Мурени з пінополіуретану й очі ляльки
Музейний експонат
15.05.2021 11:00
Укрінформ
У харківському Музеї природи працює таксидерміст, який зробив сотні опудал – від слона до колібрі
Музей природи Харківського національного університету ім. Каразіна – єдиний подібний заклад, що зберіг власну таксидермічну майстерню і має у штаті досвідченого спеціаліста. Щороку завдяки вмілій роботі Владислава Бондаренка колекція поповнюється кількома яскравими експонатами. Вони легкі й не втрачають форми з часом. Тож цього разу в рубриці «Музейний експонат» – розвідка Укрінформу про те, як «народжуються» опудала.
БЕГЕМОТ-СХРОН І ВАРАНИ
Музей природи Харківського національного університету ім. Каразіна – один із тих «вічних» закладів, де хоч раз побував майже кожний містянин: у дитинстві – зі шкільною екскурсією або з батьками, а потім – уже зі своїми дітьми чи онуками. Лише на перший погляд видається, що в ньому нічого не змінюється. Побувайте тут із перервою в кілька років – побачите як мінімум кілька “свіжих” експонатів або й геть нову експозицію, адже виставити всі скарби музею одразу не дозволяє площа будівлі.
Наш «провідник» у цьому неймовірно красивому науковому «царстві» – директор закладу Ростислав Лунячек. Рухаючись із залу в зал, керівник показує найцікавіші експонати. Рідкісних метеликів, наприклад, уранію з Мадагаскару, крильця якої мають забарвлення з обох сторін; співочих цикад; найшвидшу рибу в світі – вітрильник, яка здатна на швидкості 130 км/год переслідувати тунця; щелепи найнебезпечніших для людини леопардової та білої акул; зародок тихоокеанської оселедцевої акули (це ті, що в утробі поїдають одне одного).
Нові експонати, зал для яких ще у процесі ремонту, – варани. Їх легко тримати в руках, але навіть у вигляді опудал ці тварини бентежать уяву. «Експонат легесенький, бо всередині піна. Сучасна технологія, яку використовує наш майстер. Раніше опудала набивали,тому вони були такі важкі», – говорить директор.
Щороку опудала задля збереження (деякі експонати датуються 1826 роком!) обробляють отрутохімікатами, щоб у них не заводилися шкідники. «Але коли експонат добре зроблено, і в ньому не залишилося непротравлених ділянок шкіри, то нічого й не заведеться», – пояснює Ростислав Едуардович.
Директор звертає увагу на опудала бегемотів – малюка і дорослого, останньому вже більш як 100 років. «Є музейна легенда, що під час громадянської війни в бегемоті зберігали рушниці», – усміхається Лунячек. А дитинча – більш «юний» експонат, колись цей бегемотик мешкав у Харківському зоопарку, але, на жаль, помер. Саме так, після природної смерті тіла тварин і потрапляють до музейної майстерні – з міського зоопарку або з приватних зооколекцій.
СПЕЦІАЛІСТ-САМОУЧКА Й АМЕРИКАНСЬКА ТЕХНОЛОГІЯ
Ось ми йдемо, власне, у приміщення, де й виготовляють експонати. Знайомимося з майстром – Владиславом Бондаренком. У невеличкій кімнатці він за роботою – всюди зліпки, підставки, якесь приладдя. А ще – кістки та черепи. Виявляється, Владислав Львович за освітою археолог, а точніше – палеозоолог, і продовжує їздити в наукові експедиції.
«Це і друга моя професія, й хобі. Всі кістки потрапляють до мене. У нас, наприклад, у скіфські часи їли людей, і я це доводжу за кістками. Так, це був ритуальний канібалізм, але був. Підтвердження – сліди ножів на кістках. По шматочку їли своїх ворогів, пили кров», – каже майстер і дослідник.
Він і директор про виготовлення експонатів розповідають на прикладі мурени – її передали музеєві з приватної колекції.
«Після отримання померлої тварини тіло викладається у потрібному положенні. Як – це вже є пристосування та хитрощі. Потім вона покривається піною, для того, щоб зробити гіпсову форму. Далі з тіла знімається шкіра та обробляється спеціальними розчинами. А форма заповнюється поліуретаном. Й отримуємо вже пінопластову фігуру. Розчин солі годиться для риб, але для інших тварин використовуються спеціальні засоби», – пояснює Бондаренко.
Після обробки форму обтягують підготовленою та ще вологою шкірою, фіксуючи й за потреби підсилюючи певні місця, щоб експонат був наче «живий».
