"Збрехав, що маю один протез, а не два" 30.09.2022 12:05 Укрінформ Закарпатець Василь Штефко без обох ніг зумів потрапити до лав ЗСУ, бо мав велике бажання боронити Україну
Історія Василя Штефка у березні облетіла цілий світ. Він здивував усіх тим, що пішов на війну на двох протезах: пан Василь із 2008 року не має ніг. Звісно, з такими особливими потребами потрапити до війська важко, майже нереально. Намагався ще з 2014 року, але щойно заходила мова про його протези, командири відмовлялися брати пана Василя до своїх підрозділів. Тому довелося застосувати хитрість.
КОЛИ ВІДПРАВЛЯЛИ, СТАВ ПОЗАДУ ВСІХ, АБИ ВІЙСЬККОМ НЕ ПОБАЧИВ
Звісно, починаючи розмову, ми повертаємось думками в лютий 2022-го. Тоді всі чоловіки в Україні штурмували військкомати, розуміли, що треба ставати на захист Батьківщини. Був серед них і Василь Штефко.
– Я прийшов у наш військкомат у перший же день, 24 лютого. Але справа в тому, що військком мене добре знав, і він би мене ніколи не призвав. Я до нього підходив багато разів, казав, що добре стою на ногах, що добрий водій, витривалий, мотивований. Але щодня отримував від нього відмову, тому просто допомагав там, на місці, із підвозом-розвозом хлопців чи продуктів, води для військкомату. А потім якось в один день підійшов до дівчат й почав їх переконувати: ви ж бачите, він мене знає, не хоче мене брати та й не візьме. Я сказав їм, що у мене один протез, я добре на ньому ходжу, їжджу на машині, добре бачу і стріляю. Словом, умовив внести мене в список призовників.
Коли нас вже вишикували на відправку, я став за спини хлопців, ззаду, пригнувся, сховався, щоб мене військком, бува, не побачив — він одразу був би завернув! А вже як доїхав до Мукачева зі свого рідного містечка, то не переживав, бо там мене ніхто не знав. Незнайомі й не скажуть, що я чимось відрізняюся від чоловіків мого віку.
Людей тоді дуже багато було. Питали, хто сумнівається, мовляв, вийдіть із лави, — ніхто не виходив. Усі знали, нащо вони сюди прийшли. Так я і поїхав, — розповідає про свою хитрість заради війська Василь Штефко.
Чоловік каже, що просився служити в закарпатську 128-му гірсько-штурмову бригаду. До своїх. Так потрапив до першого гірсько-штурмового батальйону. Уже в прифронтовому місті на розподілі опинився в своєму підрозділі. Там пробув півроку, а зараз його перевели на Закарпаття, працює водієм у одній із військових частин.
КОЛИ ВСІ ЗАСИНАЛИ, ЗНІМАВ ПРОТЕЗИ, ЩОБ НОГИ ВІДПОЧИЛИ
Звісно, кожен обман колись розкривається. Не обійшлося без камінгауту і у випадку пана Василя. Потрапивши в підрозділ, він не сказав керівництву про свої особливі потреби. Каже, що очікував проблем від командира, відтак приховував протези протягом перших тижнів.
– Мені дали спочатку ГАЗ 66-й. То досить незручна для мене машина – висока. То й кажу керівництву, мов, поміняйте, мені буде важко залізати й зіскакувати з неї. Що, питають, мов, коліно? Та, кажу, коліно, коліно, – пригадує пан Василь типовий випадок.
Але ж протези треба знімати — щоб ноги відпочили. Для цього військовий окремо вибирав момент.
– Це було досить легко, бо спали ми, не роздягаючись, на карематах. Холодно було, тож дехто навіть і взуття не скидав. Накрився і спиш собі. Я так і робив. Але мені потрібно, аби ноги відпочивали від протезів. Тож я чекав, доки хлопці біля мене поснуть та почнуть хропіти, а тоді вже знімав взуття й протези, перевертався на бік і спокійно спав. А вранці швидше за всіх вставав, аби встигнути надіти протези, – розказує пан Василь особливості своєї конспірації.
І раптом починає сміятися. Ой, каже, розкажу вам один смішний випадок.
