«Київ розгромлять», наступ із Білорусі: чому ми самі допомагаємо Росії сіяти страх
Останнім часом дедалі частіше доводиться чути, що в українців опускаються руки. Постійні повітряні тривоги, балістичні ракети, реактивні дрони, удари по Києву створюють відчуття, ніби ситуація стає катастрофічною і далі буде тільки гірше.
Але я б запропонував дещо критичніше поглянути на те, чому у нас складається саме таке сприйняття реальності. Адже частину цієї роботи за Росію, на жаль, робимо ми самі. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Ми підкидаємо дрова в російське ІПСО
У мене є претензія до нас, медійників, до українських ЗМІ.
Останнім часом дуже активно почали обговорювати білоруський напрямок: можливу загрозу з боку Білорусі, новий наступ на Київ, будівництво залізниці, нарощування сил однієї десантно-штурмової бригади, перевірку боєздатності артилерійської бригади.
Такі речі не можна ігнорувати. Будь-які потенційні сценарії мають відстежуватися розвідкою та Силами оборони.
Але питання в іншому – яке місце ми відводимо цій загрозі в інформаційному просторі.
Адже паралельно з цим з’являється інформація про величезне угруповання російських військ у напрямку Слов’янська та Краматорська. І за масштабом це просто непорівнянні речі.
Коли ми висуваємо на перший план саме білоруську загрозу, у людей закономірно виникає страх: «Боже, зараз росіяни знову підуть з Білорусі на Київ».
Але навіщо пересічному українцю вже сьогодні переживати ситуацію, яка ще не сталася?
Саме цього й хоче Росія.
Кожна така згадка в ефірі, кожне нагнітання, кожен черговий сценарій катастрофи може фактично стати ще одним полінцем, яке ми самі підкидаємо в топку російської інформаційно-психологічної операції.
Чому після ударів по Києву здається, що все стало набагато гірше
Я, як і багато інших українців, живу в Києві. Точно так само чую ракетні запуски, бачу ракетні загрози та переживаю те, що зараз відбувається зі столицею.
Але потрібно розуміти ще одну особливість Києва.
Саме тут зосереджені центральні редакції українських ЗМІ, телеканали, лідери громадської думки, політики, блогери, велика кількість публічних та впливових людей.
Тому кожна атака на Київ викликає величезний інформаційний резонанс.
Удар по столиці тиражується в інформаційному просторі в десятки тисяч разів більше, ніж повідомлення про черговий удар по Херсону чи Харкову.
І це природно. Я не бачу тут когось конкретного, кого потрібно звинувачувати.
Але результатом стає загальний інформаційний фон катастрофи.
При цьому Харків вже не перший рік живе в значно гірших умовах. Запоріжжя переживає надзвичайно важкі атаки. Те саме стосується інших прифронтових територій.
Тому нам важливо не плутати дві речі: реальне наростання небезпеки та масштаб нашої інформаційної реакції на цю небезпеку.
«Київ розвалять» – саме так народжується відчуття безвиході
Сьогодні ми можемо говорити про можливості Росії виробляти балістичні ракети та про те, скільки їх потенційно може полетіти українськими містами. Це реальна загроза.
Але водночас прифронтові міста щодня зазнають колосальної кількості ударів УАБами.
І коли людина постійно бачить повідомлення про балістичні ракети, реактивні дрони, нові російські можливості, можливий наступ із Білорусі та чергові сценарії ударів по столиці, поступово виникає відчуття темного тунелю без виходу.
Звідси народжуються фрази: «Київ розвалять», «ми не вистоїмо», «далі буде тільки гірше».
Але подивіться на Харків.
Його не розвалили.
Не розвалили Суми.
Не розвалили Запоріжжя.
Так, це поранені міста. Вони зрешечені війною, зазнали величезних руйнувань і продовжують жити під постійною загрозою.
Але вони стоять.
Тому не потрібно самим вигадувати катастрофічні сценарії, яких ще не сталося.
Головне завдання тилу – не панікувати
Це не означає, що потрібно заспокоювати себе чи применшувати загрози.
Навпаки.
Потрібно реагувати на повітряні тривоги. Потрібно знати, де знаходиться найближче укриття. Потрібно розуміти свої маршрути евакуації. Потрібно усвідомлювати, що Росія продовжує розвивати засоби нападу, і протягом певного часу засоби захисту неминуче відставатимуть від них.
Але є принципова різниця між усвідомленням небезпеки та самодеморалізацією.
За роки війни Сили оборони вже багато разів продемонстрували, що здатні виконувати свої завдання.
А наше завдання в тилу – не падати духом.
І не розсипатися потрібно не тільки фізично чи економічно.
Не здаватися потрібно в інформаційному плані.
Не проживати наперед кожен найгірший сценарій. Не перетворювати кожну потенційну загрозу на неминучу катастрофу. Не допомагати Росії створювати відчуття, що виходу немає.
Адже страх українців – це теж зброя, яку Росія намагається використати.
І нам точно не потрібно самим допомагати їй заряджати цю зброю.
Джерело: www.24tv.ua