Прогнозувати майбутнє України — невдячне завдання, адже останні 35 років показали, що будь-які прогнози часто не справджуються. Озираючись назад, ми схильні вважати минулий шлях єдино можливим, а історію — логічною прямою, що поєднує наше вчора із сьогодні. Однак, якби машина часу перенесла нас у минуле, ніхто б не повірив нашим передбаченням.
Уявіть, що ви потрапили вліто 2013 року і розповідаєте про протести, які спалахнуть за кілька місяців, про загибель понад сотні людей від рук силовиків, про перемогу Майдану, втечу Януковича та анексію Криму Росією. Ви б також повідомили про початок АТО, про збиття пасажирського “боїнга”, але на фразі “а експрезидент Грузії очолить Одеську область” ваші друзі викликали б вам швидку. Єдине, що можна було зробити влітку 2013-го, — купити долари по вісім.
Можна заперечити, що українців від довоєнних часів відділяє російське вторгнення, яке змінило наше сприйняття допустимого. Анексія Криму та вторгнення на Донбас переформатували Україну та українців, зробивши реальність більш очевидною. Проте, уявіть, що машина часу переносить вас у літо 2016 року. Ви б розповіли друзям, що Надія Савченко, яка щойно вийшла з російської в’язниці, — зовсім не та, за кого її вважають. Ви могли б назвати наступного президента країни, навіть показати його по телевізору. Після цього ваші друзі знову викликали б вам швидку.
Навіть якщо перенестися вліто 2021 року, і запропонувати близьким вгадати, кого Захід наступного року назве обличчям свободи і символом боротьби демократій проти диктатур. Підказка: це президент, але не президент США. Вам знову запропонували б викликати швидку, бо повірити в іміджеві метаморфози українського президента зможе лише той, хто читав європейські заголовки у 2022-му.
Ми часто шукаємо в нашому минулому те роздоріжжя, яке відділяє нас нещодавніх від нас теперішніх.
Той вододіл, після якого майбутнє перестало нас дивувати, та точка фазового переходу, після якої події почали здаватися логічними й закономірними. Але такої точки не існує. Наші герої та антигерої міняються місцями, реальність спростовує прогнози. Нам теперішнім немає сенсу подорожувати в минуле, бо там ніхто нам не повірить.
У 1991 році прихильники свободи голосували за Чорновола, а ті, хто прагнув перелицьованої УРСР, — за Кравчука. У 1994-му прибічники свободи голосували за Кравчука, а адепти УРСР — за Кучму. У 1999-му прихильники України голосували за Кучму, а їхні опоненти — за Симоненка. Україна — це країна трикстерів, де кожен герой порубіжний, і ніколи не знаєш, на чий бік він стане в критичний момент історії. Можливо, і на твій.
Загадувати наперед — привілей країн, що стоять на чітко окреслених коліях. А Україна — це корабель під час шторму. Наше майбутнє залежить від того, наскільки добре ми виконаємо домашнє завдання, а також від сотень тисяч факторів, на які ми не можемо вплинути.
Ми не знаємо, хто переможе на наступних виборах. І річ не лише в тому, що вони можливі тільки після війни, а ми не знаємо, коли вона закінчиться. Річ також у тому, що війна стає для суспільства анестезією, даруючи нам одностайність, яку бачимо в соцопитуваннях. Завершення війни знову занурить нас у звичні суперечки та розмежування. Повоєнні ми будемо так само несхожі на себе теперішніх, як несхожі ми теперішні на нас довоєнних.
Наша повоєнна реальність залежатиме від того, як ми бачитимемо сценарій завершення війни – перемогою чи поразкою.
Перемога інклюзивна — вона може мати багато батьків, і під її парасолькою знайдеться місце для кожного: і для тих, хто воював, і для тих, хто сплачував податки, і для тих, хто залишився, і для тих, хто виїхав. З поразкою все з точністю до навпаки — це відчуття занурює країну у фрустрацію, змушує шукати винних і призводить до “орбанізації”. Саме тому, якщо Росія не зможе нас перемогти на полі бою, вона зробить усе, аби переконати нас у тому, що вона перемогла.
Ми не знаємо, якими будуть наші вулиці після війни. Скільки на них буде нових акцентів і відтінків шкіри. Наша депопуляція вимагатиме складних рішень, і доведеться обирати між міграцією та напівпорожньою країною. Наші майбутні виклики породять дискусії, про які ми зараз навіть не думаємо, бо заклопотані виживанням.
Ми не знаємо, яке майбутнє чекає на НАТО. Колись ми мріяли про членство в цій організації. А за останні чотири роки наша країна змогла знищити радянський танковий кулак, створений для кидка до Ла-Маншу. У ситуації, коли від Європи готова відвернутися найсильніша армія планети, єдине, на що їй залишається сподіватися, — це найсильніша армія континенту. Тобто наша.
Ми не знаємо, яке майбутнє чекає на США. Ми довгі десятиліття звикали бачити в них маяк демократії та приклад для наслідування. А останні два роки ми звикаємо до думки, що в кімнаті більше немає дорослих. Що єдині дорослі — це ми.
Єдине, чого нас можуть навчити останні 35 років, — це того, що ми здатні дивувати самі себе. Обставини не статичні, люди змінюються, випадковості руйнують плани. Інколи я навіть заздрю конспірологам, бо в їхній картині світу все, що відбувається, наперед визначене. Але насправді нашим світом керують чорні лебеді.
Просто у нашій країні чорні лебеді — це ми самі.