розповів, що віряни Моспатріархату у селах, де священник МП виїхав, охоче погоджуються, щоб він (автокефальний !!!! капелан ВСУ) послужив їм літургію і навіть приходять до нього на сповідь та Причастя. Під час Балаклійського прориву (на цей період припало одразу кілька великих церковних свят), якщо був спокійний ранок, він служив людям зі звільнених територій літургії та інколи молебень з акафістом до Богородиці "Годувальниці". І оці люди, яких все життя вчили, що автокефалія — зло, незалежність — зло, приходили до нього, вони разом співали церковні піснеспіви і казали, що вони з радістю перейшли б до ПЦУ, якщо… дозволить начальство зі Святогірської Лаври (вважай, патріарх Кирило). Це таке МП, навіть простим вірянам, притомним начебто молитвенникам та стражденним, потрібен дозвіл московського єпископа на свободу.

Неподалік храму була розвилка, де стояли два розбитих офісних приміщення.

Я бачу, як двоє чоловіків намагаються закрити фанерою розбиті вікна постраждалих будинків.

– Тут був курортний магазин, – каже Микола Захарченко. – Капелюшки, взуття, дитячі іграшки для пляжу я продавав. Це ж прекрасні місця. До десяти тисяч людей приїжджали на Оскільське водосховище…

Микола Захарченко

– Ми приїхали, щоб якось перед зимою врятувати ці будинки, – каже інший власник Валерій Чупир, – тут була кухня… Магазин та бар, бачте, перерізаний снарядом мангал.

– Ми обов’язково після перемоги до вас приїдемо. Відпочиватимемо на водосховищі, купимо пляжні капелюшки, питимемо місцеве вино, їстимемо шашлик на відновленому мангалі і святкуватимемо відродження курорту, – обіцяю я.

Валерій Чупир

– Ви думаєте, що ми встигнемо це побачити?

– А хіба ви чекали, що ці місця будуть звільнені за кілька тижнів?

До речі, мені довелося говорити зі ще однією жінкою-підприємицею, власницею прекрасної туристичної бази на тому ж Осколі.

Вона розповіла, що місцеві колаборанти прийшли разом із росіянами та почали вимагати документи на базу, просто хотіли «рейдернути» цей бізнес (вірили, що влітку тут прийматимуть росіян).

– Вони двічі виводили мене на розстріл, імітували його, стріляли по ногах. А я все одно казала, що документи згоріли в Харкові.

– Ви не боялися? – запитую я.

– Ну як. Я в першій половині життя прокурором працювала, знаю психологію покидьків та маніяків, тому трималася.

– А документи на базу таки згоріли в Харкові?

– Ні, звісно, – сміється вона.

А я подумала, що ця жінка, в яку орки та посіпаки двічі стріляли, може бути нащадком якихось слобідських полковників, саме ж тут стояли ці полки у 18 столітті. Ця стійкість – не лише бажання зберегти за собою бізнес, це характер, який, можливо, передав у спадок пращур-козак або прапрабабця — дружина козака.

У ВИЩОМУ СОЛОНОМУ АЗОВЦІВ ШУКАЛИ НАВІТЬ В АНТРЕСОЛЯХ СІЛЬСЬКИХ ХАТ

Ми їдемо далі. І в’їжджаємо в село Вище Солоне.

Очі, втомлені сюжетами руйнувань, цього разу милуються вцілілими вулицями. Помітні прибрані городи, на яких достигають веселі гарбузи, просто масово стремлять із землі рудими головами. Гуси ходять біля калюж. Ця вулиця не дуже постраждала.

Місцеві ловлять останні сонячні дні бабиного літа біля однієї з хат. На лавочці стоїть пляшчина самогонки, яку заїдають кавуном та яблуками. Дехто з них приїхав із сусідніх сіл перевідати друзів, дехто перебрався сюди, бо їхні хати дуже постраждали.

Вони охоче показують у телефоні, як постраждали їхні домівки.

– Ви думаєте, то моль поїла стіну? Та ні, то міна. А оце вікно тридцять п’ять год стояло, доки орки не прийшли, – каже Ганна.

– Важко жили в окупації, – розповідає про своє життя Віталій Блощенко, – хоча старших людей вони не рухали. Але з самого початку прийшли і кажуть: де у вас тут бандери та азовці? Я кажу: та ми не бандери, ми прості українці. Вони почали шукати азовців, навіть у антресолі залізли. А молодших чоловіків на блокпосту роздягали до трусів, шукали татуювання.

