Ніщо не вічне Повернення соціал-демократів на політичну арену, незважаючи на негативні прогнози, можливе. Шанс для цього може виникнути в Азії.
Азія – не дуже сприятливий ґрунт для прогресивних та соціал-демократичних партій. Політичний мейнстрім цього регіону є консервативно-ліберальним. Лівоцентристські партії рідко досягають успіху на виборах, а от поразки стають дедалі частіше. У Японії найбільша опозиційна партія фактично розпалася після впевненої перемоги прем'єр-міністра Такаїті. В Індії Партія конгресу та її виборчий альянс після видатного успіху на минулих федеральних виборах зазнають одна одної нищівних поразок на регіональних. У Таїланді молоді лідери People's Party, на яких покладали великі надії, не можуть повторити минулі успіхи. При цьому Азія не є винятком зі світової тенденції: у багатьох країнах зростає вплив авторитарних та популістських сил та посилюється поляризація. Причини слабкості прогресистів частково структурні, а частково є наслідком помилок.
Перш ніж шукати винних, слід взяти до уваги пом'якшувальні обставини. У багатьох регіонах Азії обмежені політична конкуренція, свобода ЗМІ та право на збори. На політичних опонентів чиниться тиск, діяльність партій забороняється, громадянське суспільство позбавляється можливості діяти. Грати за чесними правилами часто просто неможливо, хоча це проявляється по-різному: в Азії є як усталені демократії, так і гібридні, а також закриті політичні системи. Не враховувати ці рамкові умови означає порівнювати незрівнянне.
Партії часто будуються навколо сімейних династій та кланів, окремих сильних лідерів, економічних конгломератів чи мереж клієнтів.
Історія також грає свою роль. Країни Південно-Східної Азії пов'язують свою основу та історичний розвиток із боротьбою проти про соціалістичних сил, як партій, і профспілок. Політичних партій із чіткою політичною програмою у європейському розумінні в Азії майже немає. Партії часто будуються навколо сімейних династій і кланів, окремих сильних лідерів, економічних конгломератів або клієнталістських мереж, а іноді взагалі є тимчасовими спілками за інтересами. Політичні осі в Азії рідко проходять уздовж традиційного спектру «ліві-праві».
І все ж, за всієї різноманітності, загальні тенденції є. Одна з причин кризи прогресивних партій в Азії – їхні помилки. Нижче наведено п'ять висновків та можливі способи повернути контроль над ситуацією.
Перше: потрібні розгалужені соціальні зв'язки. Одним лише моральним активізмом та міською освіченою елітою вибори не виграти. Необхідна програма реформ, яка містила б способи вирішення безлічі структурних проблем нашого часу. Також потрібні союзники поза прогресивних кіл, насамперед у сільській місцевості. Тайська People's Party (та її попередники) свого часу це зрозуміла. Завдяки харизматичному лідеру та справді інноваційній передвиборчій кампанії, зокрема у соцмережах, вона виграла парламентські вибори 2023 року, хоча у результаті не змогла призначити прем'єр-міністра. Але повторити цей успіх у 2026-му не вдалося, оскільки опоненти змогли знову залучити виборців у провінції класичною політикою патронажу, бо на тлі військового конфлікту з Камбоджею панували націоналістичні настрої, вигідні консервативним силам, і тому що у виборчій системі Таїланду другий голос, за яким прогресисти якраз перемогли. Однак у тайській монархії, де визначальний вплив мають консервативні еліти та військові, не лише успіх, а й невдача People's Party можуть стати важливими уроками.
Друге: “це (гео)економіка, дурень”. Питання справедливості та перерозподілу закладені в ДНК багатьох прогресивних партій, у тому числі азіатських, і на те вагомі причини. Незважаючи на активний розвиток економіки та зростання добробуту середнього класу (і самого класу), у багатьох місцях розрив між багатими та бідними лише збільшується. І досі, на жаль, є величезні неформальні сектори з нестабільними умовами праці. При цьому прогресивна політика, заснована на стратегічному баченні, за часів тектонічних зрушень у світі не повинна зводитися до викриття та пом'якшення таких зловживань. Вона має зосереджуватися на геополітичних умовах успіху власної моделі розвитку та зростання. Світ переживає відродження промислової політики, яку довго критикували і консерватори, і ліберали, але ніколи не забували соціал-демократи. Прикладом того, як вести її успішно в нинішніх умовах (у лещатах американських мит та китайських надлишкових потужностей) і як можна вдало скористатися можливостями для диверсифікації в ключових галузях, таких як глобальні ланцюжки поставок у сфері ІІ, є Малайзія і Democratic Action Party, що править там.
