Микола Хвильовий. 2. Революційний конкістадор

Микола Хвильовий. 2. Революційний конкістадор

16.05.2021 10:00

Укрінформ

У рамках проєкту «Калиновий к@тяг» завершуємо розповідь про одного з основоположників пореволюційної української прози

І нехай мороз у зорях блимав, безкольорово, співали сани на путі, а вони їхали на північ, полем сніговим, їхали, хто міг, їхали, допоки не забракло сил. Дійсність не одразу стала до них хижою й жорстокою, мов зграя голодних вовків. Спочатку дійсність скидалась на безвихідь, бо була неминуча, ніби смерть. Попри все, разом вони трималися – хто розумів навіщо, хто тримався, допоки не залишили звичайні людські сили.

На Північ, звідкіля вже сунуло засніжене поле, посеред половини 1920-х років, національно свідомому літератору вже доводилося зважати на обставини. Очільник “ВАПЛІТЕ” Микола Хвильовий власний вибір зробив – він цілком і повністю підтримав – більше того, особистим прикладом узявся впроваджувати в життя – політику українізації на Сході України.

Обкладинка та титульний аркуш першого випуску альманаху «Вапліте», 1926 р

– Не калюжі думають про небо. То зорі подумали в калюжі й одразу сховались…

Що це значило як меседж до інших побратимів по літературі? Свідомо, послідовно гр. Микола Григорович Фітільов ганьбив знахабнілу русифікацію, день у день вів просвітницьку роботу, всіляко плекав новітню українську культуру. У літературному додатку до газети “Вісті ВУЦВК” – газеті “Культура і Побут”, редагованій Василем Елланом-Блакитним (1894-1925), 30 квітня 1925 р. публіцист Хвильовий видрукував воістину крамольну статтю «Про “сатану в бочці”, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян».

Василь Еллан-Блакитний, 1920 р.

Навколо неї три подальші роки бурхливо ламалися літературні списи.

Ось, самі поцінуйте пару-трійку нещадних думок:

– Ніколи не було такої безшабашної свистопляски в українській літературі, як за наших днів. Варто якомусь “енкові" одержати членського квитка від письменницької організації, як він уже вважає себе – в мистецькому розрізі – цілком непогрішним. А коли він називає свою річ “Нечаївська комуна” або “Біля тракторів”, то такий твір віднині стає святою “плащаницею”. Треба мати багато громадської мужності, щоб кинути цю бездарну “Нечаївську комуну” в редакційного кошика; треба мати за собою солідний революційний стаж, щоб зробити критичний “двойний нельсон” (англ. Nelson hold; прийом у вільній боротьбі – О.Р.) такому творові. Бо ж подумайте:

– “енко червоний”, “енко” зробився до того червоним, що навіть “одкрив Америку”: революцію робили не деґенерати; до того “червоним”, що навіть почав під прізвищем “ця” “комунізувати” маси в радянських часописах.

Можете поміняти “енко червоний” на “енко жовто-блакитний” – і щиросердо робіть критичний “подвійний Нельсон” отому майору диванної сотні.

З дочкою Любою та дружиною Юлією

*   *   *

Ні, що не кажіть, а в усьому Микола Хвильовий мав славу шаленця. Це ж треба так уїдливо потоптати підборами пролетарських пацюків від літератури, так натупати ногами на поважні більшовицькі міфи. Хоча це закарбовано українською мовою 90 (!!!) років тому, ви читайте, але мізкуйте:

– Отже висновки. Перший: – Треба негайно на настирливе запитання: “Європа чи просвіта”, відповісти: – “Європа”. Це тим більше потрібно, що в той час, коли вже чути побідні кроки азіатського ренесансу, – у цей час “Сатана” повів нестримну й рішучу атаку зі своєї “бочки” на город, на міську культуру.

– Треба негайно “одшити” або, принаймні, поставити на місце різних писак (а ще слід додати заполітизованих торохтіїв – О.Р.), що вміючи сяк-так зробити репортьорську замітку, тикають носа в мистецтво й – більше того – намагаються керувати ним. Тоді ясно стане, що так зване масове мистецтво є продукт упертої роботи багатьох поколінь, а зовсім не “червона” халтура. Простота й ясність Толстого – це мистецтво найвищої кваліфікації. Але з’явилось воно на “закаті” потенційних можливостей російської буржуазії й дворянства.

Микола Хвильовий та Валеріан Поліщук, 1925 р.

– Нове мистецтво утворюють робітники й селяни. Тільки за умови: вони мусять бути інтелектуально розвиненими, талановитими, геніальними людьми. Хто цього не розуміє, той – дурень; а хто розуміє і мовчить – спекулянт.

Ой, і приємно-то як, хай йому грець, бути каталізатором дискусії, що швидко перетворюється на скандал! Попервах – так, а наслідки – шаленця не чіпають?

– І думає, що савояри – убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя – безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.

