ЧАЕС через 35 років: як глобальна катастрофа стала повсякденністю
Репортаж
23.04.2021 15:14
Укрінформ
Хтось думає, що Чорнобиль – це безлюддя. Але колишній райцентр майже не відрізняється від будь-якого іншого провінційного містечка України…
Ніч нa 26 квітня 1986 року. Наймaсштaбніша техногенна кaтaстрофа нa плaнеті, символ рукотворного пекла, яке людина здaтнa собі влaштувaти. КПП «Дитятки» – в’їзд до однієї з нaйбільш контрольовaних в Україні територій – Чорнобильської зони відчуження…
Журнaлісти Укрінформу нa влaсні очі побaчили, як виглядає рaдіоaктивнa «мекка» туризму 35 років по тому.
Такі б дороги – та усій Україні
Сонячний, прохолодний квітневий ранок біля КПП «Дитятки» – головного в’їзду до Чорнобильської зони відчуження (він же вважається і прикордонним пунктом пропуску на кордоні з Білорусією).
КПП «Дитятки»
В автобус заходить поліцейський, який швидко, по-діловому перевіряє документи кожного візитера.
– Так, все нормально. Ага… – бурмотить щось загадкове собі під ніс і виходить.
Шлагбаум підіймається. Порожня дорога. Рушаємо. Попереду – Чорнобиль.
До кожного з нас підходить екскурсовод Дмитро Шибалов і вручає персональний дозиметр-накопичувач, з якого потім зчитають і зберігатимуть якийсь час інформацію.
– Зараз на дозиметрі 0,13 мікрозіверта на годину – це звичайний фон для більшості місць на планеті Земля. Поруч з АЕС фон вищий. За півдня ви наберете від 1,5 до 2 мікрозівертів дози опромінення – скільки, зазвичай, набираєте вдома за добу або за 1 годину польоту в літаку, – авансом заспокоює Дмитро.
Нас в автобусі чоловік 20: окрім, власне, гіда – кілька колег-журналістів і шестеро ліквідаторів аварії на ЧАЕС з легендарного 371-го спецбатальйону – Микола Андрюк, Юрій Грищенко, Сергій Зорін, Валерій Кузнєцов, Олександр Мишолов та Володимир Резнік. Саме їх у перші години після аварії вночі їх забрали з домівок і, перевдягнувши у військову форму, відправили в самісіньке пекло.
– Та сама дорога, – говорить один із них.
– Вона, – відповіли гуртом і хутко почали діставати з кишень телефони, мовчки фотографуючи через вікно покинуті села, які дедалі більше схожі на звичайні лісові хащі.
Хотілося підійти до них поближче і поговорити, втім, щось спинило: зараз точно не найкращий час для надокучливих питань, зараз – вони подумки десь там, у квітні-травні 1986 року.
Проїжджаємо друге КПП «Лелів». На цей раз документи ніхто не перевіряв, лише гід щось узгодив з охороною. Тож рухаємося далі.
Дорогою щоразу через вікно бачу групи робочих, які кладуть нове дорожнє покриття. Що ж, дороги потрібні і Зоні.
Ремонт доріг у зоні відчуження /
Колись молоде, квітуче місто-супутник Прип’ять, яке не дожило до повноліття, тепер – кинуте і мертве, і давно уже не належить людям. Природа взяла своє і перетворила його в сталкерські джунглі, декорації для моторошних фільмів.
– Люди тут не житимуть ніколи: радіоактивні трансуранові елементи, якими забруднена територія поблизу ЧАЕС, мають період напіврозпаду до 24 тисяч років, – розповідає гід.
У центрі міста – знайома всім з незчисленних світлин велика площа, оточена кинутими дев’ятиповерхівками. На деяких – герб СРСР. Стадіон, порослий лісом. Універсам – склад меблів з вибитими вікнами-вітринами. ДК «Енергетик» з портретами керівників. Нам настійливо не рекомендують заходити всередину будівель, і справа не лише в радіації – адже ніхто не знає, наскільки критичним є їхній стан.
Місто Прип’ять /
— Хтось ще вірить в мутантів?
— Ну, всякі туристи бувають. Питають і про такі речі.
— А як з туристами зараз? Через пандемію істотно поменшало?
— Скажу так, до «корони» кількість туристів подвоювалася щороку. У 2014 році було 8 тисяч туристів, у 2018 році – 70 тисяч, у 2019-му – вже 130 тисяч. У 2020-21 рр. ми розраховували на 200-250 тисяч відвідувачів…
— А з яких країн сюди найчастіше приїздили?
— Більшість – це з Великої Британії, Польщі, Німеччини, США, Чехії. Були й з латинської Америки.
Нам дали іще 15 хвилин в Прип’яті – роздивитися, сфотографувати…
Чорнобиль: тут є майже все, крім дітей
Чорнобиль, на відміну від Прип’яті, місто далеко не мертве. Так, тут небагато перехожих, мало автомобілів, але є офіційні будівлі, магазини, пошта, банкомат, поліція, пожежні, гуртожитки, кілька невеликих магазинчиків з усіма необхідними товарами, кафе, навіть тренажерний зал і клуб із власною самодіяльністю. Водогін працює. Тільки от, з мобільним зв’язком інколи бувають трабли. Але то таке. На перший погляд, Чорнобиль нічим не відрізняється від звичайного українського провінційного містечка. Ба більш того, деяким райцентрам є чому позаздрити, хоча б – рівненьким дорогам, скошеним газонам, охайним вулицям. Це все одразу ж кидається в очі.
А ось кого тут немає взагалі, так це дітей. Неповнолітнім перебувати в Зоні відчуження заборонено.
Місто Чорнобиль
– Здебільшого в Чорнобилі проживають працівники зони та підприємств, як от персонал Державного агентства з управління зоною відчуження та його підрозділів, ДСП «Екоцентр», що займається моніторингом радіоактивного фону, наукових і дослідницьких інституцій, поліцейські, пожежники тощо. Усі вони працюють тут вахтовим методом – по чотири дні на тиждень або ж по півмісяця однією вахтою, – розповідає Дмитро Шибалов.
Источник: www.ukrinform.ua
