Костянтин Довгань Софія Трощук
- 1 Історія Олега та Анни Лобових
- 2 Історія Артема та Анастасії Гондюлів
- 3 Як ГО “Спільнота Оленівки” бореться за повернення українських бранців
- 4 “Небайдужих можна перерахувати на пальцях”
- 5 Замість висновків
- 1 Історія Олега та Анни Лобових
- 2 Історія Артема та Анастасії Гондюлов
- 3 Як ГО “Спільнота Оленівки” бореться за повернення українських бранців
- 4 “Небайдужих можна перерахувати на пальцях”
- 5 Замість висновків
У ніч із 28 на 29 липня 2022 року росіяни підірвали барак із полоненими азовцями в Оленівці, що на тимчасово окупованих територіях. Близько 23:15 за межами колонії стався вибух, за кілька хвилин пролунав другий, вже всередині барака. Приміщення обвалилося, спалахнуло полум’я.
Полонені, які були ближче до місця вибуху, загинули. Ті, хто був в іншій частині барака, отримали важкі поранення та опіки. Лунали крики. Та зайти всередину було неможливо. Росіяни ж бездіяли надто довго…
Частина українських військових померла від больового шоку та втрати крові, адже росіяни скоїли ще один злочин – і не прийшли полоненим на допомогу. Щонайменше 53 українські захисники загинули, а ще 130 зазнали поранень різного ступеня тяжкості.
46 з них – важкопоранені. Вони з різними травмами досі залишаються в полоні. Рідні не мають із ними зв’язку, мало що знають про їхній стан здоров’я – хіба що дізнаються від тих, хто вже повернувся з російського полону і передав звістку. Новини надходять гіркі. Рани не загоюються, морально військові почуваються важко. Та все ж не втрачають надії.
“Просив передати, що дуже скучає за родиною, за донькою”, – згадує Анна, дружина Олега Лобова, азовця, який чотири роки перебуває в полоні.
24 Канал поспілкувався з Анною Лобовою та Анастасією Гондюл, засновницями ГО “Спільнота Оленівки”. Про віру, спогади, відчай, але, попри це, – про постійну працю, аби нарешті повернути своїх близьких додому.
Історія Олега та Анни Лобових
Анна та Олег познайомилися у 2020 році завдяки спільним друзям. Спочатку вони дружили, а згодом дружба переросла у стосунки.
“Якщо поговорити з ним у цивільному житті, ти не зрозумієш, що це військовий”, – каже Анна. Згодом вона переїхала ближче до місця служби Олега. У січні 2022 року у них народилася донька.
Олег Лобов та його дружина Анна / Фото – сімейний архів родини Лобових
На початок повномасштабного вторгнення Олег Лобов уже був чинним військовослужбовцем “Азову” та захищав Маріуполь. Про той час його дружина Анна знала мало: отримувала від чоловіка лише короткі повідомлення.
Якщо Telegram заблокують Не втрачайте 24 Канал – підписуйтесь на нас у WhatsApp Додати
Важким моментом стала ніч на 15 квітня 2022 року, під час прориву на “Азовсталь”. Тоді Олег втратив у бою брата-близнюка. Зв’язок став ще рідкіснішим.
16 травня Анна дізналася, що на “Азовсталі” щось відбувається. Одна з дружин військових повідомила, що почалася евакуація поранених, а всі подробиці будуть увечері. Інформації було мало: лише російські телеграм-канали повідомляли, ніби захисники Маріуполя здаються в полон.
Олег Лобов у російському полоні / Фото надане ГО “Спільнота Оленівки”
Командир “Азову” Денис “Редіс” Прокопенко ввечері повідомив: бійці виконують наказ вищого керівництва держави щодо збереження життя та здоров’я Маріупольського гарнізону та припинення оборони міста. Це сталося на 86-й день від початку оборони Маріуполя та 82-й день повного оточення міста.
Тоді була інформація, що їх везуть у “сіру зону”. Ми тоді ще не розуміли, що це таке. Але усвідомлювали, що це територія посеред бойових дій: не наша, не їхня. Посередині. І вже з вечірніх новин стало зрозуміло, що їх везуть в Оленівку. Ми в той час не бачили, як військові проходять російський військовий конвой. Тобто оглядають їхні речі… Тобто евакуація це чи полон, зрозуміти було неможливо. Йшов час, евакуація тривала п’ять днів, ніхто не дзвонив, як обіцяли рідним. Тобто, вже щось було не так,
– згадує Анна.
