Коли ми уявляємо собі зорю жіночої емансипації, наша уява, сформована під впливом популярної масової культури, неминуче малює туманні вулиці Лондона чи гамірні бульвари Парижа. Ми бачимо відчайдушних суфражисток, які приковують себе до чавунних огорож, розбивають вікна міністерств і кидаються під копита королівських коней, відстоюючи базове людське право – право голосу.
Однак ось що цікаво – українські жінки отримали повне і беззастережне право обирати та бути обраними на десятиліття раніше, ніж громадянки багатьох розвинених демократичних країн Західної Європи. І це не було випадковістю. 24 Канал розповість про все трохи детальніше.
Парадокси Заходу та каталізатор 1917 року
Навіть після колосальних жертв суфражистського руху знаменитий Акт про народне представництво 1918 року надав право голосу лише жінкам старше 30 років, які відповідали певним майновим цензам. Повна виборча рівність у Великій Британії настала лише у 1928 році. У Франції – країні, що подарувала світові гасло “Свобода, рівність, братерство” – жінки залишалися політично безгласними аж до 1944 року (республіка панічно боялася жіночого голосування, вважаючи, що жінки нібито надто схильні до впливу католицької церкви й голосуватимуть за консерваторів).
Італійки отримали право голосу лише у 1945 році, на руїнах фашистського режиму. А у Швейцарії ситуація взагалі нагадує історичний анекдот – у цій еталонній демократії жінки на федеральному рівні змогли проголосувати лише у 1971 році, більш того, у кантоні Аппенцелль-Іннерроден – аж у 1991 році, і то після втручання Верховного суду. Ліхтенштейн здався останнім у Європі – у 1984 році. На тлі цього події, що розгорнулися на українських землях у 1917–1918 роках, насправді вражають.
Перша світова війна стала тектонічним зсувом, що зламав старий патріархальний світ. Коли мільйони чоловіків опинилися в окопах, жінки взяли на себе управління економікою, сільським господарством та логістикою. Однак якщо на Заході після війни чоловіки спробували повернути жінок на кухню, то у Східній Європі крах імперій відкрив вікно можливостей для радикальних демократичних перетворень.
У 1917 році, коли на уламках Російської імперії виникла Українська Центральна Рада, питання про жіноче виборче право навіть не викликало серйозних дебатів – його сприймали як природну, невід’ємну частину національного та соціального визволення. Адже на відміну від західних еліт, що складалися з аристократії та великої буржуазії, українське політичне керівництво формувалося з інтелігенції, яка глибоко розуміла, що побудувати нову державу без залучення половини населення неможливо.
Тому вже влітку 1917 року жінки на території України брали активну участь у виборах до місцевих органів влади (дум та земств) на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування. Це був безпрецедентний досвід масової політичної участі жінок, який шокував би тогочасних консервативних європейських політиків.
Конституція УНР та спадщина Габсбургів
Кульмінацією цього процесу стало 29 квітня 1918 року. Того дня Центральна Рада ухвалила документ рівня конституції – Статут про державний устрій, права і свободи УНР. Без перебільшення, це був один із найпрогресивніших правових актів свого часу. І розділ про виборче право був сформульований там кришталево чітко – право голосу на виборах до Всенародних Зборів отримували всі громадяни УНР, яким виповнилося 20 років, без будь-якої різниці за статтю, віросповіданням, національністю чи майновим станом.
Це була абсолютна, чиста демократія, закріплена на найвищому законодавчому рівні. Українки стали повноправними громадянками, здатними вирішувати долю своєї країни, тоді як їхні французькі чи швейцарські сучасниці залишалися політично безправними ще багато десятиліть.
Також варто звернути увагу на специфіку політичного життя в Галичині та на Буковині наприкінці XIX – на початку XX століття. Хоча Габсбурзька імперія була консервативною монархією, її виборча система містила цікаві лазівки. Жінки, які володіли значним майном і сплачували податки, мали право голосу на місцевих виборах. Щоправда, вони не могли голосувати особисто, а мали делегувати це право чоловікам-представникам. Однак сам факт визнання жінки суб’єктом виборчого права формував суспільну свідомість.
Українські жінки в Галичині активно створювали громадські організації, видавали пресу та формували потужний інтелектуальний рух. Коли у 1918 році була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), її виборчий закон також гарантував жінкам повне та рівне право голосу. Ось такою була синергія двох частин розірваної нації, які при цьому однаково бачили своє майбутнє.
Трагедія втраченої свободи в СРСР
На жаль, усе це колосальне досягнення тривалий час залишалося в тіні світової історії – через трагічні події наступних років. Більшовицька окупація України знищила справжню демократію, замінивши її кривавим фарсом, а радянська пропаганда десятиліттями привласнювала собі заслугу “визволення жінки”.
Комуністи справді проголошували рівність статей, але в тоталітарній системі право голосу в принципі втрачає будь-який сенс. Жінки в СРСР таки могли голосувати – за єдиного кандидата від єдиної партії, а спочатку ще й під дулами гвинтівок НКВС. Вільні громадянки УНР перетворилися на гвинтики індустріалізації та безправних колгоспниць, чий голос нічого не важив.
На щастя, сьогодні ми можемо називати речі своїми іменами. Українські жінки були невід’ємною частиною нації, яка в момент найвищої екзистенційної напруги обрала шлях абсолютної демократії. І те, що українки здобули право голосу раніше за британок, француженок, італійок та швейцарок – це не просто цікавий факт, а потужна метафора самої суті українського суспільства.
Джерело: www.24tv.ua