Костянтин Довгань Софія Назаренко
- 1 Чи готує Кремль нову мобілізацію та чи можливі переговори
- 2 Економіка Росії вже не витримує війни
- 3 Новий головнокомандувач ЗСУ, відставка Федорова та реформи
- 4 “Дух Анкориджа” більше не працює
- 5 Лора Лумер у Києві та битва за MAGA-аудиторію
- 6 Велика Британія: зміни в уряді та незмінна підтримка України
- 1 Чи готує Кремль нову мобілізацію та чи можливі переговори
- 2 Економіка Росії вже не витримує війни
- 3 Новий головнокомандувач ЗСУ, відставка Федорова та реформи
- 4 “Дух Анкориджа” більше не працює
- 5 Лора Лумер у Києві та битва за MAGA-аудиторію
- 6 Велика Британія: зміни в уряді та незмінна підтримка України
Британсько-український журналіст, редактор Ukraine Alert в Atlantic Council та видавець журналу Ukraine Business Magazine Пітер Дікінсон дав велике інтерв’ю 24 Каналу.
У розмові з журналісткою Софією Назаренко експерт проаналізував поточний стан українсько-російської війни, можливу мобілізацію в Росії та констатував економічне виснаження РФ.
Пітер Дікінсон прокоментував зміну українського військового керівництва, а також переговорні перспективи та нові сигнали з Вашингтона, окремо підкресливши, що, на його думку, “дух Анкориджа” як переговорний формат – офіційно мертвий.
Інтерв’ю проходило англійською мовою у форматі відео, 24 Канал переклав розмову російською і представляє його текстову версію.
Чи готує Кремль нову мобілізацію та чи можливі переговори
Аналітики Інституту вивчення війни (ISW) повідомляють, що Кремль звільняє місце для вербування злочинців, а Росія розширює повноваження щодо мобілізації та воєнного стану. Схоже, що Путін готується до чогось більшого після парламентських виборів восени. Що нас чекає після цих виборів до Думи? І якщо Путін справді піде на цей ризикований крок, що це означає для України, особливо в практичному сенсі, для ситуації на полі бою?
Гадаю, зрозуміло, що він мусить щось робити. Зараз вже кінець липня 2026 року, а Росія досягла в Україні абсолютно мінімальних успіхів. На окремих ділянках фронту вони навіть втратили те, що раніше захопили. Все це вимірюється метрами в полях, можливо, якимось селом тут чи там. Тобто, ми можемо говорити, що їхнє вторгнення фактично заходить у глухий кут. Безумовно, вони майже повністю втратили імпульс.
Якщо Путін хоче зберегти цей імпульс або повернути ініціативу, йому потрібно щось змінювати. Йому доведеться спробувати щось нове. Чи буде це просто вливати ще більше людей у м’ясорубку? Можливо. Це, ймовірно, його перший інстинкт. Це по-російськи.
Але масова мобілізація була б для нього дуже, дуже ризикованою політично. Він чудово пам’ятає, що сталося у 2022 році, коли оголосили часткову мобілізацію і майже мільйон росіян втекли з країни. Був великий негативний економічний ефект і дуже значний удар по публічних настроях. Люди були дуже невдоволені, багато хто відкрито висловлював розчарування і фрустрацію, і знову ж таки люди голосували ногами, покидаючи країну.
Тому він дуже хотів би цього уникнути. Я вважаю, що масова мобілізація все ще малоймовірна, але є добрі шанси, що ми побачимо інші форми прихованої мобілізації.
У різних регіонах, різними способами, вони будуть тиснути, наприклад, на студентів, можливо, на останні залишки тюремного контингенту, на тих, кого звинувачують у злочинах – саме такі групи. Або може бути географічно обмежена мобілізація, яка стосується лише окремих частин країни, де, на їхню думку, це можна провести легше, не виносячи це на вулиці Москви чи Санкт-Петербурга.
Тобто варіантів багато. Це не чорне і біле, не проста бінарність: або масова мобілізація, або нічого. Я думаю, що набагато ймовірнішим є саме прихований варіант або більш непомітний спосіб це зробити. Але щось їм робити доведеться, бо на фронті вони не просуваються, а втрати в них катастрофічні.
