У Казахстані журналістка Пеггі Оренштейн досліджує величну природу, спадщину Великого Шовкового шляху та стійку, космополітичну культуру. Вона також знаходить зв’язок, який важко описати словами.
Фото: Наталі Мохаджер
Колись мій чоловік і я розглядали можливість усиновлення дитини з Казахстану. Міжнародне усиновлення з цієї центральноазійської країни різко зросло протягом хаотичних перших десятиліть після розпаду Радянського Союзу, і ми були заінтриговані можливістю дитини, яка б поєднала наші азійські та європейські спадщини. Однак, перш ніж заглиблюватися в логістику чи етику, я несподівано завагітніла.
Я не думала про країну роками, аж доки знайома не опублікувала фотографії мечетей з кобальтовою плиткою з поїздки до регіону. Вони здавалися кольором благоговіння: точний відтінок нічного неба, що викликає відчуття космічної незначущості. Переглядаючи зображення, я раптом згадала місце, яке колись ненадовго дало мені надію. Я досі майже нічого не знала про Казахстан — навіть приблизно не була впевнена, де він розташований — але це лише посилило мою цікавість.
Моє незнання було зрозумілим. До здобуття незалежності у 1991 році Казахстан понад 150 років був ізольований від Заходу спочатку царською Росією, а потім, зрештою, радянським правлінням. Його народ зазнав приголомшливого рівня жорстокості: масового голоду, екологічного спустошення та стирання їхнього традиційного кочового способу життя. Але невелике дослідження показало, що країна була набагато більшою, ніж її трагедії. Туризм, особливо останніми роками, вибухнув; завдяки збільшенню авіасполучення, спрощенню вимог до в’їзду та покращенню інфраструктури, кількість міжнародних відвідувачів зросла з 4,7 мільйона у 2022 році до 15,7 мільйона у 2025 році. Однак більшість із них, як і раніше, походить із сусідніх регіонів — менше ніж 50 000 американців здійснили поїздку у 2024 році.
Фото: Наталі Мохаджер
Підозрюю, як і я, більшість людей нічого не знають про Казахстан, знаючи лише те, що вони дізналися — хибно — з мок’юментарі 2006 року «Борат». Для протоколу, ця країна величезна, розміром із Західну Європу (хоча з десятиною населення). Росія знаходиться на півночі, Китай — на сході, Каспійське море — на заході, а решта «станів» — на півдні. Нині найсильніша економіка Центральної Азії, колись вона була центром давнього Шовкового шляху, приваблюючи злиття культур (тюркських, китайських та перських серед інших) та ідеї, історії та чудові кулінарні пропозиції, які вони принесли. Вона також претендує на те, щоб бути батьківщиною яблук і тюльпанів — візьміть це, Нідерланди! — і є дивовижно екологічно різноманітною, з понад десятком національних парків, які є мрією для туристів. Я хотіла пережити все це: стародавнє і сучасне, темне і світле, міста та дику природу, масштаби історії нації та глибину її стійкості.
Я приземлилася в Алмати, найбільшому місті Казахстану та колишній столиці, о 3:30 ранку на початку травня, дезорієнтована після 20-годинної подорожі з Каліфорнії. Британський туроператор Wild Frontiers, спеціаліст з подорожей Центральною Азією, допоміг мені скласти 12-денний маршрут, зосереджений на південному сході — території приблизно розміром з мою рідну Каліфорнію, яка пропонувала найбільшу різноманітність при найменших витратах часу на переїзди, хоча я все одно проведу чимало часу в дорозі.
Після кількох годин сну та великої кількості кави я вирушила до вестибюлю готелю, щоб зустрітися з моїм гідом, Маратом Маліковим (етнічні казахи зазвичай мають русифіковані прізвища, нав’язані в попередні епохи). Я не знаю, чого я очікувала, коли ми вийшли в історичний центр Алмати, але знайшли ми засаджені деревами вулиці та доглянуті парки, з далеку блищали засніжені вершини гір Тянь-Шаню. Атмосфера була космополітичною — новий сучасний художній музей, чарівні кафе, ресторани, повні стильних відвідувачів — прикрашені архітектурною спадщиною царської та радянської Росії. Багатокупольний, яскраво розмальований Вознесенський собор, найвищий дерев’яний російський православний храм у світі, є якорем району, стоячи в серці центрального парку Панфілова.
