Никита Комар
- 1 Чому Росія атакувала Грузію
- 2 Чому Захід у 2008-му промовчав
- 3 Чому Грузію звинуватили в російській агресії
- 4 Чому Україна не зробила вчасних висновків
- 5 Як і чому Росія контролює сучасну Грузію
- 6 Чи є у Грузії шанс вирватися з обіймів Москви
- 1 Чому Росія атакувала Грузію
- 2 Чому Захід у 2008-му промовчав
- 3 Чому Грузію звинуватили в російській агресії
- 4 Чому Україна не зробила вчасних висновків
- 5 Як і чому Росія контролює сучасну Грузію
- 6 Чи є у Грузії шанс вирватися з обіймів Москви
Наслідки війни Росії проти Грузії відчуваються донині, і вони змінили країну до невпізнання.
Колись одна з найуспішніших у питанні реформ держав, що так стрімко рухалася в бік євроінтеграції, опинилася під владою проросійських прислужників, які годують населення обіцянками стабільності та лякають електорат “українським сценарієм”.
24 Канал поспілкувався з офіцером хорунжої служби 2-го корпусу НГУ “Хартія” Вахтангом Кіпіані, щоб детально згадати період П’ятиденної війни, розібратися, чому Грузія звернула з європейського шляху та чому бездіяльність світової спільноти лише посилила агресивні наміри Кремля.
Чому Росія атакувала Грузію
Передусім, я хотів би поговорити про перебіг самої війни в Грузії. Чи була вона неминучою, чи, можливо, все ж таки можна було уникнути повномасштабного конфлікту?
Я думаю, що дискусії про те, чи зробили Україна чи Грузія щось не так, і тому Росія на них напала, – це вже давно неактуальна тема. Ми маємо розуміти, що хижак харчується м’ясом. Росія – це такий геополітичний хижак, який не може існувати без експансії, і, очевидно, вони визначають пріоритети, виходячи з внутрішніх інтересів.
Грузія у 2008 році стала просто одним з аргументів у внутрішньоросійській розмові чи дискусії про так зване “вставання з колін”. Тому не можна сказати, що грузини ухвалили неправильний закон чи вчинили якийсь русофобський вчинок, і тому Росія на них напала.
Росія побачила, що Грузія внаслідок реформ Саакашвілі та інших змін почала виходити з російської сфери впливу. Тобто відбувався, можливо, не відкрито проголошений, але реальний розрив з усім російським.
Якщо для вас важливі оперативні новини Додайте 24 Канал до обраного в Google Додати
“Революція троянд” у Грузії – дивіться репортаж 24 Каналу:
Проросійські партії на той момент отримали мінімальну підтримку на виборах. Саакашвілі та його партія “Єдиний національний рух” отримали грандіозну підтримку – під 90%. Опозиція (причому далеко не вся опозиція була проросійською, якась частина була цілком патріотичною) мала обмежений вплив на зміну повістки дня в країні.
Оскільки приклад Грузії – а тоді була дуже популярна тема про грузинські реформи, про експансію цих реформ – показав, що в Україні існує великий інтерес до тих фундаментальних змін, які там відбуваються. У Кремлі вирішили, що для того, щоб зупинити поширення якоїсь “демократичної зарази”, в лапках, потрібно розпочати цю операцію.
Росія не могла змиритися з тим, що демократична Грузія може бути успішною / Фото – російські ЗМІ
По-перше, щоб легалізувати де-факто попередню крадіжку. Адже з початку 1990-х років Абхазія і так звана Південна Осетія, яку в Грузії називають Самачабло, – це внутрішні території Грузії, які були де-факто окуповані Росією на початку 90-х. Вони хотіли легалізувати їх через так звану “незалежність”.
По суті, той самий сценарій, який потім у 2014 та 2022 роках був задіяний в Україні: спочатку захоплюється територія, потім там встановлюється місцевий колабораціоністський режим, а потім у певний момент визнається їхня незалежність з подальшим включенням до складу Російської Федерації.
У випадку з Грузією це не було доведено до кінця з однієї простої причини: за ці роки їм вдалося перевернути внутрішню ситуацію в Грузії з ніг на голову і привести до влади проросійську політичну силу під назвою “Грузинська мрія”.