До того ж, судячи з усього, нинішня модель вербування через великі грошові виплати також починає втрачати ефективність. У них все менше росіян, готових фактично поставити життя на кін за ті гроші, які їм пропонують. Тобто вони провалюють рекрутинг. Тож щось має змінитися. Але я особисто вважаю, що масова мобілізація зараз була б для Росії дуже великим ризиком.
Якщо не масова мобілізація, а часткова – студентів та інших людей у Росії. Але як ви думаєте, чи буде це результативно для російської армії? Чи справді це змінить ситуацію на полі бою? Адже, здається, навіть якщо вони мобілізують 300 тисяч солдатів, нічого не зміниться. Вони просто, можливо, зроблять це швидше і захоплять ще кілька посадок в Україні?
Якщо закинути в цю війну ще сотні тисяч додаткових військових, це, на мою думку, вплине.
Я не думаю, що це буде вирішальним у військовому сенсі. Це не така війна. Це не Перша світова. Це не Наполеонівські війни. Тут усе не зводиться до числа. Це не Друга світова, врешті-решт.
Я не думаю, що це був би вирішальний прорив, але це дозволило б Росії продовжувати війну. І це важливий момент, тому що для Путіна головна загроза зараз – не стільки програти в Україні, скільки зупинити війну в Україні і пояснювати російському суспільству, чому вони вели цю неймовірно криваву війну і отримали настільки мізерні досягнення, настільки малі вигоди, чому вони фактично провалилися в ключових цілях своїх.
Тому головний пріоритет Путіна зараз – не обов’язково перемогти, а саме продовжити війну. Якщо він зможе влити ще сотні тисяч росіян, багато хто буде пушечним м’ясом. Загальна кількість убитих і поранених зросте з нинішніх приблизно 30 тисяч до, можливо, 50 тисяч десь у цьому діапазоні. Але це дасть Путіну ще одне вікно можливостей, щоб тягнути війну, може, ще рік, а може, ще два.
І в Росії, і в оточенні Путіна багато хто, безумовно, сподівається, що щось зламається на українській стороні. Або українська армія сама досягне межі можливостей, або українське суспільство, або, що я вважаю більш імовірним, відбудеться розкол у коаліції країн, що підтримують Україну. У нас будуть вибори у Франції, вибори у Німеччині. Росіяни розраховують на свої політичні сили в цих країнах, які якимось чином доб’ються скорочення або припинення допомоги Україні.
Для Путіна справа саме в тому, що він мусить затягувати війну.
Він не може прийняти мир на сьогоднішніх умовах. Це було б для нього катастрофою. Це було б стратегічною поразкою Росії. Тому він мусить продовжувати війну, щоб уникнути складних питань і дуже важких пояснень, на які у нього немає відповідей. І водночас – сподіватися, що десь на українській стороні щось зламається.
Bloomberg повідомляє, що Москва, звичайно, як і раніше хоче захопити Донбас, але навіть більше – перед будь-якими мирними переговорами вони не готові відмовитися від територій у Сумській та Харківській областях, невеликих шматків землі, які можна частково окупувати, і кажуть, що не використовують це як буферну зону. Але, чесно кажучи, ми знаємо, що Росія пропустила всі дедлайни щодо захоплення Донбасу. Наскільки реалістична нинішня мета Путіна? І чи погодиться американська сторона на такі умови?
Перш за все, я вважаю, що цей недавній звіт Bloomberg про так звані буферні зони та нову, жорсткішу позицію Росії – це відчайдушна риторика з боку росіян.
Вони бачать, що не досягають жодного прогресу в напрямку прокремлівського миру. І намагаються показати американцям, перш за все їм, а також міжнародній спільноті: мовляв, якщо ви з нами не погодитеся, ми станемо жорсткішими, ускладнимо вам життя.
Але про що ми взагалі говоримо?
Йдеться про дуже-дуже вузьку смужку землі на кордоні в Харківській та Сумській областях. З військової точки зору це безглуздо. Це не буферна зона в нинішніх умовах, з нинішніми військовими технологіями, в умовах дронової війни, з якою ми маємо справу, це буквально нічого не означає. Воно не має жодної практичної цінності.
Тому це порожні слова з боку Росії, які лише підкреслюють їхній відчай. Вони просто кажуть: дивіться, у нас ще є карти.
Але карт у них все менше. Вони вже не раз розігрували карту ядерної загрози, і вона вже не працює. Тепер вони говорять про буферні зони, про жорсткість. І знову ж таки, це не має жодного сенсу з військової точки зору.
