Іван МагурякОсновні тези
- Перший волонтерський вертеп зі Львова зібрав 175 000 гривень на потреби армії та вирушив з колядками у прифронтові райони України.
- Колядники доставили святковий настрій та допомогу на Схід, надаючи радість і підтримку бійцям та мирним жителям у містах біля фронту.
- 1 Не з порожніми руками: що колядники відвезли військовим на Схід
- 2 Запоріжжя, Дніпро та шахеди: день перший
- 3 Місія – дістатися до Донбасу: день другий
- 4 Привітання Харкова з Хрещенням: день третій
- 5 Зустріч друзів на Сумщині: день четвертий
- 6 Подякувати за дитинство і завершити колядування: день п’ятий
- 7 Світло в темряві: день шостий, сьомий та всі наступні
- 1 Не з порожніми руками: що колядники відвезли військовим на Схід
- 2 Запоріжжя, Дніпро та шахеди: день перший
- 3 Місія – дістатися до Донбасу: день другий
- 4 Привітання Харкова з Хрещенням: день третій
- 5 Зустріч друзів на Сумщині: день четвертий
- 6 Подякувати за дитинство і завершити колядування: день п’ятий
- 7 Світло в темряві: день шостий, сьомий та всі наступні
Ще з малих років зимові свята для кожного з нас були часом особливої віри в чудеса. Ми мріяли, висловлювали бажання та складали плани на прийдешній рік. Але останніми роками прагнення у нас в усіх спільне.
Зараз все змінилось. Велика кількість українців не можуть провести ці дні вдома. У декого відібрали дім, дехто – на службі та бачить своїх близьких лише під час відпусток.
З початку повномасштабної війни, група активної молоді у Львові об’єдналася з важливою метою – принести святковий дух нашим воїнам і цивільним особам на прифронтові території, які щоденно зазнають атак з боку Росії.
Перший волонтерський вертеп з’явився у час великої війни та під час різдвяних свят колядує спочатку у Львові, де збирає пожертви на потреби наших воїнів, а відразу ж після Нового року відправляється на Схід. Цього року колядники зі Львова поїхали на прифронтові території вчетверте та відвідали Запорізьку, Дніпропетровську, Донецьку, Харківську та Сумську області.
І вже вчетверте 24 Канал є частиною цього дійства. Не як журналіст, а як учасник коляди я провів 5 днів разом з Першим волонтерським вертепом у цій подорожі. Як це відбувалося – читайте в матеріалі.
Цікаво Різдвяне диво: у лотереї Фонду 24 виграв військовий, який б’ється на передовій
Не з порожніми руками: що колядники відвезли військовим на Схід
Не всім у наш час випадає щастя відзначати свята в колі рідних у власному помешканні. Ті, хто має таку можливість, не повинні забувати про те, завдяки кому.
Тому на другий день після Різдва активна молодь зі Львова, об’єднана у Перший волонтерський вертеп, розпочала колядування в центрі міста. Завдання просте – зібрати кошти на “презенти” для наших воїнів. Це вже усталена традиція для львівських колядників. Цього року вдалося назбирати 175 000 гривень.
За ці гроші вдалося придбати:
-
8 обігрівачів Webasto;
-
3 Starlink;
-
2 бензопили;
-
2 гвинтокрути;
-
комплект для запуску автомобіля (стартер, компресор, пилосос);
-
детектор дронів;
-
2 дрони.
А також заклади професійно-технічної освіти Львова приготували багато смаколиків для наших бійців.
Львівські колядники не вирушають в дорогу з пустими руками / Фото Першого волонтерського вертепу
І не менш особливою у процесі підготовки до подорожі була “Різдвяна пошта”, яка діяла з початку грудня. Львів’яни та гості міста мали можливість підписати листівки для наших воїнів за внесок на лікування поранених захисників у центрі UNBROKEN. Різдвяними листоношами також згодом стали учасники коляди з Першого волонтерського вертепу.
Останнє, і не менш важливе – безпека. З кожним роком розробка маршрутів стає дедалі складнішою задачею, оскільки через обстріли деякі дороги небезпечні, а села та міста, в яких ми були раніше – недоступні. Тому детектор дронів – перша необхідність.
Підготувавши все необхідне, ввечері 2 січня колядники вирушили в дорогу. Перший пункт призначення – за понад 1000 кілометрів.
