Боєць спецпідрозділу Головного управління розвідки Міноборони “Артан” Артем “Ракета” Ракітін розповів про свій бойовий шлях.
На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Артем Ракітін був волонтером і евакуював людей з Чернігова. Згодом він долучився до спецпідрозділу ГУР “Артан” і брав участь в операціях на острові Зміїний, “вишках Бойка”, рейдах до Криму на мис Тарханкут та інших.
Згодом “Ракета” воював на Куп’янському напрямку, де отримав поранення. Він зазначив, що неодноразово міг загинути, але знайшов сили повернутися.
Про своє життя після поранення, мотивацію, деталі операцій, загрози з боку Білорусі та нову мобілізацію в Росії – у текстовій версії інтерв’ю.
Поранення на Куп’янському напрямку
Як ви зараз почуваєтеся?
Почуваюся дуже добре. Війна не закінчилася, і ми будемо робити все задля перемоги в нашій країні.
Ви могли б не служити далі після поранення, але чому вирішили продовжити?
Тому що можу бути корисним для нашого підрозділу, для моїх побратимів, для командира, для всієї України. Війна триває, і ми будемо робити все задля перемоги. У мене ще є порох у порохівниці, як кажуть.
Можете згадати день, коли отримали поранення? Чи були якісь знаки долі, що може настане той день “ікс”?
Серед ночі, коли ми їхали в бронемашині, двічі перебігла чорна кішка. На фарт, як би це банально не звучало. Потім були “передумови по таймінгу”, тому що одна машина зламалася, інша також. Для нашого підрозділу це не перешкода. Війна – це авантюра, тому ми завжди ці моменти спускали “на гальмах”. Якщо ти будеш завантажуватися кожною ситуацією, то далеко не підеш, а тобі треба везти хлопців на бойові завдання.
Що допомагало триматися під час поранення? Що ви тоді проживали? Які думки були?
Це була штурмова операція на Куп’янському напрямку. У нас був пріоритет – зайти на позицію, виставитися, утримати її разом із суміжним підрозділом. Потім наші хлопці підтягувалися і штурмували ці позиції. Нас було шестеро, плюс чотири людини суміжного підрозділу. Якщо я не помиляюся, 32-га ОМБр тоді працювала разом із нами. Ми доукомплектувалися, виставилися на позиції, пройшло двадцять-тридцять хвилин, і на нас пішли штурмові дії ворога. Дві БМП та танк почали “розбирати” нашу посадку. Відстань – 500–600 метрів. БМП під’їхали на штурмову позицію, почали давати супротив. У нас почалася штурмова дія, вони почали висаджуватися з БМП. Ми завдали їм великих втрат. Один із моїх побратимів вдарив “Матадором” по БМП, вона загорілася. Їх було чоловік до сорока. Наше протистояння – шестеро, а ще трохи далі – бліндаж. Вони зайшли в бліндаж, і ми дали їм відсіч. Їх було вчетверо більше. Нас підтримувала артилерія. Коли вони забігли, наші хлопці щільно відпрацювали по них. Врятувало те, що у нас були гранати, і ми навіть взяли їх у полон. Потім у нас була рація, здобута в бою, і у нас був із ними зв’язок. Ми чули, що вони говорять про “точку”. Це був великий козир – ми чули, що вони будуть робити. Момент, коли я отримав осколкове поранення, був відпрацьований з танка. Я був у бліндажі, на позиції.
У ваш бліндаж прям прилетіло?
Спершу на позицію, потім – у бліндаж.
І ви вижили після удару танка?
Ви ж бачите, вижив. Я перед вами.
Це просто диво!
Якби було пряме влучання… Але це був осколковий снаряд, десь поряд, метрів півтора. Снаряд зайшов у землю і відскочив осколок. Якби на мені не було маски, я б із вами точно не говорив.
