Ми вкотре бачимо спроби знайти якийсь дипломатичний шлях до Росії, людей, які могли б говорити з Кремлем, неформальних переговорників, які нібито здатні донести до російського керівництва певні аргументи.
І тут, на мою думку, проблема значно глибша, ніж питання того, хто саме поїде до Москви і що саме він там скаже. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Чи вистачить дипломатії?
Я глибоко переконаний, що найближчим часом простору для серйозних дипломатичних домовленостей з Росією немає.
І для цього є щонайменше три причини:
- Перша стосується самої російської політичної культури,
- Друга – стану путінського режиму і тієї моделі держави, яку він побудував за роки війни,
- Третя – економічної ситуації, в яку Росія себе загнала.
І якщо накласти ці три фактори один на один, стає зрозуміло, чому спроба апелювати до раціональності Кремля сьогодні, на мою думку, є хибною. Росія не фіксує втрати. Вона піднімає ставки.
Почнемо з першого.
Російська політична культура в питаннях геополітики не працює за тією логікою, яку їй часто намагаються приписати на Заході.
Мовляв, якщо ціна війни зростає, економічні проблеми накопичуються, військові втрати збільшуються, а перспективи перемоги стають дедалі менш очевидними, то в певний момент Росія повинна раціонально оцінити ситуацію і зафіксувати втрати.
Це не та модель поведінки, яку ми бачимо.
Російська історія, політична культура, сучасна політична думка показують інше: у таких ситуаціях Росія схильна не знижувати ставки, а піднімати їх.
Логіка полягає в тому, що ми витримаємо довше.
У нас товстіша шкіра. Ми можемо заплатити більшу ціну.
І якщо зробити ціну протистояння ще вищою, то противник зламається раніше.
На Україні Росія об цю логіку дуже серйозно спіткнулася. Виявилося, що українське суспільство здатне витримувати надзвичайно високу ціну і продовжувати опір.
Але сама російська логіка від цього не змінилася.
Саме тому очікування, що ми зараз продемонструємо Кремлю, наскільки йому невигідно продовжувати війну, і він після цього сам дійде висновку, що треба зупинятися, не має під собою достатніх підстав.
Для путінського режиму зупинити війну вже небезпечно
Другий фактор, на мою думку, ще важливіший.
Російський режим за роки повномасштабної війни поставив державу на воєнні рейки. Війна стала не просто зовнішньополітичним процесом чи військовою кампанією. Вона стала одним із фундаментальних елементів існування самої системи. Тому що зараз на війну можна списувати величезну кількість внутрішніх проблем: економічні, соціальні, посилення репресій, погіршення рівня життя, перерозподіл ресурсів, обмеження.
Усе це можна пояснювати війною, Заходом, санкціями, необхідністю мобілізації держави, боротьбою за виживання Росії і так далі.
І так, Путіну сьогодні незручно балансувати з цією війною. Система вже не стоїть двома ногами на міцній дошці. Вона фактично балансує на дроті. Але відмовитися від цього дроту для неї ще страшніше.
Тому що в момент припинення війни значна частина хаосу, який сьогодні виноситься назовні або виправдовується війною, починає імпортуватися назад усередину Росії.
І тоді російському режиму доведеться мати справу з усім цим без універсального пояснення, що у всьому винна війна.
Саме тому, як на мене, вони вже не можуть просто взяти й зупинитися. Держава поставлена на воєнні рейки. І питання для Росії сьогодні стоїть не в тому, воювати чи не воювати. Питання полягає в тому, де воювати і яким чином.
Навіть припинення вогню не вирішить економічних проблем
Є третя складова – економічна.
Тут також не варто виходити з припущення, що достатньо Росії погодитися на припинення вогню і вона одразу отримає економічний кисень, якого їй бракує. Санкції ніхто автоматично не скасує.
Росію ніхто не чекає назад у всіх тих нішах світової торгівлі, які вона займала до повномасштабної війни. За ці роки туди вже зайшли конкуренти. Економіка Росії серйозно виснажена. Тому навіть якщо припустити певне припинення вогню, цього буде недостатньо, щоб вирішити накопичені економічні проблеми.
І коли ми складаємо ці три фактори разом – політичну культуру постійного підняття ставок, внутрішню залежність режиму від війни та економічну ситуацію, яку неможливо швидко виправити припиненням вогню, – отримуємо доволі простий висновок.
Апелювати до раціонального в розрахунку на те, що Путін зараз побачить перспективу погіршення ситуації і тому вирішить зафіксувати втрати, – це самообман.
Ми таким чином наділяємо російський режим характеристиками, яких у нього немає.
Що тоді може працювати?
Якщо дипломатичні аргументи самі по собі не створюють необхідного результату, це не означає, що на Росію неможливо впливати. Навпаки. Тільки впливати треба не переконуванням, а зміною її реальних можливостей. І тут ми повертаємося до санкцій.
