© Getty Images
Ольга Хорошилова
Напередодні саміту НАТО в Анкарі заступник командувача Об’єднаного повітряного командування Альянсу генерал-лейтенант Гійом Тома визнав те, про що в кулуарах говорять давно: повітряна загроза еволюціонує швидше, ніж структури, процеси й закупівельні цикли, під які збудоване НАТО.
Сам саміт приніс Україні 70 млрд євро військової підтримки на 2026 рік із зобов’язанням щонайменше такого ж рівня на 2027-й, визнання нас донором безпеки Північноатлантичного альянсу і чергове підтвердження довгострокової російської загрози у фінальній декларації. На полях саміту Україна уклала дронові угоди з Естонією, Нідерландами й Данією і готує наступні — з Канадою та Фінляндією; загалом таких угод уже дев’ять. Так із держави, що постійно потребує допомоги, Україна переходить у категорію партнера, який може ділитися технологіями, знаннями і бойовим досвідом.
Та є нюанс. Усі ці угоди двосторонні. Ми так швидко їх укладаємо, бо не витрачаємо час на створення нових форматів. Чого нам як державі бракує, то це багатосторонньої рамки співпраці. Адже Україна не є (і найближчим часом не стане) членом НАТО, тому не може вбудуватися в стару систему колективної безпеки так, як це потрібно і їй, і, власне, майбутній безпеці Європи.
Проте сама Європа дедалі більше замислюється про нову, менш залежну від американських настроїв, архітектуру.
Що насправді міститься в наших Drone Deals
Мабуть, найкраще з усіх наших партнерів реальність російської загрози усвідомлюють нордичні та балтійські країни. Їх не треба переконувати: військові, дипломати і міністерства оборони цих країн допускають напад на одну з країн НАТО вже в горизонті пари років і розуміють: Альянс досі не трансформував свої доктрини й лишається в реальності старої маневрової позиційної війни часів Другої світової. Ось чому drone deals передовсім укладалися з цими країнами: вони налаштовані вирішувати проблему на двосторонньому рівні, не чекаючи консенсусу всього НАТО.
Українське Міноборони текстів угод не публікує, але завдяки відкритості латвійських колег ми можемо скласти уявлення хоча б про одну з них — підписану ще 9 червня в Таллінні. Там закладено багато: постачання українських ударних дронів, наземних роботизованих і морських безпілотних систем, фінансування українського виробництва, обмін технологіями і досвідом, розбудова інтегрованої ППО — аж до спільного дронового заводу біля латвійсько-російського кордону. Співпраця розрахована на десять років.
Проте конкретні форми та обсяги підтримки вирішуватимуться окремо щороку. Це рамки, які фіксують намір «рухатися далі в цьому напрямку». Диявол у деталях, точніше, в імплементації: будуть це разові проєкти чи потужна системна співпраця — залежить від появи механізму, який перетворить низку двосторонніх декларацій на спільну роботу.
Урок Patriot: чому ліцензія не рятує
Оголошена Дональдом Трампом на саміті готовність надати Україні ліцензію на виробництво перехоплювачів Patriot — безумовно, тектонічний зсув і дипломатична перемога України. Проте, якщо придивитися, короткострокових приводів для радощів небагато. На погодження таких контрактів навіть у найкращому випадку йдуть місяці (а досвід Польщі показує, що й роки). Далі — будівництво заводу, який в українських реаліях ще й доведеться щоденно захищати від російських ударів. І навіть отримавши ліцензію, ми зіткнемося з тією самою стіною, з якою сьогодні стикаються всі виробники ракет у світі, — компонентною базою.
Проблема виробництва ракет до Patriot — не у відсутності виробничих ліній. Одна ракета PAC-3 складається з компонентів понад чотирьохсот постачальників, її виробництво займає до двох років, а окремі частини постачаються ще довше. Оборонні компанії, навіть найбільші, конкурують за компоненти з автомобільною індустрією — і програють, бо їхні замовлення становлять лише кілька відсотків річного обсягу постачальників. За таких темпів ракета просто не збирається — при тому, що потребу України оцінюють приблизно у 2000 перехоплювачів на рік.
Іноземці зможуть інвестувати в український ВПК лише якщо усунути дві перешкоди
Тому виникає логічне питання: чи хочемо ми вкладати величезні інвестиції та роки в завод, який не вирішить проблему тут і зараз, — і чи не виявиться ця технологія на момент запуску застарілою? Майже всі європейські країни — члени НАТО вже дійшли висновку, що нинішні ракети не виправдовують себе ані за вартістю, ані за швидкістю виробництва, і запустили програми пошуку дешевших альтернатив. А Британія в новому оборонному інвестиційному плані відмовилася від подальших закупівель Storm Shadow на користь дешевших далекобійних ракет — прямо посилаючись на український досвід.