*   *   *

Обкладинка збірки Думки проти течії,  1926 р.

За останні роки Миколі Хвильовому так накипіло на серці, що скидалося – то просто лантух прорвало. Відтоді нікому спуску літератор не давав, і насамперед – собі. У квітні-червні 1925 р. (№№ 17, 20 і 23) у газеті “Культура і Побут” публіцист подав українському загалу низку ядучих памфлетів під назвою “Камо грядеши?”, а з 22 листопада по 13 грудня 1926 р. приголомшив добіркою дошкульних есеїв “Думки проти течії”, вміщених у тому ж виданні.

Ні, він не був грецьким героєм, котрий поцупив смолоскип і мужньо карався за світло, подароване людям ціною власної печінки. Ні, не корчив Хвильовий із себе Прометея. Ось погляньте на нього, та який із нього мачо: низенький, худорлявий, із великими очима, широкими чорними бровами, а очі – суцільний смуток. Ще й одягові уваги майже на приділяв, зокрема, нашийників терпіти не міг, та коли йшов між люди, вбирався в синю сатинову сорочку з жовтою краваткою.

Був Микола Хвильовий із когорти тих письменників, котрі по-людськи страхаються влади, але, побоюючись Бога, не можуть змовчати і владарям ні за яку ціну не пробачають кривду простого люду.

Обкладинка памфлетуКамо грядеши, 1925 р.

Отож його шалені думки виразно пливли проти літературної течії. Це стало особливо помітно в період із 28 лютого 1926 р. по 28 березня 1926 р., коли газета “Культура і Побут” тиснула серію саркастичних памфлетів під загальною назвою “Апологети писаризму”, де були викладені новітні культурологічні константи.

– Боротьба на літературному фронті вступає в нову фазу розвитку і набирає суто політичного характеру.

– Українська дійсність складніша за російську, тому, що перед нами стоять інші завдання, тому, що ми – молодий клас молодої нації, тому, що ми – молода література, яка ще не мала своїх Львов Толстих і яка мусить їх мати, яка постала не на “закаті”, а на відродженні.

– Україна є самостійна одиниця. Радимо приїхати сюди тов. Буровієві (москвофіл Веронський, що “имеет жительство в гор.Москве”, у запалі полеміки українець перехрестив свого візаві в… Костя Буревія – О.Р.) і уважніше придивитись. Боїмось тільки, що закричить він “ґвалт!” Бо й справді: Малоросія вже одійшла “в область предания”. Ми під впливом своєї економіки прикладаємо до нашої літератури не “слов’янофільську теорію самобутності”, а теорію комуністичної самостійності.

Саме в цей період, ймовірно, український прозаїк сягнув піку творчої форми та взявся писати magnum opus – великий роман “Вальдшнепи”.

*   *   *

Обкладинка памфлету Україна чи Малоросія, 1926 р.

Апофеозом ядучих памфлетів стала знаменита стаття “Україна чи Малоросія?” (1926), яка, разом із тим, за життя автора, на щастя, так і не з’явилася друком. Може, у такий спосіб Господь трохи відклав на майбутнє цькування літературного праведника червоними катами?

В українській періодиці Микола Хвильовий мав принципову позицію та гідно її обстоював. Це він висловив вимогу до нової української літератури – припинити наслідувати Москву, а почати орієнтуватися на “психологічну Європу”. А численним опонентам із “юрбищенко червоний” дав він “чергову баталію”. “Бездоганними марксистами”, що цькували літератора у двох квітневих числах газети “Комуніст”, того разу виявилися такі собі “дерев’яно-картонні гігантомани” – Володимир Юринець із “Держвидаву” та Андрій Хвиля із “Агітпропу”. Оскільки пролетарським опонентам бракувало всесвітньої начитаності, вони брутально, хоч і письмово перекрутили деякі місця з публіцистичних статтей Миколи Хвильового.

У кожного своя боротьба за ідеологічну цитадель. Микола Хвильовий рубався так:

– Чому українська інтеліґенція не хоче орієнтуватись на російське мистецтво? Тому, що на книжному ринкові вона стикається з російським крамом. Орієнтуючись на російське мистецтво, вона не здібна побороти конкурента, бо її крам буде завжди розцінюватись як крам другого, третього чи четвертого сорту, хоч би він був і першого.

Більше того, відчайдушний українолюб вважав: коли ось-ось у культурному поступі Європа втратить провідну роль, тоді вектор літературного прогресу має продовжити “євразійський Ренесанс”. На думку Миколи Хвильового, ось коли виразно визначиться для читача новий очільник Відродження – нова українська культура. У нього йшлося не про відновлення хуторянської традиції в окремо взятій провінції, а про провідну роль нашої літератури в культурному поступі цілої Європи. Он на що замахнувся, га!

– Хіба не Шевченко – цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, – хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати “по-катеринячи”, бунтувати “по-гайдамачому”, безглуздо та безцільно, й дивитись на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму?