Фото: Наталі Мохаджер
Прогулюючись кілька хвилин у напрямку гір, ми минули розкішний театр опери 1930-х років і, на тій самій вулиці, космічний готель Almaty, його фасад прикрашений мозаїчним панно 1965 року, яке застосовує радянські техніки до «Енлік-Кебек» — народної казки, схожої на «Ромео і Джульєтту». Ще 10 хвилин привели нас до Арасанських лазень, грізної бетонної споруди, побудованої у 1980-х роках з елементами, натхненними хаммамом. Перед ними літні жінки продавали веніки — пучки гіллястих гілок, які обіцяють усілякі переваги для здоров’я, якими ви биєте себе голим у бані, схожій на сауну. Я б повернулася пізніше для швіцу та масажу, ідеального засобу від джетлагу.
Ми продовжили шлях до Зеленого базару, критого громадського ринку, збудованого у 1975 році на місці колишньої караванної зупинки, який нині проходить модернізацію. Уздовж однієї стіни жінки корьо-сарам (етнічні корейці) продавали блискучі готові салати. Ці продавці є нащадками етнічної групи, яку радянський лідер Йосип Сталін насильно депортував з Далекого Сходу Росії у 1937 році, як колективне покарання під приводом страху нелояльності — частина політичної чистки, відомої як Великий терор. В іншому проході я куштувала курт, тверді кульки солоного, кислого ферментованого сиру, який колись носили кочівники на величезному степу країни; вони стягували рот, але були такими ж захопливими, як картопляні чіпси. Потім таджицький продавець поклав мені в долоню кілька свіжоочищених волоських горіхів. Вони мали амброзійний смак, ніби їх вмочили в шоколад.
Фото: Наталі Мохаджер
Казахи жартують, що вони другі найбільші споживачі м’яса у світі. Перші — туш! — вовки. Однак за останні кілька років Алмати також став гастрономічним центром. Маліков і я зупинилися на обід в Auyl, піонері нового тренду «нео-кочівництва», який отримав від архітектурної премії Prix Versailles визнання одного з найкрасивіших ресторанів світу у 2024 році. Колись це було місце для прийому радянських дипломатів, його оновлений інтер’єр, натхненний юртою, занурює відвідувачів у кочове минуле: грубі глиняні стіни, розкішні текстиль, куті мідь, різьблене вручну дерево, колекція традиційних музичних інструментів. З динаміків лунав індивідуально розроблений звуковий ландшафт, що поєднував гіпнотичні техно-біти з тюркським горловим співом. Навпроти відкритої кухні з живим вогнем і казанами стіна з вікнами відкривала панорамний вид на гори.
Я почала з кінського тартару: м’якого, яскравого і трохи солодкого. Коні були невід’ємною частиною кочового життя, включені в ритуали та фольклор. Казахи, ймовірно, були першими, хто їх осідлав. Коні також були стійким джерелом молока та м’яса в степу. Мені було важче з концентрованим бульйоном з кобилячого молока — огида, яка здавалася лицемірною, оскільки я з апетитом поїдала тарілку яловичої кісткової юшки. Бульйон подавався разом із версією бешбармаку від Auyl, національної страви Казахстану: суміш копченої кази (кінської ковбаси) та різних інших м’ясних продуктів, поданих на домашній локшині, з багатим, цибулевим соусом зверху.
Наступного дня я пила кумис — кислувато-солоне, злегка алкогольне ферментоване кобиляче молоко — у спеціальному дегустаційному барі в Yurta, ще одному розкішно оформленому нео-кочовому закладі. (Yurta навіть продає морозиво з кумису, безумовно, на любителя.) Ресторан також приготував найкращий плов моєї поїздки: центральноазійська страва, схожа на пілав, з рису, яловичини, моркви та інших дрібниць — хоча сказати так — це все одно, що стверджувати, ніби я куштувала найкращу піцу в Нью-Йорку. Незважаючи на це, Алмати швидко задовольняв усі вимоги нової улюбленої дестинації.
Фото: Наталі Мохаджер
Літо в Казахстані може досягати тридцяти градусів Цельсія; зими опускаються нижче нуля. Однак навесні чи восени можна дослідити його приємніші екстремуми. З теплого Алмати ми з Маліковим проїхали близько 40 хвилин угору по схилах, усіяних квітучими дикими яблунями та граціозними кіньми, що пасуться, до підніжжя Гірськолижного курорту Шимбулак. Три поїздки на гондолі — і ми досягли тонкого, мальовничого повітря на висоті 10 500 футів. Я вийшла на сніговий покрив, щоб спостерігати, як хижий птах безшумно ширяє в небі.