Запоріжжя, Дніпро та шахеди: день перший
Провести всю ніч у дорозі – завдання не з легких, але вже вранці ми наблизилися до першого місця призначення. Розпочинали львівські колядники свій шлях з церкви Матері Божої Неустанної Помочі УГКЦ, що в Запоріжжі.
Це одне з небагатьох місць у прифронтовому місті, де діти можуть відвідувати навчальні заняття, спортивні секції та недільну школу. Тому львівські колядники мали за честь поділитися радістю Різдва з дітьми, які були в той день на уроках, працівниками секцій, членами парафії та його настоятелем.
Коляда в Запоріжжі / Фото Першого волонтерського вертепу
Для багатьох колядників це була перша поїздка до Запоріжжя. І що буває вкрай рідко – по всьому регіону в той час дали відбій повітряної тривоги. А шлях колядників далі пролягав на прифронтові громади Дніпропетровщини.
Минулого року схід та південь Дніпропетровщини вже були тиловим хабом для наших воїнів, але бойові дії перейшли межу регіону. Селище Покровське, де ми колядували торік, зараз перебуває під постійними атаками і заїзд туди небезпечний. Але ми зустрілися з нашими воїнами, зокрема захисниками з 42-ї бригади. Передали захисникам смаколики, необхідні речі та, звичайно, листівки з Різдвяної пошти.
У Дніпрі нас гостинно прийняли в гуртожитку закладу професійно-технічної освіти. І, на жаль, 7 січня цей гуртожиток постраждав внаслідок атаки дронів російських військ.
Місія – дістатися до Донбасу: день другий
На світанку наступного дня колядники вирушили на Донеччину. Щороку це був один з найважливіших пунктів призначення Першого волонтерського вертепу. Покровськ, Костянтинівка, Краматорськ, Новодонецьке, Степанівка, Дружківка, Слов’янськ і навіть Ямпіль – міста та села, в яких доводилося колядувати інколи навіть не раз. Однак, на жаль, з кожним роком все більше місць стають недоступними. Минулого року ситуація на Донеччині погіршилася в рази. Просування росіян та нові технології зробили небезпечним навіть заїзд у той же Краматорськ – найбільше місто вільного українського Донбасу. Тому до останнього дня львівські колядники не знали, чи вдасться заїхати на Донеччину, чи дозволить це безпекова ситуація. І все ж вдалося.
За Павлоградом – небо в клітинку, адже шляхи загороджують антидронові сітки. З одного боку, готовність тішить, з іншого – реальність засмучує.
В одному з сіл Донеччини ми зустрілися з бійцями 24-ї та 703-ї бригад, передали необхідні речі, гостинці, листівки та заколядували разом під відкритим небом. Звідти вирушили на Харківщину.
Але найособливішими залишаються зустрічі, на які найбільше чекаєш. Наприклад, серед бійців 24-ї ОМБр – наш колега Вячеслав Журба, який воює з 2022 року і зустрічі з яким ми дуже чекали. А ще мені вдалося вперше за понад пів року побачити брата на Харківщині.
Десь на Донеччині з бійцями 24-ї ОМБр / Фото Першого волонтерського вертепу
Також ми завітали в гості до 125-ї бригади, яка минулого року зазнала суттєвих змін. То ж у нас була можливість не тільки поколядувати, але й поспілкуватися з командуванням, розпитати про те, що змінилося у підрозділах зараз і як ці зміни відбувалися. І, звичайно, скуштувати найсмачнішого у світі борщу.
У гостях у 125-ї бригади / Фото Першого волонтерського вертепу
Після всіх зупинок в області під вечір шлях колядників проліг на Харків. Там нас чекали наші добрі друзі – отець Олег Усов та його дружина Ольга. Раніше вони жили та служили у селі Глушківка Куп’янського району, де ми й познайомилися під час першої поїздки вертепу на Схід. На жаль, зараз село на лінії фронту, тому священник з родиною та його парафіяни переїхали до Харкова.
Привітання Харкова з Хрещенням: день третій
Кажуть, що харків’яни надзвичайно люблять своє місто, але цю любов поділяє кожен, хто бодай раз там побуває. Прифронтове місто, яке щодня страждає від російських обстрілів, не просто виживає, а живе! Хоча це і дається нелегко.
Хрещенський святвечір і Хрещення львівський вертеп провів у Харкові, ділячись радістю свят з мешканцями незламного міста-героя. 5 січня ми завітали до Храму Іоанна Богослова ПЦУ на запрошення архієпископа Митрофана. Поки ми колядували разом з людьми у храмі, вили сирени. Коли ж ми вирушили до бійців, в той момент росіяни запустили на місто 5 балістичних ракет. Такі вони, реалії нашого часу, – серії вибухів під “Нова радість стала”.