У червні, після чергового обміну, вона дізналася: її чоловік Олег перебуває в Оленівці.
Його емоційний і моральний стан був дуже важким, тому що він ще не оговтався від втрати брата. Я в той момент ще перебувала в зоні окупації. І все, що я знала, – це російські новини,
– додає дружина військового.
Саме з прокремлівських ефірів 29 липня Анна почула інформацію про те, що нібито Україна обстріляла своїх полонених. Згодом вона зв’язалася з іншими родинами бійців – ті намагалися заспокоїти: мовляв, усе гаразд, це російська пропаганда.
Але це Анну зовсім не заспокоїло. Згодом вона побачила списки загиблих та поранених із барака. Олег був і в першому, і в другому.
Щодня я переглядала відео з лікарень, шукала будь-яку інформацію. І тільки 17 серпня в телеграм-каналі Шарія з’явилося відео з лікарень. Там був і Олег: живий, він розповідав про події тієї ночі. Він мало що пам’ятає, але це гарантія того, що відео було зняте після Оленівки. З того моменту я ухвалила рішення, що ми мусимо виїхати із зони окупації, аби допомогти йому. Я дуже вірила, що держава їх не покине, що їх повернуть у першу чергу. Цього не сталося,
– згадує Анна Лобова.
Олег Лобов перебуває в полоні вже чотири роки. Не бачив, як росте його донька.
Олег дуже турботливий. Він відповідальний, на нього можна покластися. Не любив, коли його жаліли. Він сирота, їх з братом-близнюком виховала бабуся. Але жалості не переносив… Він дуже чекав дитину, будував багато планів, як буде її ростити, виховувати. Уявляв нас у ролі батьків. І те, що я чую від звільнених з полону, – як би йому не було важко, він цих якостей не втратив. Він залишився людиною. Усі мені говорять, що в мене золотий чоловік. Колишні полонені розповідають – спілкувалися з ними, він їх морально підтримував, не давав опуститися. Він залишився тим, ким був,
– розповідає дружина полоненого і сподівається на його повернення.
Історія Артема та Анастасії Гондюлів
Анастасія Гондюл познайомилася з чоловіком 20 років тому. Спочатку він був її підлеглим, а згодом пішов в армію.
Після того, як він повернувся з армії, ми багато років були виключно друзями. Тобто раз на рік чи два рази на рік вітали один одного зі святами, раз на рік також ходили на каву, обмінювалися інформацією, у кого які життєві переломні моменти сталися за цей час,
– згадує Анастасія.
Після однієї з таких зустрічей за кавою вони вже не розлучалися. Тоді послідувала пропозиція, і Артем з Анастасією переїхали до Маріуполя.
Артем Гондюл із дружиною Анастасією / Фото – сімейний архів родини Гондюлів
Я завжди була бізнес-леді, незалежною. Такою самостійною жінкою. Але коли він запропонував мені вийти заміж і переїхати до Маріуполя, то сказав: “Ти можеш розслабитися та зітхнути з полегшенням. Тепер я про все подбаю. Мені не потрібен директор чи бізнес-леді. Мені потрібна дружина. Просто покладися на мене”. Я жодного дня не пошкодувала. Він людина слова. Дуже-дуже порядна, не кидає слів на вітер. Якщо він щось сказав, він це виконає. Таких порядних, таких патріотичних людей я на той час у житті не зустрічала,
– розповідає Анастасія, згадуючи спільні моменти з Артемом.
Повномасштабне вторгнення пара зустріла в Маріуполі. 23 лютого 2022 року Артема відпустили додому, аби він взяв необхідні речі та відволікся.
Він приїхав і сказав мені, щоб я зібрала все необхідне, і до ранку 24-го я мала вже виїхати з міста. Він ліг відпочивати, а я просто сиділа поруч і дивилася на нього… Потім він пішов, я боялася з ним прощатися. Я пообіцяла, що піду, заберу собаку, зберу речі й зроблю так, як він каже,
– згадує Анастасія Гондюл.
Вона довго не могла заснути, а о чверті на четверту ранку вже чула вибухи. Чоловік пішов боронити місто від росіян. Анастасія ще кілька днів відмовлялася їхати. Але тоді Артем все ж переконав дружину: постійно дзвонив і вмовляв виїхати, бо боявся за її долю і не міг повною мірою виконувати свої обов’язки.
В останній день лютого Анастасія все ж виїхала. Зв’язок із чоловіком почав поступово зникати.
