Чому Європа може навчитися у Казахстану ЄС має зміцнювати інклюзивні форми ідентичності, щоб уникнути зовнішнього втручання у питання етнічного розмаїття
Дискусії, пов'язані з ідентичністю, бувають різні. Одні стримані, інші породжують насильство та переростають у конфлікти. Чому так відбувається? Як показує дослідження, насильство застосовують частіше, коли локальні актори вважають, що можуть розраховувати на підтримку ззовні. Втручання третьої сторони повністю змінює ситуацію, тому що спонукає учасників не до компромісу, а радикалізації. Дуже добре така динаміка спостерігається під час холодної війни, коли суперництво наддержав і ширше конкурентне глобальне середовище підживлювали проксі-війни по всьому світу – не лише постачаючи зброю для локальних конфліктів, а й впливаючи на те, як групи всередині країни визначали свою політичну та соціальну ідентичність. Щось подібне сталося після 1991 року, коли у Криму, на Донбасі, в Естонії та Казахстані спалахнули сепаратистські настрої, доки Борис Єльцин не закликав до стриманості. З іншого боку, у Молдові, Грузії та Азербайджані втручання ззовні стало причиною ескалації конфлікту, що призвело до насильства.
На цьому фоні випади проти етнічної ідентичності шляхом поширення дезінформації з метою дестабілізації та розколу всередині країни, а також використання етнічних груп як зброї для виправдання вторгнення не є новим. Війна в Україні вкотре продемонструвала цю практику. У цьому контексті Казахстан, маючи значну кількість російськомовного населення та тісні зв'язки з Москвою, є особливо вразливим. Посилення геополітичної поляризації після вторгнення впливає країни, мають обмежений простір для маневру у межах спрощеної глобальної бінарної системи, такі як Казахстан. Все це важливо не лише для Центральної Азії, а й для внутрішньої вразливості європейських суспільств, які є багатоетнічними.
Коли 1991 року Казахстан здобув незалежність, казахи не становили більшості населення, причому росіяни утворювали найбільшу етнічну меншість. Існував ризик, що вибір відверто етнонаціоналістичного курсу розвитку держави за таких умов міг стати причиною внутрішньої нестабільності та погіршити відносини з Росією. Натомість керівництво Казахстану просувало концепцію «казахстанської» ідентичності, яка була закріплена у правових та інституційних рамках, а також поєднувала інклюзивне державне будівництво та жорсткий державний контроль над усіма обговореннями щодо чутливої теми ідентичності. Такий підхід дозволив Казахстану уникнути насильницьких етнічних конфліктів, які спалахнули в інших пострадянських країнах.
Серед цих збалансованих дій була мовна політика. Незважаючи на те, що казахська була державною мовою, російська все ж таки зберегла рівноправний конституційний статус і продовжував домінувати в більшості сфер суспільного та культурного життя. У 2002 році, прагнучи запобігти етнічній поляризації, перший глава держави та головний архітектор її розвитку після здобуття незалежності Нурсултан Назарбаєв заборонив політичні партії, засновані на етнічній, релігійній чи гендерній ознакі.
Однак поступово почала змінюватись демографічна ситуація. Додому з-за кордону повернулися майже мільйон казахів, і вже наприкінці 1990-х вони знову стали більшістю у своїй країні. До 2016 року казахи становили дві третини населення, а у деяких регіонах – понад 95 відсотків. Крок за кроком ці зміни надали імпульс закликам до «казахізації», що особливо стосувалося мовної політики, хоча російська мова, як і раніше, домінувала у політичній та громадській сферах, а також у ЗМІ.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало вирішальною подією, яка прискорила поширення вже існуючої тенденції. Дискусії про ідентичність, які раніше обмежувалися вузькими колами інтелектуалів, які говорять казахською мовою, вийшли до публічної сфери. Для молодого покоління мова стала ознакою суверенітету та безпеки. Російськомовні казахи почали свідомо переходити на казахську, записуватись на мовні курси, читати та дивитися казахськомовні медіа. Соціальні медіа, художні та літературні твори, подкасти та TEDx Talks про деколонізацію, а також знакову семитомну працю з історії Казахстану, над якою працювало понад 300 учених, прискорили ці процеси. Всі ці фактори винесли дискусію до публічної площини.
Мова, яку раніше використовували обережно, тепер стає частиною ширшої стратегії зміцнення суверенітету та послаблення російського впливу.