Віталій Блощенко

– Вони казали, що прийдуть українці, то вас усіх знищать як колаборантів. А які ми колаборанти? Невже ми бурятів зі зброєю хоч колись більше за своїх будемо любити? – знову каже Ганна.

– Ви якщо з газети, то могли б написати там. Ми віримо, що нам і пенсію ще заплатять, і хату допоможуть зремонтувати. Але у нас тут біда. У нас 300 тонн зерна на зруйнованому складі лежить, я ж землю двадцять один год обробляю. Мені серце болить за це. Може, нам допоможуть вивезти?

– І у мене сорок тонн згоріло, – каже інший вищесолончанин Міша Ташбаєв…

– І ще скажіть, що ми не колаборанти. Навіть образливо таке чути, – знову каже пані Ганна. Ми ж одне одному допомагали. Старим, майже неходячим, їжу приносили, у підвал спускали.

– Мене вони били, – каже усміхнена жінка, у якої на обличчі сліди синців, – багато разів били, бо дитина в Нацгвардії, а я з ними не мовчала. (Ми обнімаємося з мамою нацгвардійця).

Але я, оскільки завжди за відвертість, вирішила трошки посперечатися.

– Давайте правду скажемо, – м’яко заперечую я, – ви — наші люди. А є і не наші. Ті, хто військові підрозділи здавав росіянам, хто в будинки до рідних бійців ЗСУ орків приводив. А ще ви казали, що вчора «приліт» був у хату порожню, де військові перед тим стояли. То чи не місцеві координати дали? Люди різні, а зрадник є всюди, і він має сидіти у в’язниці, чи не так?

– Та так. У нас теж були ті, хто спинки їм мили та баньку топили, – каже Міша Ташбаєв.

Міша Ташбаєв

– І хліб їм пік із перших днів, – з болем говорить мама нацгвардійця.

– Ми дуже раділи, коли наші прийшли. Ми готові потерпіти. І, будь ласка, поговоріть, щоб зерно допомогли вивезти.

Зерно. Ця тема промовисто спливла ще в одному селі нашої подорожі. У Шийківці.

Насправді, оця подорож звільненими територіями – це прекрасна нагода побачити зріз нашої ментальності. Здається, в тих екстримах усі біди та болі, чесноти та здобутки, стурбованості та виклики помітні як на долоні. Характерні риси українських народних казок — неймовірна турбота про худобу. Характерне прохання українських селян звільнених територій у час війни — врятуйте зерно!

Лавки біля хат це як місце для нарад та обговорень. Мої колеги вирішили проїхатися селом, а я зупиняюся біля однієї з лавок.

– Як ви тут? – запитую, представившись.

– Живемо. Рятуємося, під час окупації нам наші гроші з пенсійних карток в Сватово «обналічували» спекулянти під 30-40%, але то не головне, нам би зерно вивезти, – каже Федір Бирак, – та соняшник зібрати з полів. Вся ж техніка розбита.

– Нам слід врятувати чотири тисячі тонн зерна, яке гниє на розбитому току, – каже Станіслав Коваленко, – давайте поїдемо, тут недалечко наш тік, я покажу.

Станіслав Коваленко

Я, попередивши колег (нероздільність групи та інформування, коли хтось відлучається, — строге правило для журналістів, які відвідують звільнені території), сідаю в червоні старенькі жигулі Станіслава і їду звільненим селом.

– Оце наша школа. Її спеціально бомбили рашисти, які мали табір неподалік, – розказує Станіслав, – вони так завжди роблять, коли хочуть звільнити від нас наші будинки, щоб самим туди переселитися, бомблять якісь адмінбудівлі. А далі чекають, що ми виїдемо. А ми не їдемо. Це наше село. А це вишка Інтернет, її теж розбомбили, і всі лінії передач пошкоджені (справді, повсюдно на деокупованих територіях стоять пошкоджені лінії передач). Ось це білий жигуль мого друга, який «віджали» рашисти, але він уже не їздить. А це вже тік, ходімо.

Я минаю територію аграрного підприємства, бачу розбомблену техніку і заходжу до приміщення, де лежить зерно. Дах току посічений снарядами, через дірки у ньому видніється небо.