І ось тут ключове: якби Україна була глибше вбудована в європейську безпекову архітектуру, ми вже зараз брали б участь саме в цих розробках — тих, що замінять PAC-3 і Storm Shadow. Натомість ми знову ризикуємо опинитися обабіч процесу — і збирати ліцензії на вчорашні технології.
«Середні держави світу, єднайтеся»
За два дні до саміту Велика Британія, Фінляндія, Польща та Нідерланди оприлюднили спільну заяву про розбудову нового Багатостороннього оборонного механізму (MDM) — моделі спільного фінансування, закупівель та агрегації попиту на критичні оборонні спроможності, яку планують запустити до 2027 року і вже восени розширити на інші країни.
Логіка, за якою держави будують союзи, змінюється просто на очах. Прем’єр-міністр Канади Марк Карні та президент Фінляндії Александр Стубб нещодавно сформулювали це у спільній колонці в The Economist: світовий порядок, збудований після 1945 року, розпадається, а інституції в їхньому нинішньому вигляді не здатні зупинити цей занепад. Вихід, який вони бачать, — це змінна геометрія динамічних, створених під конкретну мету коаліцій, які формуються навколо спільних інтересів, а не єдиної спільної інституції. І показово, які приклади наводять лідери двох середніх держав: коаліція охочих, що планує повоєнну безпеку України, вже стала головним форумом координації однодумців і НАТО; інструменти ЄС на кшталт SAFE дозволяють партнерам прорізатися крізь бюрократію і будувати оборонні спроможності швидко. Їхній висновок: питання вже не в тому, чи створювати коаліції, а в тому, як швидко ми здатні будувати успішні коаліції, що масштабуються. Їхній заклик — «середні держави світу, єднайтеся» — адресований, серед інших, і нам.
Це рівно та рамка мислення, в якій Україна має діяти. Не оплакувати світ, яким він був, і не чекати на членство в інституціях, які самі перебувають у кризі, — а будувати для світу, яким він є. Карні та Стубб називають свій підхід «ціннісним реалізмом»: принциповим — у відданості цінностям, прагматичним — у визнанні того, що прогрес досягається поетапним діалогом. Для України це означає: не протиставляти багатосторонні формати членству в НАТО чи ЄС, а створювати робочі коаліції вже зараз із тими, з ким ми збігаємося в головному.
У Ukraine Facility Platform ми спробували описати, як подібна архітектура могла б працювати, — робоча назва концепції PACS — Partnership Architecture for Collective Security. Це модель цільового партнерства, відкритого для всіх зацікавлених європейських країн, з природним ядром із тих, хто найгостріше усвідомлює загрозу, — нордично-балтійської «вісімки», Великої Британії та України. Її базова логіка — замкнений цикл спільної розбудови спроможностей. Військові експерти України й партнерів аналізують уроки поля бою і формують спільний сигнал попиту. На його основі відбуваються спільне планування і спільні закупівлі — через національні фонди, кошти ЄС та донорські ініціативи, з ефектом масштабу і нижчими цінами.
Контрольована передача технологій дозволяє партнерам будувати власні виробничі потужності, портфель замовлень яких на старті формує український попит. А постійний діалог із промисловістю та спільні дослідження та розробки мають забезпечити, щоб технології не застарівали, а оновлювалися в темпі війни. Тобто чотири напрямки: політичний — зближення оборонних політик та усунення правових і регуляторних перешкод; військовий — перетворення уроків України на спільні доктрини і замовлення; технологічний — спільні розробки від нагальних потреб фронту до довгострокового планування; і промисловий — зв’язки між оборонно-промисловими базами, спільне виробництво та узгоджений експортний контроль.
Є в цій конструкції і суто політичний вимір, який кожен український політик має розуміти. Політики країн-партнерів дуже часто все чудово усвідомлюють, але обмежені настроями електорату, на які наш сусід десятиліттями витрачав і продовжує витрачати шалені гроші й зусилля. Занадто сильний тиск на дружні уряди може коштувати їм виборів і привести до влади тих, кого просуває Росія. Багатостороння рамка дає партнерам ту саму «обкладинку», якої бракує: зрозумілу логіку взаємної вигоди, в якій підтримку України легко пояснити власним виборцям, бо це вже не допомога, а спільна безпека, спільні заводи, спільні робочі місця і дешевші закупівлі для власних армій.
Головна перевага такого підходу — він не потребує загального консенсусу, і саме це робить його реалістичним. Спочатку варто зібрати ядро з коаліції готових, потім масштабувати вже налагоджений процес. Двосторонні угоди — правильний і швидкий перший крок. Але без воєнної стратегії, стратегії розвитку ОПК, стратегії багатосторонньої співпраці ми ризикуємо знову опинитися обабіч процесу, який визначить безпеку Європи на десятиліття.