Отже, вони явно відчувають тиск. Вони явно відчувають фрустрацію від того, що наратив вислизає з їхніх рук, що Захід більше не відчуває такого тиску, а українці більше не вважають за потрібне йти на нові поступки.
Чи може Путін досягти своїх цілей на Донбасі? Зараз так не виглядає. Подивіться, що ми бачили у 2026 році. Цього року вони досягли абсолютно мінімального прогресу. Вони навіть близько не наблизилися до своїх графіків.
Ми постійно чуємо нові дедлайни: до початку року, до весни, до Дня перемоги, до літа, до вересня. Це вже нагадує день бабака. Схоже, ми ще роками можемо крутитися в цьому ж циклі.
І потім кажуть, що Путін поставив нову мету: Донбас буде захоплений до 2029 року або коли ще там. Звичайно, що завгодно може статися, але зараз так не виглядає. Не видно, щоб вони були близькі до досягнення своїх цілей. І не видно, що у них взагалі є ідеї, як цього досягти.
І тут знову ж таки розмови про буферні зони – це натяк на те, що вони просто не знають, що ще робити, як посилити тиск на полі бою в Україні або за столом переговорів.
Інтерв’ю з Пітером Дікінсоном – дивіться відео:
Економіка Росії вже не витримує війни
Поговоримо також про економічну ситуацію в Росії. Вчора Путін провів спеціальну нараду і сказав, що економічна ситуація стабільна. Ви згодні з цією заявою? Особливо враховуючи паливну кризу. У Криму досі немає палива. Російські пропагандисти кажуть, що там досі немає електрики. І ми також бачимо зміни в українській стратегії. Українські військові тепер б’ють по російських маркетплейсах, таких як Wildberries, і хоча це не військові цілі, я б сказав, що це також б’є по російській економіці, бо це дрібний бізнес на великому майданчику. Що ви скажете?
Я вважаю, що Путін правий, коли каже, що ситуація стабільна. Вона стабільно погіршується. Стабільно деградує. Там багато стабільності, але вниз іти ще довго і вона, я б сказав, досить стабільно йде вниз. Тож, загалом, справедливо. Думаю, він був точний. Хоча, звісно, він, ймовірно, мав на увазі не зовсім це.
Так, росіянам зараз дуже непросто. І я думаю, що паливна криза, яку ми бачимо зараз – це лише верхівка списа, лише початок. Черги на заправках, нормування пального, високі ціни, дефіцит – все це велика проблема, яка торкається багатьох звичайних росіян, і вони це відчувають.
Але це може дуже швидко наростати. Ми можемо говорити про дефіцит у магазинах, брак продуктів, обмеження транспортування; це може перерости в логістичний колапс по всій країні і це вже на горизонті, хоча і не дуже далеко. Це може статися за кілька місяців, а в окремих регіонах – навіть протягом тижнів. У Криму ми це вже бачимо.
І ви згадали про недавнє розширення української стратегічної кампанії ударів – тепер вона охоплює ці великі e-commerce-хаби, складські та розподільні комплекси, що відіграють важливу роль у російській військовій машині. Вони постачають багато компонентів та деталей для російських військових.
Там проходить дуже багато різних речей: компоненти для дронів, елементи радіоелектронної боротьби, форма, навіть шоломи, бронежилети тощо. Все це йде з цих хабів. Тому Україна б’є по них, але це також сильно впливає на російську економіку. Я, здається, читав якісь неймовірні цифри – щось на кшталт 8,5 відсотка ВВП проходить через ці канали.
І вони цілком легітимні військові цілі з точки зору права України на самозахист. Але водночас вони сильно впливають на російську економіку і повертають війну назад, до самих росіян.
Це, очевидно, одна з ключових цілей України зараз – зруйнувати уявлення, що Росія має стратегічний тил, що Росія – це безпечна гавань, і що можна воювати в Україні, не відчуваючи наслідків вдома.
Саме з цим росіяни жили перші чотири роки війни, але зараз Україна цілеспрямовано ламає це. Вона буквально впливає на саму основу цієї думки: можна вести війну в чужій країні і не мати жодних наслідків.
Зараз багато росіян лише в останні тижні починають усвідомлювати: ми втягнуті у велику війну, і вона прийде до нас. Уникнути цього не можна.
