Найбільша криза Ірану тільки розпочинається, і Трамп тут ні при чому
Автор статті: Ігор Семиволос
Після возобновления противостояния между США и Ираном и осуществления ответных ударов, моя уверенность в понимании этих раскладов, честно говоря, пошатнулась.
Автор статті: Ігор Семиволос
Після возобновления противостояния между США и Ираном и осуществления ответных ударов, моя уверенность в понимании этих раскладов, честно говоря, пошатнулась.
Смерть Хаменеї розколола Іран
Слід відверто визнати, що попередні розрахунки щодо взаємної вигоди від завершення протистояння виявилися хибними. Звісно, завжди слід враховувати фактори, які важко передбачити в аналізі, оскільки слабкі сигнали можна неправильно інтерпретувати або взагалі пропустити. Про це зазначає Ігор Семиволос.
Очевидно також, що листа Моджтаби Хаменеї, де він фіксує своє схвалення укладання меморандуму, але наголошує на своїй незгоді, я інтерпретував як підтримку Maslahat-e Nezam (“доцільність системи”). Це, нагадаю, саме той ключовий “запобіжник” або “кнопка перезавантаження”, яка в іранській стратегічній культурі теоретично мала б вирішувати конфлікт між ідеологічним месіанством та виживанням держави.
Цими питаннями, звісно, займаюся не лише я. Наприклад, колонка Джона Болтона у The Wall Street Journal від 12 липня висвітлює парадокс нестабільних американо-іранських відносин та нещодавню заяву Дональда Трампа про те, що червневе перемир’я (Ісламабадський меморандум) фактично “знищене”.
На думку автора, Іран наразі є надто кволим і роздробленим зсередини, щоб укласти та, що головне, зберегти справжній тривалий мир. Він формує свої висновки на констатації інституційного вакууму після смерті Алі Хаменеї та поглиблення розколу еліт. Звідси випливає, що в Ірані зараз немає “монополіста”, який міг би гарантувати виконання досягнутих домовленостей.
Якщо оперативні новини для вас важливі Додайте 24 Канал у вибрані в Google Додати
Іншими словами, поки дипломати намагаються вести переговори, радикальні угруповання (КВІР) та контрольовані ними мережі проксі продовжують напади на судна в Ормузькій протоці. Вони діють незалежно, намагаючись довести свою незамінність та зірвати будь-яке наближення до Заходу. Частково це підтверджується заявами самих іранських переговорників, які визнають цю “автономність”.
Ще один аргумент, який може частково пояснити логіку такої поведінки, — це економічне виснаження. Слабкість режиму змушує його діяти агресивно. Для авторитарної системи, що хитається, піти на реальний мирний компроміс — це продемонструвати слабкість власному радикальному активу. Ескалація через проксі залишається для них єдиним способом зберегти репутацію.
Варто зазначити, що Болтон є ідеологічно заангажованим діячем з послідовною антиіранською позицією, але в цьому випадку його фактична аргументація щодо інституційного вакууму та автономності КВІР виглядає обґрунтованою, незалежно від поглядів автора.
Існує також дуже добре розроблена аргументація Ібрагіма Фрейхата, яка пояснює, чому Ормузька протока раптово перетворилася для Ірану з потужного важеля впливу на перешкоду, що обмежує політичні маневри Тегерана.
Усі ці фактори проявилися буквально кілька тижнів тому, точніше, саме тоді набули свого стратегічного значення. І все так чи інакше збігається в одній точці — особі верховного лідера, який продовжує існувати у форматі “імам гаїб” — прихованого імама.
Криза арбітра в Ірані
В іранському стратегічному мисленні тривалий час співіснували дві паралельні лінії, про які я вже писав раніше.
-
Прагматично-державницька — збереження Ірану як національної держави та геополітичного гравця (лінія, яку умовно представляють дипломати та нинішній президент Пезешкіан);
-
революційно-месіанська — експорт ісламської революції та формування “осі опору” (лінія КВІР).
Втрата Хаменеї як верховного арбітра створила глибокий розкол усередині цієї культури. Раніше Хаменеї міг балансувати ці дві лінії, визначаючи межі “героїчної гнучкості”. Без єдиного тлумача стратегічної доктрини КВІР автоматично повертається за замовчуванням до своєї базової ідентичності — muqawamah (опір). Ця ідея є фундаментальним легітимаційним міфом режиму. Вона формує когнітивну рамку, в якій будь-який компроміс із “Великим Сатаною” (США) сприймається не як прагматичне дипломатичне рішення, а як загроза самому існуванню ісламської республіки.
Відповідно, коли система слабшає економічно чи інституційно, її природна реакція в межах цієї культури — не відступ, а радикалізація. Для іранських еліт демонстрація слабкості перед зовнішнім світом є значно небезпечнішою, ніж пряме військове зіткнення, оскільки вона руйнує внутрішній міф про непохитність.
Додайте до цього інституціоналізоване за останні чотири десятиліття використання асиметричних мереж проксі (“Хезболла”, хусити, шиїтські міліції в Іраку), яке перетворилося на ключовий елемент стратегічної культури Ірану. Це його оборонна доктрина в дії — “оборона на випередження” далеко за межами власних кордонів.
Цей зв’язок настільки глибокий, що центр у Тегерані вже не може просто “вимкнути” ці мережі заради мирної угоди, навіть якби дуже хотів. Сателіти Ірану мають власну суб’єктність, місцеві інтереси та логіку виживання. Спроба Тегерана повністю згорнути їхню активність в обмін на зняття санкцій зруйнувала б всю архітектуру безпеки, яку Іран вибудовував десятиліттями, залишивши країну віч-на-віч із технологічно сильнішими противниками без жодного буфера.
Спробую підсумувати. Маємо реальну “кризу арбітра”, тобто відсутність фігури, яка володіє монополією на визначення того, що є “доцільним”. Сама концепція Maslahat сьогодні перетворилася на зброю фракційної боротьби між “яструбами” та “прагматиками”. Те, що раніше було інструментом консенсусу, тепер лише легітимізує розкол. Іранська система зараз перебуває у стані, коли кожен актор має право на власний Maslahat, і ці доцільності ведуть у діаметрально протилежні сторони. Це і є найглибша ознака інституційного паралічу.
Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.
Источник: www.24tv.ua