Нижнє Селище: громада з французьким акцентом та запахом швейцарського сиру

Жило було село

15.06.2021 09:00

Укрінформ

Закарпатське село, де знають, що таке якість у всьому: від дрібниць до глобального

Якість води, продуктів, їжі, якість музики, оточення та спілкування… У Нижньому Селищі не тільки самі знають і живуть за своїми простими правилами, а й передають їх іншим, відтак, село стало таким собі центром розвитку на Закарпатті. Перебуваючи тут та спілкуючись із цими людьми, переконуєшся – що в реаліях сучасної України можна жити в селі так, аби тобі заздрили навіть у Києві й переїжджали сюди розводити кіз, корів і собак. У чому штука? Найперше, пояснили нам у Нижньому Селищі, треба захотіти, а потім об'єднатися задля спільної мети. Тоді вийде крутий результат – водогін, сироварня, ресторан чи приватна ферма – як у героїв нашого репортажу.

НАСКІЛЬКИ ЦЕ КРУТО: МАТИ ВЛАСНИЙ “МЕНЧУЛ”?

Звісно, перше, що ми йдемо дивитися в Селищі – це Селиська сироварня, підприємство із цікавою історією: воно створене у 1994 році за підтримки європейського кооперативу Лонго Май (Longo Maї), в часи, коли в Україні мало що будувалося – скоріше навпаки. Керує сироварнею Петро Пригара – колишній учитель математики. Тут роблять швейцарські сири кількох видів. Принципово переробляють на них молоко лише місцевих корів: багато сімей у Селищі живуть із того, що здають своє молоко на сироварню. А на підприємстві кажуть, що цьогоріч кількість молока сильно впала через пандемію: багато хто із селян торік перестав утримувати худобу, адже молоко не було куди здавати, бо виробництво періодами не працювало, а тримати корову просто так – дорого.

Інна Пригара

Донька Петра – Інна Пригара теж працює на сироварні: зміцнює бренд, займається маркетингом, розвиває соціальний проєкт “Асоціація вівчарів Хустщини” і кілька років тому створила рецепт одного з сирів – “Менчул” (за назвою місцевої найвищої гори, яку видно з усіх сторін на Хустщині, ця гора – своєрідний барометр, за яким визначають, коли настане весна – “як на Менчулі сніг зійде”). Цікавлюся в Інни, наскільки це круто для сировара: мати “свій” сир.

– Це круто, насправді, сир за твоїм рецептом – одна з професійних вершин, – розповідає Інна. – Це складно, тому мало хто це робить: треба мати серйозну теоретичну базу і багато експериментувати. Власне, придумати сир може кожен – але без знань може виявитися несмачно.

Мені ця професійна вершина дорого коштувала – я на виробництві заробила собі проблему зі спиною, тому вже понад рік “Менчула” у нас нема: робила його тільки я, нікого іншого цього не вчила, а оскільки спина не дозволяє працювати (треба багато нагинатися і піднімати важкі речі – ємності з молоком та й сама голівка сиру має до 20 кг), робити його зараз нема кому. Але я активно працюю над реабілітацією, тому сподіваюся, що незабаром повернуся до виробництва.

Виробництво сиру на “Селиській сироварні” /

БОГДАН-КОЖУМ'ЯКА ТА ЙОГО ПЕРША ПРИВАТНА ТОПАНЧАРНЯ

Цікаво, що навколо Селиської сироварні зараз розвинувся цілий комплекс – мова йде про першу на Закарпатті крамницю локальних продуктів “Селиський ракаш” (цікаво, що такого немає більше в жодному населеному пункті – є окремі стенди в мережах супермаркетів у Мукачеві та Ужгороді з певним асортиментом місцевої продукції, також самі виробники продають свої вироби у дегустаційних залах, але таке, щоби вся палітра локальних продуктів регіону була зібрана в одному місці, наразі є тільки в Селищі). Іще поруч із сироварнею в Селищі щойно відкрили ресторан за модним у Європі принципом slow food “Ґелета”, де готують виключно із локальних продуктів (slow food – антиспоживацький рух, що сприяє вживанню місцевих продуктів і традиційної їжі. Був заснований Карло Петріні в Італії 1986 року). Але про ресторан – згодом. Зараз ми йдемо до ще одної локації, яка тільки-тільки організовується в Селищі. Це буде майстерня із вичинки шкір – “Приватна топанчарня” (топанки – взуття, діал.). За майстра-кожум’яку тут колишній військовий Богдан Дерев'яга. Він служив у ЗСУ, захищав Україну на Сході. Зараз пробує запустити власну справу – вичинює шкури, робить із них ексклюзивне взуття, ремінці, череси (широкі традиційні пояси) та сумки.

Богдан-кожум’яка та його перша приватна топанчарня /

ТВАРИНИ ТЕЖ МАЮТЬ БУТИ ЩАСЛИВИМИ

Наша чергова зупинка – це ферма Ореста Дель Соля, відомого на Закарпатті й поза ним француза. Того самого, що кілька років тому підняв питання забудови Свидовця і дійшов із ним аж до Європарламенту. А ще він відомий виробник крафтових м'ясних виробів, які закуповують дегустаційні зали та ресторани по всій країні. Орестова ферма “Зелений Гай” заснована в 2006 році та входить до асоціації кооперативів “Лонго Май” (у назві – давня провансальська приказка-побажання довгого життя) – мережі сільськогосподарських комун по всій Європі. Орест працює тут із дружиною Йоланою, для допомоги винаймають сусідів. На фермі вирощують свиней, тримають корів, а з молока кіз роблять м'який сир. Ферма органічна – це означає, що тварин вирощують природним шляхом і не годують біодобавками й антибіотиками.

Під час нашого візиту подвір'ям бігають свині. Орест каже, що його свині повинні бути щасливі, тому створив їм для цього всі умови.

– Перше, що має бути – це доступ до землі. Свині, природно, люблять рити, і вони це роблять не лише задля задоволення, вони їдять землю та отримують із неї необхідні мікроелементи.

Екоферма “Зелений гай” /

ЛЕКЦІЯ ПРО СМАК ДОМАШНЬОЇ КУРКИ

Дорогою звертаємо увагу на старі хати – їх у Селищі майже нема, переважно старі будівлі перебудовані на сучасні, кілька стоять закинуті, зарослі бур'янами, з вибитими вікнами.

– Найстаріша хата в селі – це 1954 рік, – розповідає згодом Ольга Драгуська, директорка шкільного краєзнавчого музею. – Вона типова для цієї місцевості – білена синім кольором, з маленькими скляними вікнами та турнацом (це місцевим діалектом – ґанок, веранда).

Старі хати /

ДІВЧАТА З КИЄВА, КОЗИ І ФЕРМА “НУ БІКОЗ”

Наша остання точка у Селищі – ще одна міні-ферма з цікавою назвою “Ну бікоз”. Заснували її двоє дівчат – місцева хустянка Андріана Плешинець і білоруска Лера Заранко. Вони переїхали сюди з Києва зі своїми собаками італійської вівчарської породи, поселилися під лісом, відремонтували хату, завели кіз, корів і курей. З молока виробляють сири та сметану – щось споживають самі, решту продають у Хусті. Лера час від часу їздить на роботу до Києва, вона працює в сфері ІТ, а Андріана покинула роботу в столиці – працювала там за фахом ветеринаром. Тепер вона лікує тварин у себе на господарстві та й місцевих консультує. Дівчата кажуть, що щасливі. Пробувши у них з годину часу – переконалися, що вони роблять щасливими й інших навколо. Кажуть, що в гості часто приїжджають друзі – сумувати в лісі не доводиться.