«В України немає карт». Цей вислів, мабуть, увійде в аналогії як один з найбільш виразних зразків невірних передбачень про швидкий тріумф Росії у протистоянні з Україною.
Чотирирічний український спротив став засудженням для значної кількості прихильників Realpolitik, які систематично перебільшували могутність російського «гіганта». Незважаючи на це, серед частини іноземних союзників досі переважає погляд, що саме Україна повинна йти на однобічні компроміси, оскільки Росія нібито утримує значну перевагу і ось-ось вчинить новий, цього разу успішний наступ. Російські ультиматуми та необґрунтовані домагання на перемовинах сприймаються та розглядаються серйозно.
Чинне керівництво США виявило особливу тенденцію сприймати російський посил як найбільш вірогідний розвиток подій та піддаватися російському обману. Хоча й від деяких європейських політиків можна почути коментарі, в яких саме Україну закликають до тяжких поступок. І звучать такі заяви не лише від звичних речників Кремля.
З цієї причини Центр «Нова Європа» вирішив звернутися до провідних експертів у галузі безпеки з Європи та США, щоб переоцінити усталені підходи до аналізу потенціалу Росії. В рамках нового експертного опитування ми поставили наступні запитання:
-
чому західні уряди часто завищують військову та економічну стабільність Росії;
-
які політичні шляхи могли б допомогти відкоригувати ці оцінки;
-
які слабкі сторони та уразливості РФ є найбільш важливими.
Основні висновки:
-
Перебільшення сили Росії прямо шкодить західній політиці. Віра у російський блеф призводить до самообмеження Заходу, зволікання з рішеннями і тиску на Україну замість постійного використання вразливостей агресора.
-
Неточні оцінки щодо Росії є результатом аналітичних і політичних упереджень. Західні аналізи часто базуються на невірних або сфальсифікованих статистичних даних, а також на застарілих поглядах часів Холодної війни.
-
Замкнутість російської системи ускладнює повноцінний аналіз. Обмежений доступ до достовірної інформації про Росію ускладнює аналіз навіть для професійних розвідувальних та аналітичних органів. За таких умов оцінки часто формуються не на основі дійсності, а через вибір зручних або політично прийнятних інтерпретацій.
-
Міф про російську силу підживлюється історичними аналогіями. Розмір території, населення та пам’ять про перемогу СРСР у Другій світовій війні створюють помилкове уявлення про неминучість військового успіху Росії. Разом з тим ці порівняння не беруть до уваги сучасних реалій: деградації інституцій, залежності від зовнішніх ресурсів і браку союзників, здатних компенсувати ці втрати.
-
Економічна модель Росії структурно вразлива. Російська економіка залишається залежною від прибутків від експорту нафти та газу, а війна прискорює структурний застій. Санкції, перенапруження бюджету та зростаюча залежність від Китаю поступово руйнують економічну основу режиму.
-
Військовий потенціал Росії знижується. Ставка на кількість замість якості, великі втрати особового складу та залежність від іноземних постачальників зброї і боєприпасів обмежують здатність Росії до тривалої війни.
-
Політична система РФ є хисткою. Авторитарна модель управління зосереджена навколо вузького кола осіб і не здатна ефективно реагувати на кризові виклики. Події на зразок маршу «Вагнера» продемонстрували, наскільки швидко система може бути паралізована за відсутності чітких наказів і лояльності силових структур.
-
Російська апатія і цинізм є одночасно стабілізатором і вразливістю режиму. Готовність російського суспільства терпіти погіршення умов життя зменшує ризик негайних протестів, але водночас позбавляє режим активної підтримки. У разі відчуття неминучої поразки ця пасивність може швидко перетворитися на відмову від лояльності режиму.
-
Зміна підходів — шлях до ефективного використання вразливостей. Щоб вдало скористатися російськими вразливостями, Захід повинен переглянути способи боротьби з Росією: посилене дотримання санкцій, боротьба з тіньовим флотом та надання постійної допомоги Україні стануть чітким сигналом для РФ, що перечекати західну підтримку не вдасться.
Джеймс Джей Карафано, старший консультант президента та стипендіат Фонду Е.В. Річардсона, The Heritage Foundation (США)
Більшість людей не розуміють сутності стратегічної розвідки. Вони гадають, що завдання розвідувальних органів — надавати чіткі, стислі та беззаперечні відповіді на складні питання. Насправді, у більшості випадків навіть дуже якісна стратегічна розвідка — неточна, суперечлива та неостаточна. Особливо це стосується ситуацій, коли обʼєктом аналізу є закриті суспільства на кшталт Росії, де навіть багато представників еліт не знають, що відбувається, інформація приховується, а обман звичніший за правду.