*   *   *

Як хочете, так і вважайте, але в середині 1920-х рр. українці дістали власного співця національної богообраності, оголошеної культурологічної величі. І вдумайтеся, виявився він, М.Г.Фітільов – напівросіянином та на чверть французом за походженням. Бо значення це не мало, хто звідки походить, – люд бачить, куди хто веде.

– “Замазувати” самостійність порожнім псевдо марксизмом, значить, не розуміти, що Україна, доти буде плацдармом для контрреволюції, доки не перейде того природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав.

Знаєте, у статті “Україна чи Малоросія?” просто вражає енциклопедичність автора: Герострат, Джон Мільтон, Джордж Байрон, Генріх Гейне, Монтень, Монтеск’є, Жан-Жак Руссо, Вольтер, Робесп’єр, Бомарше, Галілео Галілей, П’єр Абеляр, Еразм Ротердамський, Ульріх фон Гуттен, Френсіс Бекон, Рене Декарт, Давид Штраус, Шопенгауер, Август Бебель, Фейєрбах, Франц Мерінг, Іван Калита, Людовік XIV, Маркс, Енгельс, Ленін, Лев Троцький, Плеханов, Мартін Лютер, Кромвель, Наполеон, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь, Павло Тичина, Євген Плужник, Омелян Пугачов, Степан Разін, Петро Великий, Олександр Пушкін, Кіндрат Рилєєв, Олександр Блок, Алексій Толстой, Ілля Еренбург, Віктор Шкловський і так далі. Це, принаймні, половина – але всі цитати, прізвища та алюзії вміщено в ОДНІЙ статті!

У першому ряду (зліва направо) – Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий, фото не датоване

– Але при чому ж тут Україна? А при тому, що азіатське відродження тісно зв’язане з більшовизмом, і при тому, що духовна культура більшовизму може яскраво виявитись тільки в молодих радянських республіках… І – в першу чергу під блакитним небом південно-східної республіки комун, яка завжди була ареною горожанських сутичок і яка виховала в своїх буйних степах тип революційного конкістадора.

*   *   *

Звісно, у той час, коли більшість одобрямсала, а меншість запопадливо визирала зі шпаринок, гучні роздуми проти течії Партії зазнали нищівної критики. На масове погавкування в пресі Микола Хвильовий не зважав, бо в принципі заперечував так званий масовізм, профанацію мистецтва, зведення його до рівня ідеологічного обслуговування партійної політики, наголошуючи, що, у першу голову, слід позбутися залежності від “російського диригента”, адже для більшості тогочасних літераторів було властивим намагання копіювати готові форми й художні засоби “великої російської літератури”.

У редакції журналу «Всесвіт» (зліва) – Олександр Довженко, Кость Гордієнко, Микола Хвильовий, Харків, 1925 р. А

Подібне безглузде копіювання чиста душа “ВАПЛІТЕ” (Вільна академія пролетарської літератури) поіменувала літературним холопством, естетичним плазуванням, бо догідливі лакеї не здатні сповивати високохудожній твір.

– Перед нами стоїть питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому разі, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Бо російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування.

– Українське суспільство, зміцнівши, не примириться з фактичним гегемоном – російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру.

– Європа – це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив “присмерк”, не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це – Європа грандіозної цивілізації, Європа – Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т.д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу.

Із позицією Миколи Хвильового багато в чому погодилися – більше того, палко підтримали точку зору – українські націонал-комуністи, літературна група так званих “неокласиків” на чолі з визнаним майстром сонетної форми й гарним полемістом Миколою Зеровим (1890-1937). Долучилися також і кола національно свідомої української інтелігенції. На голові літературної Москви, а з нею – і Кремля, захиталися корони.

– Рабство – річ ганебна, але рабська психологія у свободі – гідна зневаги, – так говорив товариш Шіллер.

Наприкінці 1927 року, у розпал бурхливої літературної дискусії, п’яте число двомісячника “ВАПЛІТЕ” видрукувало першу частину роману “Вальдшнепи”, який автор активно узявся писати влітку 1926 р. Літературні персонажі – Дмитро Карамазов (alter ego автора), Євгеній Валентинович, Аглая, Ганна, Вовчик – невтомно полемізуючи, дошукувалися відповідей на найгостріші питання доби. Як і письменника, їх гризли болючі проблеми національного самоусвідомлення, їм боліло культурне відродження України, хотілося осмислити складні уроки недавньої Революції.

– Я думаю зараз про наше фарисейство, і думаю: – Чому? – Чому ми не соромимось говорити про пюре й про котлетки? Чому ми нарешті не соромимось проїдати тут народні гроші… Саме в той час, коли навкруги люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться… Чому ми, нарешті, боїмось виносити гірку правду на люди (хоч люди й без нас її знають) і ховаємо по своїх комячейках (партійних осередках – О.Р.)?

