Леся Українка. Порятуй мене від самої себе

Леся Українка. Порятуй мене від самої себе

19.07.2020 10:00

Укрінформ

Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про одну з найвідоміших жінок давньої та сучасної України

Між першою і другою годиною ночі, 19 липня (1 серпня) 1913 р. на невеличкому гірському курорті Сурамі, що поблизу Боржомі, Тифліська губернія, померла українська поетеса, перекладачка, видатний діяч національної культури Леся Українка (власне: Лариса Косач-Квітка; 1871-1913). У хвилини смерті біля ліжка 42-річної хворої знаходилися мати, знана письменниця та просвітянка Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач, з дому Драгоманова; 1849-1930) та чоловік, правник і етнограф Климентій Квітка (1880-1953). Молодша сестра Ісидора (Ісидора Петрівна Косач-Борисова; 1888-1980) саме стояла на пероні Сурамського вокзалу, визираючи потяг із Катеринослава, яким мала примчати їхня старша сестра – Ольга (Ольга Петрівна Косач-Кривинюк; 1877-1945). 

Труну з прахом покійної літераторки спецвагоном відправили до Києва.

26 липня (6 серпня) Лесю Українку похоронили на Байковому кладовищі – поряд із могилою батька, правника та освітянина Петра Антоновича Косача (1842-1909) та брата, вченого-фізика та метеоролога Михайла Петровича Косача (1869-1903) Прощання з улюбленою поетесою згромадило море людей, приїхали делегати з різних куточків України. Самих киян зібралося так багато, що в місті зупинився рух трамваїв.

Перш ніж сумна хода рушила, поліція заборонила нести гроб на руках, як хотіло громадянство, заборонила виставити наперед вінки, заборонила промови і будь-які співи. Хтось із офіцерів шанобливо перечитав написи на всіх 30 вінках та наказавши скинути з труни червону китайку. Аби ніхто не порушив суворого запрету на масові мітинги, для супроводження похоронної процесії влада приставила вбрання кінноти. Після довгих перемовин із головним приставом та виконання чисельних вимог, нарешті було дозволено похід по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській (нині – вул. Саксаганського) і тому лише, що там жила мати померлої; убита горем 64-річна жінка ледь трималася на ногах, але хотіла попрощатися зі своєю середульшою донькою.

Це скидалося на примусове етапування у вічність: за гробом фізично кволої за життя жінки назирці сунув багатотисячну толпу, яка звідусюди обступила щільне жандармське коло. З України Лесю видавлювали на той світ… Процесію спрямували вулицею Кузнечною (колись – вул. Горького, нині – вул. Володимира Антоновича). Тим фактом люди почали обурюватись і, дійшовши до Ділової вулиці, демонстративно повернули на Васильківську (колись – Червоноармійську, нині – Велику Васильківську), яку заздалегідь заповнювали киянці.

*   *   *

При воротах старого Байкового кладбища процесію зустрівши з хрестом у руках священик, аби повести траурний похід до викопаної могили… Але вхід на кладовище зненацька перегородила поліція, бажаючи пропустити лише родичів та близьких. Загомонів толпа, продавивши кордон і приєднавшись до скорботної процесії. Над гробом піп прочитавши похоронну молитву, що закінчувалася словами: “У блаженному успіні вічний спокій підай, Господи, покійній рабі Твоєї Ларисі, і сотвори їй вічну пам’ять”. За традицією, присутні взялися співати “вічну пам’ять”, втім, співали не тричі, як за Псалтирем годитися, а нескінченно довго… Навіть після смерті Леся Українка викликала страх у утискувачів із Російської імперії. Лякали її полум’яні слова: “Вставай, хто живий, у кого думка повстала!”

Жалобна церемонія давно скінчилася.

У буденних справах народ порозходився. Густішали сутінки, а заплаканий Кліментій Квітка ще довго стояв над могилою дружини, не розуміючи, куди тепер йти, на кого сподіватися. Після Лесиної смерті 33-річний удівець поважав себе старганем. Хоча прожив він ще сорок років. У хвилі щирості він зізнався, що витративши найкращу частину життя на каторжну службу заради заробітку для батьківщини. І лише після 40 років отримав можливість… купувати потрібні книжки. 

…Нині на Байковому кладовищі на могилі поетеси стоїть пам’ятник, встановлений далекого 1939 р. Тепер геть муляє суверенне око зразок партійного офіціозу, вкарбований натомість епітафії: “Стоячи близько до визвольного руху взагалі і пролетарського зокрема, віддавала йому всі сили, сіяла розумне, добре, вічне. “Робоча Правда”, 1913 р. Нічого іншого, крім мертвої цитати з некрологу в більшовицькій газеті, до епітафії земляки досі не додали.

Та ж сама спільна огорожа вгортає надгробки: подружжя Косачів – Петра і Ольги, батьків Лесі Українки, та Михайла Косача, старшого брата. Три однотипні стели, можна здогадатись, виготовлені в 1939 р. під час насильницького встановлення типового зразка сов’єтської пропаганди.

До кінця життя, скільки вистачало сил, жінка Ломикамінь боролася і кохала. У тих двох суперечностях, – прагненні до визволення українського народу та прагненні особистого жіночого щастя, – промайнули Лесині останні літа.