Їм це не подобається. Дуже багато недовіри, дуже багато хто запитує: чому ми? Чому зараз? Що відбувається? Що відбувається? Їм доведеться звикнути до цього. Боюся, це реальність, з якою вони зіткнуться в найближчі місяці.
Я думаю, що зараз вся проблема цієї війни полягає не тільки в рядових росіянах, але й у російських елітах. За словами президента України, оточення Путіна розуміє, що Путін справді є великою проблемою в Росії зараз. Я процитую: “Навколо Путіна формується токсична атмосфера”. Але чому? Кого, на вашу думку, мав на увазі Зеленський? Йдеться про російських олігархів, чи, можливо, навіть про військові еліти, людей з КДБ?
Я впевнений, що в російській еліті багато людей, які чудово розуміють, що ця війна була помилкою і тепер стала катастрофою. Починати її взагалі було помилкою. Вона будувалася на багатьох хибних передумовах, на багатьох хибних розвідданих та хибних припущеннях. І тепер вона перетворюється для Росії на зростаючу катастрофу, яка в майбутньому стає все більш небезпечною для самої Росії.
Вона починає становити реальну загрозу для власної траєкторії розвитку Росії, а можливо, навіть для подальшого існування Російської Федерації в її нинішньому вигляді. Тобто багато хто в російському істеблішменті це чудово розуміє. Дуже серйозні люди, здатні побачити, куди все це йде.
Чи готові вони (росіяни, – 24 Канал) повстати проти Путіна – це зовсім інше питання. Я припускаю, що Зеленський тут намагається посіяти трохи невизначеності в таборі противника, і це цілком нормально в умовах війни. Але я все ще скептичний, що на цьому етапі можливі повстання або палацовий переворот проти Путіна.
Всі в Росії на цьому рівні істеблішменту дуже сильно залежать від нього. Багато хто буквально безпосередньо від нього залежить. Уся їхня кар’єра або статки, їхні величезні багатства прив’язані до Путіна особисто. А альтернативи нечіткі. Немає реальних альтернативних центрів сили. Можливо, тільки військові, але й то більше немає, до чого їм було б прив’язатися. У Росії немає політики, немає опозиції і т.д.
Тому багато хто зараз дуже розчарований. Я впевнений, що багато хто дезорієнтований і між собою говорить: щось має змінитися. Але, думаю, ми все ще дуже далеко від моменту, коли люди будуть готові стати і ризикнути тим, що повинні вибратися з тієї ями, в яку Путін їх загнав.
Новий головнокомандувач ЗСУ, відставка Федорова та реформи
Поговоримо також про ситуацію всередині України. Зараз у нас є великі зміни. У нас новий головнокомандувач – Михайло Драпатий. Як би ви його охарактеризували?
Генерал-майор Драпатий – це людина, про яку багато років дуже позитивно говорили найбільш реформістські або прогресивні кола українських військових і ширше українського громадянського суспільства. Він привернув до себе увагу ще у 2014 році, коли брав участь у звільненні Маріуполя, коли Кремль вперше намагався захопити місто у 2014 році. Він брав участь у війні на сході України.
Потім він став дуже помітною фігурою, яка проявила себе дуже гідно. Тоді його називали героєм, і з того часу він побудував цю репутацію.
Це фронтовий генерал. Це людина, чия репутація побудована на її діях. Він не старосвітський військовий. Це не людина, яка прийшла з військової академії і вчила свою війну за застарілими радянськими підручниками. Скажімо так, він вчився на місці, прямо на фронті.
Він візіонер. Він реформатор. І, я думаю, він надаватиме більше повноважень талановитим молодим командирам в українській армії. Він визначатиме тих, хто працює найкраще, і даватиме їм більше сил, більше інструментів, щоб рухатися далі.
Він також пріоритизує технологічні аспекти сучасної війни – дронову війну, радіоелектронну боротьбу тощо. Він справді є тим, чого багато людей, знову ж таки з прогресивного крила українського війська, вимагали роками. Вони говорили: ми повинні відмовитися від радянської моделі. Нам потрібні більш динамічні, сучасні збройні сили, і саме він може це зробити.
Тому, на мій погляд, це призначення дуже важливе для України. Я бачив реакцію – багато хто був дуже збуджений, говорили про святкування серед військових на фронті, про стан ейфорії. Всі вітали один одного. Там не було великого скепсису типу: хто це такий? Чи правильний це крок? Я б сказав, що загальний настрій, який я відчув, був таким: нарешті, тепер ми можемо рухатися вперед.