Артем Ракітін після поранення. Евакуація з позицій / Фото – особистий архів Артема Ракітіна
Коли ти йдеш на штурм, маска чи окуляри сильно запотівають. У мене ще й трохи ваги, тому ти пітнієш. Але я на цей штурм, коли він почався, швиденько одягнув маску, і це врятувало мені життя. Я буквально занурився в інший світ. Я бачив своє тіло, день народження, весілля, школу, дитячий садочок, сім’ю – все. І я вийшов із цього стану, залишився при Святій Богородиці. Це був діалог, як коли ти, мокрий, просиш маму пустити ще покататися з гірки. І, слава Богу, я перед вами. Була “червона зона”, і не було можливості надати першу медичну допомогу. Не знаю, скільки я був у відключці, мабуть, 15–20 хвилин… Занурення в інший світ – це спокій, гармонія. Ти відходиш, і немає тривожності. Наш командир – “Титан”, він ніколи не залишає наших хлопців. Суміжні підрозділи, “Кракен”, допомогли. Ми розбили їх. І, слава Богу, живий. Всі мої побратими, котрі були в бою, були живі. “Гєра” (побратим з “Артану”) теж отримав незначне поранення, осколок від танка. Я був найважчим у підрозділі. Я був командиром підрозділу, коли ми виходили, але хлопці не розгубилися. Ми зробили всю роботу, показали високий рівень на тому штурмі.
Момент отримання поранення чи до того, як ви заходили на штурм, це було найстрашніше під час служби?
Немає такого – найважчий чи найстрашніший. Ти робиш свою роботу задля України, за дітей наших, за сім’ї… Зараз війна інша, всюди може прилетіти FPV. Тому ти йдеш і просто відпрацьовуєш. Найважча робота – захищати рідну Україну. Набагато простіше заробляти гроші. Бути захисником України – це найскладніша робота. І це честь тим хлопцям, хто боронить нашу Україну, хто на позиціях. Це мої побратими, справжні герої.
Ви вважаєте себе щасливим?
Щасливим? Мабуть, так. Тому що в таких авантюрах, скільки я був, і залишитися живим – я точно витягнув джекпот. Бути при пам’яті, бути в добрій фізичній формі – це джекпот. Нехай не бачу на одне око, але то таке.
Інтерв’ю зі спецпризначенцем “Артану” Артемом Ракітіним – дивіться відео:
Життя після поранення та повернення до цивільного ритму
Як ваше життя після поранення змінилося? Чи був контраст, коли почали повертатися до цивільного життя?
Якщо дику тварину приручити і відпустити в ліс – вона загине. Людина звикає до всього. Якщо треба, я можу бути там, якщо не треба – можу бути тут. Звісно, краще бути в тилу і робити свою справу. Якщо треба, значить, треба бути там.
Під час відновлення, чи було щось, що в цивільному житті дратувало?
Я був у Києві, в Чернігові, на ППД. Там виводило з рівноваги, коли підходять люди й питають, коли закінчиться війна. Я сам не знаю, ніхто не знає. Інше питання – чи свідомо ця людина підходить і що вона для цього зробила. Бо нам треба бути одним цілим, попри те, що зараз для країни дуже тяжкі часи. Неважливо, яка буде зима попереду – треба бути єдиними.
Як ваш син відреагував на ваше поранення? Які емоції він проживав?
Мій син росте з батьком поряд, з друзями батька, з побратимами. Забираю його часто, і в баню, коли є можливість, і на полігон. Він такий маленький “артанівець”. Він буває на “Звитязі” (вишкіл для молоді, – 24 Канал), його забираємо, коли є змога, показати. Він казав: “Мій татко сильніше за танк”. Він мене підтримує. Він – мій мотиватор. Був випадок на дитячому дні народження, коли аніматор запропонував намалювати маску героя, а він відповів: “Я хочу бути як мій батько”. Я – супергерой для нього. Я передивляюся якісь бої, штурми, кричу за дітей. Для мене діти – це майбутнє.
Вишкіл “Звитяга” та гуманітарні проєкти
Чим ви зараз займаєтеся і що допомагає “тримати менталку”?
Менталка у мене в порядку. Моя мотивація – бути корисним для нашого підрозділу, проводити змагання, бути десь у секторі, неважливо яку роботу виконувати… І на медевак, і на логістику. Якщо треба буде десь на позиції або з “важким” відпрацювати, що треба, буду робити. Зараз ми займаємося військово-патріотичним вихованням. Ми заснували за підтримки нашого командира “Титана” військово-патріотичний вишкіл “Звитяга”, де позивний “Ліс” є старшим інструктором. Проводимо по всій Україні вишколи для молоді.
