«Не вірила, що сина звільнили, поки не обійняла його…»

«Не вірила, що сина звільнили, поки не обійняла його…» 24.09.2022 11:05 Укрінформ Поки Дмитро Козацький був у полоні, його мама возила зі собою фото усміхненого сина, на звороті якого написала 90-й псалом

Серед 215 захисників України, які 21 вересня повернулися з російського полону, є і керівник пресслужби полку «Азов» Дмитро Козацький із позивним «Орест». Його фото та відео з «Азовсталі» облетіли весь світ, отримали чимало нагород удома та за кордоном і вже стали символом мужності й незламності українських воїнів.

На наступний день після звільнення мама та сестра Дмитра опублікували в соцмережах фото з ним. На них 27-річний «азовець» усміхається і дивиться на світ поглядом дорослого чоловіка, який пройшов усі кола пекла тут, на землі.

Дмитра чекають вдома, але попереду в нього ще лікування та реабілітація. Його мама мріє, що коли син повернеться, купить йому фотоапарат, аби він далі займався улюбленою справою.

Кореспондентка Укрінформу побувала в Малині на Житомирщині, звідки родом легендарний уже «Орест» і поспілкувалася з його мамою. 

Бузкові троянди від сина

Вранці 21 вересня писала новину про переможців другого етапу благодійної конкурсної програми Кам’янець-Подільського міжнародного кінофестивалю «Бруківка», серед яких був і Дмитро Козацький із фільмом «Фортеця Маріуполь. Останній день на Азовсталі». Уже вночі прочитала в новинах про ще одну його велику перемогу – повернення з російського полону в Україну.

Наступного дня з ним змогли зустрітися рідні. Мама Дмитра Ірина Юрченко написала у Facebook «Найкращий день» і опублікувала фото з сином. На кількох із них є також відома парамедикиня Нацгвардії «Пташка» Катерина Поліщук.

Нам із колегами вдається домовитися з мамою «азовця» про зустріч у Малині. Вранці вона повернулася з Києва, де зустрічалася з сином, а ввечері до неї мали прийти рідні, аби привітати з визволенням Дмитра. Нас мама зустрічає із навстіж прочиненими дверима квартири. У кімнаті, де розмовляємо, багато фотографій сина, починаючи з дитинства і до перебування на «Азовсталі». Окремо стоять його світлини бійців полку «Азов», роздруковані у великому форматі.

Ірина Юрченко щиро усміхається і випромінює радість. Ловлю себе на думці, що з початку війни не бачила такої щасливої людини. Від цих емоцій важко стримати сльози.

Ірина показує великий букет бузкових троянд, які їй під час першої після полону зустрічі подарував син. 

«Я коли побачила, що він прийшов із квітами, була в такому захваті. У мене зараз позитивні емоції. Останні сім місяців у мене таких не було, бо син спочатку перебував на «Азовсталі», а потім у полоні. Я просто забула, коли я усміхалася від душі. Я ці два дні не знаходжу собі місця від щастя. І дуже хочу передати ці емоції іншим мамам, жінкам, які чекають своїх рідних із війни та полону», — ділиться мама.

Вона працює провідницею в «Укрзалізниці» і каже, що про звільнення сина з полону дізналася на роботі. Новина для неї стала радісною несподіванкою, адже рідних не попереджали про операцію з обміну полоненими.

«Ми вже поверталися з рейсу в Київ здавати зміну. Це був вечір і мене за пів години до цього почало трясти, стало якось так важко і я думаю: «Боженько, ну хоч якусь звісточку, я так давно його не чула, не знаю, де він». Але потім узяла себе в руки, і пролунав дзвінок, навіть не пам’ятаю, котра була година. Беру слухавку, а там якийсь чоловічий голос каже: «Доброго вечора! Я знаю, що у вас скоро день народження». Я відповідаю: «Так. А з ким я розмовляю?». І тут я чую, що це мій син Діма. Я запитую: «Синку, де ти? Як ти?» — А він: «Я в Україні. Я звільнений. Мам, нас обміняли. Я довго говорити не можу». А я така щаслива! Почала кричати: «Я тебе люблю!» — А він каже: «Я вас теж люблю». А потім я розплакалася від щастя. Побігла до колег, розповідаю, що мого сина звільнили, і пасажири теж почули, почали до мене підходити, розпитували: «Це ваш син? Це його звільнили?». Я не вірила в це доти, поки не обійняла його», — пригадує Ірина.