Наступного дня ми проїхали три години на схід, щоб пройтися в пустельній спеці Чаринського каньйону, однієї з головних туристичних приманок країни. Його довжина близько 96 миль, а глибина в деяких місцях майже 1000 футів. Місцеві жителі дали йому прізвисько «молодший брат Гранд-Каньйону». Його високі пісковикові вежі, розфарбовані в червоні, помаранчеві, рожеві та пісочні відтінки, величні, виточені за 12 мільйонів років річкою Чарин. Ми пройшли близько двох миль крізь шпилі стежки «Долина Замків» до річки, яка зараз не виглядала такою потужною, занурившись, щоб охолодитися, перш ніж вирушити назад. Я дала собі обіцянку «наступного разу» відвідати на заході сонця, коли сліпучі кольори каньйону поглибляться і засяють.
Безпосередньо перед вечерею ми зупинилися в скромному гостьовому будинку в Басші, сільськогосподарському селі з дахами з жерсті, поодинокими юртами та мечеттю. Басші також є воротами до Національного парку Алтин-Емель, заповідника розміром приблизно з Делавер. Ми рано встали, щоб поїхати в його марсіанський червоний ландшафт, іноді помічаючи верблюда або газель. Біля сухої стежки каньйону ми вирушили на значно більш самотню прогулянку крізь іржаві та охрані пісковики, рухаючись боком повз вузькі проходи та піднімаючись над поваленими валунами, що блокували нам шлях. Маліков показав на шматки кварцу розміром з кулак, розкидані по потрісканій глиняній землі, і простежив білі прожилки, що пронизували стіни молодого каньйону.
Фото: Наталі Мохаджер
Я провела рукою по брудно-червоних шматочках необробленого карнеолу, також вбудованих у скелі. Я згадала Алмати, де випадково потрапила до Aimaq, приватного музею та ювелірного магазину. Консультантка на ім’я Лейла, яка випадково мала ступінь журналіста, провела мене через експозиції прикрас 19-го та початку 20-го століть. Були каблучки, що вказували на початок менструації у дівчини, для сприяння родючості, для оголошення нового початку після розлучення. Кулон, розроблений для носіння навпаки, захищав свою власницю від тих, хто говорив за її спиною. Були вишукані шашбау — прикраси для кіс — і ланцюжки з медальйонами, що прикрашали весільні головні убори. У невеликій вітрині спереду знаходилися кілька антикварних предметів на продаж, а також сучасні переосмислення від власника магазину.
Кожен виріб транслював частину особистості жінки: її вік, її походження, її соціальний статус, її духовність. «Ці прикраси — це не просто прикраси», — пояснила Лейла. «Це про історію. Це про культуру». Тисячоліттями казахські жінки прикрашали себе таким витонченим сріблом і напівдорогоцінним камінням, деякі з яких були зібрані в руслах річок, як те, де я зараз стояла.
Іноді доводиться робити складне. Серед дня, на зворотному шляху до Алмати, ми зупинилися біля Співаючої піщаної дюни, дугоподібної гори дрібного піску, яка є ще одним популярним місцем. Коли вітер правильний, як це було на мить того дня, дюна видає гул, схожий на гул літакового двигуна. Сучасні вчені пояснюють звук унікальною комбінацією вібрацій вітру та тертя піщинок. Бла-бла-бла. Дайте мені старіші, більш романтичні інтерпретації. Тут може бути похований Чингісхан та його армія монголів, і звук — це їхні духи, що хваляться своїми подвигами. Або, можливо, це стогін злого демона, який, виснажений, ліг тут, щоб поспати. Підйом на 500 футів здавався достатньо легким, але до того часу було несезонно 90 градусів за Фаренгейтом. Жодної тіні. Кожне волокно мого тіла казало «ні», крім одного: той крихітний нитка, що нагадувала мені, що я, ймовірно, пройду тут лише раз. Я подолала вершину, спітніла і посміхалася, милуючись милями піску та білими крейдяними горами на тлі болюче синього неба.
Фото: Наталі Мохаджер
Наступного ранку, після нічної поїздки на поїзді з Алмати на південь до міста Тараз, погода знову змінилася — прохолодно та волого, хмари низько. Я мала вирушити звідти на позашляховику до Аксу-Жабагли, найстарішого заповідника Центральної Азії, для походу лісистим каньйоном, але дощ зробив стежку небезпечною. Натомість Wild Frontiers організували тур на конях в останню хвилину, щоб я могла відчути, як колись подорожували цими драматичними ландшафтами. Я помчала в парк із моїми новими гідами, Єржаном Оринбасаровим та Даніяром Рашитовим: перший — енциклопедія казахської культури та історії, другий — експерт з природи. Ми їхали крізь смуги туману, копита коней трохи ковзали в багнюці, повз останні тюльпани, що вкривають цей регіон щовесни. На краю каньйону Рашитов описав, що я могла б побачити без хмар — бурхливу річку, густі дерева, гори за ними. Звучало чудово.