*   *   *

Саме в Грузії, – не в Києві, Ялті чи в Колодяжному, не в Єгипті, Німеччині чи в Італії, куди Леся Українка виїздила на лікування, – саме в Грузії їй велося найкраще. І край той подовжив Лесине життя – на кілька років, це абсолютно точно. Виправлю одразу помилку: Грузії тоді не існувало, а були… Тифліська й Кутаїська губернії в складі Російської імперії. Ось про них і буде спочатку мова.

Коли здоров’я літераторки погіршилося, саме сюди у вересні 1903 р. за цивільним чоловіком Климентієм Квіткою – з Одеси через Батумі – рушила Леся Українка. Обом це було життєво необхідно. Кльоня, як поетка лагідно називала коханого, страждав на сухоти (туберкульоз легенів), вона ж, від 11-ти років, хворіла на коксит (туберкульоз кісток) у відкритій формі. Це сьогодні обидві хвороби вважаються тяжкими, але виліковними, а за царату були вони смертельним вироком.

На Кавказ, попри протести і бойкот батьків, 32-річна Леся Українка приїхала за коханим; 23-річного правника направили на роботу секретарем до 2-го цивільного відділення Тифліського окружного суду. Залізних правил жінка, мати Лесі Українки, Олена Пчілка вважала, що бідний Квітка спокусився… на гроші їхньої родини.

– У мами пробилося якесь несправедливо напасливе ставлення до Кльоні. Виникав неприємно-холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або книжкою і т.п. “симптоми”… Се, я вже бачу, починається “ревність материнська”, але все одно, може, тій ревності буде дальше ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності, у всякім разі, не мамині холодні міни можуть нас посварити… Кльоня ж нічим не завинив проти мами, навпаки, спочатку він навіть дуже її ідеалізував.

Отже, у непросту для обох годин молоді люди опинилися біля Тифліської губернії. Як пригадував видатний сходознавець академік Агатангел Кримський (1971-1942):

– Лесі треба було лікуватися на Кавказі, і ми поїхали туди разом. Вона дуже полюбила грузинів, упевнювала, що грузинська нація близька нам, українцям. Леся говорила тоді, що колись виникне федерація народів, у якій ми – українці – будемо особливо тісно пов’язані дружбою з грузинами. Ці слова особливо хвилюють тепер, коли так розквітла дружба між українським та грузинським народами. 

*   *   *

Годинник цокав, життя закінчувалося, і належало встигнути зробити найважливіше. Щодня у Тифліській губернії пара глибше розуміла справжню ціну життю і коханню.

Нестор Гамбарашвілі

Насправді Грузію Леся Українка покохала набагато раніше, ніж уперше потрапила до Тифлісу. Сталося це завдяки грузинському студенту Київського університету Святого Володимира Нестору Гамбарашвілі (1871-1966), який від 1896 р. квартирував у Косачів у Києві, біля будинку №21 на вулиці Назарівській біля Ботанічного саду (нині – вул.Вєтрова; будівля не збереглася), винаймаючи одну з п’яти кімнат. За участь у студентських заворушеннях юнака виключили з Московського університету, тож з бідовою Лесею Нестор порозумівся. Вона навчала його французької мови та любові до України, він її – грузинської та любові до Грузії.

На початку літа 1896 р. Нестор Гамбарашвілі збирався їхати додому на вакації та запитав Лесю, що їй привезти із Горі. У відповідь пролунало:

– Гострий кинджал, як емблему боротьби з ненависним ворогом.

Її замовлення грузин виконав. Дехто з дослідників переконував, що молоді люди покохали одне одного, бо її лірика того періоду сповнена символів та хвилюючої ніжності. Митцю важко приховати почуття. Їхні тривалі розмови про незнаний край вільних і гордих людей, про Шота Руставелі зі славетним його “Витязем у тигровій шкурі” перетворювалися на гартовані наче з булату рядки:

– Не дорікати слово я дала, / І в відповідь на тяжку постанову / Ти дав колючу гілочку тернову, / Без жаху я в вінок її вплела. / Рясніше став колючий мій вінок… / Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала / Від тебе зброю, що сріблом сіяла, / Я в серце прийняла безжалісний клинок. / Тепер мені не жаль ні мук, ні крові, / Готова я приймать і рани, і терни / За марні мрії, за святії сни / Пречистого братерства і любові.

Схоже на те, що Нестор Гамбарашвілі із Горі став для Лесі Українки недолюбленим коханням; відтоді її манив Кавказ. А, як відомо, неосмислені порухи душі ведуть стежками долі. Хтозна, може, дні швидкоплинного щастя загоїли спогади про дочасно зів’ялу любов і відкрили зболене серце для наступної любові?

Шукала Леся Нестора, а знайшла Сергія… 

Ота історія кохання мала сумний фінал. Коли у 1907 р. Леся виїхала лікуватися до Ялти, Нестор пошлюбив багату поміщицю. Про це закохана українка дізналася не від нього особисто, а з листа матері. Хоч і зреагувала дівчина іронічно, тривалий час болісно вона переживала зраду, хоча іронічно прокоментувала той вчинок:

– Попався, жучку, в панську ручку!

Побоюючись за дочку, матір подалі заховала подарований грузином кинджал… Нестору Леся Українка надіслала десятки листів, всі вони залишилися без відповіді. Та й що він міг написати у своє виправдання?

…Коли у 1958 р. старший науковець Управління заповідників при уряді Грузинської РСР, 87-річний Нестор Григорович Гамбарашвілі потрапивши на Байкове кладовище, перед могилою колишньої коханої він довго стояв навколішки та гірко плакав.