Скільки вишкілів провели і якого віку діти?
Ми провели сімнадцять вишкілів. Вік дітей – від тринадцяти до двадцяти одного. Провели два вишколи про НРК, FPV-дрони. Це вже вищий рівень. На військово-патріотичній “Звитязі” ми займаємося інженерією, топографією, медициною, рукопашем, ножовим боєм. Діти проходять навчання на полігоні, стрільбу. Це про свідомість, а не про те, щоб вони йшли служити. Ця молодь мотивує і нас.
Діти приходять самі чи батьки приводять?
Хто сам, кого батьки приводять, хтось просить. Люди бачать, що вишколи дуже ефективні. Це дисципліна, колективна робота. Один за одного. Старші беруть відповідальність за ці рої, особовий склад. Діти війни, вони дуже подорослішали. Ментально стали набагато доросліші за нас.
Скільки триває вишкіл і якими діти з нього виходять?
Вишкіл триває п’ять днів, чотири ночі. Тренування щоденні, з ранку до вечора. Відбій закінчується о першій-другій годині. Вони будують СП, планують, займаються топографією, виходами по лісу. Це як “піонерський табір”, де вони палять вогнище, марширують. У нас все на високому рівні. Наші побратими у вільний час намагаються проводити це раз на місяць. Ми навчаємо інструкторів, передаємо свої навички.
Чи є у вас ще проєкти, крім вишколу?
Ми допомагаємо дітям, по всіх можливих проєктах. Гуманітарний проєкт я намагаюся тримати з командою Rocket Team. Також допомагаю проєкту “Годуємо разом” – годуємо людей. Півтори тисячі людей щонеділі. Півтора року працює цей проєкт. Роздаємо їжу нужденним на Чернігівщині. Є всеукраїнські проєкти. Їздимо до дитячих будинків, допомагаємо нужденним.
Артем Ракітін зустрів повномасштабне вторгнення на Чернігівщині / Фото – особистий архів Артема Ракітіна
Як Артем потрапив до “Артану” і чому там служать спортсмени
Розкажіть, як ви потрапили в “Артан” і про службу там, що було найцікавішим?
Ми евакуювали понад двадцять шість тисяч людей із Чернігова, коли не було зелених коридорів. Коли “орки” вийшли з Чернігівщини, треба було ухвалювати рішення йти обороняти Україну. Ми готувалися на Чернігівщині на штурмові дії, на бої в місті. Після цього я вирішив іти служити. Мав пропозиції від 3-ї ОШБ, 93-ї. Запропонували Головному управліщенню розвідки, спецпідрозділу “Артан”. Це було ще тоді при “Шаманбаті” (підрозділ ГУР МО).
Щоб долучитися до “Артану”, потрібна гарна фізична підготовка та навички?
Не кожен. Спорт – це фундамент. Я займався боксом. У нас майже всі спортсмени, 85%. Командир теж крутий спортсмен світового рівня, призер чемпіонату світу (з таїландського боксу). Він сформував таку команду. Спочатку щоранку з нами бігав.
Перші операції: глибокий тил, Зміїний, “вишки Бойка”, мис Тарханкут
Які були ваші перші операції?
Глибокий тил. Ми зайшли в тил ворога дуже глибоко, зробили свою роботу на високому рівні. Противник не очікував, що ми можемо це зробити. Тоді було багато суміжних підрозділів.
Потім “вишки Бойка”, Зміїний?
З “Артану” я заходив першим нашим взводом. Ми зайшли, закріпилися, виставилися. У нас не було штурму, була сіра зона і нальоти. Острів Зміїний? Коли наші хлопці висаджувалися, у нас бою не було, бо це була “сіра зона”. Коли ми почали відпрацьовувати, налітати, вони (росіяни) ухвалили рішення звідти відійти. Їх не було там розбито. Багато всього летіло по них. Ми зайшли, зачистили. Було багато інженерки, міни, ТМ-ки. Ми зайшли й утримували позиції. Це була операція “Акваторія Чорного моря”. Це було поетапно: острів Зміїний, щоб ми закріпилися, потім “вишки Бойка”, а потім – півострів Крим, мис Тарханкут. З підрозділу “Артан” ми зайшли першими, “почистили”. Боїв не було. Закріпилися.
