"Боялась, якщо помру на "Азовсталі", то у сина не буде спогадів зі мною" 09.02.2023 12:34 Укрінформ Історія військової із Запоріжжя, яка провела в російському полоні 223 доби
31 грудня, ближче до вечора в Офісі Президента повідомили про те, що з полону звільнено 140 захисників та захисниць України. Додому повернулись 132 чоловіки та вісім жінок. Серед останніх – військова полку "Азов", запоріжанка Олеся Мельниченко.
Їй 30 років, її позивний "Хільд" – на честь валькірії, що мала дар воскресіння. До початку бойових дій на Донбасі працювала юрисконсультом у департаменті культури, національностей та релігії Запорізької обласної державної адміністрації. В 2014-2015 роках була волонтером, а потім пішла служити в окремий загін спеціального призначення "Азов".
Про звільнення Олесі першою повідомила її мама – Таїсія Мельниченко.
"З поверненням, моя рідненька! Пекло Азовсталі та 223 дні пекла в полоні вже позаду! Дякую всім за спільні молитви! Дякую за підтримку! Сьогодні я щаслива як ніколи!" – написала вона.
З Олесею особисто ми не були знайомі, але завдяки "силі соцмереж" домовилися про розмову.
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ В БУНКЕРІ
– Для мене найважче, мабуть, – це звикнути до того, що я вільна, що можна піднімати голову, дивитися на людей, спокійно вийти з лікарняної палати… Поки що свобода – це нове. Ще… дуже важко чекати, коли можна буде поїхати на могили до загиблих побратимів. Багато моїх знайомих не повернулись. Ми намагаємося зрозуміти, хто де є, – каже Олеся.
24 лютого 2022 року разом зі своїм підрозділом вона виїхала на оборону Маріуполя, потім потрапили на "Азовсталь", де Олеся була ротним медиком.
– Лікувала все, від застуди і до розтину гнійних ран, також надавала допомогу безпосередньо пораненим. У нас був окремий медичний бункер, де перебували поранені й працювали неймовірні медики, які творили дива і працювали над людські сили, – розповідає вона.
|
|
Разом з іншими Олеся надавали допомогу і цивільним, які ховалися в бункерах "Азовсталі".
– У мене особисто був один із поранених – цивільний. Ми передавали іншим цивільним медикаменти та продукти, бо вийти з бункера було майже нереально, але ми знали, що цим людям може знадобитися допомога. Мої побратими ходили і провідували їх, – згадує вона.
31 березня на "Азовсталі" вона відзначила свій 30-й день народження. Каже, "запросила" на нього найкращих, найщиріших та справжніх людей. Хлопці та дівчата з "Азову" давно вже стали для неї більш ніж просто побратими та посестри.
Тоді їй подарували пачку чаю, кави та шоколадку. Про цей день Олеся згадує із усмішкою на обличчі та називає його одним із найщасливіших за минулий рік.
КОЛИ ШАНСІВ ПОМЕРТИ БІЛЬШЕ, НІЖ ВИЖИТИ
– Ми розуміли, що навколо нас одні вороги, що пробитися до нас із кожним днем все складніше, якщо взагалі можливо. Ми розуміли і те, що по нас не вели вогонь хіба що з-під землі. Нас намагались знищити з повітря, з моря та з землі, – розповідає про тодішні бої Олеся.
Аби дізнаватись якісь новини, треба було ходити до іншого бункеру, де був інтернет. Це вдавалося зробити нечасто.
– Найважчий момент був, коли поранення отримав хлопець з мого підрозділу, чоловік моєї подруги. Та подруга також була з нами в бункері. Важко було розуміти, що вона поруч, він помирає, і я нічого не можу з цим зробити. Він загинув, бо отримав уламкові поранення від авіабомби. Ми всі були впевнені, що помремо. У нас шансів померти було більше, ніж вижити, – говорить жінка.
За кілька днів до полону в бункер прийшов командир Олесиного підрозділу. Він повідомив, що всі будуть виходити за територію "Азовсталі", що всіх візьмуть в полон.
– 19 травня я була в останній групі свого підрозділу, і ми вийшли за територію заводу. Було дуже страшно. Я вперше з березня, коли крайній раз була в місті, дивилася Маріуполь – і була в шоці. А як побачила купу людей з автоматами, то зрозуміла, що це кінець. Люди зі зброєю були російськими військовими. Вони питали у нас, хто ми та навіщо були на "Азовсталі", чому не здалися в полон раніше… – розповідає Олеся.
