Останній гріх владики Павла… 29.03.2023 13:00 Укрінформ Укрінформ побував у Лаврі в останній день перебування там монастиря УПЦ “МП”
Ще один історичний день в низці неймовірних подій в релігійній сфері України чотирьох останніх років. Томос, створення Православної Церкви України, вперше поставлені у війну державою запитання до УПЦ “МП”, обшуки в монастирях, офіційно висунуті підозри духовенству, позбавлення права на служби в Успенському та Трапезному соборі і розірвання заповідником договору оренди із монастирем Києво-Печерська Лавра.
На 29 березня 2023 року монастир та керівництво МП мали залишити приміщення Лаври. І цей день насправді символізує нову епоху. Епоху для УПЦ, яка намагається переконати вірних та самих собі, що вона не “М”. Епоху для держави Україна, яка сказала, що церква в цій країні більше не буде інструментом впливу чужої держави. Епоху для Київо-Печерської Лаври, в якій напевно вже не буде стільки жителів, але точно буде більше якості монашої життя, більше пам’яткоохоронної турботи, більшої присутності держави та значно менше дорогих автомобілів та бізнесу. І зрештою там буде значно більше не лише України, а здорового християнства.
Тричі після прийняття рішення про розірвання угоди автор цього матеріалу відвідувала Лавру. Спочатку, щоб зрозуміти настрої монахів (відомо, що більшості з них пропонували залишитися в Лаврі вже у складі зареєстрованого тут монастиря ПЦУ). А потім, щоб побачити, чи виїжджають її сановні жителі. Тексти по результатах тих відвідин за посиланнями.
Останнім днем, коли буде дозволено перебування монастиря в приміщеннях “адміністрації” (священовластя, якщо говорити церковною мовою) я побувала на території Лаври. Хотіла купити щось на згадку про її суперечливе пострадянське минуле, в якому було стільки всього намішано. Бо сам монастир Лавра за останні тридцять років – це й історія неймовірних чудес для людей, створених за печерськими молитвами, історія творення прекрасного чорничного розпорядку, духовного піднесення, і водночас історія потужних державних та церковних зрад, історія нехтування музейною справою, історія бізнесу і історія… гріха.
ЧИ БУВ МОЖЛИВИЙ СТАТУС-КВО?
Напевно, якби не державні зради цілої церковної інституції, то на все решта можна було б не зважати, про щось домовлятися, у чомусь переконувати, розвивати. Напевно, якби не позиція УПЦ, яка стверджує, вона вже не МП, то держава (офіційною причиною розриву стало недотримання умов оренди) вчергове посадила б за стіл музейників і монахів, та просила б останніх узгоджувати нове будівництво, дії в печерах та монастирських садах, які впливають на рівень ґрунтових вод, виправляти архітектурні помилки та вимагати контролю над державними ресурсами. Але історія не знає умовного нахилу.
— Давайте спробуємо домовитися із намісником Лаври, просто пообіцявши, що за лояльність до держави та ПЦУ він буде намісником до останнього дня, – запропонувала я під час надання автокефалії чотири роки тому одному з чиновників Адміністрації президента Порошенка.
— Неможливо, – відповів він.
Насправді, коли Новінський почувався “співгосподарем” Лаври це було неможливим. Чиновників Порошенка там просто не приймали, на запрошення самого президента не приходили.
Але наступний український президент продовжив церковну повестку дня попередника. Продовживши, маючи в руках уже всі дані про колаборантство кліру УПЦ, знаючи про ледь теплу підтримку армії та флюгерну позицію священовладдя, яке під час війни так і не зробило упевнених рухів від Москви.
І якщо попереднього президента в Лавру не пускали, то до сьогоднішнього синод УПЦ “МП” кілька днів тому ходив на Банкову сам, шукаючи зустрічі. Володимир Зеленський очільників церкви не прийняв, давши зрозуміти, що рішення прийнято.