На острові Зміїний / Фото – особистий архів Артема Ракітіна
Нас щодня закидували авіабомбами, КАБами. Я точно щасливий – по дванадцять, по шістнадцять прильотів щодня по острову. Ховалися… Є там і “нички”. Це наша земля. Чорне море, острів Зміїний – все це заворожує. Там настільки сильна, міфічна енергетика.
Як відбувалася операція щодо “вишок Бойка”? Чи був постійний ворожий вогонь? Наскільки складною була операція?
Це складна операція. Море, акваторія Чорного моря – нема де сховатися. Якщо тебе ворог побачив, він буде відпрацьовувати до останнього. На суходолі інакше, бо десь можна сховатися, а там усе видно. Коли знімали ретранслятори, коли заходили на “вишки Бойка” – я особисто не був. Це був як стабпункт. Коли хлопці зайшли, забрали “позицію Бойка”.
Одна з “вишок Бойка” під прицілом українців / Фото – особистий архів Артема Ракітіна
У нас основна задача і мета підрозділу – півострів Крим, мис Тарханкут. Ми проходили транзитом, десь робили дозаправку. Основна мета – зайти на півострів, зробити свою роботу і повернутися. Російська авіація постійно моніторила акваторію. 24/7 в акваторії моря патрулюють гелікоптери. Непоміченими залишитись нереально.
По вас працювали літаки чи щось ще?
І не один раз. І “вертушка” виходила з освітлювальними, з тридцяткою прострілював. Гвинтокрил пускає освітлювальні ракети. Ми були поруч, і вони обстрілюють. А “сушки” відпрацьовують дуже сильно. Коли ми пішли на півострів (мис Тарханкут), це легендарна історія. Почався вогонь, коли нас побачили. Пару екіпажів виходили, ми загубилися по таймінгу. Ми на точці, радіомовчання. Йшли навіть так, щоб орієнтуватися по сонцю. Йшли в темряві, без світла, щоб нас не засікли. GPS знімали. Були орієнтири, як у лісі бачиш камінь. Ми йшли в радіомовчанні. У акваторії помітив нас літак, почав відпрацьовувати. Літак влучив у балон, і ще “Онікс” випустили, коли ми підходили. Ми були на човні. Коли підходили, покійний шкіпер наш Олександр… Коли виходили з півострова, видно було. І ми говоримо: “Газу, газу, газу”. І видно, що то ракета була якась теплова. Коли ззаду ти на всю даєш газу, тепловий вихід газу ззаду. Лодка не одразу їде, тому що перевантаження: БК, “тяжеляк”, всього-всього. Людей більше, ніж повинно бути. І ця теплова хмара нас врятувала, тому що коли мотор на всю силу дав, воно почало працювати, і ця теплова хмара вдарила за метр від задньої частини лодки, де двигуни стояли. Я вважаю, що це був “Онікс”, і він спрацював. Лодку підкинуло на метр-півтора від вибухової хвилі. Вони нас побачили в акваторії, “сушки” працюють на нас. Ми починаємо на човні маневрувати від літака, і з одного маневру випадає “Конан” за борт. Розуміння: крутимося, кричимо команда: “Конан” за бортом”. Це “червона зона”. Починаємо крутити вісімки, шукати його.
“Конан” на суходолі / Фото – архів бійця спецпідрозділу “Артан” via “Українська правда”
Коли ми потім спілкувалися, він казав, що бачив нашу лодку, що ми крутимося. Ми не продумали той момент. Треба було мати світлові шашки. Сутеніло, і ми не прочитали цей момент. Крутимося, шукаємо його. Літак проходить, набирає висоту, заходить, проходить. Слава Боженьці, що ми тоді взяли гідрокостюми, дев’ятки, товсті, великі розміри. Я собі і йому взяв. Він кремезний хлопець. Він переохолодження не отримав. Ми крутимося, шукаємо, а це без результатів. Літак на точці нас шукає. Почав стріляти “тридцяткою”, влучив у балон. Маневреність лодки стала менша. Мотузкою зв’язуємо, щоб вода не заходила. Зв’язуємося з командиром. Командир дає команду відходити. Слава Богу, що ми продумали, що у нас були GPS-трекери, і він засвітився в штабі. Знайшли, де він випав.
