Костянтин Довгань Софія Трощук
- 1 Перший полон після Іловайська у 2014 році
- 2 Обміни в 2014 році та тодішня система повернення
- 3 Повномасштабне вторгнення та оборона Маріуполя
- 4 Другий полон: Оленівка, Таганрог і тортури
- 5 Обмін і повернення додому
- 6 Підтримка полонених і маніпуляції Росії
- 7 Мотивація повернутися на службу
- 1 Перший полон після Іловайська у 2014 році
- 2 Обміни в 2014 році та тодішня система повернення
- 3 Повномасштабне вторгнення та оборона Маріуполя
- 4 Другий полон: Оленівка, Таганрог і тортури
- 5 Обмін і повернення додому
- 6 Підтримка полонених і маніпуляції Росії
- 7 Мотивація повернутися на службу
Військовослужбовець 1-го корпусу НГУ “Азов” з позивним “Мук” – гість 24 Каналу.
Він двічі перебував у російському полоні. Вперше – після Іловайська у 2014-му, вдруге – після оборони Маріуполя у 2022-му. “Мук” був в Оленівці та став свідком воєнних злочинів росіян.
У розмові з журналісткою 24 Каналу Софією Трощук військовослужбовець розповів про трагедію в Оленівці, жорстокість у російських в’язницях та про те, як росіяни використовують тему “азовців” для маніпуляцій.
“Мук” розповів, як змінилася система реабілітації після полону та чому важливо щотижня нагадувати про військовополонених. Також герой пояснив, чому після важких випробувань у російській неволі повернувся на службу до “Азову”.
Розмова відбулася у відеоформаті, зараз 24 Канал представляє текстову версію інтерв’ю.
Перший полон після Іловайська у 2014 році
Ви двічі були в російському полоні. Перша неволя – це 2014 рік. Ви потрапили туди після виходу з Іловайського котла. Як це було? Якими деталями можете поділитися?
Читайте оперативні новини першими Підпишіться на 24 Канал у Telegram Додати
Тоді нас вже повністю оточили, зайшли росіяни і, як ви пам’ятаєте, вони тоді надали нам “зелений коридор”. Я тоді служив у 51-й окремій механізованій бригаді. Таким складом виходили цим “зеленим коридором”.
Нас там спочатку дуже довго намагалися вмовити. Хотіли, щоб ми залишили зброю та техніку. Але командування бригади вирішило, що зброю не складатимемо: вийдемо на техніці.
Було дуже багато провокацій. Поки йшли кілька наших колон, нас почали провокувати, обстрілювати, але не прицільно. А потім, мабуть, їхнє терпіння лопнуло, тому що одна колона наших хлопців зайшла просто через їхній блокпост, почався бій. Там була знищена і наша техніка, і їхня, але довелося відходити і йти вже іншими шляхами через поля. І там вже пішов обстріл повністю з усього озброєння, вже [росіяни, – 24 Канал] прицільно били, просто розстрілювали, як у тирі.
Команди вступити в бій нам ніхто не давав. Була тільки команда, щоб ми пришвидшилися і спробували прориватися крізь увесь бій. Мою техніку підбили, і ми виходили тоді вже пішки. Нас зібралося в одній посадці близько 28 людей, якщо не помиляюся. І ми три доби виходили пішки.
Одного разу вночі зайшли до росіян на терикон. Ми не знали, що це вороги… Ближче підійшли, бо темно було. Побачили, що розпізнавальні знаки на техніці – зовсім не наші, довелося відходити в посадку. Вже вранці, вдень, пересиділи в тій посадці. Добре, що було якесь болото, водички набрали, хоч попити.
Вночі ми обійшли цей терикон. Вийшли в Новокатеринівку по посадках. В одного бійця залишився телефон і трохи заряду. Він зателефонував своєму командирові, який вже був на “великій землі”, мав змогу сказати, куди йти.