ТЕРАКТ В ОЛЕНІВЦІ І ТІ, ХТО НАЗАВЖДИ ТАМ ЗАЛИШИВСЯ
Далі почався період, який можна назвати одним словом – жах. Усіх, хто тоді вийшов з заводу, відвезли в колонію в Оленівці.
Олеся згадує, що там вони жили в дисциплінарному ізоляторі. Він був розрахований на 6 місць, на яких розмістили 28 полонених українських жінок.
В тому ізоляторі не було матраців, проточної води. Певний час дівчатам доводилось спати на спальниках чи карематах на підлозі.
– Нас купали раз на два-три тижні, не завжди навіть гарячою водою. Дуже гучно буде сказати, що нас годували: це був суп – вода та дві картоплини, на вечерю каша…. За цей час я схудла на 12 кілограмів, – згадує співрозмовниця.
Наглядачами в Оленівці були чоловіки. Полоненим українкам пропонували брати участь у так званих "суботниках". Проте, за словами Олесі, це була єдина можливість вийти на вулицю та хоч якось порухатись. Час від часу дівчат викликали на допити, але досі залишається загадкою, що саме російські військові хотіли від них почути.
– Ми вели вручну календар, орієнтувалися по сонцю, котра година. Первісні люди, – додає.
А потім стався теракт в Оленівці. Олеся разом з іншими дівчатами чули, як усе відбулось. А ще – як наші хлопці кликали на допомогу.
– Ми були зовсім поруч. Страшно було зранку, коли поранених привели до нас в ДІЗО. Нам сказали, що це Україна якимось мегакрутим снарядом вдарила по Оленівці, аби вбити нас, бо ми нікому не потрібні. Ми розуміли, що це маячня, ми розуміли, що це вони вбили хлопців і що через них вони більше ніколи не повернуться додому, – говорить Олеся.
Попри моральну важкість розмови прошу її поділитися ще однією особистою історією – про людину, яка назавжди залишиться в її пам'яті.
– Це мій командир. Наш з вами земляк. Він залишився в Оленівці, загинув під час теракту. Я знала, що він був там і що він загинув. Його звали Сергій, він служив в "Азові" з 2014 року. У нього залишилися чудова дружина та двійко діточок. Він постійно говорив про те, що мені важливо залишитись живою, дуже мене оберігав, стежив, аби я зайвий раз не виходила туди, де небезпечно. У тому, що я вижила, є велика його заслуга. Ця людина, певно, найчесніша та найсправедливіша серед тих, кого зустрічала в своєму житті. Він назавжди залишився в Донецькій області, – каже Олеся.
АБРИКОС
27 вересня "Хільд" разом з іншими українськими полоненими перевезли в колонію на території росії. Олеся згадує, як усім зав'язали руки та очі, потім посадили в машину і повезли.
Як каже співрозмовниця, в російській колонії умови були "досить комфортні": чиста постільна білизна, яку видавали раз на тиждень, також раз на тиждень можна було помитись. Там була і більш якісна їжа.
– Найбільш неприємно було співати гімн росії. Бувало, пару десятків разів на добу. Вони (росіяни – ред.) настільки зомбовані, що змушували співати гімн, а потім питали: "Ну, як вам? Хочете громадянство російське? Добре ж вам?" Тобто вони припускали, що почують "так", а коли ми казали "ні", то питали: "А чому?" – розповідає жінка.
Наглядачів та інших співробітників колонії українські полонені не бачили: полоненим заборонялося піднімати голови і дивитись в обличчя російським військовим.
– Ми бачили лише їхні ноги, – додає Олеся.
Вона зізнається, що попри те, що в полоні довело провести цілих 223 доби, було розуміння, що рано чи пізно буде обмін.
– Ми чекали цього. Ми кожного дня прокидатися і казали: а раптом сьогодні!.. Зі мною були дівчата з "Азову", ми підтримували одна одну. Ви навіть не можете собі уявити. Ми стали рідними ще в Оленівці. У нас була історія, коли ми ділили одну абрикосу на 24 частини, – каже Олеся.
– А звідки взялася абрикоса і чого лише одна? – уточнюю.
– Дівчата ходили на допит, і одній з них дали одну абрикосу. Вона принесла в камеру, і ми її поділили. По маленькому шматочку, але вона дісталася всім. Її смак на все життя запам’ятаю, – відповідає.