Перед входом до нижньої Лаври стояв пікет, який вимагав звільнення приміщень Лаври від московських попів. Як мені пояснили пікетники, це щоб жителі монастиря не розслаблялися та точно виїхали. Перед пікетом стояли дві вірянки “МП”, одна з них кричала, що ви стоїте за американців, яким влада продала українську землю. (Один із пікетників упевнював, що він за Україну, бо він за неї воює, і ризикує життям). Інша казала, що вони з 1991 року вже абсолютно незалежні. Що колабрантів серед МП майже не було, і Пригожин тих колаборантів не приїжджав зустрічати під час обміну військовополоненими. Дуже яскрава картина, яка унаочнює, як священиків перетворюють на солдатів ворожої армії. Власне, ці діалоги підтверджують ті, про що писав Укрінформ. Лаврське (вже колишнє) начальство живить і антиамериканські настрої, і усвідомлення “гнаних”. Неможливо збудувати нове, не переосмисливши старе, не визнавши у кількох вірних попередніх помилок. А всього цього УПЦ МП не зробило. Вони люблять Україну, але ненавидять США, яка їм допомагає, і всіляко уникають називати Росію врагом. Сьогоднішня ситуація з Лаврою насправді, логічна для держави, і промислова, якщо дивитись очима Бога…
Я спускаюсь вниз і заходжу у один з дорожчих магазинів Лаври. Тут продають церковне начиння, вбрання, ювелірні вироби — прикрашені хрести.
МЕРСЕДЕСИ ПОЇДУТЬ, А МОНАХИ ЗАЛИШАТЬСЯ?
— Ви будете після 29-го працювати? – перепитую я продавчинь.
— Будемо, – кажуть вони.
Мій погляд падає на “непрофільні” товари. Сухе французьке вино, брендоване назвою Лавра – під тисячу гривень. Своєї години за цей товар намісника Лаври дуже критикували, бо ж і нескромно таке продавати, і вино начебто за якістю не відповідає ціні. Але, мабуть, розпродують рештки. Далі дивлюся ручні годинники від 30 до 72 тисячі гривень, зроблені “на замовлення Лаври”. Це певно для “дорогих” дітей намісника, бо “середня” вірянка таке не купити. Трохи далі розташоване кафе, де багато пісної їжі.
Я спускаюсь до Ближніх печер. А дорогою мене обганяють машини, забиті меблями. З Лаври дійсно вивозять все, що можуть вивезти, з того, на що мають право. Ми спостерігали активне вивезення ще кілька днів тому, щоправда тоді завантажували фури. Біля Ближніх печер черга. У маленькому приміщенні, звідки йде спуск у лабіринти, є певні зміни. З’явилося багато квітів у вазах. Думаю, що швидше за все їх принесли з покоїв намісника Павла. Що обнадіює, бо таки намісник виїжджатиме.
Людей дуже багато, дізнаюся, що недавно тут начебто відслужили молебень, щоб “справи Лаври вирішилися”. Біля свічного столика сидить монах, я впізнаю його, бо у нього дуже гарний голос, один з тих, хто співає на кліросі.
— Ви повернетеся? – питаю його (бо відомо, що частина братії повернеться сюди після інвентаризації).
— Ніхто нічого не знає, – мені ці слова звучать музикою. Бо найбільш “залізобетонні” русмирівці на будь-яке таке питання відповідають: ніколи ми тут не лишимося з ПЦУ. Відповідь “не знаю” вже щось.
Насправді, я дуже розумію сум’яття братії, коли на тобі тисне намісник (на чому світ стоїть зварячи ПЦУ), коли ти сам розгубився у пошуках правди, коли начебто пристойні при посадах люди кажуть, залишайтесь – ви потрібні Лаврі, коли зрештою “демонізована” начальством ПЦУ не так сам митрополит Єпіфаній публічно просити залишатися – важкий вибір для хлопців, які прийшли сюди юнаками та постали тут як ченці.
Але тільки вони мають зробити вибір, з ким вони: з намісником на мерседесах чи десь в якихось монастирях, чи в Лаврі з преподобними. ПЦУ може лише запросити. Монахи колись у різні часи покидали Лавру. Таке бувало. Тільки коли їх виганяли. Але сьогодні віруючий чернець, не отруєний путінізмом, у настійливих та чисельних проханнях залишитися, точно спроможний побачити волю Бога.