Тобто у них на той момент вже не було необхідності приєднувати ці території, оскільки грузинський уряд вже став жити та працювати на короткому повідку і фактично виконувати всі забаганки Російської Федерації. Зокрема невизнання агресії Росії проти України, відмова у наданні допомоги Україні, виконання ролі логістичного хабу для товарів військового призначення, які зараз проходять через Грузію до Російської Федерації, і так далі.
Тобто, по суті, якби Грузія зараз вирішила зупинити все це, то визнання Абхазії та Південної Осетії російськими було б просто наступним кроком. І грузини це розуміють, тому перебувають у залежності, на такому собі короткому повідку.
На мій погляд, жодних підстав говорити про те, що Україна чи Грузія чинили неправильно і це виправдовує агресію, немає.
Чому Захід у 2008-му промовчав
Наскільки велику роль у тих подіях відіграв саміт НАТО у Бухаресті у 2008 році? Наприклад, колишній президент України Віктор Ющенко каже, що Німеччина та Франція відмовилися підтримати ПДЧ в НАТО для Грузії та України, що частково спровокувало росіян діяти більш агресивно.
Не маючи інсайдерської інформації чи ексклюзивів з Кремля, ми не можемо на 100% зрозуміти, що було першим.
Очевидно, що певні процеси відбуваються паралельно, і в певний момент відбувається або реакція на події, або використання цих подій у власних цілях.
Якби НАТО в той момент сказало Україні та Грузії: “Зачекайте, ми відкладаємо це в довгий ящик”, то це могло б не те щоб розв’язати руки, бо я впевнений, що рішення про окупацію території Грузії було ухвалене окремо і незалежно, але, принаймні, показати, що ані тіні від парасольки НАТО над Грузією тоді не з’явилося.
Це дало підстави вважати, що реакція Заходу буде або слабкою, або відсутньою. Це певною мірою спростило шлях для РФ у реалізації власного плану.
Усі ці зовнішні “бантики” на кшталт ухвалення законів чи зближення з НАТО могли лише призупинити або трохи змінити сценарій агресії. Але що Росія на території колишнього пострадянського простору розглядає агресію як інструмент реалізації власної політики, – це очевидно.
Путін на саміті НАТО у Бухаресті, 4 квітня 2008 року / Фото – Кремль
Ми чуємо гучні заяви російських політиків та чиновників про Казахстан, Молдову, Україну, наприклад, їхні погрози захопити Одесу. Тому не варто думати, що існує якийсь тумблер, який вмикається лише тому, що НАТО недостатньо активно спілкувалося чи обіцяло прийняти Україну до своїх лав. Адже, як ми бачимо, цей шлях насправді дуже складний і довгий.
Прямого зв’язку між самітом та агресією я не бачу. На рівні риторики – так. Але ми часто покладаємо провину не на тих, хто в ній винен. Тобто ми починаємо говорити: а от якби на саміті ухвалили правильне рішення, от якби Меркель там щось зробила…
Так, очевидно, що це була політика, зрадницька стосовно демократії України та демократії Грузії. Я з цим згоден. Але це жодним чином не виправдовує підготовку до агресії та, зрештою, сам акт агресії з боку Росії.
Чому Грузію звинуватили в російській агресії
Якщо говорити про початок війни, які помилки, можливо, були допущені грузинською владою на чолі з Саакашвілі? Адже це врешті-решт переросло у рішення Європейської комісії про те, що нібито Грузія сама спровокувала російське вторгнення. І що залишається поза увагою, коли йдеться про початок грузинської війни?
Ми знову починаємо грати в цю гру: “Грузія зробила щось не так…”. Згідно з міжнародним правом, Грузія має право на відновлення своєї територіальної цілісності? Так, має, беззаперечно. Це взагалі не підлягає обговоренню.
Чи були внаслідок бойових дій, які велися в перші години війни, скоєні акти геноциду або етнічні чистки з боку Грузії? Ні, такого не було. Жодної провини Грузії перед світовою спільнотою або перед власним народом, зокрема перед мешканцями окупованих територій, не існує.