Командир передав телефон оперативному черговому, і той зв’язався з нами. Сказав: “Виходьте в Новокатеринівку до школи, там наші українці збирають поранених, убитих, і ви могли б з ними вийти”. Але коли ми вже вийшли до школи, виявилося, що наших бійців там давно немає. Були тільки “ДНР” і росіяни.
У нас був один офіцер. Він вийшов на переговори з “дєенерівцями”. Ті сказали нічого такого не буде, просто здавайтеся в полон. І ось ми потрапили в перший полон. Бою біля школи вести не можна було, бо там були цивільні люди. Та й не у кожного була зброя. На 28 людей було, можливо, два автомати, два рожки, кілька гранат.
Це був уже білий день. Росіяни з терикону повністю контролювали значну територію, щоб нас можна було побачити. І “ДНР” там вже були бійці. Так стався перший полон.
Олександр Захарченко під час обміну полоненими / Скріншот
Нас повезли тоді до Донецька до Захарченка (Олександр Захарченко, один із ватажків угруповання “ДНР”, яке росіяни “призначили” лідером сепаратистів, – 24 Канал). Він нас вишикував і сказав: хлопці, ніхто над вами не буде знущатися, розстрілювати вас ніхто не буде. Своїм наказав навіть тоді, щоб нас ніхто не чіпав, і що він покарає того командира чи бійця, хто буде нас чіпати.
Але що я вам скажу: це тільки нам пощастило. Бо через Захарченка пройшли інші хлопці, які потім потрапили з нашої бригади в полон і вже на Донецьке СІЗО… Над ними знущалися. Нам пощастило тоді, що нас, напевно, одразу вирішили [відправити, – 24 Канал] на обмін.
Коли стався перший обмін, у нас забрали наймолодших. Тоді приїхала Руслана Лижичко (співачка, переможниця Євробачення-2004, – 24 Канал), вона домовлялася про наш обмін. Вона попросила, щоб віддали молодих, бо спочатку нікого не хотіли віддавати. Я не пам’ятаю, здається, у нас двоє чи троє людей було, яким щойно 18 виповнилося. Ось вона їх забрала.
Нас утримували під Донецьком. Там начебто зараз два поліцейські училища чи щось таке, тоді міліція ще була. Потім ми ще тиждень провели в полоні, розбирали підірваний склад. Вони сказали, що це наша артилерія підірвала. Ми цим увесь тиждень займалися, доки Руслана з Рубаном (Володимир Рубан – активіст із оточення Віктора Медведчука, який на початку війни був одним із наймедійніших переговірників і посередників з обміну полоненими, – 24 Канал) нас в той час не обміняли. От таким був перший полон.
Після першого полону нас одразу привезли до Дніпропетровська (нині Дніпро, – 24 Канал), там було медичне обстеження. Хто був поранений, залишився там. А так ми зі своїми побратимами написали відмову від медичного догляду, бо в нас усе було добре. І нас відпустили. Приїхали волонтери за нами, забрали до Черкас. Там нас вже зустрічали наші близькі, потім додому.
Обміни в 2014 році та тодішня система повернення
Зараз у нас є усталена структура, яка займається обмінами: це Координаційний штаб + певні кроки від третіх країн, як-от Сполучені Штати Америки, Об’єднані Арабські Емірати тощо. Чи можемо ми пригадати, як тоді повертали українців з російського полону? Наскільки це було важко на початку російсько-української війни?
Ми тоді навіть не сподівалися, чи знає про нас хтось, про те, що ми там у полоні. Бо командування нашої 51-ї [бригади, – 24 Канал] було розбите. Наскільки ми знали, командир бригади Пивоваренко вже загинув, а ходили такі чутки, що він взагалі в Росію переметнувся: було таке, що нібито бачили, як він сів на свій БТР і поїхав у бік росіян. Але потім вже знайшли його тіло, він був убитий росіянами на той час.
Полковник Павло Васильович Пивоваренко – виконувач обов’язків командира 51-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України загинув 29 серпня 2014 року під час спроби виходу з Іловайського котла. Посмертно був нагороджений званням Героя України.