І знаєте, як на вистражданий діалог відповідає отой іронічний позапартійний лінгвіст Вовчик, інший, але тільки на перший погляд, літературний герой:

– Ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсім не до діла.

*   *   *

Зміст висунутих ним нових гасел – “Геть від Москви!”, “До психологічної Європи”, “Азіатський ренесанс” – Микола Хвильовий намагався детально розтлумачити. Аби бути почутим, опонентам він утовкмачував, що тими фразами ніяк не закликає розірвати політичний та економічний союз з Радянською Росією. Виявилося – запізно. Виразного політичного звучання набрала дискусія, тож культурологічні проблеми навіть не бралися москволюбами до уваги.

– Маріє! Не будь наївна. Я даю тобі запах слова.

У листі “Тов. Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК ВКП(б)У” від 26 квітня 1926 р. особисто Йосиф Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Подібні записки від вождя сприймалися неначе бойовий клич для всієї “імперії зла” – від великого партпрацівника до дрібненького чинуші. Зусюдибіч від московського та республіканського керівництва залунала нищівна критика. До цькування долучилися усно публічні, а потім широко цитовані виступи. Посипалися друковані статті Л.Кагановича, А.Хвилі, В.Чубаря, Г.Петровського.

– Ти, Альошо, – дійсно художник. Ти гарно придумав: саме так і кричить паровик, коли вилітає в степ.

Укупі з наркомом освіти УСРР Олександром Яковичем Шумським (1890-1946), котрий активно проводив політику українізації, і професором політекономії Харківського механіко-машинобудівного інституту Михайлом Симоновичем Волобуєвим (1903-1972) ту святу трійцю української еліти сприймали виключно як провідників трьох створених течій національного ухильництва, що підступно зародилося всередині Комуністичної партії України. Кожному було пришпилено відповідний ярлик: “хвильовізм”, “шумськізм” і “волобуєвщина”.

Партійна цензура роман “Вальдшнепи” Миколи Хвильового 28 січня 1928 р. заборонила. Увесь тираж шостого числа часопису “ВАПЛІТЕ” з надрукованою другою частиною твору конфіскували. Тираж видання спалили. Довелося членам Вільної академії пролетарської літератури, що на Батьківщині проіснувала два роки, продовжувати професійну діяльність в інших, поміркованих виданнях: “Літературний ярмарок”, “Пролітфронт” тощо.

– Історична справка: великій соціалістичній революції завжди бракувало на талановитих поетів-агітаторів, а халтурили всі, за гонорар. Як мені тяжко писати про халтуру, я дивлюсь у майбутнє, я звертаюсь до нащадків: заплюйте темну тінь моїх сучасників від халтури.

*   *   *

З першого погляду, будучи таким собі “любовним романом”, “Вальдшнепи” розворушили осяче кубло. Так один твір перетворився на чорну мітку для цілої плеяди талановитих письменників. Адже саме колишні члени “ВАПЛІТЕ” одними з перших перетворилися на безвинних жертв сталінських каральних заходів. До всіх не дали звернутися Миколі Хвильовому, але до кого вдалося докричатися, тому зі сторінок головного прозового твору він надіслав надію:

– Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собі невпевненість. Я не можу не побороти, бо майбутнє за моєю молодою нацією і за моєю молодою класою.

Намагаючись врятувати від майбутніх репресій, бодай, товаришів по перу, в 1927-1928 рр. Микола Хвильовий мусив неодноразово – показово – засуджувати власні погляди та публічно відмовлятися від них. Першого покаянного листа їм, лідерам “ВАПЛІТЕ”, довелося колективно написати ще 4 грудня 1926 р. Тоді головний ідеолог і цеховий підбурювач Микола Хвильовий, поет, прозаїк і драматург, президент “ВАПЛІТЕ” Михайло Яловий (власне – Михайло Омелянович Яловий; 1895-1937) і співпрезидент літоб’єднання, прозаїк Олесь Досвітній (власне – Олександр Федорович Скрипаль-Міщенко; 1891-1934), здається, ще не збагнули всієї серйозності ситуації, а дещо грайливо… переписали тези Червневого пленуму ЦК КП(б)У 1926 р., зрікаючись європейської орієнтації, теорії боротьби в Україні двох культур – української й російської, спілкування з неокласиками. Не допомогло.

Більшість мовчки розуміла сарказм української еліти, яка взялася цитувати недорікуватого Л.Кагановича, а пізніше видатний літературознавець та мислитель Дмитро Донцов (1883-1973) навіть порівняв каяття Миколи Хвильового зі спокутою… Галілео Галілея. Наче справжній “цар і раб хитрощів”, автор “Вальдшнепів” достеменно знав ціну слову – того, яке слід звернути до влади, а яким слід промовчати до тих, хто розуміє втаємничену мову. Того разу він сам себе перехитрував. Не допомогло.