Люди оплакують загиблих росіян у Горі / Фото – Георгій Абдаладзе
Те, що зробила так звана “комісія Тальявіні” – швейцарська дипломатка (Хайді Тальявіні, – 24 Канал), яка фактично підігрувала російській версії розвитку подій. Ми розуміємо, що європейські політичні інститути – суди чи комісії – на той момент були прихильниками підходу, згідно з яким із цим хижаком, з агресором, треба конструктивно співпрацювати. Не слід доводити справу до санкцій, не слід розривати контакти, не слід виключати росіян з міжнародних організацій.
Ці рішення не відірвані від контексту. Тобто на той момент Росія була занадто вагомим для Європи гравцем і партнером, щоб заявити чітко й однозначно – як це було зроблено вже під час активної фази Великої російсько-української війни, коли більшість світових інститутів визнала, що Росія є агресором і з нею не можна працювати так, ніби нічого не сталося.
Хоча ми бачимо, що санкції проти “Росатому” чи банківської системи вводяться роками або взагалі не вводяться. Тому враховувати та посилатися на ті рішення, які були ухвалені під впливом бажання продовжувати співпрацю з Росією, на мій погляд, не можна.
Але я нагадаю про один епізод, про який зараз трохи забули. Ще до початку війни велася гібридна підготовка, з’явився російськомовний блог “Голос души” (у Живому журналі, LiveJournal, – 24 Канал), який вівся нібито зсередини Цхінвалі і раптом почав розповідати про акти грузинської агресії. Потім було проведене окреме розслідування, яке довело, що блог “Голос души” був створений фактично за участі співробітників Головного розвідувального управління Міноборони Російської Федерації. І це був канал, на який у перші дні війни посилалися майже всі, включно з багатьма українськими ЗМІ, як на перевірене джерело інформації з місця подій.
Фактично, світ та Україна були обдурені. Українські фахівці тоді підрахували, що майже половину інформації про війну Росії проти Грузії українські читачі та глядачі отримували з російських або таких приховано-російських джерел.
Колона російської техніки виходить з Рокського тунелю, щоб “врятувати російськомовних” / Фото – AP/SCANPIX
Цей невеликий локальний приклад показує, що Росія вже тоді чинила акт гібридної агресії. Спочатку готується ґрунт, а потім з посиланням на ці нібито існуючі джерела і на цих, як виявилося, неіснуючих мирних жителів робляться висновки про акти терору.
Чому Україна не зробила вчасних висновків
Ви тоді працювали в українських ЗМІ, тому хотів поцікавитися, чому російська версія війни так легко сприймалася в українському суспільстві в той момент? Чому висвітлення подій з точки зору Росії домінувало в українському інфопросторі?
Я б сказав, що воно не домінувало, але було одним із двох ключових джерел. Будь-які українські ЗМІ в ті часи наводили висловлювання грузинських політиків і журналістів, але водночас представляли як кваліфіковану й об’єктивну точку зору також і російську позицію. Тобто зараз ми вже від цього відмовилися.
Не буває того, що сьогодні відбулися страшні обстріли на Київщині і, наприклад, українські ЗМІ подавали інформацію ДСНС і водночас МЗС Росії, яке заявляє: “Ми жодних обстрілів цивільної інфраструктури не здійснюємо”. Зараз таку редакцію просто рознесли б на пух і прах.
А у 2008 році саме така форма висвітлення вважалася чи не єдино можливою. На пальцях можна перерахувати журналістів і ЗМІ, зокрема і мене, які вголос заявляли, що не можна під час конкретної російської агресії посилатися на агресора як на неупередженого учасника чи свідка подій. Мовляв, агресія здійснюється проти Південної Осетії та Абхазії, а Росія в цьому випадку – просто джерело зовнішньої інформації.
Плюс ще один момент. Мабуть, 99% журналістів світових агентств, газет і журналів на той момент перебували не в Грузії і не в Україні, а в Росії. Дуже багато новин про Грузію ми отримували через московські бюро таких видань, як New York Times, Washington Post чи CNN. Ми отримували інформацію від їхніх кореспондентів, які працювали в Росії або на території, захопленій росіянами.