За великим рахунком, намісник Лаври Павло не мав би використовувати братію задля того, щоб залишити її за собою. Чесний “батько” обітелі навпаки залишив би за ними право залишитися, не переслідував би, не пригрожував. Намісник, чиїм пріоритетом було б зберегти традицію, спів і повнокровне життя обителі, просто поїхав би сам. Втім, митрополит Павло вивозить не лише майно, монахи теж мають виїхати, бо ж священновладдю потрібна картинка гнаності, ображеної церкви. Нехай оце вивезення монахів, навіть тих, хто не хотів виїжджати, буде останнім гріхом митрополита.
Я купую біля печер дві свічки і таки знаходжу прощальний сувенір – ладан для свого настоятеля до храму ПЦУ. Настоятель, як і більша частина вірян нашої громади, залишила Лавру у 2014-му році, коли її поворот у бік Москви став очевидним. А цієї неділі ми будемо на Богослужінні використовувати лаврський ладан, куплений у останній день перебування там УПЦ “МП”. Він швидко “закінчиться”, як закінчується ця епоха.
Я проходжуся по пещерах, піднімаюсь сходами біля Теплого храму, бачу порожні підставки для ікон, звідси вивезли та забрали з півтора десятки образів. Так люблять Лавру, що забирають усі ікони (навіть враховуючи, що їх нема де поставити). У Теплому храмі розкладені записочки, мов, розкольників (це про ПЦУ, хто не в курсі) та самогубців не поминаємо. Я згадала, як в одному жіночому монастирі під час надання автокефалії на проповіді говорили, що безбожна влада хоче “Томос та гей-паради”. До речі, не дивно, що тут “розкольників” прирівнюють до самогубців, саме тут (наскільки я в курсі) співали “Дзвін пливе над росією”.
Потім заходжу в лаврську майстерню, де шиють облачення, там допаковують останні коробки. Таки з’їжджають… До речі, зараз у ПЦУ модний грецький стиль, з’явилися нові майстерні.
Йду на Дальні печери. Тут велелюдно, всі, хто приїхав на молебень, прийшли сюди їсти. На великі свята тут підгодовують паломників. Каші, компоти, булки.
Я спускаю в лабіринті та прикладаюсь до мощей. Виходячи з печер, знову бачу “порожні” очі мобільних іконостасів – нагадування, що начальство прихопило ікони, зупиняюсь та спостерігаю, на який термін беруть записки для молитвенного поминання. Для пояснення: у монастирях записки для молитвенного поминання беруть і на один день (на одну літургію, чи молебень), і на сорок днів, і на рік… Бачу, що тут продовжують брати і сорок днів і рік.
— Скажіть, – запитую я свічницю, – ви тут залишаєтеся, якщо берете записки на рік. Тобто тут буде кому молитися?
Я перепитую це максимально доброзичливо, бо хочу зрозуміти, чи свідомо вона бере записки, знаючи, що частина братії повернеться, чи просто за інерцією.
— Ми як працювали, так і працюємо, – відказує вона.
Взагалі, варто зауважити, що оцей вихід відбувається без підкресленого драматизму. Очільники церкви чи то влади бояться, не поносять її, як це раніше було, чи зрештою бачать у всьому руку Бога, і спрацьовую в плюс возведене в абсолют смирення. Але це виселення без надриву.
Я бачу, як з сумками нагору тягнеться старший монах, якого я добре пам’ятаю, бо колись часто бувала в Лаврі.
— Ви пам’ятаєте мене, – доганяю я його запитанням, – чому ви уходите. Хіба погано, що будемо молитися разом.
— Мила, як благословлять. Я не в образі. Але я жив у РПЦ, і напевно помру в РПЦ, – каже він російською і швидко йде твердим ще кроком угору, а я, дивлячись йому навздогін, подумала:
— Мабуть, це чесно. І заслуговує на уваження, коли людина, яка ідентифікує собі з Російською Православною Церквою, чесно про це каже і без образ іде. У серці столиці не може бути монастиря тих, хто щодня освячує зброю для вбивства українців.
А ті, хто ототожнює себе з Україною, повернуться. Он записок на поминання на рік набрали.
Лана Самохвалова, Київ
УПЦ МП Київська Лавра