Багато хлопців з Іловайського котла довго перебували в полоні, над ними знущалися. І як тоді, напевно, ОК “Північ” займалося цим питанням.
Ми знаємо, що навіть за списками не могли знати, хто де перебуває, бо бій був дуже хаотичним. Було кілька колон, були змішані підрозділи з нами. Там кого вже хто підбирав на броню, коли хлопці були під обстрілом – усе це перемішалося. І дуже важко було зробити хоч якісь списки.
Наприклад, ми свої списки, як ті, що зі мною були в полоні, просто написали на листочку, “ДНР” тоді переписали в зошит. Це, знаєте, було на рівні просто якоїсь школи: прийшов, записався, і все. І як дізнавалися, що ми там у полоні, хто, як дізнавався, я навіть сказати не можу.
Зараз, наприклад, коли є якісь списки, ведеться вся документація бойових дій, журнали, усе ведеться, і можна знайти людину дійсно – у полоні чи де завгодно. І то, напевно, зараз важко, бо багато чого після бою залишається на полях бою. Я зараз зустрічаю багато у себе в місті людей, які запитують: “А ти не бачив? А ти не знав? А може, він у полоні?” Бо списки, мені здається, не ведуться в повному обсязі, як треба.
Про реабілітацію після полону, яка відбувалася тоді. Розуміємо, що загалом військових з російського полону – що тоді, що зараз – зустрічають дуже тепло, з надією, бо це українські військові, які повертаються до своїх сімей і на свою землю. Але 2014 рік – як це відбувалося тоді? Чи були фахівці? Ми ж розуміємо, що йдеться і про фізичні травми, і про психологічні аспекти.
У 2014 році, звичайно, зовсім усе було не так. Нас привезли вже вночі до Дніпра. Не пам’ятаю, який там госпіталь був, бо спочатку була пресконференція, нас завезли туди, а потім повезли на обстеження.
Звичайно, після полів, після полону навіть просте біленьке ліжко якоїсь палати здавалося вже дивом. Волонтери тоді дуже добре допомагали. Пам’ятаю, що одразу було в що вдягнутися, помитися, поголитися, їжа, лікарі, обстеження. Прийшов головний лікар, почав писати, кого що турбує, чи є поранення, і кому потрібна була медична допомога на той час – яку вони могли надати, то надавали б.
Зараз, звичайно, це вже на дуже високому рівні: тобі роблять повну томографію, роблять усі ці обстеження. На той час, наприклад, мене нічого не турбувало. Я сказав, що було легке поранення в руку, подивилися – все добре. І запитують: “Будете проходити обстеження, якусь реабілітацію?” Я кажу: “Ні, дякую. Я хочу додому до рідних, бо з самого початку війни не бачив ані близьких, ані рідних, і минуло пів року”.
Щодо реабілітації – мені здається, зараз це значно краще. Є спеціальні центри реабілітації, займаються фахівці, які вже орієнтовані на цей напрямок, працюють з хлопцями після полону чи після бойових дій. Це не просто, як раніше, медики просто в лікарні: так, він фахівець своєї справи, але він не знає, як працювати, наприклад, з полоненими чи з хлопцями, коли повертаються з бойових дій з пораненнями.
Зараз їх більше готують. Потрібен спеціальний підхід, бо багато хлопців кажуть: “Та ну, йдіть, я сам займатимуся”. Але ж це потрібно показати, зробити, щоб він міг займатися цим надалі, бо багато хлопців з втраченими кінцівками… Морально це важко, поки ти звикнеш. Але я зустрічав своїх побратимів, у них втрати кінцівок, і вони кажуть: зараз уже звик, усе класно, усе нормально, ніби це моя рука чи нога – вже звикаю.
І завдяки нашим фахівцям, які турбуються про це, вкладають свої сили, щоб хлопці нормально проходили реабілітацію і нормально поверталися до нормального життя.
