Щоправда, спецпредставник ОБСЄ на переговорах у Мінську зробив це лише після того, як склав свої повноваження. Але це дуже важливо
Після грудневої зустрічі лідерів “нормандської четвірки” минуло вже 43 дні, але, схоже, ситуація для України, зокрема на східних рубежах, абсолютно не змінилася. В результаті залишаємося з тим, що було до Парижа: обстріли не вщухають, українські бійці продовжують гинути та зазнавати поранень — війна триває. Пропонуємо суху статистику: рівно за 43 дні до зустрічі в Норманді (кінець жовтня-початок грудня 2019-го) на фронті загинуло дванадцять наших бійців, власне, за точно такий же період часу після паризького саміту (10 грудня 2019-го — 21 січня 2020-го) — десять (причому сім — від початку 2020-го). Що маємо станом на зараз? З останніх фронтових новин — протягом кількох діб на Донбасі спостерігається чергове загострення. Журналісти та волонтери б’ють на сполох через масштабні обстріли 17-18 січня неподалік селища Золоте-4 у Луганській області з боку окупантів (нагадаємо, що у листопаді минулого року в згаданому населеному пункті закінчилося розведення сил, – Авт.).
Першим про обстріл поруч із Золотим написав у Фейсбуці журналіст Руслан Смещук. “Поїхали знімати Водохреща, а потрапили на Вогнехреща. Золоте-4 другий день гримить від прильоту мінометних мін”, – обурюється Смещук. Також про втрати ЗСУ написав головний редактор Цензор.Нет Юрій Бутусов. “На фронті втрати в смузі 72-ї механізованої бригади. Один воїн загинув, восьмеро поранено. Це результат загострення ситуації в районі Золоте, Новотошківське, Бахмутська траса, в смугах 72-й і 93-й бригад”, – повідомив Бутусов. Інформацію щодо обстрілів неподалік Золотого також підтверджують волонтери Віталій Дайнега та Серж Марко. “Район Золотого. 72 бригада. 120 міни. 8 поранених. Дивом не намісили двохсотих”, – пише Марко.
Логічно напрошується питання: чи дав паризький саміт якийсь поштовх до зміни ситуації на окупованому Донбасі, чи вбачається якийсь прогрес, чому знову не виконується прийняте наприкінці грудня 2019-го у Мінську рішення не вводити нове перемир’я, а продовжити те, яке було оголошено в липні? Очевидно, що постійні обстріли з “того боку” свідчать про те, що мета Росії залишається незмінною: посадити за стіл переговорів Україну і саме «республіки», перевести конфлікт з розряду “зовнішній” на суто “внутрішній”, в якому агресор, РФ, виступає не в ролі однієї зі сторін, а – “посередником”, “миротворцем”… І на сьогодні це стало абсолютно очевидним.
Мартін Сайдік
Прозріння пана Сайдіка…
До речі, дуже несподіваною пролунала заява експредставника голови ОБСЄ в Україні Мартіна Сайдіка, який вперше (!) назвав Росію стороною конфлікту на Донбасі. Пряма мова: “Якщо подивитеся на мінські угоди, на те, як вони підписані в оригіналі, ви побачите підписи Хайді Тальявіні (колишній глава місії ОБСЄ в контактній групі, – ред.), Леоніда Кучми (другого президента України, – ред.) та Михайла Зурабова (колишній посол РФ в Україні, – ред.). Потім пропущена відстань і є Захарченко та Плотницький. Чому нагорі Україна і Росія? Вони хіба не сторони конфлікту? Саме тому вони стоять нагорі”, – йдеться в інтерв’ю Мартіна Сайдіка російському “Комерсанту”. Крім того, Сайдік уточнив, що спроби Росії вважати себе посередником — недоречні: “Якщо хтось посередник, то він повинен діяти як посередник. А якщо посередник на одній стороні (займає чиюсь сторону), то він не посередник, а “односторонній гравець”.
Кількома днями раніше пан Сайдік дав ще одне інтерв’ю австрійській газеті Die Presse. Якщо коротко, то окрім проведення виборів на Донбасі виключно за українським законодавством та, і це важливо, тільки після виконання безпекових умов, він наголосив ще й на тому, що в “мінських угодах” жодної коми немає про зобов’язання України надати автономію для ОРДЛО, натомість йдеться про те, що в межах децентралізації права цих регіонів дещо розширюються.
Виправте, якщо помиляємось, але це, мабуть, вперше європейський чиновник достатньо високого рангу, ба, ще й дотичний до ОБСЄ, організації, яка знаходиться під російським впливом і викликає в нас, ой, як багато запитань, публічно каже, ким є насправді РФ у війні на українському Донбасі. При цьому раніше, в якихось прихильностях до України пан Сайдік помічений не був. Отже, про що свідчать подібні заяви, чи йдеться про якісь зміни, розворот ситуації?