Олександру Сирському, людині, яку Драпатий замінив, також слід віддати належне. Це дуже серйозний військовий командир, дуже компетентний командир. Він зіграв ключову роль у перемозі України в битві за Київ у 2022 році, в успішному контрнаступі та звільненні Харківщини. Це справді важливі моменти в сучасній європейській військовій історії. Він був там ключовою фігурою і заслуговує на визнання.
Але війна так сильно змінилася, що він, можливо, був не з того покоління, щоб і далі очолювати армію. У відомому сенсі він все ще значною мірою був з радянської школи. Тому, думаю, це поколіннєва зміна, яка, можливо, могла відбутися раніше. Але тепер, коли вона відбулася, є дуже поширене почуття, принаймні таке, яке я відчуваю, що люди це вітають. Вони вважають цей крок дуже обнадійливим.
І ще одна важлива річ: якщо подивитися на росіян, то вони зовсім не в захваті. Їм це не сподобалося. Вони розуміють, хто очолив українське військо, і розуміють, що це дуже серйозний противник. Вони були задоволені Сирським, бо розуміли його. Це їхня школа – радянсько-російська школа. А ця нова людина ні, і вони це знають. Вони знають, що це небезпечно. І це було видно з усього: вони були дуже некомфортно налаштовані щодо цього рішення і зовсім не в святковому настрої.
Але у нас також велика проблема в Україні зараз – мобілізація. Це, я думаю, головна тема для обговорення останніх тижнів, особливо, коли ми бачили протести на користь міністра оборони Михайла Федорова, а потім люди були проти Сирського. І головна проблема – це тип мобілізації, який триває в Україні. Ми знаємо, що рівень громадської довіри падає. Але я не знаю, які гнучкі рішення може використовувати Україна, щоб вирішити цю проблему, особливо, якщо Україна хоче показати, що у нас сучасна армія. І наскільки небезпечна ця проблема, якщо Путін оголосить навіть часткову мобілізацію?
Тут немає ідеального рішення. Треба чесно визнати це. Український уряд, українська держава просять людей йти і ризикувати життям, і багато хто не виживе. Це сувора реальність.
Ми говоримо про російські втрати, але українці також зазнають страшних втрат. І всі це знають, і всі розуміють, що багато хто з тих, кого призивають, мобілізують або навіть добровільно йдуть, ставлять своє життя на кін і можуть не повернутися.
Тож, по суті, безболісного рішення тут немає. Одна з ключових речей – це мати чіткий шлях служби, а потім можливість піти зі служби або мати тривалі перерви, якесь світло в кінці тунелю. А не просто сказати: добре, тепер я в армії і ніколи звідти не вийду, якщо тільки мене не поранять або я не загину.
Ще один ключовий фактор – це реформи в самій армії, спосіб проходження служби, поведінка командирів.
Одним з закидів, які ми часто чули на адресу Сирського та армії, яку він формував, була наявність жорстокості. Були свідчення зловживань. Були свідчення про те, що життя солдатів марнували без потреби. Були ігри з політикою, коли цілі підрозділи позбавлялися вкрай необхідних поставок і боєприпасів, тоді як так звані улюблені частини отримували більше.
Я думаю, якщо військо зможе придушити це і створити набагато прозорішу систему, де люди знатимуть, що їхнє життя цінується, де їхні права поважають і захищають, і де, як я вже говорив, є світло в кінці тунелю, де вони знають, що можуть відслужити певний час, а потім піти, якщо захочуть, – все це стане факторами, які захочуть. мобілізації, якщо їх викличуть
Але знову ж таки фундаментально це велика справа, яку кожен має для себе вирішити. Ми говоримо про рішення на межі життя і смерті, і тут немає ідеального виходу.
А що щодо Михайла Федорова? Тому що, здається, він не отримає посаду міністра оборони знову. Зеленський сказав, що запропонував йому роль, зосереджену на військових інноваціях, щось на кшталт віце-прем’єра, як він сказав. Водночас ми бачимо, що процес, ймовірно, триватиме, принаймні, так було з учорашніх новин. Як, на вашу думку, має розвиватися ця ситуація?