Як дисциплінований член КП(б)У, за вказівкою відповідних органів Микола Григорович Фітільов, імовірно, знищив рукописний оригінал другої частини роману. Тому до наших днів opus magnum не зберігся – ні в портфелі письменника, ні в секретаріаті редакції журналу, ні в цензурному Комітеті в справах друку при РНК УСРР (Головліт України). Не допомогло.

Аби зберегти творчу організацію, очільники прийняли весь удар на себе: 28 січня 1927 р. президента Михайла Ялового, співпрезидента літоб’єднання, талановитого прозаїка Олеся Досвітнього та власне Миколу Хвильового швиденько виключили з Вільної академії пролетарської літератури. Не допомогло. Попри те, що 14 січня 1928 р. “ВАПЛІТЕ” як добровільна творча організація мусила “добровільно” похапцем “самоліквідуватися”, у наказовому порядку, – це теж не допомогло.

…За переказами, лічені одиниці встигли прочитати й заборонену (другу) частину “Вальдшнепів”. Узимку 1927-1928 рр. журнальні гранки твору гуляли по руках довірених людей. Зокрема, український літературознавець, професор Львівського національного університету Любомир Сеник (1930) стверджував: буцімто, у приватній розмові письменник і мемуарист Володимир Гжицький (1895-1973) стверджував, що колись-таки читав другу частину роману Миколи Хвильового.

*   *   *

Ще 1930 р. більшовицька інквізиція в особі співробітників ДПУ УСРР завела плянову справу-формуляр С-183. На чекістському сленгу Микола Хвильовий проходив ув органах за “забарвленням обліку” (“по окраске учета”), як “націонал-шовініст”. Відтоді почалося цілодобове стеження за М.Г.Фітільовим. Дослідник теми, український історик, професор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Юрій Шаповал (1953) у блискучій розвідці “Фатальна амбівалентність (Микола Хвильовий у світлі документів ҐПУ)” стверджує:

– За чекістськими канонами того, за ким стежили, слід було “замаркувати”, він повинен був мати “кличку”, псевдонім. І знаєте, яке псевдо вигадали Хвильовому? “Вальдшнеп”.

Щодо “неблагонадійного елементу” доволі однозначно висловився поважний експерт із класової ненависті, перший секретар ЦК КП(б)У С.В.Косіор (1889-1939):

– Хвильовий – це певна сукупність рис, це озброєний ворог, це поза всім іншим розгорнений націоналізм, це явище, що має свою вагу і тим дуже небезпечне.

Команда “фас!” пролунала. Але з наскоку подерти автора “роману опору”, як визначив твір Л.Т.Сеник, бійцівським собакам у шкіряних кашкетах не вдалося. Із грудня 1927 р. до березня 1928 р. Хвильовий перебував у Берліні та Відні. Дізнавшись про ситуацію в Україні, у січні 1928 р. письменник надіслав листа до газети “Комуніст”, у якому під тиском обставин вперше… засудив власне гасло “Геть від Москви!”

Анатолій Петрицький, портрет Миколи Хвильового, 1931 р.

Повернувшись в Україну, Микола Хвильовий всіляко намагався втілювати в життя ідеологічну лінію “ВАПЛІТЕ”. Засновані ним журнали “Літературний ярмарок” (1928-1930; з’явилося 12 номерів) та “Пролітфронт” (1930-1931) були тому яскравим свідченням. Доволі швидко ті два альманахи прикрили. Аби не випадати з літературного життя, автор навіть спробував, переступивши через себе, писати, так би мовити, дотримуючись “партійної лінії”. Віри йому влада не йняла.

Прозаїка перетворили на соціального вигнанця та практично ізолювали від красного письменства.

– Залишається тільки сісти на вишню, заплющити очі і спорзно виспівувати, як соловей напровесні… Поки підійде фортуна і забере у клітку, що її призначено для невдачників.

*   *   *

За двох обставин 1930 р. виявився особливим у житті Миколи Хвильового. Насамперед тому, що його родина переїхала до будинку “Слово”, який спеціально в Барачному провулкові для представників інтелігенції радянська влада побудувала в 1928 р. – по типу закритої резервації. Щоб письменникам комфортніше писалося, мислителям затишніше думалося, а ось службістам – зручніше стежилося. Від 1930-го кооператив “Слово” став прихистком багатьох відомих українських літераторів. Тут їх розселяли, облаштовували, обсаджували інформаторами, потихеньку контролювали, а коли наставав час – заарештували.

Обкладинка альманаху «Гарт», Харків, 1924 р., №1

Із 1930 р. на третьому поверсі у квартирі №9 тут мешкав Микола Хвильовий. Недобре літало в повітрі, лихе. І його почула дружина зацькованого письменника, Юлія Григорівна Уманцева. Навесні 1933 р. вона зізналася редактору, знайомому сусідові по будинку “Слово” Аркадію Панасовичу Любченку (1899-1945):

– Щось буде, щось трапиться. От пом’янете моє слово. Микола дивно мені натякнув, а ви ж добре знаєте його страшну, його проклятущу інтуїцію.