Таким розвитком подій скористалася держава. З 2024 року заявники на громадянство повинні продемонструвати певний рівень володіння казахською мовою. Урядова Концепція розвитку мовної політики (2023-2029) встановлює амбітні цілі щодо використання та поширення казахської мови у суспільстві. Метою нового Закону про засоби масової інформації є збільшення частки казахськомовних медіа до 55 відсотків уже до 2025 року та до 60 відсотків – до 2027-го. Мова, яку раніше використовували обережно, тепер стає частиною ширшої стратегії зміцнення суверенітету та послаблення російського впливу.
Влада діє обережно, добре усвідомлюючи ризики зовнішнього втручання, насамперед з боку Росії, а також можливе відчуження російськомовних громадян. “Роскомнагляд”, російський медіарегулятор, вимагає від казахстанських ЗМІ видаляти російськомовний контент, а російська пропаганда, у свою чергу, намагається розхитати громадську думку всередині країни. Держава створила прецеденти, щоб відбити полювання у громадян здійснювати відверто проросійську діяльність. У 2022 році, наприклад, подружжя, яке проживало на півночі Казахстану, було засуджено за сепаратизм. Російським артистам, які підтримували війну в Україні, заборонено виступати в Казахстані, а 2023 року звільнили одного із парламентаріїв за проросійські заяви. Попри це керівництво Казахстану уникає кроків, які могли б дати Москві привід звинуватити його в дискримінації російськомовних громадян. Кордон між тим, що необхідно для уникнення вразливості перед зовнішнім тиском та обмеженням права на самовизначення та свободу слова, дуже тонка.
Використання етнічних груп для дестабілізації внутрішньої ситуації чи виправдання масштабної інтервенції не є чимось новим – і точно не Росія його вигадала. Протягом усієї сучасної історії великі держави неодноразово експлуатували відмінності в ідентичності – від «ірландського» та «польського» питань у Європі до «східного питання» щодо імперії Османа.
Події в Україні, Демократичній Республіці Конго, Ємені та Сомалі – яскравий тому приклад. Нинішнє використання Ізраїлем напруженості між перехідним урядом та етнорелігійною спільнотою друзів у Сирії, що корениться у невдоволенні обмеженою участю в державному будівництві, ілюструє добре відоме виправдання «захисту» прав меншин як пояснення військового втручання. Сьогоднішня ситуація особлива тим, що головним тут є не поява етнічної інструменталізації, а її оновлена видимість та загострена стратегічна значимість. Це відродження посилюється інтенсифікацією геополітичної конкуренції після вторгнення Росії в Україну, а також здатністю цифрових медіа та соціальних платформ поширювати наративи, що ґрунтуються на ідентичності, з безпрецедентною швидкістю та охопленням.
Вузьке трактування глобальних питань через призму бінарної динаміки великих держав ризикує посилити поляризацію за кордоном та підірвати згуртованість усередині Європи
Що це означає для Європи? Висновок очевидний. Європейські суспільства стали все більш багатоетнічними, але розвиток політики правого крила – яка міцно закріпилася навіть у правлячих партіях – свідчить про відмову сприймати плюралізм. Це створює вразливості, які можуть використовувати зовнішні актори, застосовуючи пропаганду або завуальовану підтримку. Соціально-психологічні дослідження показують, що упередженість усередині групи є звичайним явищем і сама по собі не викликає насильства, але стає небезпечною у поєднанні зі структурною нерівністю та неприйняттям. По всій Європі націоналістичні та праві популістські сили набирають популярності саме завдяки політиці неприйняття – особливо якщо це стосується біженців та мігрантів, про що яскраво свідчать минулорічні вибори до Європейського парламенту.
Пріоритетом для Європи має стати стійкість – з розвитком інклюзивних форм ідентичності та консолідацією міжнародних норм невтручання. З геополітичної точки зору, вузьке тлумачення глобальних питань через призму бінарної динаміки великих держав ризикує посилити поляризацію за кордоном і одночасно підірвати згуртованість усередині самої Європи.
Казахстан є яскравим прикладом цієї проблеми. Навіть якби уряд прагнув максимально відокремитися від Росії, структурна залежність заважала б радикальної зміни курсу. Посилення тиску та примус до однозначного вибору дестабілізувало б не лише Казахстан, а й регіональну безпеку загалом. Європа має зробити висновки та протистояти спокусі штовхати інші держави у подібні небезпечні ситуації. Водночас вона має усвідомлювати, як поляризація та націоналізм посилюють уразливість її суспільств.
За цим посиланням стаття відкриється без VPN
Sourse: www.ipg-journal.io