Вони в’їжджали в Грузію під прикриттям або за спиною російських окупаційних військ і передавали інформацію, яку в Україні подавали як неросійську, адже це американські, французькі чи німецькі ЗМІ. Що було не просто нерозумно, а злочинно.
Крім того, безпосередньо перед самою війною росіяни роками демонізували грузинські реформи, демонізували Грузію, президента Саакашвілі та його команду. Частина українського суспільства – особливо та, яка голосувала за КПУ, Партію регіонів, Медведчука, а також виборці “Батьківщини” Юлії Тимошенко, тощо – займала, де-факто, проросійську позицію.
Вони були не просто споживачами цієї російської брехні, а й поширювачами російських політик та російських прийомів в Україні. І ми пам’ятаємо, як Тимошенко “хихотіла” з Путіним (пізніше, у 2009 році), насміхаючись із Саакашвілі. Ми пам’ятаємо, як “Партія регіонів”, як народні депутати Коновалюк, Тедеєв та інші діячі в парламенті ініціювали фактично антигрузинські рішення.
Як сам парламент сформував групу народних депутатів, яка їхала на так звані “визволені” території до Цхінвалі і представлялася там українською парламентською групою, яка об’єктивно вивчить наслідки “грузинської агресії”.
Путін і Тимошенко висміюють Саакашвілі та Ющенка – дивіться відео:
Все це робилося через те, що частина українського суспільства сама дала мандат проросійським колаборантам, які лише у 2014-му і остаточно у 2022 році були викорінені з нашого політичного процесу. А тоді це були цілком “рукопожатні” люди, ЗМІ запрошували всіх цих Коновалюків в ефір, і вони транслювали позицію РФ під виглядом позиції української сторони.
Суспільство було обмануте і критично ставилося до спроб Грузії тонким голосом кричати на весь світ: “Ми нічого такого не зробили, ми хочемо відновити свою законну владу”.
При цьому грузинська влада докладала величезних зусиль, щоб показати абхазам та осетинам: “Ми вам не вороги”. Будувалися Будинки юстиції (аналог нашого ЦНАПу), їм оформлювали документи, оформлювали страховки. Мешканці окупованої Абхазії та Південної Осетії могли безкоштовно проходити операції та медичні огляди в Грузії. На кордоні з окупованими територіями будувалися басейни та розважальні центри, щоб молодь з Цхінвалі могла приїхати пограти в боулінг чи подивитися кіно.
Вживалися надзвичайні заходи, щоб показати: “ми повертаємо територію не для того, щоб вас знищити, а щоб відновити нормальний перебіг демократичних процесів, і ви станете їх частиною – ваші депутати будуть у парламенті Грузії, осетинські та абхазькі школи існуватимуть і так далі”.
Але оскільки ми ділили цю позицію відразу на дві частини і паралельно давали заяви від імені умовних Лаврова, Медведєва чи Путіна, ці голоси розчинялися у значно потужнішому російському впливі.
Наскільки тісними були офіційні зв’язки України з Грузією на той момент? Відбувалася передача зброї, ухвалювалися інші рішення на рівні президента. Наскільки це реально змінило щось на полі бою, чи важливішим був політичний аспект цієї підтримки?
Треба сказати, що українська влада тоді не була єдиною у своєму ставленні до подій у Грузії. Влада – це ж не тільки президент і його оточення, це також парламент, Кабмін, обласні адміністрації. Команда Ющенка, безсумнівно, підтримувала Грузію, і грузини були і залишаються дуже вдячними.
Коли я до першої річниці війни знімав фільм і їздив до Грузії, перебував буквально за 50 метрів від російських позицій на кордоні окупованих територій, і коли дізнавалися, що я з України, – всі дякували і за те, що робив Ющенко на політичному рівні, за те, що він був серед тих президентів східноєвропейських держав, які приїхали на проспект Руставелі, щоб підтримати Грузію в той найтяжчий момент.
Віктор Ющенко та європейські лідери у Тбілісі 12 серпня 2008 року / Фото – Радіо Свобода
Звісно, вони дякували і президенту Джорджу Бушу. Наприклад, один із центральних проспектів Тбілісі, який веде до аеропорту, назвали проспектом Буша. Грузія вміла і вміє дякувати за надану допомогу.