Вдалося його витягти?
Хлопці, наш командир особисто мав розуміння. Але це як знайти голку в стозі сіна. Чорне море велике… Відходили, літак відпрацьовував на нас. Не знаю, яким чудом, але у нас не було ПЗРК. Ми мали “одноразки” для задачі. Я просто брав з балона і бив у небо. Візуально цілився. Літак казав: “По мені працює ПЗРК”. Він набирає висоту, а вищу висоту набирає – ми стаємо меншими. І так, поки ми йшли в сторону острова Зміїного, разів чотири-п’ять літак вилітав і відпрацьовував. Але всі залишилися цілими.
Це що означає “одноразки”?
Гранатомет одноразовий. І просто з балона бив у небо. Ця АТ-шка спрацьовує на дев’ятсот метрів, автоматично вибухає. Ми дійшли, скинули “точку”. Коли був зв’язок, сказали командиру. Але командир уже був у курсі, що “Конан” за бортом. Виявилося, коли ми поверталися, командир уже вивів, хлопці знайшли “Конана” за допомогою “Байрактара” у відкритому морі. Евакуаційна група виїхала за “Конаном”. Дістали. Коли ми йшли назад, години чотири-п’ять, наш штаб уже відпрацьовував порятунок “Конана”. Шукали по “точці”, в акваторії Чорного моря. З “Байрактара” знайти точку у відкритому морі вдень. А в сутінках? Треба крило підняти, подивитися. Це точно історія – Голлівуд відпочиває.
Ці моменти я розповідаю поверхово. Якщо візуалізувати, як все було, як ми готувалися, як сідали, як він випав за борт – це такий екшен. У нас є десь відео на GoPro. Це не те що можна фільм зняти. Які моменти пережили. Це звичайні хлопці.
Як ви думаєте, чи можливо було тоді зайти в Крим?
Неможливих цілей немає. Це все можливо на сто відсотків. І були ж люди, які заходили в Крим. Мої побратими особисто заходили, штурмували. І там загинули два наші побратими. Царство Небесне, два Герої України.
Чернігів, атаки на цивільних і загроза нових наступів
Стосовно Чернігова: як зараз, наскільки важко жити в місті? Часто росіяни атакують дронами, говорять про черговий наступ зі сторони Чернігівщини. Як готуватися, враховуючи мобілізацію в Росії?
Щодо Чернігова… прильоти по всій Україні є. Чернігів б’ють “Шахедами”, реактивними “Шахедами”. Як і всю Україну, по цивільному населенню. Нещодавно влучили в магазин АТБ, загинули люди. Стосовно ворога, треба завжди готуватися. Ми віримо в наших хлопців, Збройні сили України. Паніка, хаос – це їхня основна зброя. Чи вийде у них щось, чи ні – це інше питання. Я вважаю, що у них не вийде, бо війна змінилася. Щоб зараз робити штурмові дії, дійти такої відстані від кордону, потрібні колосальні сили, і вони на таке не спроможні. А якщо підуть, матимуть дуже великі втрати. Багато відпрацьовано по інженерці, вона замінована. Так просто не буде, як у 2022-му.
Путін намагається тероризувати наші міста?
Робити терор, вибивати людей з колії. Але ми сильна нація, ми сильні українці. Треба бути згуртованішими, об’єднуватися і робити все задля України. Всі говорять про наступну зиму, що буде найважча. Вони б’ють по ТЕЦ, логістичній системі, портах, суднах… це терор. Вони б’ють по цивільному населенню. Це тільки так. Війна – це сльози, горе в сім’ї. Моя мрія – щоб усі побратими повернулися додому. Хочу об’їхати, зібратися своїм взводом, відвідати тих, хто загинув. Якщо є час, допомагаю людям. Сказати, що щось у житті поміняв – ні. Буду робити, щоб бути потрібним суспільству, надавати допомогу, поки буде здоров’я, натхнення і бажання. Я б ніколи не хотів, щоб мій син прожив моє життя. Живу нормально зараз, з ним час проводжу, а той проміжок часу, щоб він не опинився в моїй шкурі – я все зроблю заради цього. І щоб війну більше не проживав, щоб діти більше не знали, що це таке.
Джерело: www.24tv.ua