Тож часткова відповідь на питання про те, чому оцінки виявляються невірними, полягає в тому, що бути правим надзвичайно важко. В умовах невизначеності інформації багато хто дозволяє собі «вибірковий підбір» фактів, щоб отримати бажану відповідь. Це проблема суджень і політики, а не розвідки. Можна критикувати західних лідерів та аналітиків, але росіяни впоралися не краще. Навпаки, значно гірше. Жоден лідер не зробив більших стратегічних прорахунків, ніж Путін. У порівнянні з російським керівництвом більшість західних аналітиків та коментаторів — навіть ті, хто серйозно помилився — виглядають як Нострадамус у порівнянні з Путіним.
Але все ж, неможливо приховати результати на полі бою та економічний стан речей. Реальність така, що Росія не виграє та не може виграти цю війну. Чим довше Москва її веде, тим слабшою стає її економіка та геополітичний вплив. Для визначення цих фактів нам не потрібні дані шпигунів.
Лео Літра, старший аналітик, Центр «Нова Європа», запрошений аналітик, ECFR (Україна)
Західні уряди часто переоцінюють російську міцність, оскільки беруть «блеф» Москви про її неуразливість та оманливий наратив про те, що «час працює на Росію». Такий підхід свідчить про відсутність стратегічної витримки, він ігнорує той факт, що війна Путіна триває вже довше, ніж так звана Велика Вітчизняна війна (1941-1945), але принесла набагато менші територіальні здобутки. Ця реальність чітко показує, що витривалість Росії є скоріше міфом, ніж фактом.
Для корегування цих оцінок Захід повинен перейти від поступового санкційного тиску до підходів, заснованих на жорсткому застосуванні санкцій. Це передбачає рішучу боротьбу з ухиленням від санкцій, особливо щодо високотехнологічних компонентів подвійного призначення та російського тіньового флоту. Захід також повинен забезпечити стабільну та передбачувану допомогу — як, наприклад, пакет допомоги від ЄС на 90 млрд євро — та інтегрувати Україну в довгострокове європейське оборонно-промислове виробництво. Такий підхід надіслав би Кремлю чіткий сигнал, що стратегія перечекати Захід приречена на невдачу, хоча реалізація цієї стратегії ускладнюється зростанням напруженості між США та Європою.
Нестабільна економіка залишається найбільш важливою вразливістю РФ. Якщо падіння глобальних цін на нафту продовжиться, це може призвести до недоотримання 60% доходів від нафти, що дорівнює приблизно половині російського оборонного бюджету. Цей можливий шок накладається на перегріту економіку та швидке вичерпання Фонду національного добробуту, який, за прогнозами, може бути повністю вичерпаний до кінця 2026 року. У військовій сфері Росія швидко виснажує свої значні радянські запаси, сповільнює операційний темп і зазнає втрат особового складу, небачених у сучасній історії. Більш того, внутрішня стабільність країни тріщить: регіональні бюджети руйнуються під тягарем воєнних витрат, а українські удари по російській території підривають обіцянку Кремля — гарантію безпеки всередині країни.
Партнери України дійсно зацікавлені у здатності Києва відбити російське вторгнення. Разом з тим, існує ризик, що Захід досі вразливий до російських наративів та переоцінює витривалість Москви через страх перед невизначеністю, повʼязаною з можливим внутрішнім крахом Росії. Це створює дилему, на яку західні політики досі не знайшли відповіді.
Деніел Фрід, колишній посол США в Польщі та почесний співробітник родини Вайзер в Atlantic Council (США)
Західні аналітики, урядовці часто переоцінювали російську (та радянську) військову та економічну силу. Причин є декілька, але важливо виокремити дві основні.
Перше — надмірна концентрація на статистичних показниках (військових та економічних), без врахування частих фальсифікацій та відвертої брехні у статистичних даних, створених радянською або путінською системами. У 1970-х низка впливових аналітиків уряду США вважали, що радянська економіка є конкурентоспроможною та може навіть перевершити американську.
Іншу причину я називаю «хибою реаліста», що означає майже підсвідоме упередження розглядати Росію (або СРСР) як велику силу, що має величезні можливості до жертв заради національної мети (своєрідна інтерналізація та поширення кремлівських наративів про радянську перемогу над нацистською Німеччиною). Водночас це супроводжується знеціненням значення та сили країн, що перебувають поблизу Росії. Така упередженість, схоже, пов’язана з певною версією зовнішньополітичного «реалізму», згідно з якою такі держави, як Україна, нібито природно належать до сфери домінування Росії й не можуть розраховувати на успішний опір такій долі. До 1989 року цей підхід застосовували до Польщі та інших держав-сателітів; прихильники цієї точки зору вважали радянське панування непорушним, а демократичні рухи опору, як, наприклад, польська «Солідарність», марні та дестабілізуючі. У 2022 році адепти «штучного реалізму», як я це називаю, передбачали, що Росія швидко захопить Україну.
