Ми знову спостерігаємо спроби знайти певний дипломатичний шлях до Росії, людей, які могли б вести переговори з Кремлем, неформальних переговорників, які нібито здатні донести до російського керівництва певні аргументи.
І тут, на мій погляд, проблема набагато глибша, ніж питання про те, хто саме поїде до Москви і що саме він там скаже. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Чи вистачить дипломатії?
Я глибоко переконаний, що найближчим часом простору для серйозних дипломатичних домовленостей із Росією немає.
І на те є щонайменше три причини:
- Перша стосується самої російської політичної культури,
- друга – стану путінського режиму та тієї моделі держави, яку він побудував за роки війни,
- третя – економічної ситуації, в яку Росія себе загнала.
І якщо зіставити ці три фактори між собою, стає зрозуміло, чому спроба апелювати до раціональності Кремля сьогодні, на мій погляд, є помилковою. Росія не фіксує втрати. Вона підвищує ставки.
Почнемо з першого.
Російська політична культура у питаннях геополітики не працює за тією логікою, яку їй часто намагаються приписати на Заході.
Мовляв, якщо ціна війни зростає, економічні проблеми накопичуються, військові втрати збільшуються, а перспективи перемоги стають дедалі менш очевидними, то певної миті Росія повинна раціонально оцінити ситуацію і зафіксувати втрати.
Це не та модель поведінки, яку ми спостерігаємо.
Російська історія, політична культура, сучасна політична думка показують інше: у таких ситуаціях Росія схильна не знижувати ставки, а підвищувати їх.
Логіка полягає в тому, що ми протримаємося довше.
У нас шкіра товстіша. Ми можемо заплатити вищу ціну.
І якщо зробити ціну протистояння ще вищою, то противник зламається раніше.
В Україні Росія дуже серйозно спіткнулася об цю логіку. Виявилося, що українське суспільство здатне витримувати надзвичайно високу ціну і продовжувати спротив. Але сама російська логіка від цього не змінилася.
Саме тому очікування, що ми зараз продемонструємо Кремлю, чому йому невигідно продовжувати війну, і він після цього сам дійде висновку, що треба зупинитися, не мають під собою достатніх підстав.
Для путінського режиму зупинити війну вже небезпечно
Другий фактор, на мій погляд, ще важливіший.
Російський режим за роки повномасштабної війни поставив державу на військові рейки. Війна стала не просто зовнішньополітичним процесом чи військовою кампанією. Вона стала одним із фундаментальних елементів існування самої системи. Тому що зараз на війну можна списати величезну кількість внутрішніх проблем: економічні, соціальні, посилення репресій, погіршення рівня життя, перерозподіл ресурсів, обмеження.
Все це можна пояснювати війною, Заходом, санкціями, необхідністю мобілізації держави, боротьбою за виживання Росії і так далі.
І так, Путіну сьогодні незручно балансувати з цією війною. Система вже не стоїть обома ногами на міцній дошці. Вона фактично балансує на дроті. Але відмовитися від цього дроту для неї ще страшніше.
Тому що в момент припинення війни значна частина хаосу, який сьогодні виносять назовні чи виправдовують війною, починає імпортуватися назад у Росію.
І тоді російському режиму доведеться мати справу з усім цим без універсального пояснення, що в усьому винна війна.
Саме тому, на мій погляд, вони вже не можуть просто взяти й зупинитися. Держава поставлена на військові рейки. І питання для Росії сьогодні стоїть не в тому, воювати чи не воювати. Питання полягає в тому, де воювати і яким чином.
Навіть припинення вогню не вирішить економічних проблем
Є третя складова – економічна.
Тут також не варто виходити з припущення, що достатньо Росії погодитися на припинення вогню, і вона одразу отримає економічний кисень, якого їй бракує. Санкції ніхто автоматично не скасує.
Росію ніхто не чекає назад у всіх тих нішах світової торгівлі, які вона займала до повномасштабної війни. За ці роки туди вже увійшли конкуренти. Економіка Росії серйозно виснажена. Тому навіть якщо припустити певне припинення вогню, цього буде недостатньо, щоб вирішити накопичені економічні проблеми.
І коли ми складаємо ці три фактори разом – політичну культуру постійного підвищення ставок, внутрішню залежність режиму від війни та економічну ситуацію, яку неможливо швидко виправити припиненням вогню, – отримуємо досить простий висновок.
Апелювати до раціонального в розрахунку на те, що Путін зараз побачить перспективу погіршення ситуації і тому вирішить зафіксувати втрати, – це самообман.
Ми тим самим наділяємо російський режим якостями, яких у нього немає.
Що ж тоді може спрацювати?
Якщо дипломатичні аргументи самі по собі не приносять бажаного результату, це не означає, що на Росію неможливо вплинути. Навпаки. Тільки впливати потрібно не за допомогою переконання, а шляхом зміни її реальних можливостей. І тут ми повертаємося до санкцій.