Військова техніка була надана вчасно, і це дозволило збити кілька російських літаків. Сьогодні ми й самі розуміємо, наскільки важливим елементом для безпеки держави є захист повітряного простору.
Грузія – справді маленька держава. Вся Грузія за чисельністю населення – це як третина Москви. У Москві, разом з передмістями, проживає близько 15 мільйонів людей, а в усієї Грузії тоді проживало близько 4 млн осіб. Тобто за масштабами двох держав Грузія не мала шансів виграти.
І завдяки сміливій та однозначній позиції України, Польщі, Литви, Латвії, Естонії та – хоч, на мій погляд, і недостатній, – але також і Сполучених Штатів, Грузія втратила лише те, що і так, де-факто, не контролювала. Плюс буквально пару невеликих територій, які Росія захопила внаслідок цієї війни.
У Сванетії була територія, яку Абхазія не контролювала – там знаходилися грузинські добровольці, які формально не підкорялися проросійській владі в Сухумі, але водночас і центральному уряду в Тбілісі. Вони втратили цю територію внаслідок війни – росіяни разом з абхазькими колаборантами захопили її.
Російсько-грузинська війна / інфографіка Wikimedia
Також після війни росіяни захопили певну територію в районі міста Горі. Зараз кордон окупації проходить приблизно за 400 метрів від єдиної автодороги, що з’єднує Західну та Східну Грузію. Це означає візуальний та збройний контроль над усіма пересуваннями. Росії не складе жодних труднощів перенести колючий дріт ще на 450 метрів, і Грузія позбудеться транспортного сполучення – це все-таки гірська країна, де зв’язок між двома великими частинами проходить через долину.
Грузія розуміє, що фактичний розвиток країни перебуває в руках РФ. А чому? Тому що світ тоді не відреагував належним чином. Не підтримав Україну, Польщу, Литву в той момент, коли вони говорили, що потрібно вводити жорсткі санкції, виключити Росію з усіх міжнародних організацій та з Ради Безпеки ООН як державу-агресора.
Якби це сталося у 2008 – 2009 роках, поки сліди ще були свіжі, можливо, ми б запобігли великій російсько-українській війні зараз.
Можливо, вона б набула інших форм з меншими можливостями Росії, адже в період з 2008 по 2014 рік, і тим більше у 2022 році, Москва продовжувала накопичувати ресурси та торгувати із Заходом. Ті санкції, які були, – це був сміх, вони нічого не важили для російської економіки.
Як і чому Росія контролює сучасну Грузію
Якщо говорити про владу грузинської партії “Грузинська мрія”: чому, на вашу думку, вона сьогодні тримається найбільше? На ресурсах олігархів, на страху перед Росією в стилі “у вас буде як в Україні” чи на слабкості нинішньої опозиції?
Ви назвали три ключові елементи, я з ними повністю солідарний.
Перш за все, ресурсна перевага. Щоб прийти до влади в маленькій країні, де населення приблизно як у Києві, підкупити умовно половину людей коштує відносно недорого.
Росія дозволила єдиному, по суті, олігарху в Грузії – Бідзіні Іванішвілі – вивести свої гроші. На той момент він був не грузинським, а російським олігархом, оскільки всі його бізнеси знаходилися в Росії. Йому дозволили вивести гроші з Росії та інвестувати їх у підкуп виборців та створення мереж, що контролюють бідніші верстви населення.
Грузія – небагата країна, значна частина населення залежить від державних субсидій, дотацій, заробітної плати або премій у державному чи муніципальному секторі, а також від певних подачок. Тобто росіяни підкупили певну частину виборців, переважно в провінції.
Наприклад, Тбілісі та Батумі були і залишаються опозиційними стосовно проросійського курсу. Ми десятиліттями спостерігали це і в нас на виборах, коли населення певних регіонів продавало свій вибір за продуктові набори, послуги чи газ.
Плакат із написом “Ні – війні”, “Обери мир” / Фото DOXA
Водночас страх перед повною окупацією – це частина того, як живуть грузини. Українцям до 2022 року це було важко зрозуміти, зараз уже зрозуміло. Єдине – ми з цього зробили протилежний висновок: ми вирішили боротися.
