Автор згадує своє минуле, пов’язане з Донбасом, зокрема з Краматорськом, де він налагоджував верстати. Він зазначає, що багато заводів, як-от маріупольські “Азовсталь” та ім. Ілліча, зруйновані росіянами, і висловлює песимізм щодо відродження регіону.
Пригадується робота з відновлення роторного екскаватора для Новотроїцького рудоуправління, розташованого на південь від Донецька. Автор ділиться уривком зі свого техноесе “Роторне родео”, опублікованого в журналі “Звезда” та на сайті “Инфодон”. Він зазначає, що все, що пов’язане з Росією, перетворюється на “тлін, порох і лайно”.
Описуючи роботу в степу влітку, автор називає її “справжнім задоволенням”, якщо йдеться про налагодження техніки, а не землеробство. Він згадує, як батько також не любив копати картоплю, але це були сильні традиції.
Розповідаючи про випробування екскаватора, автор зазначає, що машиніст не з’явився, оскільки отримав 15 діб арешту в Дніпропетровську за бешкет у нетверезому стані. Не маючи вибору, автор сам сів за важелі. Перебуваючи в кабіні, він побачив навколо себе “золотий степ”, кар’єри, блакитне небо та хмари. Він розмірковує, що міг би стати художником чи письменником, але на відміну від них, йому не бракувало тем для творчості, оскільки він мав власне життя, а не жив чужим.
З кабіни роторного екскаватора відкривався широкий простір, “хвилясте, золотаво-зелене море”. Увімкнувши головний рубильник та взявшись за важелі, автор усвідомив, що це його батьківщина. Він описує свої відчуття, пов’язані з народженням і зростанням у степу, і порівнює його з іншими краєвидами, які він бачив у горах та біля морів. Він вважає, що жодна краса не зрівняється із “зеленим літнім степовим морем”.
Автор описує вигорілий степ, де крізь вицвілу траву проступають стародавні камені, свідки історії – від татарських часів до трипільців. Він також пропонує уявити вид з терикону, які численні на Донбасі. З висоти відкривається вид на “безкрайній, полого-горбистий степ”, що зникає в серпанку, та темно-сині конуси териконів, найстаріші з яких вже поросли деревами.
Автор згадує численні народи, які кочували степами: кіммерійці, скіфи, сармати, алани, хазари, печеніги, половці, татари, гуни, болгари, авари, угри, торки, чорні клобуки, турки-огузи, готи, вікінги. Він вірить, що всі вони вважали ці степи найкращими. Сам автор, народившись у степах, почувається незатишно в лісах чи горах, де йому “тісно”.
Згадується Гоголь, який “зачах у похмурому Петербурзі”, та фельдмаршал Манштейн, який підпав під чарівність степів у 1941 році. Автор також шкодує про “чудові танкові дивізії”, занапащені в “похмурих московських лісах”.
Попри всю красу, автору потрібно працювати. Він відриває погляд від просторів, витягає креслення та схеми і починає розбиратися з керуванням екскаватором.
Згадується, що роторний екскаватор давно порізали на металобрухт. Однак, проїжджаючи через Новотроїцьке або дорогою до Одеси, між Бердянськом та Приазовським, автор згадує про нього. Він натрапляє на покажчик “Екскребул” – скорочення від “екскаватор, скрепер, бульдозер”.
Уява малює “степовий Олімп механізаторів”, схожий на старий терикон, де матері екскаваторники, бульдозеристи та скреперисти, попиваючи місцевий “нектар” і закушуючи азовською рибкою, діляться досвідом водіння великих машин. Автор задумливо крече і чухає потилицю, роздумуючи над цим.