*   *   *

Сергій Мержинський

Чорнявий грузин із полум’яними очима не став останнім розчаруванням Лесі Українки. Попереду Богом послане бовваніло наступне світле кохання. У червні 1897 р. Леся Українка приїхала до Ялти, де на Катерининській вулиці, 3, в районі Чукурларі винайняла помешкання на дачі Ліщинських. У липні того ж року відбулося знайомство поетки, котра цікавилася марксизмом, з одним із організаторів I з’їзду РСДРП, білорусом Сергієм Костянтиновичем Мержинським (1870-1901).

Формально українську літераторку та службовця мінської залізниці подала рекомендація редактора “Робітничої газети” Павла Тучапського (1869-1922) – за рішенням петербурзького “Союзу боротьби за визволення робітничого класу” та місцевих соціал-демократичних груп, видання мало з’явитися друком у Києві.

Сергій – 27-річний юнак, стриманий, скромний, делікатний, синьокий, вродливий, із хворобливою матовою шкірою та нездоровим рум’янцем. Демократ, революціонер, засновник політичних гуртків у Києві та Мінську, котрий захоплювався поезією, але зірок з неба не хапав. Університет він так і не закінчив, тож, як і чисельні російські інтелігенти, всю життя перебивався приватними уроками.

Леся – 26-річна дівчина, тендітна, худорлява, сором’язлива, на вигляд молодша за свій вік. Разом із тим, жінка Ломикамінь, котра втілювала собою волю і мудрість, талант і щирість, котра, попри хворобу, бажала жити яскравим і повноцінним життям. Коли нікого не було поряд, ледь не втрачаючи від болю свідомість на ялтинських вуличках, Леся лягала просто на землю, щоб перепочити трохи і… рухатися далі.

Молодих людей єднала висока духовність, прагнення віддати себе до останку справі визволення народу та… хвороби, які кожен із них долав самотужки. Хоча в Сергієві Мержинському, одержимому служінню простому народу, Леся Українка розгледіла вогнів “зненацька проміння ясне”, які запалювали “люди робочі”, утім дівоче кохання виявилося сильнішим за модний марксизм. У свою чергу, Сергій щиро зацікавився постановкою її драми “Троянда”. Поетеса розцінила той душевний порух товариша по боротьбі, як… дбання про поширення її слави.

Тим часом у листі до старшої сестри – Ольги Косач від 12 листопада 1897 p. Леся Українка формулювала нагальне завдання поточного моменту:

– Не можна, гріх бути інвалідом, коли так багато роботи і так мало людей. Потрібно перестати ним бути, коли не можна зараз, то через рік… через три, а все ж таки слід вийти в люди! І я вийду – чи під ножем пропаду, а так не зостанусь.

*   *   *

Чи домоглася вона свого? Не випадково, поетесу колеги (Олександр Дейч) назвали квіткою Ломикамінь. Леся Українка в інвалідах ніколи не ходила, а долаючи фізичні болі, впевнено вийшла в люди. 2 (14) грудня 1897 р. у Київському літературно-артистичному товаристві вперше була виголошена окрема доповідь про… творчість Лесі Українки. Але не жадана слава її чіпала, спогадами раз-у-раз молода літераторка поверталась у той день, коли вони вдвох із Сергієм зійшли на гору Ай-Петрі під Ялтою та знайшли незвичайну квітку – гірський едельвейс. І тоді її окрилена поетична душа назвала квітку “Ломикаменем”. Саме в Ялті розцвіло їхнє кохання.

Тим часом восени 1897 р. Сергій Мержинський повернувся до Мінська, а Леся залишилася в Криму – на цілий рік. Настала осінь. Ялта спорожніла, та Ломикамінь не зів’яла. Щоправда, хворій поетці гіршало: боліли не тільки кістки – з’явилися нервові напади, пішов висип по тілу. І раптом, неочікувано дівчина отримала невеликий, емоційний лист від синьоокого бороданя. Сергій перебалакав із мінськими театралами та запропонував поставити її п’єсу в місцевому театрі. Із радістю поетеса прийняла пропозицію.

Досить швидко знайомство справді переросло у велику дружбу, а для Лесі – у глибоке кохання. 16 листопада 1900р. у вісім рядків вона запакувала свої бурхливі почуття до смертельно хворого коханого:

– Все, все покинуть, до тебе полинуть, / Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! / Все, все покинуть, з тобою загинуть, / То було б щастя, мій згублений світе! / Стать над тобою і кликнуть до бою / Злую мару, що тебе забирає, / Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, / З нами хай щастя і горе вмирає.

Молоді люди часто зустрічалися. Три роки поспіль Сергій Мержинський приїздив до Косачів на вакації – у Гадяч та Зелений Гай на Полтавщині (липень 1898 р., липень 1899 р., липень 1900 р.). У квітні 1900 р., відвідавши Київ, він подарував Лесі перший том зібрання творів Генріха Гейне німецькою мовою, підписавши: “Панне Лесе в знак дружеской приязни 8.V.1900 г. Сер. Мержинский”. Леся також неодноразово бувала у білоруського друга в Мінську (у лютому й березні 1900 р, потім у вересні й востаннє – від 7 січня до 5 чи 6 березня 1901 р.).

– Любов не знає абсолютної справедливості, але в цьому і є її вища справедливість.