– Якось вранці прокидаюся, підходить до мене побратим, із Сваляви чоловік, каже, мов, та ну тебе, у мене через тебе сьогодні вночі мало серцевий напад не стався! Перепитую, що сталося. Та, каже, просинаюся я вночі і бачу, що твої ноги біля тебе збоку лежать. А все ж тихо в приміщенні й надворі, наче й не прилітало нічого, і вибухів не було чутно — а в тебе ноги окремо! То ж він, значить, побачив мої протези збоку, бо вночі ковдра задерлася. Перелякався, неборак! – сміється Василь Штефко.
КАМІНГАУТ ЧЕРЕЗ ЗЛАМАНИЙ ГВИНТИК
Запитую у військового, як же його зрештою, викрили і чи справді сильно “влетіло” від командира.
– Викрили десь на третьому тижні. Я вже на той час час підремонтував собі машину – мені дали ЗІЛ 131-й, там легше трохи залазити-злізати. І от якось бачу, щось у мене права нога не так стає. Глянув на протез, а там гвинт зламався. Я його і туди, і сюди — різьба зірвана, не можу вставити, хоч плач. Покликав напарника, щоб поміг дійти, кажу, мов, доведи до комірки, у мене там є інструменти із собою, я зараз полагоджу. Але полагодити не зміг, треба було закріплювач, то послав напарника в “Епіцентр” купити той закріплювач на гвинт. Думав, принесе, змажу, затягну — та й воно собі далі функціонуватиме.
Але він пішов до командира проситися в “Епіцентр”, той почав розпитувати, нащо. “Та в дяді Васі гвинт на протезі зламався”, – чесно сказав причину. Підбігає до мене командир: “То в тебе що — протез?!” Я кажу: “Чого протез? Два!” Він тоді як розкричався: зброю здати, бронік зняти, в машину і в госпіталь!
В госпіталі знайшли протезиста, той подивився, відремонтував мені все. Ну і мене питають, мов, що будете робити — додому поїдете? Яке додому, кажу їм, піду до своїх: у мене там автомобіль не дороблений, роботи маса. Відпустили мене, то я й поїхав собі.
Наступного ранку — шикування, як завжди, усі вийшли на плац. Командир на мене вказав, розказав усім, що от, мов, в наших лавах є чоловік, що прийшов воювати на двох протезах. “Я, – каже, – сам охрінів, ну але таке у нас є”, – сказав тоді командир на плацу, – пригадує Штефко.
– Змінилося до вас ставлення після цього — від побратимів, керівництва? – запитую у військового.
– Ну, мене від нарядів звільнили. Хоча три тижні доти ходив, як усі. І далі б ходив, але доводити щось було марно. Вони весь час повторювали: як же так тобі вдалося усіх нас обманути? Та, кажу, я щодня Богу молився, аби мене не викрили й додому не відіслали. Бо я би вдома не всидів у цей час! Хоча знаю, що в розвідку я не піду, в бліндажі також — бо буде важко заскакувати-вискакувати. Але дали машину — їздив. Я можу бути корисним у війську. І хочу служити, захищати Батьківщину.
БАТЬКО СВОГО ЧАСУ ТЕЖ ПОТРАПИВ НА ФРОНТ ОБМАНОМ
Примітно, що в історії родини Штефків це вже другий випадок, коли чоловіки потрапляють на війну "обманом". Свого часу, в роки Другої світової батько Василя Штефка теж добровольцем зголосився на фронт, трохи прибрехавши про свій вік.
– Тоді батьку було лише 15 років, але він був високим. А у людей же ні паспортів не було, нічого: як сказав, так і написали. Так і взяли його у військо, – каже пан Василь.
Зауважую, що батько Василя тоді воював разом із росіянами, а він, виходить, уже тепер — проти них.
– Так і виходить. Росіяни — то паскудні люди. Я знав це давно, бо довгий час бував на заробітках в Росії, як усі закарпатці. Але те, що дізнався про них під час цієї війни, навіть мене здивувало.
Хоча, знаєте, батько цікаву історію розказував про свою війну. Росіяни й тоді воювали так, як тепер: не шкодуючи своїх. Батько був у війську з кумом. І от бій, вони наступають, а німецький кулеметник б’є всіх, хто йде, просто косить їх із позиції. А наших ззаду свої ж командири під кулі і женуть. І той, хто ліг на землю і не йде вперед, щоб не впасти від куль кулеметника, до того підходить командир-росіянин і каже, мов, вставай. А хто не встає, того на місці й розстрілює. То батько з кумом тоді один на одного подивилися, мов, що робити: встанемо — кулеметник скосить, не встанемо — руський командир пристрелить. Знайшли один вихід: застрелити командира. Так і зробили. Вони тоді залишилися живі, довоювали до перемоги над німцями, повернулися додому з фронту, одружилися, народили дітей.