У Федорова дуже сильна репутація. Вона була у нього ще до того, як він став міністром оборони, і, я б сказав, він справді зробив дуже вражаючу роботу. Багато хто хвалив його протягом усього часу в Міноборони як дуже інноваційну, трансформаційну фігуру. Людину, яка просувала технологічні пріоритети, необхідні Україні, але водночас чистила це дуже-дуже проблемне міністерство.
Це величезне міністерство з великою кількістю укорінених інтересів, великою кількістю бізнес-інтересів і великим простором для корупції. І він теж це вичищав, що було потрібно і залишається потрібним. Ймовірно, це не принесло йому багато друзів. Але зараз, мені здається, складно уявити, що його могли б повернути.
У нас вже є новий виконуючий обов’язки міністра оборони, який теж дуже компетентний, дуже шанований чоловік. І Зеленський вже, я вважаю, зробив досить значний розворот або відкат, змінивши командування армії.
Мені здається малоймовірним, що він ще й скаже Федорову: добре, тепер повертаєшся назад. Хоча, можливо, це була велика помилка прибрати його. Тому фактично м’яч на полі Федорова. Чи буде він наполягати на принципі: або Міноборони, або нічого? Скаже: добре, давайте створимо щось, де я зможу прийти і мати дуже важливу роль у тих сферах, де моя експертиза найбільш ефективна?
Чи зможе він працювати з новою командою в Міноборони? Схоже, що з новим головнокомандувачем у нього добрі стосунки на особистому рівні. Вони, здається, дуже добре ладнають. І Федоров був серед тих, хто дуже швидко вітав це призначення як ковток свіжого повітря, як джерело нової надії.
Можливо, тепер він дещо пом’якшить свою позицію, коли ситуація змінилася. На даний момент так не виглядає. Але в будь-який момент ми можемо почути новину, що для нього знайшли нову посаду.
На мій погляд, все насправді залежить від нього. Чи хоче він стояти на принципі і говорити: або все, або нічого? Чи хоче він добиватися від Зеленського створення такої моделі, де він зможе бути ефективним і мати реальну владу? Наприклад, посада віце-прем’єра, яка спеціально фокусувалася на defense tech, могла б бути добрим варіантом. Але це все одно особисто залежить від Федорова.
“Дух Анкориджа” більше не працює
Поговоримо також про нещодавню зустріч між Лавровим та Марком Рубіо. Вона тривала 35 хвилин, була досить короткою, і загалом Рубіо сказав, що старі формати – тобто так званий дух Анкориджа – провалилися, і щоб закінчити цю війну, потрібно придумати нові ідеї, нові формати. Але чи варто це читати як позитивний сигнал для України?
Я думаю, так, це точно позитивний сигнал. Це потрібно було сказати. Ми дуже довго чули, як росіяни нескінченно говорять про дух Анкориджа, але так і не пояснюють, що саме мають на увазі. Але я думаю, вони вважали, що це означає: Америка буде тиснути на Україну, щоб та прийняла російські умови.
Власне, саме це, на мою думку, росіяни і розуміли під цим: Америка застосує максимальний тиск на Україну, щоб отримати кремлівську мирну угоду, яку Кремль потім зможе продати російському суспільству і сказати: ось, ми добилися свого. Але, на мою думку, це лише створило умови для нової війни в майбутньому – для продовження російського вторгнення.
Тепер ми бачимо з коментарів Рубіо, що він був дуже конкретним: мовляв, дух Анкориджа офіційно мертвий. Це, по суті, було пряме формулювання: все, його немає. Немає духу Анкориджа. Якщо він колись і був, то тепер його точно немає. І я думаю, що жоден росіянин вже навіть не буде намагатися робити вигляд, ніби це ще можливо.
Вони розуміють, що цього не буде. І я думаю, було дуже важливо, що державний секретар США надіслав цей чіткий сигнал, який він вже надіслав. А зустріч, як ви зазначили, тривала лише 35 хвилин. Це дуже коротко. Це майже як формальність, як ввічливість. Очевидно, вони дуже швидко дали один одному зрозуміти, що жодного простору для реального прогресу немає, а потім вийшли і сказали: так, дух Анкориджа завершено, духу Анкориджа немає.
Це був важливий крок. Він, можливо, не наближає нас до миру безпосередньо, але віддаляє від небезпечного сценарію російського нав’язаного миру, який рік тому справді становив потенційну загрозу, коли відбулася зустріч в Анкориджі, і після неї росіяни були переконані, що отримають саме це. Тепер, думаю, вони вже не плекають ілюзій. Цього не станеться.