*   *   *

Його портрет на схилі літ, написаний її словами, виглядав так:

– Він мало знав життя, і тим важчим для нього були його грубі штовхани. Будучи найбільш тремтливим і нежним товаришем, до себе Сергій викликав гаряче дружнє ставлення, але, проте, завжди відчував себе одиноким, і його улюблене висловлювання лунало дуже песимістично: “Sois malheureux et tu seras seul”. (“Будь нещасливим і ти будеш одиноким”.) Тільки останні роки швидкоплинної життя Сергія Константиновича були осяяні світлом прекрасної дружби і нежного піклування друга-поета…

Переступивши через дівочу гордість і непересічну творчість, упродовж 1901 р. чотири рази вона, долаючи власний біль, приїздила до нього у Мінськ, сиділа у невеличкій кімнатці, виділеній племіннику тіткою, тримала за руку, підбадьорювала. Вона знала, що потрібна коханому, а він наполегливо просив товариша по боротьбі написати листа… іншій жінці – про троянди його справжнього кохання, які ніколи не зів’януть. Одноосібно келих нерозділеного кохання Леся Українка випила до краплини – хто стане ображатися на безжалісний егоїзм помираючої людини?

Вірність коханому вона зберегла до останнього подиху свого життя.

3 (16) березня 1901 р. у Лесі на руках у Мінську хворий на сухоти Сергій Мержинський помер. Але не випустила вона втрачену людині ні з серця, ні з творчості. Холодної зимової ночі, 18 (31) січня 1901 р., біля ліжка смертельно хворого коханого, Леся Українка виплакала драматичну поему “Одержима”, яка назавжди вписала її ім’я в історію національної драматургії.

– Мій друже, любий мій друже, створінь для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю іншу життя? О, я знала ще інше життя, сповнене якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і змушувало заламувати руки і битись, битися об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись, дитяче ридання.

Вона наполегливо лікувалася, лягала на жахливі операції, терпляче зносила фізичні болі, аби й надалі кохати і не забувати Сергія Мержинського.

*   *   *

Коли почалися її фізичні страждання?

У надвечір’я Різдва, в Луцьку, 6 (19) січня 1881 р. дев’ятирічна Леся пішла на річку подивитися, як святкують Водохреще, а вдягнулася благенько. За кілька годин на морозі геть змерзли ноги, що назавжди змінило її здоров’я. Влітку 1883 р. дівчинці діагностували туберкульоз кісток, 11 (23) жовтня того ж року завідувач кафедри госпітальної хірургії Київського університету Св. Володимира, професор Олександр Христофорович Рінек (1837-1916) вперше прооперував їй ліву руку, видалив кістки, уражені патологічним процесом.

Аби Леся вижила, і сама поетка, й її сім’я відтоді докладали колосальних зусиль.

Ще 28 лютого (12 березня) 1898 р. вона висловилась у листі до матері, Олени Пчілки про драматизм тієї ситуації:

– Мені здається, що я маю перед собою якусь велику битву, з якої вийду переможцем або зовсім не вийду. Коли у мене справді є талан, то він не загине, – то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії! Нехай і заважають мені сі лиха, але затер, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей.

Операцію на вражену хвору ногу у власній клініці у Потсдамі 26 січня (7 лютого) 1899 г. виконав всесвітньо відомий хірург, професор Берлінського університету Ернст фон Бергман (Ernst von Bergmann; 1836-1907), котрий вважається основоположником асептики. Не один рік Леся Українка почувалася краще, майже не відволікалася на фізичні страждання, а часом видавалася фізично здоровою людиною. Як пригадувала її молодша сестра Ізидора, одну зиму 1906-1907 рр. Леся прожила з родиною в Києві, у винайманій квартирі на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, 97 (нині – вул.Саксаганського), де інтенсивно працювала.

Ніколи вона не ходила у зманіжених панянках. У Лесиній кімнаті все було по-спартанськи: і натяку на рюшики та розкоші. Були відсутні навіть шпалери, просто побілені стіни – за її наполегливим побажанням, аби нічого не відволікало. Зранку холодна кава і… працювати. На стіні листівка із репродукцією “Сікстинської Мадонни” Рафаеля Санті, подарована у Мінську Сергієм Мержинським із присвятою “На добрую память о вместе проведенном времени 6-9.ІІ.1900 г. С.Мержинский”. Якби Леся не була атеїсткою, можна було б із натяжкою стверджувати, що вона на ту картину молилася – її подарував покійний коханий.

Інтер’єр не прикрашала аристократична отаманка; натомість на прохання доньки батько замовив диван без спинки, з двома пружними валиками – під голову й ноги. На стіні портрет покійного Лесиного дядька, кумира тодішньої молоді, видатного українського вченого, громадського діяча Михайла Петровича Драгоманова (1841-1895). На журнальному столику – вишита скатертинка, виконана особисто Лесею; а також полтавський килимок, її власна тканка з Волині, дрібні єгипетські сувеніри, гербарії й валіза – мовчазний доказ мандрівного способу життя.

*   *   *

Климентій Квітка

Коли після смерті Сергія Мержинського у Лесиному серці стало пусто, туди промайнувши Климентій Квітка; 22 червня (5 липня) 1901р. він приїхав до Чернівців, аби разом із Лесею… подорожувати Буковиною. Чи був він цікавим співрозмовником? Безперечно. Леся володіла 12-ма мовами, Климентій – 13-ма. А ще, правник за фахом, юнак виявився невтомним етнографом та фольклористом. Так непередбачувано любов до української пісні з’єднала порожні серця молодих.