Сказане паном Сайдіком, чергове загострення на Донбасі, а також про те, чого насправді добивається РФ — коментують:
Юрій Смєлянський
“Мартіну Сайдіку, як нормальній людині, хочеться зберегти повагу до самого себе”
— Активність на фронті є інструмент підготовки політичних зустрічей. Цю «донбаську» закономірність уже давно помічено. Керівництво України, такий інструмент не використовує апріорі. Він є лише в розпорядженні агресора. Чи є правильною така позиція України чи ні – найкраще оцінить тільки час. Але якщо за «оціночний показник» приймати загибель українських військовослужбовців – підсумок негативний. Перестати стріляти не означає домогтися миру.
Чи змінилися цілі агресора за шість років війни? Ні. Триває процес колонізації окупованої території Криму. Те саме набирає обертів на окупованій території Луганської та Донецької областей. Зверніть увагу на демонстративне «зближення» окупованих територій: колабораціоністи з Донецької та Луганської областей буквально кілька днів тому відвідували, в черговий раз, окупований Крим. Частина жителів окупованих територій Луганської та Донецької областей сприймають окуповану територію Криму як «зразок», до якого треба прагнути.
Кремль не відмовився від своїх цілей і завдань в Україні. Тож які Україна має підстави очікувати припинення бойових дій на Донбасі? Цих підстав немає. Одне з тактичних завдань, яке кремлівське керівництво намагається реалізувати – Росія є миротворець в умовах громадянської війни на сході України. Вибудовуючи, м'яко скажемо, своєрідні відносини з державою агресором протягом усіх шести років війни, Україна побічно підтверджувала таке трактування. Росія, як «миротворець», вимагає від України вести прямі переговори з колабораціоністами. Це також є причиною бойової активності на фронті.
Ще однією причиною прагнення керівництва РФ довести світовій спільноті, що на сході України внутрішній громадянський конфлікт є політичні вимоги, викладені в текстах Мінських угод. Особливий статус для ОРДЛО. Якщо такий статус території отримують в ході внутрішнього громадянського конфлікту – це одне. Якщо вимога звучить в ході зовнішньої збройної агресії – це пряме втручання у внутрішні справи сусідньої держави. Тобто доказ того, що Росія втручається в питання політико-адміністративного (державного) устрою України.
Для учасників переговорного процесу в Мінську, для учасників переговорного процесу в Нормандському форматі ці все не є секретом з самого спочатку. А керівництво України не наполягало на об'єктивному трактуванні подій. В результаті маємо те, що маємо. Західним посередникам не вдалося санкціями переконати керівництво РФ припинити війну в Україні. А Україна взяла на себе зобов'язання, які не може виконати. Українське суспільство не прийме і не дозволить цього. Відповідно, процес зайшов у глухий кут. Мінські угоди «мертвонароджена дитина».
Це розуміють всі сторони процесу. З цієї причини, мені здається, пан Сайдік і робить такі заяви після складання з себе повноважень учасника переговорного процесу. Йому, як нормальній людині, хочеться зберегти повагу до самого себе. Можна додати – очистити карму. Ось він і говорить про те, що після підписання Мінських угод, було зрозуміло всім – до тих пір поки в переговорному процесі з Росією не будуть говорити як з державою-агресором і діяти по відношенню до Росії, як до держави-агресора ніяких позитивних підсумків Мінський процес не матиме. І ще. Ніякий переговорний процес не матиме позитивний результат, якщо на догоду Росії будуть розділятися питання деокупації ОРДЛО і Криму.
Чи є заяви, які зробив пан Сайдік сигналом про зміну підходів в переговорному процесі покаже час. Але мені здається, якщо керівництво України не буде проявляти необхідної активності ні про яку зміну підходів мови бути не може.
Віталій Мартинюк
“Кремль поспішає і намагається примусити Україну якомога швидше виконати його умови – політичні рішення без безпекових гарантій”
— На сьогодні очевидно, що Росія не має наміру виконувати ані Мінську угоду, ані домовленості, досягнуті в «Нормандському форматі» у грудні минулого року. В Кремлі продовжують наголошувати, що Україна має виконати політичні домовленості і підштовхують її до прямих переговорів із своїми маріонетками в ОРДЛО. Не виключено, що Росія наполягатиме на наданні особливого статусу не тільки нині окупованим територіям, але й загалом Донецькій і Луганській областям в їх адміністративних межах, про що свідчить рішення окупаційної влади в Донецьку напередодні нормандського саміту.
Чітким показником позиції Росії стане засідання Постійної ради ОБСЄ у березні цього року, на якому має схвалюватись рішення про продовження мандату СММ і розширення її функцій – надання повноважень діяти 24/7, як це погодили у Парижі. Враховуючи триваючі тенденції з перешкоджання діяльності СММ ОБСЄ на окупованих територіях, згадане рішення є малоймовірним.
