Між Україною та Польщею існує глибша проблема, ніж Волинь
Автор колонки: Ігор Семиволос
Існує такий польський кінотвір “Амбасада” 2012 року, що належить до жанру альтернативної історії, де головні персонажі рятують Польщу на початку Другої світової війни. Фільм посередній, але мене вразив фінал. Коли їм це вдалося, ледь не першим запитанням героїні було: “А чи Львів та Вільно належать Польщі?” “А як же інакше”, – отримала вона відповідь.
Автор колонки: Ігор Семиволос
Існує такий польський кінотвір “Амбасада” 2012 року, що належить до жанру альтернативної історії, де головні персонажі рятують Польщу на початку Другої світової війни. Фільм посередній, але мене вразив фінал. Коли їм це вдалося, ледь не першим запитанням героїні було: “А чи Львів та Вільно належать Польщі?” “А як же інакше”, – отримала вона відповідь.
Поки цей символ існує, діалог неможливий
Звісно, подібна сублімація притаманна не тільки полякам. Про це пише Ігор Семиволос.
У Росії взагалі жанр “потрапивців” розвинувся як патологічна злоякісна суб’єктність з масовою низькоякісною продукцією, що несе чітку реваншистську ідеологію: повернути СРСР, здобути перемогу у Другій світовій, або ще краще – знищити Захід.
Проте, повертаючись до нашого питання, подібні кінотвори, чи, радше, масова культура невисокої якості, є найчіткішим показником того, що реально живе у колективному символічному просторі. Академічні тексти проходять крізь призму рефлексії. Масова культура відтворює символи безпосередньо, без цензури інтелекту.
Героїня щойно врятувала Польщу від найбільшої трагедії в її історії – мільйони загиблих, поневолення, Голокост. І перше запитання (гаразд, друге – перше стосується Палацу Культури, якого немає) стосується Львова та Вільно.
Не пропустіть жодної важливої новини Підпишіться на 24 Канал у Telegram Додати
Це і є чистий конденсаційний символ. За Мюрреєм Едельманом, конденсаційний символ – це образ або поняття, у якому зосереджені колективні емоції, пам’ять та ідентичність спільноти настільки, що він перестає піддаватися раціональним обговоренням.
Креси – втрачені східні терени – настільки глибоко вплетені в польську колективну ідентичність, що навіть у фантастичному сценарії порятунку країни вони залишаються першочерговим маркером того, чи все було зроблено правильно. Не свобода, не безпека, а територія як ознака повноти польськості.
Якщо для польської масової свідомості “врятована Польща” автоматично означає Польщу зі Львовом та Вільно, то про який діалог з Україною може йтися, доки цей символ живий? Адже Львів для українців – це також конденсаційний символ. І ці два символи претендують на одну географічну точку.
Це глибша проблема, ніж Волинь. Волинь – це минула травма. Креси – це незакрита претензія на простір. І, доки вона існує у масовій культурі на рівні першого питання після порятунку країни, вона структурно несумісна з українським символічним полем.
Як вони там вже офіційно це називають, “Східна Малопольща”?
Я далекий від того, щоб звинувачувати режисерів чи польських авторів, які, можливо, й не мали наміру відтворювати символічну претензію на Львів, але це сприймається саме так, бо це природно. Це і є найскладніший рівень проблеми.
І другий аспект, який я помітив – 1939 рік як глибинна символічна проблема. Для польської масової свідомості повернення до норми означає повернення до 1939 року з усіма його (східними) кордонами. Для української свідомості 1939 рік – це також рік трагедії, але іншого характеру: радянська окупація Західної України. Обидві сторони розглядають той самий рік як відправну точку, але бачать принципово різні речі.
І ось тут виникає питання: чи може польсько-українське примирення взагалі відбутися без того, щоб обидві сторони визнали, що 1939 рік не може бути точкою відліку для нікого?
Колонка є особистим висловлюванням автора, редакція 24 Каналу може не поділяти його.
Источник: www.24tv.ua