Що вона в нім побачила? Рятувальника її зраненої душі. Якою б не була сильною жінка, їй не сила повсякчас залишатися квіткою Ломикамінь, не жадаючи простого жіночого щастя у білих, рожевих, червоних і блакитних трояндах:

– Мій друже, мій друже, невже я самотня згину? О, візьми мене з собою, і хай над нами в’янути білі рози! Візьми мене з собою. Ти, може, маєш якусь іншу мрію, де мене немає? О любий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж тобі почала нову мрію життя, я тобі померла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюсь жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми пойдемо тихо посеред цілого лісу мрій і загубимося помалу, вдалині. А на тому місці, де ми були в житті, хай троянди в’януть, в’янути і пахнуть, як твої любі листи, мій друже… Крізь темряву біля простору я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, це буде моє спасіння. О, рятуй мене, любий! І хай в’янути білі й рожеві, червоні й блакитні рози.

За два роки вони доволі зблизились, разом жили та лікувались – у Тифлісі, Телаві, Кутаїсі, Хоні, Сурамі. Про постійні перипетії в їхньому житті Олена Пчілка не завжди отримувала новини від дочки. Коли все-таки пошта з Києва надходили, була то… стримана правда. Зокрема із Тифлісу 6 (19) листопада 1903 р. поетка написала:

– Пробач, люба мамо, що я досі не відповіла тобі, – сили не було. Ох, ще ніколи не було так важко писати листи, як тепер, навіть і в ті часи втрат, які я давніше пережила. Я не слабка, я володію собою і на вигляд зовсім нормальна, але як беруся писати, то і голова моя, і все тіло мені не служити. Один лист викликав припадок та так і досі нескінченний лежить, і за шкірною пробою писати щось наступає на мене. Бо як пишу, то все страшне наближається до мене і стає дійсністю, а так то все ніби неправда, і мені треба сеї ілюзії, щоб не божеволіти так, як після того аркуша… Якби я була тепер у Києві чи в Харкові, то, певне, збожеволіла, а тут я часто серйозно думаю, що то неправда, а тільки тоді. Ти не бійся “спільної квартири”, бо та спільність виражається в тому, що наші кімнати поряд і коридор спільний, – ми не обідаєм разом, а кожне нарізно, – та й взагалі я не бачу, яка в тім біда, що мій найближчий друг найближче до мене живе. Я не можу бачити свого нещастя в тому, в чому його бачите ви, і не можу кликати “тяжкою долею” того, хто не боїться ділити зі мною фатально тяжку частку і щиро стає мені у пригоді, забуваючи собі за лихої години. Але я тепер ніяких планів не будую, немає на ті сили, мені ще треба жити помагати, а не вимагати рішення, та з мене тепер ніхто і не вимагає нічого, бо тепер не та пора…

*   *   *

Минуло чотири роки цивільного шлюбу – і життя саме збудувало плани на майбутнє. О першій годині дня, 25 липня (7 серпня) 1907 р. у Вознесенській церкві на Деміївці (нині – Голосіївський проспект, 54; церква й досі діє) у Києві Леся Українка та Климентій Квітка узяли шлюб. Після скромного церковного обряду вінчання подружжя трамваєм повернулося до їхньої скромної оселі – в квартиру №11 на вулицю Велику Підвальну, 32 (нині – вул. Ярославів Вал). Більше можна було не приховувати від батьків їхній чотирирічний цивільний шлюб.

Через місяць, 21 серпня 1907 р. подружжя вирушило до Криму. Із місяць вони тішилися життям у Балаклаві поблизу Севастополя, де зручно влаштувались у будинку пані Соколової на Новій Набережній. Сюди ж прилетіла звістка, що Климентій Васильович отримав посаду старшого кандидата Сімферопольського окружного суду. Вирішили за доцільне провести весь виноградний сезон у Балаклаві. Про новий триб життя у Тавриді Леся Українка із притаманною їй іронічною образністю написала 4 (19) вересня 1907 р. у листі до Бориса Грінченка:

– Щодо мого здоров’я, то воно ніколи не поважало за свій обов’язок бути нормальним, а вже й за ті спасибі, що до якої години воно терпить мої “посилені літературні заняття”. При сьому я добре пам’ятаю, що “до пори жбан воду носити, доки му ся вухо не ввірве”, але ся “істина” ще більше надає мені натхнення, і я, як не їм винограду, то пишу, – оте і все “поробляння” (ще годиною плаваю човном морем).

Ясна річ, кокетувала квітка Ломикамінь у листі.

У ті тижні тривала напружена робота над давно розпочатою драматичною поемою “У пущі” та драмою “Руфін і Прісцілла”. Осінь змусила молодят піднятися із насидженого місця, але залишати Крим не хотілося: із Балаклави у жовтні 1907 р. подружжя переїхало до Ялти. На початку листопада ошелешила чергова неприємна звістка – лікарі діагностували в Лесі Українки захворювання нирок.

*   *   *

Молодший від Лесі на дев’ять років Климентій одного разу зізнався: у поетесу він закохався з першого погляду, але сталося це не на початку літа 1901 р., а трохи раніше. Кльоня пригадав їй, як 19 листопада (1 грудня) 1898 р. в літературно-артистичному товаристві Київського університету Леся Українка читала оповідання “Над морем”. Вона усміхнулася й виправила чоловіка: читала не вона, а… поет, драматург і режисер Михайло Петрович Старицький (1840-1904).