У 2014-МУ НЕ ВЗЯЛИ В "АЙДАР", БО СКАЗАВ ПРАВДУ ПРО ПРОТЕЗИ
Цікавлюся у військового, які нюанси служби у війську на двох протезах.
– Їх майже немає, бо я на протезах давно, вони мені вже як рідні ноги. Але є певний режим, якого вдома дотримуватися легко, а в армії — важче. Удома я попрацював, а тоді як відчуваю, що втомилися ноги, – зняв протези буквально на пів години-годину, відпочив і працюю собі далі. А у війську не так, і я це знав. Але все рівно я хотів в ЗСУ. Я цього хотів із 14 року. Їздив до наших у Щастя, знав багатьох хлопців із батальйону “Айдар”, дуже хотів до них. Вони мене майже брали, а потім — відмова, ротний сказав "ні".
Але я тоді говорив правду, а тепер збрехав. Так, я свідомо обманув дівчат у військкоматі. І знаю, що їм потім влетіло. Але добре, що була публікація від 128-ї бригади, там були мої слова з вибаченнями до працівників із нашого військкомату. Знаю, що до них потім не вжили службових санкцій через мене. Та й розумію, що мій приклад багатьох мотивував вступити до лав ЗСУ. Бо я дуже хотів захищати свою Батьківщину! Розумієте, ця орда, яка на нас пре, — не має ні совісті, ні честі. Ми мусимо їх зупинити, – певен Василь Штефко.
Чоловік каже, що його підтримували у війську односельчани з Кушниці, що на Іршавщині. До війни Василь Штефко займався вивозом та сортуванням сміття у Кушниці, мав свій ФОП та платив зарплатню трьом працівникам. Тепер же люди скинулися й придбали "бусик для дяді Васі". На цьому бусику він їздить й тепер. Машину любить, як жінку, — доглядає, каже, ще батько навчив його авто тримати завжди в порядку, щоб добре їздило.
– Було також приємно, коли мені у військо дзвонив директор об'єкту в Києві, я там працював на будівництві, розвозив бетон на вантажівці. Було дуже приємно, що дзвонять, не забувають, підтримують, – каже військовий.
НЕМАЄ ЗАКОНУ, ЯКИЙ ЗАБОРОНЯВ БИ СЛУЖИТИ ЛЮДЯМ НА ПРОТЕЗАХ
Питаю думку пана Василя щодо того, чи можуть служити в ЗСУ мотивовані люди з особливими потребами.
– Я не можу вам сказати за інших, тут кожен повинен приймати рішення сам. У нас із роти вогневої підтримки Сашко отримав поранення касетними боєприпасами. Смерті від них практично не буває, але каліцтв багато: руки-ноги відриває. Йому от і пошкодило. Знаю, що він проходить реабілітацію зараз в Німеччині, зробили йому протез, він вже на ногах, але ще тренується. Телефонував мені і казав, що збирається повертатися у військо. “Вони дивуються, – казав по телефону, – а я їм говорю, що от у нас один дядя Вася служив — так у нього два протези!”
Василь Штефко вважає, що в таких випадках все залежить від обставин, а також від людей — не тільки від самого бійця, а й від ротного, від комбата, бо вони беруть на себе відповідальність за нього. Але, каже чоловік, якщо вони людину знають, довіряють, бачать, що та мотивована і може виконувати роботу, — то чому б і ні?
В законі немає такої статті, яка забороняє служити у війську людям на протезах, каже Василь Штефко. Є поняття “обмежено придатний” — тобто людина може служити, але без навантаження.
– Комбат бачив, що я їжджу, що не боюся роботи. Треба в четвертій годині ранку вставати їхати — значить, їду, треба в другій ночі — теж їду. Усі дивувалися, як я можу їздити на вантажівках, мов, чи не важко витискати педалі. Пояснював, що протези — це так само, як твої рідні ноги, ти з часом вчишся цим керувати. Ну хіба ото ступні не згинаються так, як на справжніх ногах – і тому в гору по гриби я йду легко, а вже спускатися важче. Але це все добре працює. Тим більше що протези є різні — є звичайні, а є дорогі, більш функціональні. Мені пропонували тепер такі поставити, але навіщо я буду свою державу грабувати? У мене ці протези за 41 тисячу гривень добрі і мені підходять, нащо я витрачатиму гроші держави і братиму протез, що один коштує до 100 тисяч? – по-газдівськи роздумовує чоловік.