Коли оголошують черговий великий пакет санкцій, це добре. Санкції мають постійно розширюватися. Мають з’являтися нові механізми. Має збільшуватися кількість фізичних і юридичних осіб, які потрапляють під уже наявні обмеження.
Більше того, інтервал між санкційними пакетами має скорочуватися: один ухвалили – наступний уже має лежати на столі.
Але тут є принципово важливий момент. Оцінювати санкції потрібно не за деклараціями. Поки про санкції говорять, поки їх готують і узгоджують, Росії від цього ні гаряче, ні холодно. Ефект настає після ухвалення та впровадження.
Тому найкращий показник ефективності санкцій – не кількість сторінок у пакеті і навіть не кількість включених туди прізвищ. Найкращий показник – коли ми бачимо вже з Росії, що певні компанії, фінансові схеми чи виробничі ланцюжки перестають працювати.
Wildberries важливий не тому, що росіяни мають збунтуватися.
Так само потрібно дивитися на українські удари по російській економічній та логістичній інфраструктурі. Тут часто виникають невірні очікування. Мовляв, зараз росіяни відчують погіршення життя, обуряться війною, і це викличе якісь масові політичні процеси. Я б на це не ставив.
Російське суспільство сьогодні не є повноцінним суб’єктом, який пише власну історію. Від нього в цій системі залежить небагато. Але це не означає, що економічний тиск не працює. Він працює через інші механізми.
Візьмемо ситуацію з Wildberries. Удари по його інфраструктурі – це не лише прямі втрати самої компанії. Навколо цієї системи існує величезна кількість продавців, логістичних компаній, працівників, кредиторів, постачальників, людей і підприємств, залучених у ці економічні ланцюжки. І коли руйнується один великий елемент, наслідки поширюються значно далі меж конкретного складу.
Особливо з урахуванням того, що значна частина товарів завозилася в Росію через механізми паралельного імпорту, а сама російська держава роками фактично погоджувалася з існуванням цієї “сірої” системи, оскільки вона була їй потрібна для обходу санкцій. Тепер це ж ускладнює для бізнесу можливість довести походження товарів і вимагати компенсацій.
І тут починається те, що для нас справді важливо. Еліти мають побачити, чому держава їх не захищає.
По-перше, виникає відчуття незахищеності. Україна демонструє, що може дотягнутися до об’єктів на території Росії, а російська держава не здатна гарантувати їхню безпеку.
По-друге – це вже внутрішньоелітний процес. Тому що на місці власників бізнесу, які сьогодні зазнали величезних збитків, завтра може опинитися будь-хто. І російські еліти починають розуміти: держава може тебе кинути. Вона не захистила твій актив. Вона не обов’язково компенсує твої втрати.
І якщо ситуація погіршуватиметься, гарантій ставатиме все менше.
По-третє – виникає тиск знизу. Не в сенсі революції. А в тому сенсі, що малий та середній бізнес, працівники підприємств, люди, залучені до всіх цих ланцюжків, починають дедалі частіше ставити запитання: коли це закінчиться? Тому що війна приходить до них туди, де вони не очікували її побачити. І це поступово руйнує той консенсус, який тривалий час дозволяв російській системі існувати:
Путін воює, а суспільство живе своїм життям. Завдання не в тому, щоб переконати Росію. Все це створює тиск одразу з кількох боків.
На бюджет. На бізнес. На еліту. На суспільні настрої. На почуття захищеності. На здатність держави фінансувати війну.
І саме останнє є ключовим.
Наше завдання не полягає в тому, щоб переконати російське суспільство чи навіть російський режим, що війна – це погано. Завдання полягає в тому, щоб знищувати російські можливості вести війну.
Коли фінансові надходження падають, а витрати зростають, можливості Росії вести агресивну війну скорочуються. І саме з цієї точки зору потрібно оцінювати і санкції, і українські удари, і допомогу Україні.
Не за кількістю заяв. Не за тим, наскільки переконливо черговий переговірник поговорив з представниками Кремля. І не за очікуванням, що Росія раптом почне діяти відповідно до тієї раціональності, яку ми хочемо їй приписати.
Росія сьогодні перебуває в ситуації, коли війна створює для неї все більше проблем, але й вихід із війни створює для режиму величезні ризики.
Тому чекати, що вона сама обере мир просто тому, що мир об’єктивно вигідніший, не варто. Потрібно діяти інакше. Послідовно скорочувати ресурси, можливості та простір для продовження агресії.
Тому що зараз питання для російського режиму фактично вже не стоїть: воювати чи не воювати. Питання для нього – де воювати і яким чином. І наше завдання – зробити так, щоб можливостей відповісти на це питання у Росії ставало все менше.
Джерело: www.24tv.ua