Ті читання слухав правник-першокурсник Київського університету Св. Володимира Климентій Квітка. Ще навчаючись у Київській чоловічій гімназії №5, він захопився збирати народні пісні, а у 1902 р. вже бачивши першу збірку фольклорних матеріалів. Відколи вони зблизилися з Лесею, літераторка запропонувала юнакові записати від неї пісні, які вона знала. І – співала своєму рятівнику до останніх днів своєї життя.

Мар’яж виявився дивно поміркованим. Коли пара побралася, Лесі Українці минуло 37 років. Схоже, палкої пристрасті там не було, але поетеса відчувала потребу мати поруч вірного друга. У цьому Климент Квітка виявився неперевершеним, він завжди опинявся поруч, коли дружині ставало погано.

– Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни.

Кльоня і Леся розуміли одне одного із напівслова – була то мовчазна домовленість хвороб і фобій. Разом з тим, подружжя поєднувало щось глибинне, духовне. Леся вважала, що кохання – це форма самопожертви. Дружина фактично врятувала чоловіка, коли на початку серпня 1907 р. наполягла на терміновій поїздці до Криму. Климентій переживав загострений напад сухот. Того разу теплий клімат і курс лікування йому зарадили, і про ту поміч квітки Ломикамінь він ніколи не забував.

*   *   *

Звісно, у дрібного чиновника К.В.Квітки коштів на поїздку за кордон, аби обстежитись у тамтешніх фахівців щодо хвороби нирок Лесі Українки, було катма. Кошти дала родина Косачів, і наприкінці квітня 1908 р. подружжя через Київ вирушило до Німеччини на консультацію. Цього разу, здавалося, минулося. Старший лікар хірургічного відділення Єврейської лікарні в Берліні, німецький професор-уролог Адольф Ізраель (James Adolf Israel; 1848-1906) на операції не наполягав, а порадив… підлікуватись у Єгипті. Фахівець виявив милосердя, хворій ні про що він не повідомив. Тільки у приватному листі до старшої сестри – Ольги Косач, лікар написав діагноз: туберкульоз обох нирок, а також сечового міхура. З огляду на те, що враженими виявилися обидві нирки, операція Лесі була зайва, бо… неможлива.

Повернувшись до Києва, подружжя почало збиратись… у дорогу. Ні, до Каїра Леся та Кльоня не попливли, бо знайшли кошти та організували… етнографічну експедицію, аби записати на фонограф мелодії українських кобзарських дум. У звичайних турботах кілька просвітників зпливло літо в Ялті. 21 вересня (4 жовтня) 1908р. поетеса звернулася листом до Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка у Львові, прохаючи сприяти друку зібраних мелодії кобзарських дум та фінансово підтримати подальші тематичні експедиції. Навіть не діждавшись відповіді, 20 жовтня (2 листопада) ц.р. Леся Українка замовила у Москві… валики для фонографа; у подібних випадках навіть гамівні сорочки не допомагають. Що з них візьмеш, квітка Ламикамінь та й годі!

Ні за яких обставин Леся Українка стервою не ставала. Коли літераторка створила родину, вона всіляко намагалася “не обтяжувати Кльоню”. На лікування до Італії та Єгипту поетка вирушала… власним коштом. Зокрема її батько – Петро Андрійович Косач, у 1905 р. продав записаний на середню дочку маєток у Торчині (72,6 десятини землі). Щоправда, тих грошей вистачило менш ніж на рік.

Щиро кажучи, грошей у родини Климентія Квітки завжди бракувало. Адже, окрім хворої дружини, Кльоні Квіточці, як ніжно чоловіка називала Леся Українка, доводилося дбати про названу сестру Марію й названу матір-вдову Феоктисту Семенівну Карпову, в київській родині якої хлопець виховувався. Остання, як і Лесина мати – Олена Пчілка, грошей рахувати не вміла.

Але насувалися ще важчі години. У вересні 1907р. після кількамісячної хвороби Кліментій Квітка тимчасово вийшов у відставку. Чи підтримувала у скрутну годину Леся чоловіка? Так. Як з’ясували дослідники, навіть рапорт про звільнення до начальства було написано рукою… Лесі Українки, тоді як вона за всі роки знайомств посвятила йому лише один вірш. Через важкий стан здоров’я подружжя мало оселилося: спочатку – у Криму, а згодом – на Кавказі.

Закінчивши записувати на фонограф репертуар знаного кобзаря харківської школи Гната Гончаренка (1835-1917), котрий саме гостював у сина в Севастополі, 6 (19) грудня 1908 р. подружжя залишило Ялту і через Батумі виїхало до Тбілісі. На щастя, на одному зі збережених валиків виявився голос Лесі Українки; у 1970 р. запис реставрували та видали на платівці.

*   *   *

Чи велося затишно педантичному Квіточці у такій мистецькій батьківщині? В одному з приватних листів, зокрема, Олена Пчілка зізнавалася, що колись при нагоді співала для замріяного поціновувача пісенного фольклору Миколи Віталійовича Лисенка (1842-1912) народну пісню “Олеся”: ні, мотив вокалістка пам’ятала, а ось слова забула. Аби не осоромитись перед знаним композитором, швиденько вона склала нові слова – “в народному духі”. Тим часом М.В.Лісенко взявши й опублікував пісню… як народну. Теща знала, що Климентій Квітка, як науковець, відсебеньок терпіти не міг, ось і дражнила всіляко зятька.