Повномасштабне вторгнення та оборона Маріуполя
Якщо ми трохи від того періоду перейдемо до сучасного, до великої війни, як іноді називають період з 22-го року, як ви зустріли повномасштабне вторгнення?
Ми були тоді під Маріуполем, на своїй базі. Все починалося сумбурно, бо ми не вірили, що Росія все-таки полізе повномасштабно. Думали, як завжди: посварять, десь своїми кораблями поруч поплавають, якусь техніку покидають і на цьому все закінчиться.
Хлопцям давали команди, раніше вони виїжджали на позиції, ми і на ППД були, щоб цього вторгнення не було. Ми з технікою чекали наказу. І ось 24-го, коли це почалося, коли пішли обстріли, нам наказали: беремо техніку, висуваємося в Маріуполь.
Ми знали, що так буде, були підготовлені до цього, але до кінця не думали, що вони все-таки зайдуть. І технікою пішли до Маріуполя, як то кажуть, по новій трасі вперше проїхалися. Те, що наш президент зробив, було новеньке покриття асфальту, а нам по траках довелося їхати.
Ми заїжджали, а дуже великі колони виїжджали з Маріуполя. Ми їхали в Маріуполь. Запам’яталося, що різні люди зустрічалися в машинах: дехто плакав… Вони знали, що ми, можливо, їдемо в останню таку поїздку, бо розуміли, що війна почалася, все буде дуже важко. Дехто просто знімав на телефон, дехто відвертався. Різні люди були.
І потім були бої, зокрема вже і за “Азовсталь”, бої, за якими стежив увесь світ, а потім був вихід з “Азовсталі”. Що ви пам’ятаєте про ті події насамперед?
Багато подій було ще до “Азовсталі”, бо деякі там спочатку були на “Азовсталі”, а в нас інші були позиції. Ми були на околиці Маріуполя, недалеко від аеродрому, аеропорту. І кілька атак там відбивали, спостерігали, як росіяни там катаються. Вони дуже багато разів хотіли нас вибити, але в них не виходило.
Оскільки у них було засобів набагато більше, ніж у нас, ми тоді вже були оточені. Розуміли, що вони підтягували артилерію: корабельна артилерія, авіація, проста артилерія била. Вони не просто вибивали з позиції, вони знищували будинки, вулиці. Просто це знищували.
Нам усе-таки доводилося відходити все далі вглиб Маріуполя. Дуже жорстокі бої були всередині Маріуполя. Міські бої – це важко. Навіть коли ми були в полоні, у нас був малий особовий склад, мало боєприпасів.
Ми намагалися битися за кожен двір, за кожен будинок. Ми билися тим, чим могли. Росіяни іноді навіть запитували: “У вас там на позиції рота стояла?” А там шість чоловік тримали, наприклад, позицію чи цілу вулицю. Росіяни в це не вірили, але це було саме так.
А вже коли ми зрозуміли, що оточення буде, я до цього потрапив на “Азовсталь”, бо отримав поранення на позиції, і мені потрібно було надати медичну допомогу. Я потрапив на “Азовсталь” до виходу хлопців, коли ми вже розуміли, що зараз нас відріжуть у самому Маріуполі, дуже важко тоді з ще більшими боями прориватися.
І тоді вже був наказ, щоб хлопці виходили на “Азовсталь”, щоб ми вже хоч там трохи могли перегрупуватися, переозброїтися, наскільки це можливо, і тримати далі оборону вже там. Ми розуміли, що ми вже в кільці, і як воно буде далі… Що, можливо, ми там будемо до кінця.
Другий полон: Оленівка, Таганрог і тортури
І потім сталося те, що спочатку українська влада називала виходом з “Азовсталі” в “сіру зону”, а переросло в полон. Велика кількість українських бійців, зокрема “азовців”, зараз перебувають у російському полоні. Ви були також в Оленівці, там росіяни підірвали барак з полоненими “азовцями”. Що пам’ятаєте про ваше перебування саме там?