Я розвернула коня, щоб їхати, якраз коли до нас приєднався Оринбасаров. Він зіскочив з коня і підійшов до краю скелі. Коли я глянула через плече, краєвид, ніби він його наказав, раптом і вражаюче очистився, і пара золотих орлів, символ Казахстану, ширяла над головою. Через десять хвилин завіса опустилася, і почалася злива. Тим не менш, якщо це була втішна нагорода за мій похід, що зірвався через дощ, назвіть мене блаженно втішеною.
Фото: Наталі Мохаджер
Я сподівалася побачити містичні сині мечеті, які надихнули мою подорож — казахи переважно мусульмани, хоча зазвичай не надто релігійні — але кочівники не дуже шанували релігійні пам’ятки, а радянська влада, яка пропагувала атеїзм, зруйнувала більшість із тих, що існували. Однією з небагатьох релігійних пам’яток, яку вони залишили недоторканою, був мавзолей Ходжі Ахмеда Ясаві 14-го століття, суфійського містика і поета, у місті Туркестан, приблизно за три години їзди від Аксу-Жабагли. Оринбасаров сказав, що це місце було надто величезним, надто важливим і надто священним, щоб його знищити; СРСР класифікував його як антирелігійний архітектурний музей. Мерехтлива бірюза його куполів, багатобарвний спектр глазурованої плитки — все це втілення моїх синіх мрій. Навіть незавершений піштак — великий вхід, будівництво якого було покинуто, коли помер правитель, який замовив комплекс, — зачарував, його виступаючі балки давали уявлення про стародавні методи будівництва.
Я була ще більше вражена, несподівано так, земно-кольоровими руїнами Саурана, міста Шовкового шляху приблизно за 45 хвилин на північний захід від Туркестана, яке датується принаймні 10-м століттям. Сауран був великим торговим центром і виробником кераміки; купи битого глиняного посуду все ще були розкидані по землі, разом із черепками яскраво глазурованої кераміки (деяка з них була кобальтова!) та кістками тварин. Маленькі степові черепахи копошилися всюди. Рашитов підняв баранчу — звідки? — подумала я — щоб продемонструвати гру, схожу на більярд. Мені сподобалося усвідомлювати, що протягом століть діти завжди любили грати.
Фото: Наталі Мохаджер
Останній ранок я провела в невеликому, але вражаючому Музеї жертв політичних репресій у Шимкенті, третьому за величиною місті Казахстану. Починаючи з 1929 року, сталінський режим змушував етнічних казахів вступати до невдалих, погано обладнаних сільськогосподарських колективів, конфіскуючи їхню худобу та спричиняючи Ашаршилик, голод, який за три роки вбив щонайменше 1 з 3 з них. Сотні тисяч загинули під час Другої світової війни або були вбиті під час Великого терору. Стіни музею містили ряди фотографій деяких з останніх: політичних в’язнів, митців, інтелігентів, громадських діячів, дітей.
Сьогодні в країні проживає понад 14,6 мільйона етнічних казахів — до 1999 року вони знову становили більшість — але Оринбасаров сказав, що їх має бути близько 40 мільйонів. Як останнє, більш підбадьорливе нагадування про те, наскільки життєвою, наскільки стійкою була і є казахська культура, ми вирушили на центральний базар Шимкента, де жінка, що продавала чай і спеції, базікала з Оринбасаровим казахською мовою, яка, згідно з конституцією 1993 року, є державною мовою країни, а я тим часом згребла ще жменю курта.
Фото: Наталі Мохаджер
Після швидкого перельоту назад до Алмати, щоб розпочати свою подорож додому, я встигла ще раз пройтися центром міста. Собор у парку Панфілова був підсвічений на вечір, як у казці; підлітки тусувалися, сміялися і фліртували; батьки купували дітям морозиво або балували їх поїздками на блискучих, працюючих від батарейок іграшкових машинках. Я сиділа на лавці, спостерігаючи за всім цим, відчуваючи вдячність за дивні повороти долі, які привели мене сюди. Можливо, я приїхала до Казахстану без жодних очікувань (і з кількома хибними уявленнями), але те, що я знайшла, було чудовим нагадуванням: завжди є десь нове і несподіване місце для дослідження та вивчення, щось багатше, щоб пережити, щоб з’єднатися — місце, для якого у вас немає образу, і яке жодна фотографія чи допис ніколи по-справжньому не передадуть.
Подробиці можна знайти на сайті: www.afar.com