На початку 1909 р. Леся Українка із Климентієм Квіткою залишили Тбілісі та переїхали в Алазанську долину, до кахетського містечка Телаві. Стан здоров’я поетеси тут погіршився. Траплялися лише “світлі відрізки часу”, коли їй працювалось творчо. Конче потрібно було лікуватись у Єгипті, але 2 (15) квітня 1909 р. у Києві раптово помер Лесин батько, дійсний статський радник Петро Антонович Косач.

Будинок, в якому у Телаві жила Леся Українка

Після похорон і належного трауру життя поволі поверталося. 28 серпня (10 вересня) 1909 р. Леся Українка написала в листі до старшої сестри Ольги:

– Між іншим, у мене саме тепер багато всяких грандіозних літературних замислів і хотілося б відтягнути годину повного інвалідства, доки ще не такі літа, що “розум кінчав”… Так чи сяк, збираюся до Єгипту… Кльоня щодо грудей мається негайно листів не може писати, хіба з великим зусиллям, тому і тобі не писавши.

Владнавши всі справи, враховуючи й тимчасову відпустку по службі Климентія Квітки, 7 (20) листопада 1909 р. хворе подружжя пароплавом із Батумі вирушило до єгипетського порту Хелувану, у південне передмістя Каїру. За місяць Квіточка мусив повернутися додому, а дружина, залишившись на винайманій віллі “Континенталь”, інтенсивно працювала над поетичним переспівом українською “Ліричних пісень давнього Єгипту”, здійсненого з німецького прозового перекладу.

*   *   *

За півтора місяці українська літераторка відчула брак коштів і заробляти почала перекладами ділових документів та уроками французької й німецької мов. У листі від 6 (19) січня 1910 p. до старшої сестри Ольги Косач вона ремствувала:

– Тим способом заробляю від 65 до 75 руб. на місяць, а коли є якась випадкова робота, то й більше. Але се, за здешнім бюджетом, ледве дає половину утримання, так що все-таки мушу проживати запасні гроші, що мене не дуже радує.

За кілька місяців скрутні матеріальні умови посилилися – один за одним покинули приватні заняття її учні, а замовлень на переклади ділових паперів більше не надходило. У вивільнений час Леся Українка інтенсивно працювала як автор: в Єгипті були створені поезії “Хамсин”, “Дихання пустині”, “Афра”, “Сон”, “Вітряна ніч”, “Вість із півночі”, “Таємний дар”, поема “Бояриня”. Через безгрошів’я 30 квітня (12 травня) 1910 р. літераторка повернулася до Одеси. На два тижні вона поїхала до Києва, аби відвідати матір, котра мешкала в квартирі на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, № 115, а потім повернулася до Телаві, де на неї зачекався чоловік.

Пам’ятник Лесі Українці в парку Надікварі, Телаві

Хоч і були видрукувані “Ліричні пісні давнього Єгипту”, але літературних гонорарів на життя сім’ї бракувало. Отож, попри хворобу Квіточка вимушено повернувся на службу, ледь-но знайшлася вакансія. 15 (28) вересня 1910 р. родина перебралася до Кутаїсі, куди судовий чиновник Климентій Квітка отримав службове призначення.

У столиці Імеретії пара мешкала: спочатку – в будинку Хабурзанія на вулиці Тифліській, потім – на вул. Козаковській (нині – Миха Цхакая). Усе стало по своїх місцях: дружина до криці прирівнювала перо, тоді як чоловік опікувався правосуддям у Кутаїсі. Конче потрібно знову було Лесі їхати на лікування в Єгипет, але коштів вони не мали. Коли самопочуття поетеси значно погіршилося, 14 (27) січня 1911 р. із Батумі Леся Українка все-таки попливла на батьківщину фараонів.

Три місяці, проведені на віллі “Континенталь” у Хелувані, дозволили хворобі трохи відпустити кволе тіло квітки Ломикамінь. До Кутаїсі Леся Українка повернулася 2 (15) червня 1911 р. – у Києві належало пройти повний курс світлотерапії.

*   *   *

Рукописи драми-фантазії “Лісова пісня” Лесі Українки. Репродукція Олександра Бормотова

У листі від 3 (16) липня 1911 р. дочка сповістила матір – Олену Пчілку, що почала працювати над “Лісовою піснею”:

– Взялась я до нової уліти – фантастичної на сей раз – voila!

У першій редакції драма-феєрія була завершена за 23 дні; на оригіналі стоїть дата 25 липня (7 серпня) 1911 р. Разом із тим, у листі від 20 грудня 1911 р. (2 січня 1912 р.) до матері авторка поділилася власними міркуваннями щодо “Лісової пісні”:

– Щодо імпульсу від Миколи Гоголя, то його, наскільки можу вловити свідомістю, не було. Здається, я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку “в умі держала”, ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського… Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов “слушний час” – я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік.

На картині художника Ю.Каргаполова зображено будинок у селі Жабориця, у якому в дитячі роки відпочивала Леся Українка. Репродукція Олександра Бормотова

Лебедину пісню Лесі Українки надрукували в Києві 1 (14) березня 1912 р. – ще за життя поетеси, котра вже відчувала дихання смерті. У листах до матері все менше залишалося місця на роздуми про мистецтво, тоді як частіше лунали Лесині скарги на нестатки, на те, що видавці повсякчас затягують сплачувати гонорари.