Третє: покоління Z потребує перспектив. У Шрі-Ланці у 2022 році це були економічна криза та кумівство, у Бангладеш у 2024 році – новий закон про ветеранів, в Індонезії у 2025-му – підвищення зарплат депутатів, а в Непалі того ж року – обмеження доступу до інтернету. Приводи для протестів покоління Z в Азії, як і країнах Африки, були різні, але глибинні причини схожі. Багато молодих людей, які часто добре освічені, не мають шансів на адекватне працевлаштування. Їхнє розчарування в політичній системі та недовіра до партій великі, як і надія на конкретні покращення в соціальній сфері. У Бангладеш та Непалі після падіння уряду, тимчасових адміністрацій та виборів зараз починають працювати нові уряди. Поки в Дакці при владі залишається одна з двох історичних династій, у Катманду починається експеримент: колишній репер і мер очолює, мабуть, наймолодший кабінет міністрів в Азії, а то й у світі, де майже всім міністрам віком від 30 до 40 років. Звісно, це не гарантує змін. Результати будуть згодом. Але у будь-якому разі це урок для традиційних непальських партій.
Четверте: існує гостра потреба у оновленні. Саме тому, що молодь має обґрунтовані побоювання та надії, партії мають шукати нові рішення – як структурні, так і політичні, – щоб не втратити актуальності. Партії, об'єднані у глобальні платформи, такі як Progressive Alliance (PA) або «Соціалістичний інтернаціонал» (SI), часто є одними із найстаріших у своїх країнах. Всередині цих усталених партій, таких як Монгольська народна партія або Непальська партія конгресу, молодше та старше покоління борються за те, щоб зберегти баланс між спадщиною та модернізацією. Прогресивним партіям потрібно більше молоді, а також більше жінок. Це стосується й профспілок.
У більш широкому контексті вічна слабкість лівих полягає в тому, що вони часто більше переймаються собою, ніж політичним противником.
П'яте: праві сили у всьому світі організовані, ліві – роздроблені. Прогресивні партії та організації, не лише азіатські, об'єднані у різні мережі, які часом конкурують між собою. Деякі традиційно є членами SI, інші – PA (зокрема СДПН) або ще молодшого «Прогресивного інтернаціоналу» (РІ). Членство в SI та PA може навіть перетинатися. Причини розколів різні. Хтось хоче бути «прогресивним», але не «соціалістичним», одні діють активно, інші прагматичніші, до того ж бувають непорозуміння між конкретними партіями-членами. Питання Ізраїлю та Палестини, наприклад, дуже конфліктогенне. Але у ширшому контексті вічна слабкість лівих у тому, що часто більше зайняті собою, ніж політичним противником. Транснаціональні правоконсервативні мережі на кшталт Conservative Political Action Conference (CPAC), які активізуються всюди, включаючи Азію, таких проблем не мають.
Чи є щось, що надихає? З одного боку – безперечно, стійкість південнокорейської демократії після невдалої спроби державного перевороту з боку екс-президента та приходу до влади соціал-ліберальної Демократичної партії на чолі з Лі Чже Меном. З іншого боку, саме південнокорейське суспільство розколоте, мабуть, найбільше в Азії на два непримиренних табори. Тут також посилюються праві, що викликає занепокоєння.
Якщо поглянути за межі Азії у бік Тихого океану, надію вселяє насамперед історична перемога Лейбористської партії та переобрання Ентоні Албаніза в Австралії у 2025 році. Ці вибори виграли центристи, зосереджені на практичному вирішенні конкретних економічних та соціальних проблем, що турбують людей у повсякденному житті. Раніше прем'єр-міністр болісно програв референдум про права корінних народів (The Voice), переоцінивши свої сили. Звичайно, вирішальними чинниками сенсаційної перемоги на фінішній прямій стали глобальні потрясіння, спричинені Дональдом Трампом, та безглузда передвиборна кампанія опозиції. Але це все не скасовує того факту, що і в Австралії народні партії стають менш популярними. Недавній тривожний сигнал – регіональні вибори у Південній Австралії, де Лейбористська партія хоч і здобула впевнену перемогу, але праві популісти з One Nation вперше посіли друге місце.
Ніщо не вічне. Отже, повернення соціал-демократів, незважаючи на постійні прогнози занепаду, можливе. Питання в тому, чи вдасться їм поєднати економічний розвиток, соціальну справедливість та геополітичну дієздатність. Тобто завдання, незважаючи на різні рамкові умови, є спільним і полягає в тому, щоб стратегічно оновитися, в Азії також.
За цим посиланням стаття відкриється без VPN
Sourse: www.ipg-journal.io