Я вже знав, бо це не вперше на війні. Росіянам ніколи не можна вірити. У мене вже був гіркий досвід по виходу з Іловайська, їхній “зелений коридор”. Усередині, напевно, відчував, що знову щось буде не так.
Ми їм доставили дуже великі проблеми тим, що обороняли до кінця Маріуполь. Вони ж думали: зараз, пару днів “бах-бах” і все, або ми здамося. Навіть самі казали, що не думали і не знали, що стільки ми зможемо протриматися. Три кільця в оточенні, навіть якщо до нас хтось намагатиметься прорватися, це дуже багато часу, дуже багато витрат усього – і техніки, і особового складу.
Навіть якби до нас хтось зміг би прорватися, не факт, що це кільце ще раз не захлопнулося б, і ще більше людей опинилися б у полоні, бо хлопці зайшли б, а далі що? Треба було б тримати вихід, той прорив. Але можливостей, ми ж самі розуміли, щоб хтось прорвався і втримав цей коридор, щоб ми змогли вийти, не було.
Ми розуміли, що буде полон. Як він там відбуватиметься? Як вони до нас ставитимуться – ніхто не розумів. Коли вже були в Оленівці, побачили умови і ставлення. Спочатку начебто думки були: та ну, зараз домовляться. Але час почав затягуватися, і коли вони там почали вже, так би мовити, знущання, вони це робили нишком, забирали хлопців на СІЗО, там було побиття. Тоді вже почалося розуміння, що не все так просто буде.
І з кожним днем: інформації у нас жодної, там “домовляються, домовляються, домовляються”, а час іде і нічого не змінюється. Вже тоді розуміння, що це надовго.
“Азовців” усіх туди зігнали. Нам тоді сказали: це для того, щоб звільнити побільше бараків, бо місця там не було, і щоб їх типу відремонтувати, можливо, до зими. Ми тоді зрозуміли, що якщо до зими готувалися, то ми тут надовго.
А те, що вибух стався, ми не чекали, але вони знали. Вони забрали своїх бійців, які за нами дивилися, щоб їх не зачепило осколками. Бо коли ми вже витягували своїх поранених побратимів, то там вже нікого не було поруч.
Згорілий барак в Оленівці, де росіяни тримали полонених “азовців” / Фото – РосЗМІ
Ми дуже довгий час власними силами, своїми речами, у кого які були футболки, ремені, штани, надавали хлопцям допомогу. А вони [росіяни, – 24 Канал] протягом, напевно, години навіть не підходили, не давали ні води, нічого. Потім вже, перед самим світанком, коли трохи світліше стало, кинули якісь простирадла, пару баклажок води, наших медиків – тих, що були з нами, якщо не помиляюся, з 36-ї бригади.
Запустили тільки двох чи трьох медиків на таку кількість – понад 190 людей, більшість поранені та важкопоранені. Надати таку допомогу цими силами було неможливо. Швидку медичну допомогу, яку вони викликали, довго не запускали. І ті медики, які приїхали на швидких допомогах, наскільки я пам’ятаю, там в машинах надавали якусь допомогу… А так ні: вони навіть не виходили з машин, а наші хлопці вантажили поранених туди, і їх вже відвозили до якихось медичних установ.
Приїхали ще вантажівки і просто поранених штабелями вантажили у вантажівки, щоб їх відправити якомога швидше [до шпиталів, – 24 Канал], щоб хлопці змогли зберегти своє життя. Але, на жаль, дуже багато хлопців там залишилося, яким потрібна була негайна медична допомога, і вона не була надана. Багато хлопців залишилися там назавжди.
Як для вас розвивалися події після Оленівки? Куди вас перевезли потім?
Нас близько місяця тримали в СІЗО. Дуже маленька кімнатка, якщо не помиляюся, на шість людей, а нас було там близько 30 спочатку. Ви самі можете зрозуміти: там спали і на столі хлопці, і сидячи на підлозі, і під “нарами” спали, бо місця зовсім не було.