У той період Леся Українка трудилась як навіжена. Були створені поеми “Ізольда Білорука”, “Королівна”, “Казка про Ока-чародія”, надрукована драма “Камінний господар”. Проте, хвороба міцніше стискала її в обіймах, отож 25 жовтня (7 листопада) 1912 р. із Одеси поетка знову відпливла до Єгипту, звідки повернулася 23 квітня (6 травня) 1913 р.

*   *   *

Невідворотнє наближалося. Ще 14 (27) лютому 1913 р. дочка попросила матір, знану письменницю Олену Пчілку, передати редакції журналу “Дзвін” офіційну вимогу – вилучити її ім’я зі списку постійних співробітників, а ще – завчасно, переслала старшій сестрі Ользі власний літературний архів.

2 (15) квітня бібліотека Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка у Львові одержала від поетеси в депозит рукописи деяких творів. 28 квітня (10 травня) вона востаннє приїхала до Києва, де завітала на присвячений їй вечір у клубі “Родина”, а в середині травня відбула до Кутаїсі. Із голосу дружини Климентій Квітка ще встиг записати народні пісні. Катастрофічно вона втрачала вагу – мінус 11 з половиною кг до звичайного показника тендітної худорлявої жінки.

20 травня в листі до матері Леся повідомляла про матеріальні нестатки:

– Дещо з речей розпродалося, се через те, що не стає інакше грошей на життя… Та й так, може, без великої труднощі діждемося найкращих годин – повинні ж вони колись настати.

26 червня (9 липня) 1913 р. Климент Квітка телеграмою з Кутаїсі сповістив рідних про погіршення стану здоров’я Лесі Українки. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію приїхала мати – Олені Пчілці дочка ще надиктувала проекти драми “На берегах Олександрії”.

Останнього листа з Кутаїсі Леся надіслала 28 червня (11 липня) 1913 р. своїй довіреній особі, українському філологу Михайлові Кривинюку (1871-1944):

– Посилку і гроші я, спасибі Вам, одержала, а не могла сповістити, бо зовсім була хвора, та й тепер ледве пишу. Фактично лежу в ліжку, хоч “про око” одягнена. До всього прилучилася була ще рвота жовчна, і цілими днями й ночами мутило мене, як на морі в найгіршу негоду. Се тут вважається специфічною ознакою малярії – лікар такий і діагноз поставив, t° коливається між 36,1 і 38,6, дуже втомно. Се дуже сумно, бо тут від малярії трудно вигоїтись, а куди ж мені ще й на літо виїздити? До того ж усе те дорого коштує – і виїзди, і ліки, а де в мене ті гроші? Що казали Вам у “Літературно-науковому віснику”? Чи виконають моє прохання і коли? Хвороба мені багато коштує, а гоїтись мушу, бо інакше й пропасти можна.

*   *   *

В. Зарецький. Леся Українка в гуртку «Плеяда». Олія. 1961 р.

9 (22) липня 1913 р. за порадою лікарів тяжко хвору поетесу залізницею перевезли до Сурамі, що славився винятково сухим і цілющим повітрям. Та опиратися невідворотній смерті було вже неможливо. Понад чотири роки тому, у листі до подруги, поетеси, члена “Плеяди” Галини Комарової (1877-1938) від 10 (23) лютого 1909 р. із грузинського містечка Телаві Леся Українка пророчо припустила:

– Вже, видко, мені на роду написано бути такою Рrincesse lointaine (далекою Царiвною), пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… Отак все посуватимусь далі та далі – та й зникну, обернуся в легенду… Хіба ж це не гарно?..

Малася на увазі п’єса “La Princesse Lointaine” (“Принцеса Мрія”; 1895) французького драматурга Едмона Ростана (Edmond Eugène Alexis Rostand; 1868-1918). Натхненна мрія, сновидіння, божественне одкровення, фантазія, яка випадково здобула реальні ориси, напівдівчина-напівдух, що ширяє високо над землею, десь у захмарній далечині, звідки блимає людям, ніби зірка, осяваючи життєвий шлях по суті. Саме так зображено Принцесу Мрію і на знаменитому полотні Михайла Врубеля.

*   *   *

Дім-музей Лесі Українки в Сурамі

У Сурамі кімнату для хворої рідні винайняли у двоповерховому дерев’яному будинку (1982 р. будівлю розібрали на дошки) в районі Зіндісі, окрай місцевого лісу. Була то дача місцевого залізничника Папава, вікнами повернена на Сурамську фортецю. Десять останніх днів її життя Лесю Українку доглядали молодша сестра Ісидора Косач, місцева жителька Софія Цукірідзе та лікар Дмитро Пашиков.

Місцеві жінки під орудою Софії Цукірідзе спорядили покійну в останню путь. Чоловік Софії знайшов однокінку, в якій небіжчицю повезли до станції. Жалібно дзвонили дзвони у маленькій церкві Святої Діви Марії на горі. Повздовж шляху до вокзалу, на пагорбах біля своїх осель стояв люд, хрестився: Сурамі проводжав принцесу Мрію у Вічність. Вони їй вірили, бо пані Леся завжди їх переконувала:

– Якби я не була українкою, хотіла б бути грузинкою.

Олександр Рудяченко

Перша ілюстрація: Гевелюк М. П. «Леся Українка в с. Колодяжному»