У квітні вона дізналася, що чоловік поранений – осколок влучив у таз, і Артем не відчував ніг. Без рентгену не змогли видалити осколок в імпровізованому госпіталі. Тому рану обробили та зашили, осколок залишився в тілі.
Далі спілкування відбувалося лише тоді, коли з’являвся зв’язок.
Останню звістку я отримала 16 травня 2022 року, в день його потрапляння в полон. Мені надіслали фотографію записки, в якій він написав, що це безпечний номер і він чекає на мою відповідь, аби я не хвилювалася і не боялася, та відповіла йому, як я і що зі мною. Я написала відповідь. Але, найімовірніше, він відповіді вже не отримав, бо за кілька годин після того, як я відправила відповідь, мені зателефонували з того ж номера, з якого повідомили про поранення мого чоловіка, і сказали, що мій чоловік разом з іншими пораненими був евакуйований на територію, непідконтрольну Україні. І в той момент я так зраділа цій новині, бо слів “полонений” не було, а було слово “евакуація”. Тому я поклала слухавку і почала бігати по квартирі, збираючи йому речі, бо розуміла, що він поранений і що в нього взагалі немає жодних речей, я готувалася їхати до нього,
– розповідає Анастасія.
Але все виявилося не так оптимістично. Їй сказали чекати новин. А ті надходили дуже довго. Наприкінці травня 2022 року Анастасія поїхала на зустріч у Координаційний штаб. На зворотному шляху пролунав дзвінок.
Це зателефонував із полону мій чоловік. І він мені сказав, що вони перебувають в Оленівці, і спитав, що не кажуть, коли їх повернуть. Я сказала, що країна робить усе можливе і сподіваюся, що скоро ми зустрінемося. Він також відповів, що, найімовірніше, у серпні або вересні, не раніше,
– каже Анастасія.
Вдруге Артем зателефонував 18 червня 2022 року. Був бадьорим і сповненим надії, обіцяв привітати з річницею весілля 27 червня. І дуже хотів потрапити додому на сезон збору винограду.
Артем Гондюл у російському полоні / Фото надане ГО “Спільнота Оленівки”
Але не потрапив. Натомість 29 липня Анастасія, як і інші рідні полонених азовців, дізналася страшну новину: росіяни підірвали барак з українськими військовими. Дізналася, що Артем у списку важкопоранених. Уявляла собі найстрашніше, але згодом побачила відео з пропагандистських каналів, де був мій чоловік.
У цьому інтерв’ю він звернувся особисто до мене: сказав, що з ним усе гаразд. Головне – живий, майже цілий. Люблю, цілую і сподіваюся, що скоро ми зустрінемося. Це було 4 серпня 2022 року. Він дуже схуд… Одні кістки, тіло підлітка, а не здорового дорослого чоловіка. А вже у вересні… його виписали разом із багатьма іншими важкопораненими. На відео було видно, що їх везуть назад в Оленівку. І з того часу жодної інформації не було,
– згадує Анастасія.
Через два роки після цього Артему та Олегу дозволили зателефонувати рідним. Російські журналісти знімали відео – мовляв, дали полоненим поспілкуватися з дружинами. Єдиний раз за останні два роки. Далі інформацію доводиться шукати та збирати по крихтах: щось розповідають військові, які повертаються з полону.
З Маріуполя Анастасія взяла із собою собаку Матюшу. Артем, приходячи зі служби, завжди казав: “Моя донечко, йди до тата, Матюшо!”, а собака вірно чекала його біля дверей.
Зараз він приїде додому, коли його обміняють, і побачить, познайомиться ще з пташкою та з рибками. Бо я вдома завела цілий зоопарк, тому що зараз у мене дуже обмежене коло спілкування. Емоційне вигорання, бо не можеш спілкуватися з іншими людьми, які не варяться разом із тобою в цьому горі. Кого це не стосується, хто, як і ти, не проживає це. У мене коло спілкування – це мої діти, Аня (Анна Лобова, – 24 Канал), моя “живність” в домі та дружина мого покійного брата. Більше з людьми я не спілкуюся і з дому майже не виходжу. Тільки за необхідності,
– підсумовує Анастасія Гондюл.
Як ГО “Спільнота Оленівки” бореться за повернення українських бранців
Анастасія та Анна спільно з родинами полонених створили “Спільноту Оленівки”. Разом вони пробиваються крізь завісу байдужості: міжнародне розслідування було призупинене, результатів та висновків не послідувало. Міжнародну місію ООН просто розпустили – не надали доступу на тимчасово окуповану територію. Червоний Хрест не має доступу до полонених. На жаль, держава не завжди йде на контакт.