Одна з традицій – завітати в гості до архієпископа Митрофана / Фото Першого волонтерського вертепу
Однак жоден російський терор не відбере найголовнішого. Хрещенський святвечір, який хтось називає другим, хтось третім, є ще одним днем, який зазвичай проводять у колі найдорожчих удома. Перший волонтерський вертеп цей вечір проводить або на Донеччині, або вже вдруге у Харкові, але це все ще коло найдорожчих людей. За одним столом – люди, які вже вкотре починають рік із того, що беруть на роботах відпустки та разом їдуть на прифронтові території, і люди, завдяки яким ми щороку чекаємо цього часу. А ще, наприклад, Богдан, засновник нашого вертепу, вдруге проводить цей святвечір ыз дядьком, який служить на Харківщині.
Святвечір у Харкові / Фото Першого волонтерського вертепу
Вранці наступного дня, перш ніж вирушити в дорогу, ми завітали до двох харківських храмів. Багатьох, навіть тих, хто бачив вертеп чи не вперше, зворушувало це дійство. Інколи – до сліз.
У храмі в Харкові, де нині служить отець Олег Усов / Фото Першого волонтерського вертепу
Після коляди у храмах вертеп вирушив до наступного місця призначення – вже на Сумщині.
Зустріч друзів на Сумщині: день четвертий
З минулої зими ситуація на Сумщині змінилася. Якщо торік бої були на Курщині, то тепер – вже в нашому прикордонні.
І саме на Сумщині ми зустрілися з бійцями львівських бригад. Насамперед – десантниками з 80-ї бригади. І, знаєте, в коляді під відкритим небом під снігом з дощем було щось особливе і щемке.
У гостях у легендарних львівських десантників / Фото Першого волонтерського вертепу
Від 80-ї ми вирушили в гості до бійців 103-ї бригади ТРО, хоч дорога була вкрай важкою: падав дощ і відразу ж замерзав, було слизько і небезпечно. Але все ж без пригод ми дісталися до наших воїнів. І яке ж щастя бачити тих, з ким ми бачилися минулого року чи раніше – вони живі та неушкоджені.
В гостях у 103-ї бригади / Фото Першого волонтерського вертепу
Один з бійців 103-ї бригади, дякуючи колядникам, згадав, як у часи його юності, яка припала на радянський період, колядування було під забороною. Вертепувала молодь потайки, тому що був ворог, який не дозволяв цього робити, але все ж у цій боротьбі коляда перемогла. Так і тепер, за словами бійця, росіяни намагаються знищити нас і наші традиції, але як тоді, так і зараз переможе світло.
Натхненні такою зустріччю, колядники вирушили далі – на Чернігівщину, де їх радо прийняли в одному з гуртожитків у Прилуках.
Віддячити за дитинство і завершити колядування: день п’ятий
На календарі 7 січня – за новим календарем це останній день зимових свят, які на Заході тривають від Романа до Івана. Це був і останній день волонтерського вертепу. І не деінде, а в Києві.
Після чотирьох днів у прифронтових районах – приїхати до столиці було особливою радістю, а ще більше її підсилювало те, що завітали у гості ми у видавництво, яке подарувало нам дитинство, – в А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА до його директора Івана Малковича.
У вертепу вже є традиція: спеціально до коляди батько одного з учасників колективу виготовляє зірку, яку ми залишаємо як подарунок, коли повертаємося додому. Першу таку зірку ми подарували у 2024 році отцю Олегу Усову. У 2025 році – главі УГКЦ Блаженнішому Святославу. Цього року ми вирішили віддячити за дитинство людині, завдяки котрій з’явилися наші улюблені книги. Так, Іванові Малковичу. На що Іван Антонович сказав, що це велика честь, і у відповідь дозволив кожному з нас обрати собі по книзі.
В гостях у А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА / Фото Першого волонтерського вертепу
Опісля ми завітали в гості до Міністерства освіти, де, як виявилося, в режимі онлайн за колядою спостерігали освітяни Фінляндії. Відбулася випадкова популяризація української культури в Скандинавії.
