Ціна мовчання
Минуло п’ять років відтоді, як «Талібан» прийшов до влади в Афганістані. Чого вдалося досягти завдяки ізоляції?
Минуло п’ять років відтоді, як влада в Афганістані належить «Талібану». Упродовж цього часу політика багатьох країн західного світу полягала у відсутності взаємодії з «Талібаном», адже вони були переконані, що ізоляція стане чинником тиску на Афганістан і неминуче призведе до змін у таких питаннях, як права людини, права та свободи жінок. Але так не вийшло.
До того ж, цей підхід серйозно нашкодив пересічним громадянам. Якщо не брати до уваги гуманітарну сферу, міжнародна допомога на розвиток вичерпалася. З огляду на невизнання уряду «Талібану», фінансування заходів для протидії кліматичним змінам в одній з країн світу, яка найбільш вразлива до цих змін, залишається недоступним. Політика відсутності взаємодії поступово еволюціонує, адже нещодавні переговори щодо міграції між європейськими урядами та «Талібаном» за зачиненими дверима свідчать про розвиток ще більш вибіркового підходу. Тепер питання не в тому, чи слід взаємодіяти з «Талібаном», а в тому, чому світ вирішив робити це в контексті депортацій, а не кліматичних змін, прав жінок чи управління державою. Минуло п’ять років, а тому настав час зробити висновки та визнати, що саме потрібно змінити.
У період, що передував укладанню Дохійської угоди між США та «Талібаном» 2020 року, одні сподівалися, а інші були переконані, що новий, поміркованіший «Талібан» все ж з’явиться. Однак п’ять років, коли в надзвичайно різноманітній та багатоетнічній країні з населенням 40 мільйонів осіб панувала одна стать та один етнос, призвели до іншого. Ця ісламістська група видала понад 100 указів, спрямованих на обмеження прав і свобод жінок, закривши двері шкіл перед 2,4 мільйонами дівчат на 1795 днів, і навіть довше. На жаль, обмеження та дискримінація поширюються не лише на жінок, адже уряд «Талібану», який складається виключно з представників однієї статі та однієї етнічної групи, більш ніж на 90 відсотків складається з пуштунів (афганців), а це в країні, де близько 60 відсотків населення пуштунами не є. Згідно з інформацією Агентства ООН у справах біженців (UNHCR), під час розподілу допомоги, надання державних послуг, а також у земельних суперечках «Талібан» дискримінує етнічних хазарів, таджиків, узбеків та інші меншини й маргіналізовані групи. Загалом, можна стверджувати, що сьогодні вони керують країною так само, як і під час свого першого правління в середині 1990-х років.
Кабул, з населенням понад 6 мільйонів осіб, може стати першим містом, в якому до 2030 року закінчаться запаси води.
Після скорочення допомоги та заморожування фінансування заходів з боротьби зі зміною клімату Афганістан не може впоратися зі зростаючими наслідками зміни клімату та вимушеним поверненням 6 мільйонів мігрантів з Ірану та Пакистану. Часті повені та сильна посуха протягом кількох років продовжують руйнувати життя людей, які живуть із сільського господарства, що призводить до продовольчої нестабільності: нині допомоги потребують майже 22 мільйони осіб. Через це в період з 2021 до 2025 року майже 2 мільйони людей змушені були шукати притулку в інших місцях. Обмежений доступ до води та їжі залишатиметься щоденною проблемою для мільйонів людей. Кабул, з населенням понад 6 мільйонів осіб, може стати першим містом, в якому до 2030 року закінчаться запаси води. Шість мільйонів осіб, які повернулися додому з порожніми руками з Ірану та Пакистану, опиняються в містах і селах, де й без того відчувається критичний дефіцит води та продовольства. «Талібану» бракує як технічних можливостей, так і фінансових ресурсів для подолання масштабної та багатомірної кризи, з якою доведеться зіткнутися Афганістану.
Механізми взаємодії
Попри офіційну політику, західні країни розпочали переговори з «Талібаном», але виключно щодо депортацій. Коли до влади прийшов «Талібан», гуманітарна допомога та сприяння у сфері розвитку різко скоротилися. Міжнародні організації залишили країну та призупинили раніше затверджені проєкти, зокрема 32 проєкти з охорони довкілля на суму понад 800 мільйонів доларів. США та їхні європейські союзники заморозили 9,5 мільярдів доларів активів Центрального банку Афганістану, згодом розблокувавши 3,5 мільярда доларів, при цьому залишивши 3,5 мільярда доларів для виплати компенсацій жертвам терактів 11 вересня 2001 року. У 2025-му Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт лідерів «Талібану» за переслідування жінок і дівчат, але угруповання не зазнало повної ізоляції. Попри відсутність офіційного визнання, такі держави, як Китай, Індія, Пакистан, Іран та Туреччина, налагодили з ним робочі стосунки. Поки що лише Росія офіційно визнала уряд «Талібану», але низка інших країн, зокрема кілька європейських, зацікавлені в укладанні угод в обмін на співпрацю щодо депортацій. Один із прикладів – Німеччина. Вона прийняла дипломатів «Талібану», тоді як депортувала понад 200 осіб до Афганістану.