Анна Лобова не втрачає надії та продовжує боротися за повернення чоловіка та його побратимів / Фото – ГО “Спільнота Оленівки”
Вони проводять пресконференції та їздять за кордон, аби розповідати світу про воєнні злочини росіян. Аби їхні рідні нарешті повернулися з полону.
На сьогоднішній день це 46 наших захисників. 46 важкопоранених досі перебувають у полоні. Люди, які пережили теракт, бачили пекло власними очима, досі не отримують належної медичної допомоги і чекають на свою чергу на порятунок і медичну допомогу, коли про них згадають,
– підкреслює Анастасія Гондюл.
Інформації про полонених дуже мало. За два роки, після пропагандистського ролика, в якому вдалося поспілкуватися з чоловіками, вони більше на зв’язок не виходили.
Кілька разів нам дзвонили звільнені з полону і казали, що бачили наших чоловіків. Особисто про Артема сказали, що в нього сині й набряклі ноги, бо їм не дозволяють сидіти. Сидять вони тричі на день під час прийому їжі. Тому, звісно, з пораненнями та осколковими пораненнями, коли люди майже не рухаються, а змушені стояти, у них набряклі й сині ноги. За цей час ми провели безліч акцій. Ми виходили з акцією безстрокової голодовки на Майдан. З наметами, з карематами. Ми виходили і оголошували загальну безстрокову голодовку. Ми перекривали рух біля Верховної Ради. Після перекриття руху на нас викликали Національну поліцію та склали адміністративний протокол за порушення громадського порядку… У нас відбувся суд у Печерському районі, де нас визнали невинними, і ми, скажімо так, відбулися легким шоком і попередженням. А потім, коли ми проводили акцію безстрокової голодовки, нашими головними вимогами були повернення важкопоранених – це перша умова. Друга умова – це офіційний день жалоби, день пам’яті,
– розповідає Анастасія Гондюл.
Спочатку законопроєкт про пам’ятний день відхилили. Лише у 2025 році Верховна Рада оголосила 28 липня щорічним Днем вшанування пам’яті захисників та захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули у полоні.
Але окрім Дня жалоби ми нічого не домоглися. Наші рідні досі перебувають у полоні, за рік жодного з них не повернули… За два роки відтоді, як ми спілкувалися з нашими чоловіками, для нас нічого не змінилося. Ми цілодобово робимо все можливе: пишемо купи листів, боремося, робимо не тільки те, що в наших силах, ми робимо навіть те, що поза межами наших сил. Результат буде лише тоді, коли ми отримаємо дзвінок і почуємо голос наших рідних зі словами: “Я вдома, мене обміняли”,
– каже Анастасія.
Анна Лобова каже: військові, які поверталися з полону, передавали, що Олег перебуває у важкому моральному стані. Він не отримував ані посилок, ані листів від родини.
Людина п’ятий рік перебуває в колонії в повній ізоляції… І вона дуже сильно скучає за родиною, за донькою. Вона розуміє, що вона вже зовсім інша, що вона подорослішала. І так сталося, що в травні мені зателефонували військові від імені Олега. І перші слова цих людей були: “Ваш чоловік вас дуже любить, просив передати, щоб ви від його імені обійняли дитину”. І найважливіше, що він повідомив: їх усіх будуть судити. Проводяться якісь слідчі дії. Мені навіть повідомили, що 20 травня мав відбутися суд, але я досі не знаю, чи він відбувся. Тобто інформаційна ізоляція,
– підкреслює Анна.
За інформацією громадської організації “Спільнота Оленівки”, за чотири роки повернулися 23 військових, які перебували в бараку. 46 досі залишаються в полоні.
Анастасія Гондюл на мітингу на підтримку українських полонених / Фото надане ГО “Спільнота Оленівки”
Наразі спільнота звернулася до омбудсмена з прав людини Дмитра Лубінця, який налагоджує нові контакти з уповноваженою з прав людини в Росії Яною Лантратовою. Жінки кажуть, що уповноважений ВРУ з прав людини передав листа, так би мовити, російській “колезі”, але відповіді в них досі немає.
Фото з акцій ГО “Спільнота Оленівки” з вимогами повернення героїв оборони Маріуполя:
“Небайдужих можна перерахувати на пальцях”
Анна каже, що коло спілкування родин полонених дуже обмежене. Це інші жінки, які чекають на своїх рідних. І низка активістів, яких є дуже мало.