Це була спека, а там дві маленькі кватирки. За місяць двічі вивели помитися, бо ми були там у цьому, і в скловаті, бо це все горіло, сипалося. Ми ж забігали, хлопців витягували. У мене легке поранення було під коліно. Там у СІЗО тримали наших дівчат з “Азову” і не тільки.
Там вони були як медики, їм дозволили раз на день або раз на кілька днів приходити, дивитися рани, допомагати хлопцям, кому що потрібно було. А через місяць, нас усе-таки перевели знову на барак, розкидали по різних. Там минув небагато часу, і нас почали вивозити вже в Таганрог.
У Таганрозькому СІЗО, як ви вже знаєте, почався жах. Там із самого приїзду нас вивозили вже з Оленівки зв’язаними, дуже сильно перев’язували, перетягували все, що можна було. Дорогою хлопців били електрошокерами і кийками, бо вони просили трохи хоча б послабити, бо руки, ноги повністю німіли, вже не могли ними рухати.
Потім почалася так звана їхня “прийомка”, де було просто жорстоке побиття, ставлення. Кажуть, що там хлопці були навіть забиті на смерть. Офіційної інформації в мене немає, але я знаю, що таке було.
І в Таганрозі у нас вже почалися допити, жорстокі допити. Мене, наприклад, допитували 12 годин. Це все супроводжувалося побиттям. Що б ти не говорив, вони відповідали: “Ми тобі не віримо, ти брешеш”.
Їм просто потрібно було, як нам потім сказали, щоб ми зізнавалися у всіляких злочинах, вигаданих ними. Їм просто потрібне було це зізнання. І вони його вибивали. Деякі хлопці не витримували, брали на себе те, чого не робили, за що їх продовжували бити далі.
Поки ми були в Таганрозі, було жорстоке побиття по кілька разів на день: ранкова перевірка, вечірня, а також коли тебе виводять прямо з камери. Будь-які походи в баню помитися – все супроводжувалося побиттям. Дуже жорстке ставлення.
Обмін і повернення додому
Далі послідував обмін. Іноді військові, які повертаються з російського полону, розповідають, що в них було передчуття, що того дня щось таке станеться, можливо, навіть хороше. А деякі кажуть, що, навпаки, не вірили до останнього, поки не перетнули кордон з Україною. А як відбувався ваш обмін?
Мій обмін стався вже з Кізела, Пермський край. Знаєте, коли там бігаєш з хлопцями на баню, нам розмовляти не можна було, але все одно перешіптувалися, перегравалися, деякі якісь чутки десь чули. Все було на рівні чуток: там камера, когось забрали. Часті переведення були, і це була надія, що могли забрати і потім ти там… А там це чули, цього не чули.
Слідчий ізолятор №3 у місті Кізел Пермського краю РФ – одне з найжорстокіших місць незаконного утримання українських військових та цивільних полонених.
Ми знали, що росіяни люблять якісь великі дати, наприклад Великдень, Новий рік. Ось по таких датах ми вірили, що можливі обміни. У прості дні – ну, це важко. Якщо брати по мені, ми знали, що якщо хлопців забирають фотографуватися, вони там нас фотографували голими, ми думали: це або переведення на інше місце утримання, або обмін.
Одного дня мене вивели, сфотографували, і я вже думав: або обмін, або кудись в інше місце. Коли нас везли автозаком, там нормальні трапилися конвоїри, дозволяли навіть розмовляти. І ми почули, що нас привезли в аеропорт. Вже такий вогник у мене з’явився: якщо літаком, то є можливість, що це на обмін, бо ми були дуже далеко від кордону.
Хлопці почали заспокоювати: казали, що навіть інші місця утримання можуть везти літаком. Але ці конвоїри проговорилися: зараз ми вас доправимо до Москви, а там далі вже трохи будете вдома. Після цього вже, так би мовити, серце відлягло.