У Міністерстві освіти і науки України / Фото Першого волонтерського вертепу
А завершилася подорож у резиденції Блаженнішого Святослава, який щороку радо приймає нас дорогою зі Сходу – втомлених, але щасливих. Поки ми колядували у глави УГКЦ, зникло світло через відключення. І ми досі не знаємо, що було символічнішим: те, що воно зникло, чи те, що воно повернулося. На цьому колектив нашого вертепу міг видихнути: наступний пункт призначення – вдома.
У глави УГКЦ Блаженнішого Святослава / Фото Першого волонтерського вертепу
До речі, колектив був різним. Хтось їздив уперше, хтось вдруге, хтось – не пропустив жодної подорожі. Для Мирослава Мелимука, який у вертепі перевтілювався у чорта, це був перший подібний досвід.
Для мене, як для людини, яка брала участь у вертепі тільки один раз і в глибокому дитинстві, отримати запрошення до участі у цьому вертепі було як для сільської футбольної команди потрапити в премʼєр-лігу. Тур Україною був особливим. Таким його робила напруга прифронтових краєвидів, гіркота сліз на очах військових, постійна динаміка та трохи невизначеність, оскільки ми навіть до кінця не знали, чи точно потрапимо в Донецьку область, але таки там побували,
– каже Мирослав.
Крім незвичного перевтілення у роль чорта, особливою поїздку для Мирослава робила і така собі зворотня “Різдвяна пошта”.
Мало хто з вертепу знає, але також особливим для мене було те, що у поїздці я писав олдскульні паперові листи і відправляв Укрпоштою їх людині, яка мені небайдужа. То була справжня пригода знайти поштові відділення у містах, де погано працює навігація. Загалом поїздка для мене була про чудових людей, найкращу і найкрасивішу країну на світі та про добро,
– каже Мирослав.
Водночас Петро Дацків – серед тих, хто, так би мовити, був біля витоків Першого волонтерського вертепу і це для нього був четвертий досвід такої поїздки. Між іншим, саме його батько робить ті самі зірки, з якими ми вирушаємо щороку.
За словами Петра, ця подорож була чи не найбільш особливою.
Четверта поїздка, як на мене, була найзнаковішою. Можливо, через кількість регіонів, які вдалося обʼїздити, можливо, через тривалість, адже це була найдовша коляда. Колядувати разом з тими, хто щоденно робить свята для більшості країни можливими, особливо щемко та символічно. Найбільше запамʼятався наш вертеп на Сумщині, коли ми на подвірʼї втрамбували сніг і під дощем колядували перед десятком воїнів, а вони колядували з нами,
– відзначає Петро.
Засновник і керівник волонтерського вертепу Богдан Іванусь каже, що коляда, яку ми несемо щороку зі Львова на Схід – це свідчення Різдва, свідчення надії і жертовності.
У кожній поїздці з колядою ми намагаємося свідчити. Бути свідками народження Ісуса Христа – народження Надії. І знаєте, щоразу особисто в мені Він народжується по-новому. Через людей, з якими маю радість розділити ту коляду. Через наших Захисників і Захисниць, для яких той куплет “даруй літа щасливії нашій неньці Україні” – не просто коляда, а символ їхньої жертовності, такої ж, як у Христа. Адже Він прийшов на світ, знаючи, що віддасть найцінніше, так само як і вони оберігають нас ціною власного життя, – підкреслює Богдан.
Попри всі ризики і всі загрози, які були, все ж вдалося проїхати весь шлях без пригод, як це бувало в минулі роки.
Ми відвідали десятки місць, проїхали тисячі кілометрів, намагалися побувати скрізь – і нам це вдалося, особливо на Донеччині. Через безпекову ситуацію та наш транспорт їхати було ризиковано, але я розумів, що, як і три попередні роки, Господь посилає нам у дорогу свого Ангела-провідника. Дякую всім, хто вже чотири роки поспіль несе ту різдвяну Зірку туди, де її Світло найяскравіше. Усім, хто продовжує донатити й підтримувати військо. Тим, хто обороняє і є найбільшим Світлом. І тим, хто вже світить нам з небес,
– наголошує Богдан.
Дорогою додому ми вже встигли уявити, якою буде подорож наступного року, коли Першому волонтерському вертепу виповниться 5 років.
Чи точно буде наступна подорож? Звісно. Аж надто, якщо таки війна закінчиться, бо за 4 роки на Сході у нас з’явилося стільки друзів, що не поїхати туди неможливо. Та й ми колись дали обіцянку допомогти відбудувати храм у Глушківці, як тільки це буде можливо.
Світло у пітьмі: день шостий, сьомий та всі наступні
Источник: www.24tv.ua