Наприклад, роблячи варана, майстер для фіксації шкіри використав близько тисячі спеціальних голок, які не іржавіють.
Як зазначає Ростислав Лунячек, у музеї послуговуються технологією, яку в США використовують іще з першої чверті XX століття.
«Пакля відшаровується, просідає, тому форма втрачається – і вже з часом у тварини, наприклад, з’являється роздутий живіт. У нас є дві гарни (вид антилоп, самці та самки якого мають різне забарвлення, – авт.), одна зроблена років п’ять тому Владиславом, а другу виготовили паклевим методом. То різницю легко помітити», – говорить директор.
За словами Лунячека, в інших українських музеях природи створенням нових опудал зараз узагалі не займаються, навіть у столиці. «Майстерень при державних закладах немає вже багато років. Одні вважають, що неможливо забезпечити хороші зарплати фахівцям. Другі, що загалом не вистачає фінансового ресурсу. Треті – що це взагалі не потрібно, бо вигідніше 2-3 опудала придбати у приватників на стороні, ніж самим утримувати майстерню. Натомість існують приватні майстерні, що обслуговують багатих мисливців, які везуть свої трофеї, зокрема і з-за кордону», – говорить директор.
Для музею Владислав Бондаренко робив найрізноманітніші експонати – від голови слона до колібрі, щороку – по кілька опудал. «Це копітка робота, без права на помилку, бо виправити ж неможливо», – наголошує спеціаліст.
Найскладніше – «одягати» на готову форму шкуру та зшивати, поки вона не встигла підсохнути. Майстер тоді й ночує на роботі.
«Фактично це доба без сну, не можна залишити, поки не закінчив», – говорить Бондаренко.
Надзвичайно важко було з головою слона – звісно, через габарити. «Слон жив у Харківському зоопарку і помер від старості у 2000 році (16-річного Ассана привезли в зоосад із Німеччини в 1968 році, він був улюбленцем публіки, – авт.). Для створення експоната на ходу доводилося щось вигадувати. Шкура дуже товста. Працювати з нею украй важко. Для замочування потрібні були великі ємності», – розповідає Лунячек.
Окрема проблема при виготовленні опудала – очі. Їх доводиться робити з оргскла та фарбувати, а то й… брати з ляльок.
«Коли очі вдалі, виразні, то загалом експонат виглядає ефектніше, бо ж завжди відвідувачі уважно вдивляються в мордочки тварин. Бувають випадки, що підбираємо ляльку з красивими підходящими очима. У Німеччині, наприклад, можна замовити готові скляні очі для певної тварини, але їх продають лише партіями. А ми ж робимо один експонат, купувати партію – надто дорого. Тому робимо самі. Або ж підбираємо з іграшок», – пояснює директор.
Насамкінець не витримую: «Владиславе Львовичу, а де ж ви навчалися таксидермії?» Майстер у відповідь засміявся: «Та цьому ж ніде не вчать. Самоучка. Як і всі у цій справі. Ти спробував – або вийшло, або ні. Треба вміти малювати, ліпити… Я займаюся цим з 1986-го року, практично все життя».
«Таких спеціалістів, як Владислав Львович, дуже мало. Їх ніхто не готує. Колись навчали в Петербурзі (РФ) та у Прибалтиці. Але я скажу так: треба народитися художником, щоб робити опудала», – додав Ростислав Лунячек.
Подивитися на яскраву мурену, зроблену майстром, та інші експонати музею можна буде вже незабаром. Після того, як Харківщина 6 травня вийшла з “червоної зони” карантинних обмежень, музей ще не відкрився. Наразі, як зазначив керівник закладу, вирішуються організаційні питання, пов’язані з безпекою відвідувачів. Точної дати початку роботи поки що не називають.
Довідково. Музей природи Харківського національного університету ім. Каразіна почався з колекції коралів, мушель, молюсків, комах, птахів, а також скам’янілостей і мінералів, закуплених опікуном університету графом Северином Потоцьким у Ганновері й доставлених до Харкова 2 квітня 1807 року. Наразі у наукових фондах музею зберігаються понад 250 тисяч експонатів з усього світу. Це опудала і тушки, черепи, скелети, яйця птахів, мокрі та сухі препарати різних тварин, комахи, зразки гірських порід і мінералів, викопні рештки і скелети, муляжі, гіпсові зліпки вимерлих тварин. У 23-х залах музею розгорнуті експозиції чотирьох відділів: геологічного, безхребетних і хребетних тварин, еволюції органічного світу та охорони природи.
Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського
Источник: www.ukrinform.ua