Подібні погляди зникають, зважаючи на події у світі, такі як успішний опір України російській агресії, хоч і з затримкою у часі. Слабкості Росії — це передусім економічна вразливість (як видобувна економіка Росія залежить від нафтогазових доходів) та політична негнучкість. Кремлю важко адаптуватися. Він погрожує за кордоном і чинить насильство над ближчими сусідами, а за потреби — і над власним народом. Стратегічне перенапруження та економічна стагнація прирекли Радянський Союз на смерть і можуть зробити те саме з путінською Росією.
Лучіан Кім, старший дослідник з питань України, International Crisis Group (США)
Не вважаю, що західні уряди постійно переоцінюють потенціал Росії. Так, військову силу РФ значно перебільшили на початку вторгнення у 2022 році, але багато хто на Заході також очікував краху російської економіки після декількох місяців з моменту запровадження санкцій. Головна проблема — західні представники використовують власний досвід як основу для припущень про те, як російська економіка чи суспільство «мають» поводитися, — і саме тому вони часто помиляються.
Російські вразливості очевидні: крихка політична система зі старіючим лідером на чолі; уряд спрямовує величезні ресурси на війну, нехтуючи економічним розвитком; висока залежність економіки від цін на природні ресурси; а санкції призвели до надмірної залежності Росії від Китаю як торговельного партнера. Кремль значною мірою домігся успіху в створенні образу Росії як колоса. Питання полягає в тому, як довго цей гігант зможе триматися на своїх глиняних ногах.
Деніел Кочіс, старший дослідник Центру дослідження Європи та Євразії, Hudson Institute (США)
Самі масштаби Росії — як за чисельністю населення, так і за територією — слугують своєрідним заспокійливим, змушуючи політиків вірити, що розмір країни неминуче приведе її до виснажливої перемоги. У березні президент Трамп заявив: «Нам слід мати справу з Росією. У них найбільша територія, більша ніж у Китаю… Можна пролетіти одинадцять часових поясів з одного кінця до іншого». Історична пам’ять лише посилює це уявлення. Попри величезні втрати, Радянський Союз все ж зміг знищити нацистську воєнну машину на Східному фронті та дійти до Берліна. Хіба маса Росії зрештою не дозволить їй прокласти шлях до Києва, збудований на трупах?
Росія справді зазнала величезних втрат у Другій світовій війні, однак радянська статистика втрат включає загиблих із народів, поглинутих СРСР, зокрема таких, як Україна, яка втратила більший відсоток свого населення у війні, ніж власне Росія. У Москві також рідко згадують, що радянська армія значною мірою воювала та наступала завдяки американським літакам (14 000 шт.), танкам (13 000 шт.) та вантажівкам (400 000 шт.).
Кремль продовжує покладатися на чоловіків зі збіднілих регіонів, де етнічні росіяни нечисленні, а також на північнокорейські сили та найманців з Африки чи Куби. Росія також критично залежить від зовнішніх постачальників, щоб продовжувати свою агресію проти України. Путін не може продовжувати війну без матеріальної підтримки з Китаю, Ірану та Північної Кореї.
Розмір не обов’язково дорівнює силі. Росія стикається з серйозними вразливостями, які західні уряди можуть і повинні використовувати — від ключових транзитних точок та військових підрозділів, до наслідків падіння цін на нафту та нездатності рятувати хистких союзників. Розвінчання міфу про неминуче підкорення України може надати Заходу більшої впевненості для дій.
Фредрік Весслау, почесний співробітник Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (Швеція)
У західних столицях існує глибоке переконання щодо сили Росії, яке походить із часів Холодної війни, коли Радянський Союз вважався супердержавою, що не поступалася Сполученим Штатам. Ця застаріла думка досі існує в багатьох столицях.
Російський спосіб ведення війни — ставка на кількість, а не на якість — також створює враження значної чисельності російських військ, особливо в порівнянні з європейськими державами, навіть попри те, що європейські війська загалом мають вищу якість підготовки.
Але справжня проблема полягає в тому, що росіяни готові терпіти довше, ніж європейці. Апатія та цинізм російського суспільства означає, що економічні наслідки санкцій та війни призводять до тихого прийняття, а не протестів. Це виклик для західних країн, адже суспільства не готові до таких само жертв.
Заходу потрібне краще розуміння російських спроможностей, намірів та стану їхнього суспільства. Існує дуже обмежене розуміння російського імперіалізму як рушія зовнішньої політики та того, що це означає для Європи.
Російський цинізм є справжньою вразливістю режиму. Силовики та структури безпеки швидко б відмовилися від Путіна, якби відчули, що його гра завершена — подібно до того, як вони зникли з боку Януковича, коли дійшли висновку, що він програв. Це сталося дуже швидко. Те саме може статися й у РФ.
Я підозрюю, що похід «Вагнера» на Москву у червні 2023 року був набагато ближчим до повалення Путіна, ніж ми тоді усвідомлювали. Відсутність опору з боку російських військ на шляху руху — оскільки вони не отримали наказу зупинити «Вагнер» — показує, наскільки легко система може бути паралізована.