Іноді суспільство робить нам докори – мовляв, а що ми можемо зробити, адже їх не випускає саме Росія. Але хочеться бачити підтримку акцій щодо військовополонених. Тому що зараз там переважно стоять лише родичі. Або рідні загиблих чи звільнених з полону приходять підтримати. Хлопці розраховують на цю підтримку. І коли вона повернеться, я щиро вірю, що їх почнуть обмінювати,
– підкреслює Анна Лобова.
Анастасія Гондюл погоджується зі своєю подругою по нещастю.
Якби люди стежили та вникали в те, через що ми проходимо, вони б виявили розуміння. Звісно, на наші акції приходять небайдужі люди, але їх можна перерахувати на пальцях. На кожному такому заході ми обіймаємося та раді їх бачити, бо за цей час вони стали для нас як рідні. Вони публікують дописи, використовуючи наші матеріали, ходять на акції в інших країнах. За кордоном вони виходять на акції з фотографіями мого чоловіка, чоловіка Ані та ще деяких людей. Вони стали голосами Олега Лобова та Артема Гондюла. Це дуже цінно,
– каже Анастасія Гондюл.
Вона згадує акцію, яку влаштувала в Канаді. Українська діаспора, каже Анастасія, виявила небайдужість і прийшла на акцію. Переважно – ті, хто виїхав задовго до війни. А люди, які приїхали туди вже під час повномасштабного вторгнення, ходять рідше.
Під час акції в Оттаві було дуже холодно. І коли я виголошувала промову, вся тремтіла. І підійшла бабуся років вісімдесяти, вона була загорнута в український прапор. Канадка. І вона підійшла і дала мені гріючі подушечки. І питала у дівчат, які мені перекладали, чи можна мене обійняти. Це було дуже мило. Вона мене обійняла, я розплакалася. Ми зломлені, втомлені, зневірені. І потребуємо не жалю, а підтримки. Підтримки суспільства, підтримки небайдужих людей.
– розповідає Анастасія.
Замість висновків
Вперше на обміні як журналістка я побувала у березні 2026 року. Сотні чоловіків, жінок та дітей зібралися біля госпіталю, щоб зустріти щойно звільнених з полону.
Ти відчуваєш дуже багато, перебуваючи серед цих людей. Відчай змінюється надією, з натовпу лунає переможний крик, сповнений сліз радості: комусь із жінок щойно прийшло повідомлення, що його чоловік повертається додому з полону.
Її миттєво обіймають усі навколо. Вона плаче. Притискає телефон до серця, наче талісман. За кілька годин вона вперше за N кількість часу (іноді це роки) побачить найріднішу людину у світі. Можливо, встигне її обійняти, перш ніж у супроводі військових та медиків її заберуть наверх, аби надати медичну допомогу та вперше за довгий час нагодувати нормальною їжею.
Потім прибувають вони. Звільнені з полону. Посміхаються, але дуже виснажені. Раді, що на волі. Серед своїх. Трохи лякаються гучних “Дякую!” та “Вітаємо!”, що лунають з натовпу.
Площа перед лікарнею з часом порожніє. Рідні тих, хто повернувся, або залишаються з ними, або щасливо їдуть додому, аби підготуватися до приїзду чоловіка, брата чи сина. Однак довго стоять ті, кому не надійшло повідомлення. Вони підіймають голови до вікон, аби крикнути імена своїх рідних і, можливо, отримати звістку про них. Потім територію лікарні покидають і вони. Аби повернутися наступного разу, коли з’явиться інформація про обмін.
Ці люди живуть одним: побачити свій рідний дім. Мати поруч тата, брата, чоловіка чи сина. Повернути маму, сестру чи доньку. Повернути сенс життя.
Усі вони охоче говорять про своїх рідних, згадують лише добре. Плачуть і посміхаються, згадуючи минуле. І дуже сильно сподіваються на їхнє повернення з полону.
Після того знімання я повною мірою відчула зміст фрази “всі наші мають повернутися додому з полону”. Це не просто слова, складені докупи. Це мантра, надія, очікування. Але вона нічого не варта без дій.
Можна прийти на акцію та висловити підтримку родинам, які чекають. Можна розповісти про полонених у соцмережах. І точно варто підтримати українські сили оборони пожертвою, адже вони вдень і вночі працюють над завершенням війни.
Часті запитання❓Що сталося в Оленівці в ніч із 28 на 29 липня 2022 року?❓Як громадська організація “Спільнота Оленівки” допомагає повернути українських військовополонених?❓З якими труднощами стикаються родини полонених українських військових?