І після цього Зеленський сказав, що хоче відновити переговори до осені. Він сказав це сьогодні, а вчора розмовляв з Джаредом Кушнером та Стівом Віткоффом. Логічно, що Україна хоче відновити переговори до осені, тому що ми знаємо, що зима буде дуже важкою, можливо навіть важчою, ніж попередня. Але як ви думаєте, чи можемо ми побачити будь-які тристоронні переговори до осені?
Простіше кажучи – ні. Я все ще вважаю, що ми фундаментально не вийшли за межі тієї позиції, в якій Росія не може прийняти нинішній статус-кво.
Для Росії погодитися на мирну угоду зараз, яка в основному базувалася б на нинішній лінії фронту, означало б визнати, що Україна – це суверенна незалежна держава зі своїм урядом, зі своїм правом на власну зовнішню політику, і що вона глибоко інтегрована в західний світ, а особливо – в західну систему безпеки.
Для росіян це катастрофа з точки зору їхнього бачення довгострокової імперської ідентичності, а також з урахуванням риторики самого Путіна, який стверджує, що Україна – це частина Росії, що українці – це по суті росіяни, що вони один народ, що Україна – це історично російська земля і так далі.
Визнати це зараз після сотень років російського домінування означало б визнати, що війна Путіна за відновлення контролю над Україною фактично втратила Україну. Саме це і означало б. І це абсолютно неприйнятно для самого Путіна і, як мені здається, для російського народу.
Те, що вони будуть робити, і те, що робили останні півтора року після повернення Трампа до Білого дому – це тягнути час. Говорити: так, звичайно, ми хочемо переговорів, але що щодо цього? А що щодо цього? І так далі. Намагаючись розтягнути процес. І це знову тяжіння часу, тому що Путін не може прийняти мир у чомусь близькому до нинішньої ситуації, до нинішнього статус-кво.
Отже, він повинен якось тримати війну далі, сподіваючись, що десь зламається на його користь – або в Україні, або в альянсі, в коаліції країн, що підтримують Україну. І він буде продовжувати це. Він не погодиться на мир, який визнає право України на існування як держави. Це виключено.
Лора Лумер у Києві та битва за MAGA-аудиторію
Ще одна людина, яка зараз у Києві, – це протрамповська блогерка Лора Лумер. І це справді дуже цікаво, тому що раніше вона виступала проти допомоги Україні, а тепер її критикують російські пропагандисти за те, що вона приїхала до Києва. І вона сьогодні сказала, що, можливо, навіть може зустрітися із Зеленським. Чому цей візит важливий? І як ви думаєте, чи буде вона тепер транслювати проукраїнські меседжі аудиторії MAGA?
Я думаю, це дуже важливо, тому що вона – велика фігура у світі MAGA. Багато українців, яких я бачу онлайн, та інших прихильників України або її союзників дуже критично ставляться до неї, а певною мірою і відкидають її, кажучи: добре, тепер вона це говорить, але раніше була ключовою прихильницею Росії.
Вона просувала російські наративи, була надзвичайно негативною до України, надзвичайно критичною, поширювала багато найекстремальніших російських пропаганд.
Тобто серед деяких людей такий нещадний підхід, але, на мою думку, це помилка. Треба дивитися на факти і говорити: добре, з яких би причин вона це не робила, якими б не були її мотиви, якою б людиною вона не була – чесно кажучи, те, що вона робить, це виграш для України. Це очевидно корисно для України.
Вона здатна звертатися до ключової аудиторії, з якою Україні було дуже важко спілкуватися. Аудиторія MAGA була насичена кремлівською пропагандою спочатку, ще задовго до повномасштабного вторгнення. Це була реальна проблема для України і вона дуже шкодила.
Тепер, коли у нас є новий союзник або адвокат, було б безглуздо скривити ніс і сказати: ні, він погана людина, нам не подобається, що він говорив раніше. Вона може зіграти немаловажну роль. І знову ж таки, неважливо, якими є її особисті мотиви. Ми не можемо залізти їй у голову і знати, чому вона це робить. Але вона говорить людям, з якими Україні потрібно говорити. А її меседжі взагалі саме такі, які Україна хотіла б чути.
