Він пообіцяв: “Я знайду”, і стримав слово до самого кінця
Авторка колонки: Ольга Білан
Є люди, про яких ми дізнаємося лише тоді, коли їх вже немає. Не тому, що вони були непомітними, а тому, що ніколи не прагнули привернути до себе увагу. Вони просто щодня робили свою справу – таку, від якої більшість із нас інстинктивно відвернулася б уже за годину.
Авторка колонки: Ольга Білан
Є люди, про яких ми дізнаємося лише тоді, коли їх вже немає. Не тому, що вони були непомітними, а тому, що ніколи не прагнули привернути до себе увагу. Вони просто щодня робили свою справу – таку, від якої більшість із нас інстинктивно відвернулася б уже за годину.
Олексій Юков усе своє свідоме життя повертав додому тих, хто вже сам не міг повернутись. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Ми часто говоримо про військових, які захищають країну, про медиків, які рятують життя, та про волонтерів, які допомагають фронту. Але є ще одна місія, без якої війна ніколи не закінчується для тисяч українських родин. Повернути людину додому. Не живою – але повернути. Для когось це звучить моторошно, а для нього стало покликанням.
Аж до 2014 року він шукав загиблих солдатів Другої світової війни. Коли почалася російська агресія, його досвід став вкрай необхідним уже сучасній Україні. Відтоді Олексій розшукував наших загиблих військових там, де давно стихли бої – де не залишалося нічого, окрім попелу, уламків та болю.
Мабуть, найважче у війні – це не сама смерть, а невідомість. Коли мати роками не знає, де її син, дружина не може перестати чекати дзвінка, а дитина щодня запитує, коли повернеться тато. У таких історіях час наче завмирає. Сім’я позбавлена можливості попрощатись, запалити свічку, прийти до могили й нарешті змиритись з втратою. Для цього спершу потрібно знайти людину.
Хочете щодня читати оперативні та якісні новини Додайте 24 Канал до обраного в Google Додати
Він повертав не просто тіла. Олексій повертав родинам право на пам’ять, можливість сказати останнє “дякую” і відчути хоч якесь завершення.
Найбільше вражають його слова, які згадують після звістки про його загибель: поки б’ється його серце, він буде шукати. Якщо вже сталося найстрашніше – він знайде і поверне додому. Це не були гарні фрази для камери. Це була обіцянка, і він жив так, щоб щодня її виконувати.
Сьогодні його по праву називають героєм. Але його найбільший подвиг вимірювався не тільки ризиком на самій лінії фронту, але й безмежною відданістю. Він не дозволяв нашим захисникам залишатись безіменними. За кожною історією він бачив не номер, не статистику і не черговий рядок у зведенні, а людину, на яку чекають.
Ми часто повторюємо: “Герої не вмирають”. Але щоб ці слова мали вагу, хтось мусить виконати надзвичайно важке завдання – повернути Героя додому. Саме цьому присвятив своє життя Олексій Юков.
Найкраще, що ми можемо зробити сьогодні, – пам’ятати не лише день, коли його не стало, а й тисячі днів, завдяки яким інші українські родини нарешті змогли сказати: “Ми знайшли свого”.
Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.
Источник: www.24tv.ua