Коли оголошують черговий великий санкційний пакет, це добре. Санкції мають постійно розширюватися. Мають з’являтися нові механізми. Має збільшуватися кількість фізичних та юридичних осіб, які потрапляють під уже наявні обмеження.
Більше того, дистанція між санкційними пакетами повинна скорочуватися: один ухвалили – наступний уже має лежати на столі.
Але тут є принципово важливий момент. Оцінювати санкції треба не за деклараціями. Поки про санкції говорять, поки їх готують і узгоджують, Росії від цього не гаряче і не холодно. Ефект починається після ухвалення та імплементації.
Тому найкращий показник ефективності санкцій – не кількість сторінок у пакеті й навіть не кількість включених туди прізвищ.
Найкращий показник – коли ми бачимо вже з Росії, що певні компанії, фінансові схеми чи виробничі ланцюжки перестають працювати.
Так само треба дивитися на українські удари по російській економічній та логістичній інфраструктурі. Тут часто виникає неправильне очікування. Мовляв, зараз росіяни відчують погіршення життя, обуряться війною і це спричинить якісь масові політичні процеси. Я б не ставив на це.
Російське суспільство сьогодні не є повноцінним суб’єктом написання власної історії. Від нього в цій системі залежить небагато. Але це не означає, що економічний тиск не працює. Він працює через інші механізми.
Візьмемо ситуацію з Wildberries. Удари по його інфраструктурі – це не лише прямі втрати самої компанії. Навколо цієї системи існує величезна кількість продавців, логістичних компаній, працівників, кредиторів, постачальників, людей і бізнесів, які включені в ці економічні ланцюжки. І коли руйнується один великий елемент, наслідки розходяться значно далі за межі конкретного складу.
Особливо з огляду на те, що значна частина товарів завозилася до Росії через механізми паралельного імпорту, а сама російська держава роками фактично погоджувалася з існуванням цієї сірої системи, бо вона була їй потрібна для обходу санкцій. Тепер це ж ускладнює бізнесам можливість довести походження товарів і вимагати компенсацій.
І тут починається те, що для нас справді важливо. Еліти мають побачити, що держава їх не захищає.
Перше – виникає відчуття незахищеності. Україна демонструє, що може дотягнутися до об’єктів на території Росії, а російська держава не здатна гарантувати їхню безпеку.
Друге – це вже внутрішньоелітний процес. Тому що на місці власників бізнесу, які сьогодні отримали величезні збитки, завтра може опинитися будь-хто інший. І російські еліти починають бачити: держава тебе може кинути. Вона не захистила твій актив. Вона не обов’язково компенсує твої втрати.
І якщо ситуація погіршуватиметься, гарантій ставатиме дедалі менше.
Третє – виникає тиск знизу. Не в сенсі революції. А в тому сенсі, що малий і середній бізнес, працівники підприємств, люди, включені в усі ці ланцюжки, починають дедалі частіше ставити питання: коли це закінчиться? Тому що війна приходить до них у те місце, де вони не очікували її побачити. І це поступово руйнує той консенсус, який довго дозволяв російській системі існувати:
Путін воює, а суспільство живе своїм життям. Завдання не в тому, щоб переконати Росію. Усе це створює тиск одразу з декількох боків.
На бюджет. На бізнес. На еліти. На суспільні настрої. На відчуття захищеності. На спроможність держави фінансувати війну.
І от саме останнє є ключовим.
Наше завдання не полягає в тому, щоб переконати російське суспільство чи навіть російський режим, що війна – це погано. Завдання полягає в тому, щоб знищувати російські можливості воювати.
Коли фінансові надходження падають, а кількість видатків зростає, можливості Росії вести агресивну війну скорочуються. І саме з цієї точки зору треба оцінювати і санкції, і українські удари, і допомогу Україні.
Не за кількістю заяв. Не за тим, наскільки переконливо черговий переговорник поговорив із представниками Кремля. І не за очікуванням, що Росія раптом почне діяти відповідно до тієї раціональності, яку ми хочемо їй приписати.
Росія сьогодні перебуває в ситуації, коли війна створює для неї дедалі більше проблем, але й вихід із війни створює для режиму величезні ризики.
Тому чекати, що вона сама обере мир просто тому, що мир об’єктивно вигідніший, не варто. Треба робити інше. Послідовно скорочувати ресурси, можливості та простір для продовження агресії.
Тому що зараз питання для російського режиму фактично вже не стоїть: воювати чи не воювати. Питання для нього – де воювати і яким чином. І наше завдання – зробити так, щоб можливостей відповісти на це питання у Росії ставало дедалі менше.
Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.
Якщо ви профі у своїй справі і хочете, щоб ваша колонка зʼявилася на нашому сайті – напишіть нам на скриньку
Джерело: www.24tv.ua