За кілька тижнів по тому, коли Микола Хвильовий та Аркадій Любченко разом мандрували Полтавщиною, де на власні очі побачили трагедію Голодомору, колега й словом про те не обмовився – ані пари з вуст. Із тієї подорожі в пекло він повернувся фізично й морально спустошеним. Невже згадав, що за червоного минулого у складі продзагону забирав у селян фамільні вишиванки, аби ті від безсилля не міняли їх на міських базарах на хліб; як із образів викидав ікони, а позолочені оклади здавав у повіт; як мовчки каявся перед Україною?

У своїх спогадах Аркадій Любченко зізнався, що на його сусіда по “Слову” гнітюче враження справило навесні 1933 р. оте творче відрядження на село. Власними очима вони побачили, як комуністи свідомо зводять Україну в могилу.

У спогадах А.П.Любченко називав речі своїми іменами:

– Голод – явище свідомо організоване. Голод і розруха – хитрий маневр, аби одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою.

Повернувшись до Харкова, Микола Хвильовий не знав, де себе діти. Він жахливо пив і благав представників робочого люду вибачити його. Як йому муляв отой “Браунінг” у задній кишені штанів.

*   *   *

Відтоді навіть полювання, до якого змалку сина привчив батько, затятий мисливець, зубожілий дворянин Григорій Олексійович Фітільов, – не розраджувало Миколу Хвильового. Насуплений, похмурий, мовчазний, хоч як зручно Микола Григорович почував себе у мисливському одязі – грубий бушлат, чоботи, невиразного кольору й дивної давності штани, насунутий на очі картуз – радості великої він більше не зазнавав. Через плече – мисливські сумки та рушниця в чохлі; в одній руці повідець, на якому припнуті гончі (тримав у квартирі п’ятьох собак), в іншій – портативна… друкарська машинка, полювати Микола Хвильовий ходив на автоматі.

Секретну причину розкрив син знаного драматурга Миколи Куліша, американський письменник українського походження Володимир Миколайович Куліш (1917). У книзі спогадів “Слово про будинок “Слово”, виданій у Торонто 1966 р., він змалював таку картину:

– Так, Хвильовий дуже любив мисливство. Звичайно, всі вважали, що на тих полюваннях більше полюють за пляшкою, як за качками чи зайцями. Хоч і це, звичайно, траплялося. Але, як мені говорив тато, на полюванні вони вільно порозмовляли, говорили щиро й відверто, від душі. Можливо, після таких полювань поверталися додому молодшими, із заспокоєною на деякий час душею. Природа давала відпряження, спокій. Тому в тяжкі моменти бурхливого й вічно неспокійного життя Хвильовий раптом зникав на день, два, або й на тиждень. Блукав понад озерами, просиджував довгі години в “тязі”, ночував в очеретяних наметах і думав, думав, думав.

Іраїда Фітільова, дочка М.Хвильового – у рік закінчення середньої школи, 1937 р.

Важкі думи його невипадково обсідали. В особову справу М.Г.Фітільова (Хвильового), у справу-формуляр С-183 співробітники ДПУ УСРР уже вклали довідку під назвою “Краткая характеристика приходящих по Делу”. Іншими словами, перелік осіб, кого “компетентні органи” на власний розсуд призначили фігурантами майбутньої кримінальної справи: Микола Куліш, Іван Дніпровський, Майк Йогансен, інші. Для дослідників той зловісний список свідчить: арешт Хвильового планувався ґрунтовно. А як ви розумієте, наступним кроком із боку слідчих НКВС мали стати допити з їх традиційним витягуванням, за будь-яку ціну, неймовірних, але потрібних чекістам “щиросердих зізнань”.

Замкнувшись у власному кабінеті в письменницькому будинку “Слово”, літератор нікого не бажав бачити, нікого не приймав. Хоч хто б стукав у двері квартири №9 будинку №5 по вулиці Червоних Письменників.

*   *   *

Чи знав він про зростання хвилі репресій, якими Московія взялася приборкувати непокірну “Малоросію”? Ясна річ. Дехто з літературознавців стверджує: трагічним імпульсом для Миколи Хвильового став арешт першого президента “ВАПЛІТЕ”, найближчого друга й однодумця, поета, прозаїка і драматурга Михайла Ялового. У ніч із 12 на 13 травня на квартирі Михайла Ялового (№30) працівники ДПУ УСРР провели трус, а господаря заарештували. 23 червня 1933 р. бранця засудили на десять років, проте до Сєвєрлаґу ОДПУ до м.Лодейне поле не етапували; “розхідний матеріал ще був потрібний”.