А я собі думаю, що вивезти зерно — свята справа. Але якщо вдаватися в деталі, це власність агрохолдингу «Агротон» (так сказали селяни, і це підтверджує мій скролінг аграрних медіаресурсів). І звісно, під час війни власники бізнесу не зобов’язані бути до кінця зі своїми виробниками, як інший бізнесмен-аграрій, Герой України, загиблий акціонер «Нібулону» Олексій Вадатурський. Не всі здатні бути героями. Але навіть якщо ти не герой і тобі не болить “зерно”, то (висловлюючись мовою бізнесу) можна подбати про продукт виробництва та персонал в інший спосіб. Знайти посередника, який це вивезе. Хіба сам акціонер агрохолдингу не може когось прислати, щоб щось врятувати, а не лише рахувати збитки, забувши ці території? З іншого боку, ця ситуація унаочнює, що за нечисленними винятками, акціонеру агрохолдингу не болить земля так, як простому, прив’язаному до цієї землі селянину.

– Ми і цього разу намагалися засіятися, сорок центнерів засадили, але почалися великі бої за Куп’янськ, змушені були припинити. А так трохи посіємося, почнуться бої, – припинимо. Потім знову сіємося, – пояснює Станіслав.

Він бере потемнілими руками жмені пшениці, тяжко зітхає і каже: “Ми не їхали звідси не лише тому, що не мали можливості. Ми хотіли це все зберегти”.

Ми обнімаємося зі Станіславом, а я сідаю в машину і ми їдемо далі.

КУП’ЯНСЬК: «НОВА ПОШТА», «УКРАВТОДОР» ТА БЕЗПЛАТНІ ОБІДИ

Ми приїжджаємо до Куп’янська. Місто, звільнене зо два тижні тому. Це одна з найбільших логістичних, залізничних розв'язок на території Харківської області. Бої велися за нього страшні, і зруйноване воно досить серйозно.

На самому в’їзді в місто працює трактор харківського «Укравтодору». Як мені пояснили робітники, спочатку чистять верхній шар дорожнього полотна, потім прийде поливальна машина, але без води, бо її немає, а потім почнеться ямковий ремонт. За ремонт тротуарів візьмуться після того, як їх ще раз перевірять сапери.

Ми йдемо вулицею до центру міста. Сюди привозять гуманітарну допомогу. Тут роздають гарячі обіди. Тут стоїть машина «Нової пошти», яка привозить посилки та роздає Інтернет місцевим.

Тут дорозпродує рештки продуктового складу якась власниця магазину. «Артемівське», розе брют – 230 гривень, консерва – під сімдесят, шоколад – сорок. Але це дорого для місцевих, до яких ще не дійшла жива українська копійка.

Я бачу, як наші військові купують продукти для сором’язливої бабусі.

– Не знімайте ні нас, ні її, – попереджають вони, – нам не можна, а вони просто не хочуть.

Бабуся вдячно ховає в сумку консерви та шоколад.

– Спасибо, сыночек, – каже російською.

– І мене не знімайте, – каже старша жіночка, я до війни завжди доглянута була, не хочу, щоб мене з такою гулькою на голові знімали, і в черзі за обідом.

– Це не соромно у війну взяти безплатний обід, – кажу.

– От повернеться порядок, то я наїмся м’яса.

А я думаю, що деякі місцеві люди про повернення України не кажуть, як про повернення наших, вони кажуть про повернення українців чи повернення порядку. Напевно, таких людей в соціологічному спектрі називають “болотом”.

Я запитую молодих хлопців, які прийшли по Інтернет, чи вони чекали Україну. Запитую саме їх, бо чула, що старше покоління міста таки було відверто прихильне до ворога.

– Дуже чекали, – кажуть хлопці, – всі наші друзі виїхали, хто до Харкова, хто до Києва. Але у нас тут старі батьки, ми не могли їх залишити. А тільки-но прийшов Інтернет, то одразу почали шукати своїх у месенджерах.

Ми гуляємо Куп’янськом і бачимо, що ще одним місцем зустрічі тут є зупинки транспорту, якого ще немає, але сюди люди сходяться, обговорюють новини.

Біля зупинки сидять двоє чоловіків – Денис та Артур.

