У кафе двоє жінок п’ють каву та обговорюють, як їм далі жити. Старша каже молодшій: «Отак і жити». Ці слова, хоч і звучать парадоксально на тлі тривоги та диму, що здіймається десь над Куренівкою, виявляються правдивими. Скільки б порад не давали псевдопсихологи, відповідь залишається незмінною: «отак і жити».
Пригадаймо кінець лютого 2022 року. Лише невелика частина українців була готова до того, що сталося. Хтось панікував, хтось діяв на адреналіні, а хтось віддавався апатії. Але згодом усі так чи інакше адаптувалися до нових реалій, до нової нормальності. І ось ця нормальність, що склалася приблизно з літа 2022 року, знову руйнується. Нам усім доводиться шукати нові точки опори, що надзвичайно складно. На мою думку, головна складність полягає у двох компонентах: страх і неможливість планувати майбутнє. Це ті самі виклики, що й у лютому 2022 року.
Я не люблю давати психологічні поради, але знаю, що людина, доклавши певних зусиль волі, здатна притлумити страхи та знайти мету, навколо якої можна планувати своє майбутнє.
Якщо розглядати психологічні стадії (заперечення, усвідомлення, переживання та прийняття), то зараз ми перебуваємо на стадії усвідомлення. Попереду кілька складних місяців стадії переживання, але чим швидше ми перейдемо до стадії прийняття, яка обов’язково настане, тим легше всім нам буде.
Державна комунікація — одна з найважливіших речей для психологічного здоров’я нації. Коли розпочинається дискусія про зниження мобілізаційного віку до 55 років, слід усвідомлювати, що приблизно мільйон людей у державі починають обурюватися не стільки через потенційне рішення, скільки через сам факт початку такої дискусії. Подібно, якщо прем’єр-міністр оголошує про перегляд комендантської години без належних пояснень, це може викликати невдоволення мільйонів людей.
Людина завжди спрямовує свою агресію чи невдоволеність на щось або когось, особливо в переломні моменти. Чому постійно виникають подібні ситуації, залишається незрозумілим.