Позитивною для України є заява Мартіна Сайдіка, який чітко визначає Росію стороною конфлікту. Це нівелює регулярні заяви керівництва РФ про «конфлікт всередині України».
Очевидно, що Кремль поспішає і намагається примусити Україну якомога швидше виконати його умови – політичні рішення без гарантій безпеки. Небезпека також полягає в тому, що як тільки Кремль «зніме питання Донбасу» на свою користь, він одразу переключить усі зусилля на легалізацію анексії Криму.
Борис Бабін
“Західні дипломати розуміють, що РФ наразі задовольнить лише повна капітуляція України, а якщо її не станеться, то нас невідворотно чекає загострення конфлікту”
— Росіяни не мають наміру йти на будь-які реальні поступки на Сході України, оскільки вважають, що ніщо їх наразі до цього не змушує. Нинішня ситуація в окупованих районах, зумовлені нею прямі та санкційні втрати для економіки РФ можуть тривати ще декілька років, а на подальше нинішнє російське керівництво сьогодні й не загадує.
Всі переговорні процеси окупанти використовують для досягнення власних тактичних завдань як військового, так й політичного характеру. При цьому для них реалізація військового практичного результату стає наразі важливішою за якійсь політичні чи юридичні жести. Тому РФ й відверто демонструє нехтування "домовленостями", досягнутими у грудні в Парижі, зокрема й щодо чергового "припинення вогню". Можливе саме за таких умов роздратування західних дипломатів (Мартіна Сайдіка, тобто. Ред.) небажанням росіян йти на будь-які поступки щодо Донбасу викликало їх відверті заяви. Бо вони розуміють: росіян наразі задовольнить лише повна капітуляція України, а якщо її не станеться, то нас невідворотно чекає загострення конфлікту.
Богдан Петренко
"Військова ескалація спалахуватиме доти, доки або Росія не матиме уже можливості застосовувати військовий важіль, або Україна перестане захищати свій суверенітет"
—Не зважаючи на сподівання, які ми покладали на Зеленського, він виявився продовжувачем політики Порошенка». Приблизно такий меседж сьогодні нав’язується росіянам та людям на окупованих територіях. Хоча, з точки зору нашої реальності, він не зовсім коректний. Зеленський дійсно намагається нормалізувати стосунки з Російською Федерацією. Але з огляду на тиск зсередини, який би не дозволяв йому перейти певні рубежі, він вимушений робити це повільно і з огляду на національні інтереси. А виходячи з непоступливості Москви, його незначні поступки в бік Російською Федерації, не отримують підтримку в Кремлі. Фактично, його примушують зробити вибір – або повернутись до тактики протистояння епохи Порошенка, або зробити кардинальну поступку в бік Росії.
Ескалація зіткнень дисонує на фоні заявленого на крайній нормандській зустрічі «перемир’я до нового року». І цим Росія підштовхує його до необхідності зробити вибір. Для Кремля важливо, щоб, як мінімум, Зеленський почав діалог з лідерами квазіутворень. Імовірно, саме заради останнього і відбувається загострення. Типу: «не хочеш війни, домовляйся з тими хто стріляє». Але загострення для «президента миру» можуть означати будь-який примус: у тому числі й проштовхування конституційних змін про особливий статус Донбасу.
В посиленні протистояння завжди зацікавлені і лідери так званих республік. Для них закінчення війни (в будь-якому з варіантів, навіть за російським сценарієм) – це закінчення їхньої головування в квазіутвореннях (як і закінчення життя). Тому не виключно, що вони будуть і самостійно роздмухувати вогонь війни.
В будь-якому випадку, військовий чинник – ледь не єдиний аргумент Росії здатний примусити Україну до тих чи інших кроків. І зменшення військового протистояння – це вихід України із зони потенційного впливу Росії. Тому військова ескалація спалахуватиме доти, доки або Росія не матиме уже можливості застосовувати військовий важіль, або Україна перестане захищати свій суверенітет.
А щодо «радикалізації» заяв Сайдіка, у тому числі й визнання Росії стороною конфлікту, то я думаю, що це пов’язано виключно із закінченням його повноважень в СММ ОБСЄ. Тобто з тим, що він уже має можливість висловлювати власну думку. Без урахування того, що йому і його підлеглим доведеться їздити «на ту сторону». І того, що треба домовлятись з тієї стороною. На жаль, про жодні зміни у ставленні Заходу це не говорить. Схожу зміну риторики ми вже спостерігали у Александра Хуга – першого заступника місії ОБСЄ, після того як він пішов зі своєї посади.
Источник: www.ukrinform.ua