Але масштаби України та Росії непорівнянні, а масштаби Грузії та Росії непорівнянні ще в 20 разів більше. Тому не можна винити грузин, які бояться, що завтра Росія доокупує ці 400 метрів і Грузія розірветься на два князівства, як це було в Середньовіччі, а потім росіяни поступово поглинуть область за областю.
Цей момент справді впливає на свідомість грузин: не дратувати росіян і голосувати за партію, яка обіцяє, що поки вони при владі, українського сценарію не буде. У риториці “Грузинської мрії” Україна є якраз тим страшилом, яке сприяє продовженню російської агресії в гібридній формі.
До того ж, безумовно, це слабкість опозиції. Михайло Саакашвілі був змушений виїхати з Грузії, намагався зробити кар’єру в Україні, де у нього нічого не вийшло. Я дуже високо оцінюю те, що він зробив у Грузії, але його діяльність в Україні оцінюю, на жаль, як невдалу.
Потім його спроба тріумфального повернення до Грузії в результаті виявилася прорахунком. Тут і прорахунок, і робота спецслужб врешті-решт відправили цього сильного політика у в’язницю, де він вже багато років перебуває.
Розправа над Саакашвілі руками грузинів – це теж був план Москви. Сам Саакашвілі десятки разів говорив ще під час свого президентства, що Путін ставить за мету знищити демократичну Грузію і його особисто руками самих грузинів. Він говорив про це за п’ять або більше років до того, як опинився за ґратами.
Ми надто довіряли російському впливу замість того, щоб дослухатися до голосу Грузії, яка кричала: “Нам потрібна допомога, щоб вистояти і не стати черговою республікою на підтанцьовці РФ”.
Чи є у Грузії шанс вирватися з обіймів Москви
Чи коректно говорити, що Грузія загалом відмовляється від прозахідного курсу, бо досі більшість грузинів підтримує вступ до Європейського Союзу. Чи можливий він у майбутньому і що для цього потрібно?
Від вступу до ЄС та від демократичних реформ відмовляється не вся Грузія, а та частина, яка орієнтована на отримання вигоди від проросійського режиму або залякана ним.
Грузія не втрачає надії, бореться і не здається / Фото – Ніні Габрічидзе/Civil.ge
Значна частина грузинського суспільства – і, головне, столиця, і молодь Грузії – в абсолютній більшості виступає за продовження європейського курсу, вступ до НАТО і повернення на шлях нормальної європейської країни.
Просто зусиль цих людей поки недостатньо, враховуючи шалені репресії. Десятки членів команди Саакашвілі опинилися за ґратами. Тривалі терміни покарання отримали сам президент Саакашвілі, колишній міністр внутрішніх справ Вано Мерабішвілі, мер Тбілісі Гігі Угулава та багато інших людей, які зробили Грузію нормальною країною.
Жахливі репресії. Деяких врешті-решт вдалося розколоти, і люди навіть засудили власну політичну позицію. При цьому кілька разів розколювалася і сама опозиційна партія Саакашвілі “Єдиний національний рух”.
Коли проросійський режим впаде – а це питання часу. Наприклад, поразка Росії у війні проти України призведе до колапсу цього режиму, і тоді Грузія повернеться на цей шлях. Поки що зусиль опозиції та молоді недостатньо, щоб перемогти інституційні сили, які перебувають на фінансовому утриманні в Іванішвілі.
Але колись це станеться, я в це вірю. Значна частина суспільства чекає. У мене в Тбілісі живуть батько і дві сестри. Батько за станом здоров’я вже не може, але мої сестри Ніно та Софіко щовечора вже багато місяців ходять на протести. Вони підтримують рух Грузії до Європи, підтримують Україну, у них у під’їзді висить українська символіка, чому вони демонструють підтримку України, і таких людей насправді дуже багато.
У Грузії справді щиро вдячні за підтримку у 2008 році, а також за підтримку, яку надавали українські націоналісти з УНА-УНСО та президент Кравчук на початку 1990-х років. Про це теж можна почути, і ми не маємо права це забувати.
Источник: www.24tv.ua