Кожна з жінок за час полону переоцінила власне життя. Хтось уявляв, як повернеться в Україну і поїде в подорож, хтось хотів купити мамі машину, про яку та мріяла. Олеся жила надією побачити свого маленького сина. Йому в лютому 2023 року виповнюється 4 роки.
– Я дуже боялась, якщо помру на "Азовсталі", то в нього не буде зі мною спогадів. Тому я пообіцяла собі: якщо виживу і вийду з полону, то зроблю так, аби моїй дитині було що згадати, – говорить вона.
Попри все пережите Олеся жодного дня не пошкодувала про те, що пішла служити в "Азов". Каже, якби мала можливість відмотати час на рік назад, то не змінила б абсолютно нічого.
ПОДАРУНОК ПІД КОВДРОЮ
День обміну почався з того, що в камеру до дівчат зайшли росіяни. Ті, чиї прізвища назвали, мали виходити з речами. За "традицією", зв'язали руки, зав'язали очі, закинули в КАМАЗ, потім пересадили в літак.
– Летіли із зав'язаними руками та очима. Потім пересіли в автобус, і в якийсь момент нас розв'язали. Це було в росії, але через хвилин 10 ми приїхали до пропускного пункту. До нас зайшов чоловік і сказав "Слава Україні!" Ми глянули у вікно – і побачили білборд, на якому був наш прапор! Чоловік сказав, що ми зараз заїдемо в Україну, зупинимось і будемо спілкуватись. Ми їхали через Сумщину, – згадує 31 грудня Олеся.
До Києва вони приїхали вже ввечері. Через темряву не бачили ні столиці, ні інших населених пунктів дорогою. Трошки згодом Олесі показали відео, на яких – українські міста, вкриті "шрамами" від російських обстрілів.
– Мені болить за те, як багато Запорізької землі ще під окупацією. Зокрема, найулюбленіше місто – Бердянськ. Головне, щоб він знову став українським. Все інше, я впевнена, після того, як він повернеться, відбудується, і там знову буде затишно та класно. Він знову буде нашою маленькою перлиною, – говорить вона.
На Новий рік Олесі дозволили побачитися з дитиною.
– Першого січня чоловік привіз мене додому з лікарні, накрив ковдрою і сказав дитині, що в нього є ще один новорічний подарунок. Син зняв ковдру і запитав: "Мама?" Я сказала: "Так, мама", – розповідає про найбажанішу мить Олеся.
– Дитина виросла за час вашого полону? – питаю.
– Так. Він уже дуже класно говорить, все розуміє, рахує до 20… І кожного разу в батька питає: "А мама більше не піде на роботу?" Для нього я була на роботі весь цей час, і він всім, коли питали про маму, казав: "Моя мама – військова, і вона захищає Україну".
Олеся ще не їла свою найулюбленішу страву – мамину смажену курку, але вже смакувала солодощами та кавою. Вона звикає до свободи, ледве позбулася звички вставати о шостій ранку, та в очі стороннім дивитися ще побоюється.
|
|
– Мені чоловік постійно говорить: "Прибери руки з-за спини". Я підлікуюся, пройду реабілітацію – і далі піду служити. Поки не знаю, як це буде, але впевнена, що залишуся в армії, доки це буде потрібно країні. З полону повернулися ще не всі. Там лишилися ще 24 дівчини, з якими ми були разом. Мої близькі підтримують будь-яке моє рішення, – говорить вона.
Олеся спілкується з рідними та близькими полонених. Відповіла вже на десятки повідомлень. Каже, що не можна знижувати інформаційну хвилю, але треба враховувати, що полонених дуже багато і спецслужби працюють.
"Я розумію горе людей, як вони хвилюються, але треба пам'ятати, що родин тисячі, а людей, які займаються їх звільненням – сотні. Я бажаю тим, хто чекає рідних з полону, аби вони тримались, бо коли їхні рідні будуть обміняні, а це станеться стовідсотково, їм дуже потрібна буде потрібна підтримка та опора", – радить жінка.
Вона називає 223 дні свого полону – жахом, теракт в Оленівці – найстрашнішим днем, "Азовсталь" – символом боротьби, а тих, хто був поруч – родиною.
"Це неймовірне відчуття, коли ти любиш людей, чиїх іноді навіть імен не знаєш", – сказала Олеся Мельниченко ("Хільд").
Ольга Кудря
Фото надані Олесею Мельниченко
Азовсталь Полонені Війна з росією
Источник: www.ukrinform.ua