– Ми не служили, не всім дано, я – геодезист, працював тут в організації від «Нафтогазвидобування»… Не воював (у голосі звучить явне почуття провини), але я готовий відновлювати місто, працюючи тільки за їжу. Я дуже хочу повернути наше життя. Сестра моя в армії, бойовий медик, чотири рази контужена…вона наполовину казашка, наполовину українка. Про окупантів що сказати. Кадрові росіяни нами не цікавилися. А народ з “ДНР-ЛНР” нас ненавидів, чисто як поліцаї поводилися. Про катівні ми не знали, але чули, що в районі Вузлової вони були.

По місту висять великі борди з текстами: рідні, ви вільні. Я фотографую під тим бордом військового. З сумом думаю, що не всі жителі рідні, деякі зустріли наших словами: «Краще б ви зайшли пізніше, ми ще не встигли п’ять тисяч російських рублів допомоги отримати». Та й про катівні, які влаштували місцевим патріотам, не говорять, наче не знають.

І тут мені назустріч іде чоловік з трирічним темнооким сином, спокійним, усміхненим малюком. Не знаю, як він пережив бої. І ця картина була наче відповідь на моє запитання. Не знаю, що думає тато про наш прихід, але оці малюки, задля них, зокрема задля їхнього майбутнього, все відбувається.

Вечоріло і нам слід було вибиратися. Тут швидко сутеніє, а прифронтові території – це темні вулиці, темні дороги. І до того ж лісами можуть шастати російські недобитки, тому вирушаємо назад. Їдемо в Чугуїв, де можна винайняти готель.

У Чугуєві працюють магазини, асортимент не тиловий, але все є.

Чугуїв, який вважають воротами до Харкова, серйозно обстрілювали, але зараз тут спокійніше. Зранку ми гуляємо берегом річки Сіверський Донець, милуємося краєвидами. І вкотре ловлю себе на думці, що й сюди треба буде приїхати після війни. Чугуїв не перебував у окупації (у деякі райони орків заносило), тому ми можемо гуляти просто берегом, не боячись замінувань.

Біля води порається та збирає зелену траву літній чоловік. Фотографуватися не похочує. Але поговорити не відмовляється:

– Норки тримаю, треба ж годувати, – пояснює він, – раніше на шапки брали, шуби, а тепер попиту нема, а вони на м’ясо добрі. Вони розумніші за кролів. А ви знаєте, чому норок по світу перестали купувати?

– Розумієте, у світі зараз перемагає екологічне мислення, – підбираю я слова…

– Та ні. То не Європа, то все путін винуватий. Він моду на норок стишив, щоб ми тут не багатіли. Згодні?

– Ну, цікава версія.

– Отож.

Мені сигналить машина, підганяючи, і ми їдемо до Харкова.

Тут у нас зустріч із військовими. Але бійці запізнюються і доки не передали точку зустрічі, ми чекаємо на повідомлення про час та локацію у гарному кафе «Імбирний пряник». Це кафе, в якому вже є весь модний сьогодні асортимент кавової карти, і де наче не відчувається війна. Тут сидять цивільні, гомонять, радісно посміхаються.

Пізніше один із харківських військових розкаже мені, що під час оборони міста у нього народилася племінниця, і в один зі спокійних ранків (за кілька днів до харківського контрнаступу) він навіть охрестив її. “Мені є за що воювати,” – ділився він.

Провівши всі зустрічі, ми їдемо містом, щоб просто оглянути його перед поверненням.

Їдемо територією найбільш зруйнованого району міста Північна Салтівка (це як дальня Троєщина у Києві). Північна Салтівка відома на весь світ. Характером майже тотальних руйнувань, біженцями та й тим, як виживали тут люди, які не встигли виїхати. Молодші волонтери, які допомагали стареньким, розповідали журналістам, що на деяких квартирах висіли оголошення: тут померла людина. Сьогодні у наче навислих над дорогами будинках світилося, може, по одному вікну. Напевно, у найгіршому районі найзруйнованішого будинку житиме хоч один мешканець.

Нас висаджують на залізничному вокзалі, коли вже темно, вхід на колії тут окремий, а не з будівлі вокзалу. Напівтемну будівлю зачинено через повітряну тривогу, ми гуляємо темною привокзальною площею в очікуванні потяга. Серед цього суму весело світяться маленькі віконця кафешок навиніс, продавці пропонують шаурму, «шубу», борщ та окрошку, переконують, що все свіже.