Через два з половиною місяці Михайло Яловий збагнув, чого від нього вимагають слідчі. На черговому допиті з побиттям 28 липня 1933 р. ув’язнений назвав усіх своїх сусідів-колег… учасниками контрреволюційної організації: Миколу Хвильового (кв. №9), Олеся Досвітнього (№31), Миколу Куліша (№33), Григорія Епіка, Майка Йогансена (№15), Остапа Вишню (№22). Уявіть, чого вартував абзац зізнання:

– Повстанські групи мали потенціал до три- чи чотирикратного збільшення. Письменники Остап Вишня, Олесь Досвітній та Петро Панч відповідали за озброєння. Але з цим проблем не повинно було бути, адже вони мали підтримку закордонної Української військової організації і навіть німців.

Зі Свірських таборів 20 лютого 1935 р. Михайло Яловий написав листа до Верховної колегії НКВС, у якому дякував Партії, що… зберегла йому життя, а також звертав увагу на те, що його неправильно використовують:

– Зрозуміло, що основним полем діяльності, на якому я бачив можливість показати й проявити свій рішучий розрив із ганебним минулим, мали би бути моя літературно-художня діяльність, написання творів або ж твору, який би переконливо дискредитував моє власне минуле й минуле моєї суспільно-політичної формації у сфері зростаючого й міцніючого соціалістичного будівництва.

І до засудженого уважно прислухалися. 9 жовтня 1937 р. судова трійка УНКВС Ленінградської області змінила вирок на суворіший: вища міра покарання. 3 листопада 1937 р. Михайла Ялового розстріляли. Разом із тими, кого він назвав у страшних свідченнях: Миколою Кулішем та Григорієм Епіком. Майка Йогансена розстріляли на тиждень раніше – 27 жовтня 1937 р. у в’язниці НКВС УРСР у Києві.

Памятний знак на фасаді будинку Слово, список розстріляних мешканців

*   *   *

Як свідчила на пізніших допитах вдова Ю.Г.Уманцева, гості Хвильового (Олесь Досвітній та Микола Куліш) в останні години життя чоловіка обговорювали гіпотезу: Михайло Яловий міг все-таки вести подвійну гру, про яку друзі не знали, або міг вляпатися в “якусь політику” (про людське вухо, для власного алібі). Врешті-решт усі пристали до думки, що то – “зла іронія, знов козир для цькування старої Ґенерації письменників”. Розмову завершили одностайним рішенням: іти на прийом до прокурора Верховного суду УСРР Лева Соломоновича Ахматова!

Тим часом Микола Хвильовий безбожно пахкав цигаркою, ходив коло столу, наливав чарку за чаркою й заспокоював сусідів: все буде добре.

Коли настає час вибору, наче місця собі не знаходиш, поки не наважишся. Об 11-й ранку це першим відчув улюбленець, сетер Пом. З-під книжкової шафи пес почав голосно гавкати, і господар присів біля нього, гончого, одне одного вони розуміють по запаху, і почухав за вухом. Скочивши на задні лапи, Пом воліє нікуди не пускати господаря – сетер давно усе відчув. Пес не скавчить – пес плаче.

Думаю, аби нікого більше не наражати на небезпеку, Микола Хвильовий випередив усіх: друзів, ворогів, рідних, колег по цеху. Не забули? В усьому Хвильовий мав славу шаленця. Якої там непередбачувано?! Свідомо, страдницьки він ліг на дуло “Браунінга”. Наче Він, хто пішов на хрест, аби інші жили й любили одне одного.

Саме Михайло Хвильовий залишив життя іншим, аби одноосібно прийняти всю вину на себе. Певен, саме тому в одній із посмертних записок Микола Хвильовий чорним по-білому написав, для товаришів Карлсона та Ахматова:

– Арешт ЯЛОВОГО – це розстріл цілої Ґенерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За ґенерацію, за Ялового відповідаю, перш за все, я, Микола Хвильовий.

І – постріл, наче крапка в назавжди закритій темі.

Ніби він пішов, грюкнувши дерев’яними дверима квартири №9.

*   *   *

Дивні ці люди, поети та мрійники – такі передбачувані…

На його театралізовану смерть компетентні органи зачекалися.

Прокурор Харківської області, підполковник юстиції Михайло Ісакович Брон (1896-?) на місце пригоди прибув прожогом.

О 13 годині 40 хвилин він уже підписав складений протокол з місця події.

Під приводом огляду місця злочину слідчі вигребли архів. Ось чому нащадкам не залишилося не те що рукописів, а жодного метра кіноплівки із зображенням Миколи Хвильового та до прикрого мізерна кількість кепської якості світлин.

Постріл із револьвера став сигналом мочити всіх зарозумілих малоросів у сортирі. Як віддані ленінці шкодували, що власними руками не задушили отого покидька у вишиванці, що того шансу Микола Хвильовий катам не подарував. До останнього подиху він залишався вільною людиною, волелюбним європейцем, хліборобом національної ідеї, і ніхто не міг примусити душу “ВАПЛІТЕ” замовкнути, а тим паче принишкнути. Чуєте, ніхто – тільки він сам.

