Наполеон довів, що це не працює: що Україні потрібно змінити в армії
Автор колонки: Микола Бєлєсков
В українському законодавстві існує проблема роздвоєності функцій головнокомандувача. Важко точно визначити, чи це стратегічний менеджмент, чи безпосереднє управління військами.
Автор колонки: Микола Бєлєсков
В українському законодавстві існує проблема роздвоєності функцій головнокомандувача. Важко точно визначити, чи це стратегічний менеджмент, чи безпосереднє управління військами.
Такий стан речей тягне за собою проблеми з управлінням середньої ланки (оперативно-тактичної та оперативно-стратегічної). Про це пише Микола Бєлєсков.
Як керували військами 200 років тому?
Професійні військові, які закінчували вищі військові навчальні заклади, підтвердять вам одну стійку тенденцію останніх 200+ років – розширення просторових масштабів ведення бойових дій (як по фронту, так і в глибину) з одночасним постійним зростанням маси військ, якими потрібно ефективно управляти. Окрема битва перетворилася на операцію, а армії в Європі буквально за 150 років (з середини 18 до 21 століття) виросли з кількох десятків тисяч до мільйонів.
Останнім воєначальником, який намагався особисто управляти масою військ у 200 – 300 тисяч, був імператор Наполеон. Але навіть його генія та готовності класти своє здоров’я було недостатньо, щоб ефективно управляти зростаючою масою військ. Так, за Наполеона з’явилися самодостатні в плані ведення бою одиниці (дивізії та корпуси), але ті ж командири корпусів не мали жодної свободи дій.
Вже фельдмаршал Мольтке-старший, коли йшлося про Французько-пруську війну, відмовився від управління масою військ у 500 – 600 тисяч. Війська були згруповані в корпуси, а ті, своєю чергою, в армії. Начальник Великого Генштабу Пруссії давав загальні директиви, виходячи з політичних цілей війни, а командири армій та корпусів мали свободу дій у межах цих директив.
Хочете щоденно читати оперативні та якісні новини Додайте 24 Канал до обраного в Google Додати
Така поведінка Мольтке-старшого щодо управління визначалася не лише його природною скромністю, але й розумінням того, що ручне управління в умовах зростаючого просторового розмаху війни та маси військ лише шкодитиме швидкості реакції.
Звісно, така відстороненість Мольтке-старшого пояснювалася також і рудиментарністю засобів зв’язку в режимі реального часу. Але ключове – це розуміння того, що пряме ручне управління в умовах динамічних дій на фронті в сотні кілометрів вшир та вглиб, і на масу, що наближається до позначки в 1 мільйон осіб – це шлях у нікуди.
Управління військами під час світових воєн
Якщо ви подивитеся на досвід Першої та Другої світових воєн, то там, навіть якщо начальник генштабу обіймав посаду головнокомандувача, безпосереднє управління масою військ здійснювали командувачі груп армій/фронтів. Функція головнокомандувача (якщо така була) зводилася до стратегічного управління.
Загалом же досвід обох світових воєн показав, що найкраща модель така: стратегічне управління здійснюється вищими політиками та генеральним штабом/комітетом начальників штабів. Управління на оперативному рівні – це групи армій/фронтів та армії/корпуси, а тактичний рівень – це дивізія.
Можна було обходитися взагалі без головнокомандувача як явища, як це було напрацьовано в СРСР у 1943 – 1944 роках. А генерал Ейзенгауер, хоч і був верховним командувачем союзними експедиційними силами, не ліз у ручне управління, а був посередником між стратегічним та оперативним рівнями управління.
У нацистів теж ключовою ланкою управління, що безпосередньо керувала операцією, була група армій та армія.
Що цікаво: навіть розвиток засобів управління не ставить під сумнів відповідну модель, коли йдеться про динамічні бойові дії (незалежно від того, це оборона чи наступ) на фронті в сотні (або навіть тисячі) кілометрів по протяжності фронту та вглиб з масою військ.
Хоча так, у період воєн низької інтенсивності США в Іраку та Афганістані виникав спокуса офіцерам стратегічного рівня або навіть політикам управляти тактичними діями через відеоконференцзв’язок. Але там інтенсивність та масштаб дозволяли “грати” таким чином, а ключові помилки, що не давали досягати стратегічного результату, були політичними, а не військовими.
Як керують військами в Україні
А що ми? А Україна в 2022 році увійшла в найбільшу за масштабом війну в Європі з 1945 року без належної системи управління оперативного звення – того, чим під час Першої та Другої світових воєн займалися армії/корпуси, згруповані в групи армій/фронти.
Замість армій або армійських корпусів у нас почали створювати ad hoc органи управління під назвою оперативно-тактична угруповання (ОТУ), а ті об’єднувати в оперативно-стратегічні угруповання військ (ОСУВ).
Станом на 2023 рік у нас було 2 ключових ОСУВ – “Хортиця” (схід) та “Таврія” (південь). Оперативно-стратегічні угруповання військ були замінниками фронтів/груп армій. Потенціалу Командування об’єднаних сил (КОС) виявилося недостатньо для відповідного просторового розмаху та масштабу завдань, щоб бути якісним органом управління оперативно-стратегічного рівня.
Навіть коли тимчасові органи управління на кшталт ОТУ стали перетворюватися на корпуси у 2025 році, виявилося, що створити постійно діючі органи управління недостатньо, щоб вирішити проблеми управління. Для цього потрібні більше кадрів, а кожен штаб корпусу – це 350 – 380 офіцерів за функціоналом. У нас таких корпусів близько 20. Можете помножити і уявити потребу в офіцерах, які дають якісь на оперативно-тактичному рівні.
Дві проблеми в українській армії
Як нова система управління армією в Україні стикається з проблематикою “головнокомандувач vs безпосереднє управління військами”? Та напряму: коли просідає середнє звено управління, то виникають і спокуса, і необхідність головнокомандувача лізти туди. Плюс велика поточна статичність та позиційність бойових дій, на відміну від 2022 року, теж заохочують ручне управління.
Україні терміново потрібно навести лад як з роздвоєністю функцій головнокомандувача, так і тим, що у нас просідає середнє звено управління. Бо якщо не вирішити друге, то буде одночасно спокуса і необхідність головнокомандувача частіше, ніж потрібно, спускатися на відповідний рівень і менше займатися стратегічним управлінням.
В ідеалі (за відповідного кадрового забезпечення) наша система управління має бути наступна: корпус – як оперативно-тактичне звено, група корпусів/фронт – як оперативно-стратегічне звено (таких ланок має бути кілька пропорційно довжині лінії фронту), а далі вже стратегічний рівень, представлений президентом, головою Міноборони та начальником Генерального штабу Озброєнь.
Іноді мені здається, що саме використання терміну “головнокомандувач” грає з нами злий жарт. Купа людей просто уявляє, як одна людина керує всією масою військ.
А це уривок з мемуарів головнокомандувача у 2021 – 2024 роках Валерія Залужного. Тут про те, з якими прогалинами в системі управління середньої ланки війни ми зайшли в найбільшу з 1945 року війну в Європі.
Уривок з книги Валерія Залужного / Фото автора
І важливо пам’ятати, що проблематика управління та роздвоєність функцій головнокомандувача зі спокусою/необхідністю менше займатися стратегічним менеджментом війни та більше лізти, власне, в управління оперативно-стратегічного та оперативно-тактичного рівнів, пов’язані напряму.
Підтримати фонд “Повернись живим “
Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.
Источник: www.24tv.ua