Але ми знали, що буває таке, на жаль, хлопців привозять на обмін, і якимось чином він там не в списку або якась помилка в списку – і його повертали. Тут теж був страх: а не дай Бог.
І коли вже на кордоні заходили наші, починали зачитувати список, ти думаєш: ну де ж я, де ж я, де ж я? І коли вже називають твоє прізвище – видихаєш, нарешті.
Коли вийшов з автобуса, коли побачив наш державний прапор, там хлопці стояли – тоді вже відлягло.
Зараз реабілітація військових після полону більш-менш налагоджена. Звісно, завжди є речі, які можна покращити, але на допомогу приходять патронатні служби різних бригад і корпусів. Як ви оцінюєте складову патронатної служби “Азову” в реабілітації після полону? Чи були якісь додаткові речі, які були вам приємними, потрібними, піднімали настрій?
Коли наші приїхали, одразу загорілися: ось людина, яка тобі допомагатиме, ось контакти, ось там треба те, треба те, з будь-яких питань звертайся. Я такий: на які мені там питання? Мені, Господи, зараз щось одягнутися, пройти медично [огляд, – 24 Канал]. Коли з’являлися навіть дрібніші питання, я писав, і та людина, яка мене супроводжувала, казала: зараз, зараз з’ясуємо, зараз дізнаємося, і все це працює і робиться.
Якщо порівнювати з 2014-м роком і сьогоденням, то це дуже-дуже виросло. Це тішить тим, що хлопці, які повертаються після полону, після поранень з бойових – ними займаються. Немає такого, що просто кинули, привезли якусь їжу або щось одягнутися і все.
Обмін полоненими / Фото – телеграм-канал Володимира Зеленського
До тебе телефонують, розповідають, куди треба піти, які документи взяти. Документів немає – зараз робимо. Ще чогось немає – зараз буде, зараз дізнаємося. Дуже налаштовані, дуже мені сподобалося. І всі хлопці, ті, що зі мною теж були, побратими, кажуть: “Усе супер взагалі”.
У будь-який момент ти можеш зателефонувати, можеш написати, тобі одразу, за можливості, відповідають, допомагають чимось. Навіть зараз у мене виникають питання по життю, побутові, то я пишу до тих самих людей: а немає можливості допомогти чи щось дізнатися? І вони все допомагають, дізнаються.
Поки я вже вийшов на службу, я вже чинний військовослужбовець. І все одно люди не сказали: окей, ми ж тобі допомогли, а ти вже на службі, займайся сам. Ні, далі продовжують допомагати.
Підтримка полонених і маніпуляції Росії
Після того, як ви повернулися з полону, чи бачили ви кадри недільних мітингів на підтримку військовополонених? Коли люди навіть зараз щонеділі виходять з нагадуванням про те, що наші залишаються в російській неволі. І якщо бачили, то як ви оцінюєте подібну ініціативу?
Треба нагадувати нашим людям, що хлопці в полоні, що вони дійсно там. Бо, як мені здалося, знову починається таке, як у 2014 році: “Ой, та ну, війна там прийде до мене, я тоді захищатиму”. Так це ж було, ви самі чудово знаєте.
Війна прийшла у 2022 році. Усі начебто мобілізувалися, вся країна стала на ноги, відбилася, все добре. Зараз уже 2026 рік і знову починається: ой, та прийдуть, знову будемо відбивати. Хлопці в полоні. Ні, треба нагадувати, бо там же тліє надія, що нас не забули.
Акція Free Azov / Фото – Валентина Поліщук, 24 Канал
До нас доходили чутки, що там виходять акції. А ми такі: нічого собі. Нам кажуть: “У вас навіть у Штатах акції, там у Нью-Йорку якісь масові акції на підтримку “Азову”, банери якісь”.
Ми в полоні думаємо: нічого собі. І ти малюєш собі картинку, і в тебе тліє надія, що про тебе не забули, бо до тебе інформація доходить на рівні чуток.