НЕ ТРЕБА ВИМАГАТИ ДО СЕБЕ ЖАЛЮ
Мене цікавить іще одна думка Василя Штефка з приводу життя на протезах, адже після пів року повномасштабної війни у нас дуже багато покалічених хлопців. Для багатьох це психологічна травма, з якою важко справитися. Тож я запитую у пана Василя, що би він порадив таким людям.
– Знаєте, я і до цієї великої війни знав таких людей. Травми по-різному сприймаються, це від характеру залежить, від налаштованості людини, від того, в якій життєвій ситуації вона перебуває, від підтримки рідних, друзів.
Якось я був в санаторії з такими ж, як сам, людьми на протезах. Поміж нас був один військовий, він втратив обидві ноги в боях, пересувався на інвалідному візку. От встаємо якось зранку ми в палаті, всі щось розказують, жартують, а він як гаркне: чого ви не позатикаєтеся, я через вас спати не можу! Ну і таке всяке. Ми з розумінням реагували на нього, я йому ще й помагав часом, щось приносив, помагав на тій колясці заїжджати-виїжджати з кімнати. І якось він побачив мої протези. “Я не зрозумів, ви що — теж без ніг?” Сказав йому тоді, щоб думав наступного разу, як кричатиме на людей. Я йому пояснив, мов, чоловіче, ти себе не став героєм — бо ти якщо далі так поводитимешся, залишишся сам і злий на увесь світ. Ти в змозі сам за собою доглядати, і не варто, аби хтось за тебе це робив. Ні твоя жінка, ні діти, ні батьки. У них має бути своє життя, і ти не маєш їм бути тягарем. Бери себе в руки!
Був іще один чоловік, я йому таке ж казав. А він мені: “А що? Я отримую хороші гроші, моя жінка на них може жити!” Я такого не розумію. Якщо тобі потрібна служниця — найми собі! Навіщо має мучитися жінка, яка тебе любить? – розмірковує Василь Штефко.
До речі, у нього зараз другий шлюб. З нинішньою дружиною вони зійшлися вже тоді, як пан Василь втратив ноги. Мають доньку Софійку. Каже, що жінку свого часу не дурив, як військкома, — одразу все про протези сказав, як є.
КАЖУ МОЛОДИМ ХЛОПЦЯМ, ЩО НЕ ТРЕБА БОЯТИСЯ АРМІЇ
Зараз, в глибокому тилу Василь Штефко каже, що йому важко — через контрнаступ гине багато хлопців з їхнього батальйону, яких він знав.
– Вони добре просунулися, але з такими втратами ці новини не сприймаєш радісно. У нас багато "трьохсотих", є загиблі. Знаю, що вони також багато рашистів там знищили. Відео мені хлопці висилали: були натрапили на позиції з добре підготовленими росіянами — такі хлопи під два метри зростом, в повному екіпіруванні, не здавалися… Важкі були бої, тож хлопці горді тим, що перемогли їх, зачистили позиції. Я за них радий, але за смерть побратимів болить дужче. Такі хлопці молоді, лише б жити. От Сергій наш, він такий був здоровий, кріпкий хлопець, приїжджав до мене, ще коли я був у Запоріжжі, ремонтувати своє авто. Ох, знав би я тоді, що він у тій машині загине — солі би в неї насипав… – говорить з болем.
У тилу Василь Штефко також працює водієм.
– Я перевожу особовий склад — на полігон, на відправку. Часом просять сказати хлопцям щось мотивуюче. Усі ж люди, багато хто боїться їхати на війну. І це нормально. Не боїться тільки дурень, бо це війна, причому страшна війна! Коли хлопці мене бачать, багато хто каже: а, я про вас читав, я про вас чув. Намагаюся їх заспокоїти, кажу, що на війні немає страху. Є поставлене завдання, його треба виконувати. Якщо будеш боятися — не зможеш виконати, а якщо дуже лізтимеш вперед — загинеш. Тому просто — виконуй своє завдання. А от боятися не треба, бо ми всі смертні і ніколи не знаєш, де на тебе чекає смерть. Але зараз такий час прийшов, що мусимо захищати свою Батьківщину. Інакше нас не буде, ворог нас знищить. І йти в армію зараз — це навіть не обов'язок, це велика честь для чоловіків.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото Сергія Гудака
Мобілізація Військкомат Закарпаття Добровольці Війна з росією
Источник: www.ukrinform.ua