Незалежно від того, обирають уряди взаємодію чи ізоляцію, жити з наслідками доводиться звичайним людям. Протягом наступних п’яти років слід зосередитися на більш ефективному підході.
Будь-яка конструктивна стратегія щодо Афганістану має ґрунтуватися на повсякденних реаліях, з якими стикається населення. В умовах поглиблення бідності, продовольчої кризи та кліматичних викликів задоволення базових потреб є як гуманітарним імперативом, так і необхідною умовою для довгострокової стабільності. Напрямок дій зрозумілий, а механізми його реалізації вже існують і можуть бути розширені, зокрема шляхом подальшої підтримки сільськогосподарського сектора, який є основою економіки та джерелом засобів до існування приблизно для 90 відсотків населення. Слід звернути увагу на збільшення обсягу інвестицій у системи зрошення та управління водними ресурсами, а також на захист системи охорони здоров’я, де працюють жінки. Новий підхід ООН з надання допомоги у задоволенні базових людських потреб (BHN) має бути розширений і отримувати стабільне багаторічне фінансування. Недостатньо просто надавати гуманітарну допомогу. Якщо ігнорувати проблему та не вживати невідкладних заходів, це може призвести до того, що значна частина країни стане непридатною для життя, що, як свідчать дослідження «Мережі аналітиків Афганістану», потягне за собою відтік населення.
«Талібан» де-факто залишається на чолі країни, що робить певну форму взаємодії неминучою.
Допомога Афганістану не обов’язково має надходити через «Талібан». Місцеві групи громадянського суспільства та міжнародні організації залишаються одними з найефективніших діячів, здатних дістатися до громад та надавати допомогу, зберігаючи при цьому певну незалежність від влади. Місцеве громадянське суспільство, частково сформоване за попереднього уряду за міжнародної підтримки, а також міжнародні організації, що продовжують працювати в державі, зокрема система ООН, забезпечують альтернативні канали для обходу влади «Талібану». Слід, наприклад, надавати підтримку Продовольчій та сільськогосподарській організації ООН (FAO) та Програмі розвитку ООН (UNDP), які тісно співпрацюють з місцевими неурядовими організаціями та громадами, щоб вони могли отримати доступ до великих обсягів фінансування, зокрема, із Зеленого кліматичного фонду (GCF), Глобального екологічного фонду (GEF) та Фонду адаптації. Є дані, що свідчать про те, що позабюджетні проєкти, які не підпадають під контроль «Талібану» і реалізуються міжнародними донорами спільно з місцевими акредитованими неурядовими організаціями за участю жінок, є ефективними.
«Талібан» де-факто залишається на чолі країни, що робить певну форму взаємодії неминучою. Складність полягає в тому, щоб забезпечити, аби така взаємодія слугувала інтересам народу Афганістану, сприяла просуванню прав людини та забезпечувала значне покращення умов життя, а не надавала владі легітимності заради легітимності. Відмова від взаємодії з невизнаними режимами не завжди призводить до бажаних змін і результатів. Досвід Ємену та М’янми це підтверджує. Але будь-яка взаємодія має насамперед ставити права людини та потреби населення вище за інтереси фактичної влади «Талібану».
У червні 2026 року відбулося закрите засідання з питання депортацій. Участь у ньому брали Європейська комісія, 15 держав-членів та представники руху «Талібан». Зустріч була прикладом діалогу, обмеженого конкретними інтересами, який зрештою може виявитися нездатним досягти бодай однієї мети. Діалог потрібно спрямувати на покращення умов життя в Афганістані, інакше люди, які не мають їжі, шукатимуть, куди бігти. Простір для діалогу, відстоювання прав жінок та інклюзивного управління, а також для технічних обговорень щодо надання основних послуг має залишатися відкритим. Деякі частини «Талібану» є більш «прагматичними», ніж інші. Зрештою, міжнародна присутність в Афганістані, ведеться діалог з «Талібаном» чи ні, може стати способом дивитися на зовнішній світ і непрямим стримувальним чинником для цієї групи всередині країни. Ціна відмови від взаємодії та продовження такого ж стану речей ще протягом п’яти років надто висока для звичайних афганців.
За цим посиланням стаття відкриється без VPN
Sourse: www.ipg-journal.io