Там не можуть тобі прийти ті самі “вертухаї” і сказати: ось вас там не забули. Ні, вони кажуть: про вас забули, вас ніхто не обмінюватиме, ви тут сидітимете. А так треба не давати забувати, нагадувати владі, що там ще залишаються хлопці, ви обіцяли, а хлопці досі там.
Вони теж думають: ну, два-три місяці. Ось тобі два-три місяці. У мене два-три місяці вийшло в три роки і два місяці. Хлопці все ще там, ще довше.
Часто росіяни спекулюють на темі “Азову” та повертають рідше “азовців”. Ну, не тільки: це стосується, наприклад, і штурмовиків, і розвідників. А як ви думаєте, чому росіяни вдаються до таких спекуляцій, маніпуляцій? І як ми, суспільство і держава, можемо цьому протидіяти?
Чому вони? Це, поки що, моя думка, що ми досі є тим важелем, на який вони можуть тиснути. Вони знають, що якщо зараз у полон потрапить якийсь їхній, образно кажучи, генерал чи якась людина, яка їм потрібна, вони можуть сказати: так, ми віддаємо 5 – 10 “азовців”, наприклад, а ви віддасте нам цю людину.
Це їхній важіль. Бо війна не закінчилася, вона триває. Якщо їхні групи потраплятимуть у полон, вони знатимуть, що їх обміняють. Якщо вони зараз віддадуть усіх “азовців”, будуть міркувати: а ким ми будемо тоді спекулювати, щоб нам когось віддали?
Росіяни можуть показати якусь камеру гарну, облаштовану, але там у тій камері ніхто не живе, бо вона тільки для таких відео зроблена. А ти живеш у обшарпаній, запліснявілій камері, сирій, там, де вікна випали, ще щось таке.
Я, наприклад, Червоного Хреста жодного разу не бачив, щоб він туди заходив. Ось коли нас вели з Маріуполя, вони зайшли тільки в автобуси, переписали дані. Ми там написали на листочку – один раз я бачив Червоний Хрест.
Поки вони там діють, як вони там допомагають хлопцям нашим, я не знаю. Вони до нас більше ні разу не входили. Росіяни не допускають до місць утримання взагалі так, щоб туди можна було будь-коли заїхати. Я не знаю.
У нас, напевно, такого немає. Можна там собі заїхати, подивитися, як утримуються російські військовополонені. Я бачив по телевізору багато відео, бо цікаво було. А в них вже зовсім по-іншому: вони нікого не допустять, бо знають, що там жах.
Вплинути якось, щоб їх додали, дали якийсь доступ до хлопців наших – я не впевнений, що це буде на рівні, що можна просто подивитися. Якщо і будуть допускати когось, щоб дивилися, як наші хлопці утримуються, то це буде знову тільки для картинки.
Як ви зараз, чим займаєтеся, як себе почуваєте?
Вже набагато краще після всього пережитого. Завдяки нашим хлопцям, дівчатам, які допомагають нам у реабілітації після полону, після всього, це вже набагато краще. Дуже добре до нас медицина ставилася, всі повністю пройшли обстеження, все було добре.
Мотивація повернутися на службу
Ви потрапили в російський полон у 2014 році, потім у 2022 році, і весь цей час ви поверталися на службу. А ось після другого полону, що мотивувало вас повернутися дійсно на службу, продовжити обороняти нашу країну?
Так, війна триває, війна не закінчилася. Якщо вже треба, то треба до кінця йти. Ну, як так? Типу, я вже відробив своє, досі з мене? Ну, ні.
Бо багато таких: “Ой, та я вже своє відвоював”. Так війна ж триває! Коли закінчиться війна, тоді будемо говорити про закінчення служби. Але, як сказав наш командир, друг “Редис”, такі люди з таким досвідом потрібні ще на службі. Багато молоді приходить, яка мотивована, її треба чомусь навчити. Я якийсь свій досвід зможу передати.
Це інтерв’ю було скорочено та відредаговано для кращого розуміння аудиторією.
Источник: www.24tv.ua