Це немаловажний момент. Це частина ширшої громадянської війни всередині MAGA з питання Росії та України. Частково це тому, що багато людей в MAGA побачили, як росіяни підтримують іранців проти американців, і сказали: зачекайте хвилинку, ці люди явно наші вороги, а не друзі. І тоді вони стали дивитися на українське питання уважніше, а не тільки крізь призму Джо Байдена, демократів або глобалістів чи чогось подібного.
Отже, все це зараз відбувається, і Лумер може грати немаловажну роль. І ще один момент: подивіться на російських тролів, вони буквально бісяться через неї. Я особисто бачив це в деяких постах, які сам робив. Я викладав кілька речей прямо на кшталт: ну ось вона, досить нейтрально. І мене завалювали коментарями з російських троль-фабрик, тому що, очевидно, їм надіслали сигнал: це для нас дуже погано, треба атакувати її, треба її дискредитувати, треба вилити на неї весь бруд, який тільки можемо.
Це завжди хороший знак. На це потрібно звертати увагу, тому що це і є російська стратегія в чистому вигляді. Вони очевидно дуже невдоволені тим, що вона говорить і що робить. Тому, на мою думку, це потрібно вітати.
Велика Британія: зміни в уряді та незмінна підтримка України
І моє останнє запитання на сьогодні – про вашу країну, про Велику Британію, нещодавні зміни там, про новий уряд і міністра оборони. Що це означає для Великої Британії та для самої України? Чи слід нам очікувати будь-яких змін у політиці Великої Британії щодо України?
Це, чесно кажучи, досить нудна відповідь, але, думаю, ні. І це хороша нудна відповідь. Якщо подивитися на українсько-британські відносини з початку повномасштабної війни і навіть за кілька років до цього, то все ще живемо в безпрецедентному періоді нестабільності у британській політиці. Британська політика, як відомо, – це, здебільшого, світ поміркованих сил. Це не середовище, яке зазвичай сприяє екстремізму будь-якого типу.
Але за останні п’ять років або приблизно так ми бачили дуже багато турбулентності. Дуже швидкі зміни прем’єр-міністрів. У нас було три консервативні прем’єр-міністри поспіль у швидкій зміні. А тепер у нас вже другий лейбористський прем’єр-міністр менш ніж за два роки відтоді, як вони прийшли до влади. Тобто багато всього відбувається: злети і падіння, політичні гойдання маятника.
І єдине, що, як мені здається, було стабільним, це підтримка України. Єдине, в чому, здається, всі ці сили – дві головні партії та британське суспільство загалом – більш-менш погоджуються, або, принаймні, більшість погоджується, це те, що Британія повинна стояти з Україною.
Тож кожного разу, коли приходить новий прем’єр, починається своєрідне змагання: хто зробить більше для України. І перше, що вони говорять: у зовнішній політиці ми зробимо ще більше, ніж попередник. Ми будемо сильнішими. І саме це ми бачимо з Енді Бернемом з тих пір, як він очолив уряд. Він одразу зателефонував Зеленському. Його новий міністр закордонних справ одразу зателефонував українському колезі. Він спеціально підкреслив: ми стоїмо з Україною.
Я був би дуже здивований, якби ми не побачили Енді Бернема в Україні найближчими тижнями. Думаю, він приїде дуже скоро, як це робили всі вони одразу після того, як ставали прем’єрами. І це не просто PR. Це дуже чітка заява: ми стоїмо з Україною, тому що британці розуміють, що на кону європейська безпека.
І якщо Україна не доб’ється успіху, якщо Україна впаде, якщо Росія переможе в Україні, це матиме дуже негативні наслідки для британських інтересів і для європейської безпеки загалом. Британці розуміють, що це головне питання їхнього національного інтересу та національної безпеки. І це також апелює до їхнього відчуття добра і зла, до їхньої порядності.
Вони розуміють, що українців атакувала авторитарна імперія, диктатура, яка намагається фактично стерти їх як націю. Британці це розуміють. У них є сильне відчуття правильного і неправильного і величезна гордість за те, як Британія стояла проти нацистської Німеччини у 1940 році, коли вони були самі проти Гітлера.
Вони хочуть стояти разом з українцями. Вони вважають це правильним – морально, нравственно і стратегічно. Тому я не бачу жодного великого простору для змін у цьому напрямку в осяжному майбутньому.
Це інтерв’ю було скорочено та відредаговано для кращого розуміння аудиторією.