Пояснюючи причини самогубства Миколи Хвильового, український публіцист у чеському екзилі Улас Самчук (1905-1987) стверджував:

– Це був останній з могікан одної Ідеї, за яку він сам себе покарав розстрілом.

По ньому крига скресла. До кінця 1933 р. з будинку “Слово” один за одним вивезли дев’ятьох мешканців: Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка, Остапа Вишню – за стандартну “підготовку партійного терору”. Суду над письменниками не влаштовували: кожного товкли, зачитували звинувачення й… оголошували розстріл. Дивним чином уцілів один Остап Вишня, якому останньої хвилини “вищу міру соціального захисту” замінили “десятирічкою” на Соловках.

Для енкаведистів викорінення “Слова” в Харкові перетворилося на криваве прополювання української культурної ниви: за досить стислий час із 62 помешкань кооперативного будинку вони звільнили від мешканців 40 квартир: 33 власників розстріляли, а репресували – більш як 70 страдників.

Пам'ятник у Молодіжному парку в Харкові. Встановлено 1995 р.

*   *   *

Потім мовчки троє жінок помили тіло та одягли небіжчика: чиста білизна, білі шкарпетки, чорні штани, улюблена синя сатинова сорочка, жовта краватка. Востаннє Микола Хвильовий переночував удома, у квартирі №9 на третьому поверсі будинку №5 по вулиці Письменників. За православним звичаєм, руки складені на грудях. Усю ніч із 13 на 14 травня лідер літературного Відродження України пролежав на столі, у білій труні.

На правій скроні раз у раз проступала кров на ваті, що затуляла отвір від кулі. На лівій – виросла велика ґуля. З якоїсь причини куля із “Браунінга” не вийшла наскрізь, а застрягла в черепі.

Мовчки всенощну біля нього простояли близькі, друзі. По черзі, по дві години: Павло Тичина (№12), Лесь Курбас (№64), інші.

Ті, хто за життя лідера “ВАПЛІТЕ” ловив кожне його слово, а головне – ті, хто розумів зміст останнього послання, написаного револьвером.

Похорон Миколи Хвильового. Харків, 15 травня 1933 р.

14 травня 1933 р., об 11-й годині ранку, труну виставили в будинку літератури імені Василя Блакитного (вул. Каплунівська, 4), де відбулася громадська панахида. О 13-й годині процесія рушила на міське кладовище. Таємні наглядачі потім звітували в рапортах:

– Найбільше збудження серед тих, хто зібрався в будинку літератури імені Блакитного, досягло на момент виносу тіла. На цей час зібралося до 2000 осіб.

– Кількість проводжаючих мірою наближення до кладовища швидко ріділа і на цвинтар дісталося щонайбільше 500-600 осіб.

У вульгарно-пролетарській промові над труною полеглого письменника товариш Іван Микитенко (1897-1937) наполягав: покійному забракло “революційного гарту”, що його волю послабили “рецидиви ідеалістичних помилок”, що він зайшов у “глухий кут індивідуалізму”, з якого вирішив знайти “вихід” у небуття.

Не всі були такими злинялими підлабузниками. Під час самого поховання Остап Вишня (власне – Павло Михайлович Губенко, 1889-1956) не втримався, а пообіцяв:

– Микольцю, ми за тебе помстимося!

Деякі молоді письменники не по-чоловічому ридали. Усіх фіксували… Щира тризна дала привід енкаведистам кожного зі співчуваючих загиблому – заарештовувати.

*   *   *

В оповіданні “Синій листопад” (1926) герой Миколи Хвильового, комісар бригади Вадим, котрий доживає останні дні, впевнено обіцяє дочці південної Кубані, політкому Марії Гофман, що “нагадує жабу з геологічної революції із головою з аршин”:

– Так, Маріє, і я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучасність з XXV віку, коли наша сучасність сива. Тому то я в неї й надто закоханий. Ти от не чуєш, а я чую, як по нашій республіці ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселі в оселю, і тільки сліпі цього не бачать. А нащадки запишуть, я вірю. І що наші трагедії в цій величній симфонії в майбутнє?

Смакуйте отой літературний пуантилізм. Через усе оповідання чвалає пара зневірених революціонерів, чвалає, чвалає, а майже наприкінці твору, у фіналі поранений Вадим у передсмертному маренні повертається до футуристичної теми:

– Це – перед смертю… Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Маріє, на нашу сучасність… з XXV віку… Християни мають своє Євангеліє. І ми… Так, Маріє… Я знаю… чого ти не була… моя.

*   *   *

Як на мене, у тому маренні все стане на свої місця: коли осягнути, що Вадим – то Микола Хвильовий, а Марія – то омріяна ним і кохана Україна.

Олександр Рудяченко

Источник: www.ukrinform.ua