Фото усміхненого Дмитра з молитвою-оберегом на звороті

Першою, з ким жінка поділилася новиною про звільнення Дмитра, була донька. Наступного дня вони зустрілися з ним.

«Нам дали дозвіл зустрітися, обійнятися, помовчати, поплакати. Так, він схуд удвічі. Схудли вони всі. Я розумію, в яких вони були умовах, як їм було психологічно та фізично важко. Зараз вони проходять обстеження, потім буде лікування, реабілітація, їм усім нададуть психологічну допомогу. Перші пів години я дивилася і бачу, що Діма десь там, він не розуміє, чи це реальність, а потім почав говорити, говорити, говорити. Він каже, що їм чотири місяці взагалі забороняли спілкуватися між собою. Я кажу: «Ой, хмара», — а він говорить: «Небо…» Я дивлюся в ці очі й бачу, як він повертається до життя», — розповідає мама про враження від першої зустрічі.

Ірина бере з полиці фото сина на фоні квітучого дерева. Він зробив його під час перебування на «Азовсталі». Мама роздрукувала світлину, а на звороті написала 90-й псалом. Це фото вона весь час возила зі собою.

«90-й псалом – це така молитва-оберіг, і я постійно її читала. Коли мені ставало дуже важко, я дивилася на цю фотографію і відчувала, що Дімі там дуже боляче, а він мені посміхався», — каже жінка.

Коли син був у полоні, його друзі передали мамі футболку, яка вже стала своєрідним талісманом. На ній зображені мама, тато, сестра та Дмитро з фотоапаратом. Внизу під картинкою слова: «Завжди разом навіть коли не поряд».

«Ми обов’язково купимо йому фотоапарат»

Тендітна зовні мама Дмитра дуже мужня і сильна жінка. Вона брала активну участь в акціях на підтримку полонених з «Азовсталі», виставках світлин сина, записувала відеозвернення і постійно спілкувалася з журналістами. Жінка ділиться, що її життєвим девізом є слова з гімну ОУН: «Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець – той здобуває світ». Я теж переконана, що це гасло саме її, бо за час перебування Дмитра у полоні кілька разів із нею спілкувалася й жодного разу не чула, щоб Ірина плакала.

«Мене дуже підтримували донечка, чоловік, рідні, сусіди, колеги. Коли мені було важко, я читала молитви, просила в Бога дати мені сили і надію, брала себе в руки і йшла далі. У мене така робота, на якій не маю права здаватися, там треба усміхатися пасажирам. Пропонували взяти відпустку, але я відмовлялася, бо серед людей легше. Моя боротьба не закінчилася. Я за кілька днів оговтаюся від цього щастя і буду далі разом з іншими боротися до звільнення останнього полоненого, кожного клаптика нашої землі і до нашої перемоги», — каже Ірина.

Вона розповідає, що їй часто пропонували забрати нагороди сина, які здобули його фото та відео. Та мама відмовлялася, бо вірила, що Дмитро повернеться і сам за ними поїде.

«У нього забрали всю техніку. Потім ми обов’язково купимо йому фотоапарат і об’єктиви, і нехай він працює. Я розумію, що він дуже скучив за фотографією. Він мріє повернутися в цю сферу. У нього попереду багато роботи, особливо як у фотографа», — говорить мама. 

Ми їдемо з Малина, який чекає повернення свого Героя. Читаю в телефоні новини про те, що сталося в Україні, поки розмовляли з мамою Дмитра Козацького. Перше, на що натрапляю у Twitter, це допис самого “Ореста” з «Азовсталі»: «Фраза, яку ми постійно виправляли в розмовах одне з одним у полоні». Її ілюструє картинка, на якій від руки написано: «Якщо (закреслено)  Коли ми повернемося з полону».

Фраза, яку ми постійно виправляли в розмовах одне з одним в полоні. pic.twitter.com/Kwz6H7ycBb

— Орест (@Kozatsky_D) September 23, 2022

Пригадую його найвідомішу фотографію «Світло переможе» і замислююся про те, що його тонка творча особистість ще тоді, у пеклі «Азовсталі», щось відчувала. Цей промінь світла в об’єктиві Дмитра Козацького вже пробив темряву і обов’язково стане символом перемоги України.

«Світло переможе»

Ірина Чириця, Житомир

Фото автора, Ірини Юрченко та Дмитра Козацького

Азов Азовсталь Маріуполь Житомир Полонені Війна з росією

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...
Поделитесь с друзьями

Ответить

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *