Главная » Україна » У ліжку з ворогом, або Сором і помста Другої світової

У ліжку з ворогом, або Сором і помста Другої світової

У ліжку з ворогом, або Сором і помста Другої світової

08.05.2021 10:00

Укрінформ

У переддень Дня Перемоги над нацизмом, звертаємось до сфери, яка довго замовчувалася – з причин зрозумілих. Але вона знову про те, який злочин є війна

Війна – це не тільки криваві бойовиська – наступи, відступи, котли і прориви, але й повсюдна ненависть – на фронті та в тилу. А ще – це безліч поламаних доль. У цьому матеріалі йтиметься про жінок – відомих і не надто – яких співвітчизники звинувачували у співпраці з ворогом. Переважно це були інтимні стосунки. Подібні практики називають у франкомовному середовищі collaboration horizontale – «горизонтальною співпрацею». Для когось це було стратегією виживання і вимушеною необхідністю, для когось – коханням, іноді – розвагою.

Після визволення від нацизму десятки тисяч таких жінок по всій Європі були піддані принизливим самосудам. Жертва, якій ще кілька тижнів тому заздрили, що вона добре їсть і вдягається, що вона, на відміну від інших, має певні гарантії захисту, ставала «цапом відбувайлом» за всі поразки, приниження, потрясіння, втрати, біль і сльози співгромадян. Навіть у класично толерантних Нідерландах жінок, які мали інтимні стосунки з німецькими військовими чи яких у цьому підозрювали, мазали дьогтем і валяли в пір’ї. У Франції таких жінок привселюдно роздягали й голили. Інколи жорстоко били. Навіть до смерті. В СРСР засилали в ГУЛАГ.

Історія однієї фотографії

У серпні 1944 року фотограф Роберт Капа, забігаючи поперед натовпу, який рухався вузькою вуличкою стародавнього Шартра, зробив серію знімків, на яких увічнив цю процесію, в центрі якої молода жінка з немовлям на руках.

Фото Роберта Капи

Жінка лиса, виглядає змучено і зацьковано. Натомість люд довкола неї випромінює цікавість; дехто навіть посміхається. Ця фотографія стала культовою, як багато інших фотографій Капи. На ній – 23-річна Сімона Тузо, яка працювала під час окупації у німців перекладачкою. У неї на руках – її тримісячна донька Кетрін. За стосунки з німецьким солдатом її поголили, а лоб двічі обпекли гарячою праскою. А ще її звинуватили в тому, що вона – інформаторка. У лютому 1943 року п’ятьох містян було заарештовано гестапо за те, що вони слухають ВВС. Усіх їх депортували в Маутгаузен – концтабір на території Австрії. Сімону судили разом із матір’ю, а також із подругою Еллою Меєр, яка теж працювала перекладачкою, і в якої теж була маленька дитина. Згодом виявилося, що донесла на містян не Сімона Тузо, а Елла Меєр. Жінку засудили до страти, але вона змогла уникнути покарання, тому що мала німецьке громадянство. Меєр прожила понад сто років поблизу Ганновера, а Сімона Тузо померла в 1966 році, 44-річною, від алкоголізму і депресії. Її коханий – німець Еріх Гез, який до війни був бібліотекарем і не надто вже й поділяв націонал-соціалістичні погляди, загинув у червні 1944 під Мінськом. Кетрін, їхня донька донедавна мешкала в одному з французьких приморських міст. Всі фотографій та листи матері вона спалила. Ані її діти, ані внуки не знають про те, хто зображений на легендарній фотографії Роберта Капи.

Навіщо жінок голили?

Гоління голови, зістригання волосся жінкам – давнє покарання, своєрідний обряд десексуалізації жінки. Так, ще в стародавні часи карали за перелюб (згадаймо покриток в українській традиції – дівчат, які народжували дитину поза шлюбом – їм теж відрізали волосся). В Бретані приблизно третину мирних жителів, убитих в результаті репресій, становили жінки.

Підпільна преса ще з 1941 року погрожувала, що голитиме жінок, які наважаться вступати в сексуальні стосунки з окупантами. Інколи це були дорослі жінки, чиї чоловіки були на фронті, але здебільшого – молоді дівчата, інколи зовсім підлітки, для яких подібне було просто пригодою, бравадою.

Найвідоміша жертва в художній літературі – це Марія, кохана Роберта Джордана з роману Ернеста Гемінгвея «По кому подзвін». В Іспанії, під час Громадянської війни, фалангісти голили голови жінкам із республіканських сімей, що мало б викликати асоціацію з повіями. Нацисти під час Другої світової війни й собі видали указ, згідно з яким німкеням, які мають сексуальні стосунки з не арійцями та іноземними ув’язненими, які працюють на фермах, мають голити голови.

Особистий секретар Черчилля Джон (Джок) Колвілл, який у 1944 році ненадовго залишив свою посаду і служив у Королівських ВПС, записав у своєму знаменитому щоденнику (одному з найбільш цікавих щоденників Другої світової війни):

«Я спостерігав, як повз проїздила відкрита вантажівка, під акомпанемент свисту і криків французького населення, з дюжиною нещасних жінок у кузові, з поголеними головами. Вони плакали і ховали обличчя від сорому. Відчуваючи відразу до цієї жорстокості, я подумав, що ми, британці, не знали ані вторгнень, ані окупації близько 900 років. Тож ми були не кращими суддями…»

Арлетті: від всенародної любові до всенародної ненависті

У липні 1992 року в Парижі на 94 році життя померла кінозірка 30-40-х років Арлетті (справжнє ім’я – Леоні Батіа). Вона знялася в багатьох фільмах Марселя Карне, зокрема, в таких шедеврах як «Північний готель» і «Діти райка». Французькі ЗМІ вийшли з шанобливими, почасти навіть захопливими некрологами. Втім, там не було жодної згадки про те, як у жовтні 1944 року актрису схопили представники FFI, насильно поголили за зв’язок з офіцером Люфтваффе Хансом Юргеном Зеррінгом. Про те, як вона, найпопулярніша жінка Парижа, з намальованою свастикою на лисому черепі, вирвавшись із рук образників, напівгола, бігла паризькими вулицями під улюлюкання натовпу; як їй ставили підніжки, шарпали і плювали в обличчя. Чотири місяці вона провела в концтаборі Дарсі та в тюрмі Френа. І люди казали, що «тюрми їй замало…» Потім була кількарічна заборона зніматися в кіно. Актриса була не з боязливих, і на запитання про те, як вона посміла спілкуватися з нацистами, парирувала: «Не треба було їх сюди пускати».

Арлетті та Ханс Зеррінг (на конях)

Можна сказати, що Арлетті заплатила доволі легку ціну за свій роман із окупантом. Іншу відому французьку актрису – Мірей Балін – добру приятельку Арлетті, за кохання до офіцера Вермахту партизани FFI не тільки поголили, але й зґвалтували на очах у коханця і побили. У 1948 році ґвалтівники відбули 18-місячне покарання, але доля Мірей Балін була вщент зруйнована.

Після смерті Арлетті у редакції газет надійшли десятки листів від обурених громадян, котрі навіть через 50 років після закінчення війни пам’ятали і, що головне, не могли пробачити Арлетті її зв’язок з німецьким офіцером. Їх обурювало не те, що вона «спала з ворогом», а те, що коли переважна більшість французів голодувала, вона розважалася в «Рітці»…

Коко Шанель: вийти сухою з води

Знамениту модельєрку Коко Шанель за «горизонтальну співпрацю» не голили, але арешту, хоча й нетривалого, вона теж не уникла. Під час окупації Парижа вона жила з коханцем – бароном Гансом Гюнтером фон Дінклаге в тому ж таки «Рітці» – реквізований готель став штаб-квартирою Люфтваффе. Але вона не тільки мала роман з нацистським офіцером, але й, як свідчать розсекречені документи, була завербованою шпигункою абверу, відомою як агент F-7124, або «Вестмінстер» – за ім’ям колишнього коханця, герцога Вестмінстерського, до речі, відомого своїми палкими симпатіями до Гітлера і антисемітизмом. Коко Шанель мала влаштовувати на нейтральній території таємні зустрічі між британськими дипломатами і нацистськими офіцерами вищої ланки.

Герцог Вестмінстерський та Коко Шанель

До того ж, вона всіляко намагалася використовувати власні зв’язки, щоб повернути собі контроль над знаменитими парфумами «Шанель №5». Дехто називав їх «парфумами із запахом сірки», натякаючи на те, що в середині 40-х років, у розпал війни, дохід від продажів «Шанель №5» сягав $9 мільйонів щороку. Це були найпопулярніші парфуми в світі. Відомо, що Коко Шанель отримувала з цього лише 10%. Все інше належало братам П’єру і Полю Вертхаймерам, які займалися виробництвом і просуванням товару на ринку. Контроль над парфумами вона передала в 1924 році. З приходом нацистів, Коко Шанель апелювала до нової влади, щоби відібрати у єврейських власників Вертхаймерів спірний бізнес.

Коко Шанель під час війни кілька разів їздила в Берлін, зустрічалася з очільником розвідки СС Вальтером Шелленбергом. Після війни вона підтримувала його фінансово. Тобто, це не була банальна «горизонтальна колаборація» заради фізичного виживання, або суто «амурні справи» – це була реальна «співпраця з ворогом». Утім, Шанель, завдяки зв’язкам з вищими колами британського політичного істеблішменту, зокрема і з Вінстоном Черчиллем, змогла уникнути покарання.

«Ідеальні» окупанти та визволителі – чи бувають такі?

На зміну гітлерівцям у Францію прийшли союзники. Ентоні Бівор, знаний фахівець з воєнної історії, автор численних бестселерів про Другу світову війну в книзі, присвяченій висадці союзницьких військ у Нормандії зауважує, що французи були шоковані ставленням американських солдатів до француженок. Добряче хильнувши, американці могли постукати в двері фермерського будинку й запитати, чи є для них «мадемуазель».

Париж американці сприймали як майданчик для розваг. Один із перших плакатів, який американська військова адміністрація вивісила біля Пті-Пале, сповіщав про роздачу американським солдатам безкоштовних презервативів. Центром розпусти став район Пігаль. «Армія» французьких проституток обслуговувала понад 10 тисяч чоловіків у день. П’яні американські вояки покотом лежали на Вандомській площі. До слова, німецьким солдатам, розквартированим у Парижі, заборонялося навіть палити на вулиці – нацистське командування опікувалося власним іміджем і всіляко пропагувало Париж як культурну столицю Європи.

Джон Колвілл пише в своєму щоденнику про те, як генерал Монтґомері наказав військовій поліції позачиняти неподалік від льотовища Бає всі публічні будинки. Деякі з найбільш відчайдушних «жриць кохання», не знітившись, пішли працювати у відкрите поле. І до них «…вишикувалися ряди льотчиків… Усі вони стояли в черзі за послугами, стискаючи для оплати… банки сардин…»

Тож говорити про якісь «моральні принципи» чи то з боку окупантів, чи то з боку будь-яких визволителів, річ насправді сумнівна.

Комсомолка між Ервіном і Францем і невдоволений пенсіонер

Україна – не Франція, але випадки «горизонтальної колаборації» теж були. «Я хочу новой, поэтической любви. Я хочу любить Эрвина, но не допускать того, чего с Францем» (5 березня 1942). «… Как хочется жить, любить и быть любимой! Мы веселы как маленькие шалуны, бегаем, играем, поем; нам окружающий мир ничто. Только мы и только все для нас» (18 квітня 1942). «…Да и что я вообще? Прежде всего, человек! Дальше – девушка. (…) И я хочу быть любимой. Пусть даже он будет немец. Я молода – вот третье. Я ищу приключений» (28 липня 1943). Так писала юна дівчина, комсомолка з Кіровоградської області.

Звісно, не всі так піднесено й радісно сприймали окупацію, а також і сексуальні стосунки між громадянками СРСР і німецькими солдатами. Ось що пише в своєму щоденнику сімферополець, пенсіонер Хрисанф Гаврилович Лашкевич: «С отвращением, с гадливостью смотрел я на заискивание моих сограждан перед немцами, на их стремление брататься со своими завоевателями. Особенную гадливость во мне возбуждают женщины: уже 4 ноября наиболее красивые и выхоленные женщины гуляли с немецкими офицерами, подчеркивая свою интимную близость с ними…» (запис від 6 листопада 1941). Таких жінок на теренах СРСР, так само як і в Європі, називали «німецькими підстилками» та іншими принизливими прізвиськами.

Колаборантка чи рятувальниця? Справа Єлизавети Бірюкової

Досить цікавим є випадок Єлизавети Бірюкової з Маріуполя, про яку вперше розповіла науковця і письменниця Олена Стяжкіна. Після визволення Маріуполя Єлизавету Бірюкову звинуватили в тому, що вона за гітлерівської окупації працювала на місцевому рибокомбінаті, мала стосунки з шефом цього комбінату німцем Бендером і доносила на комуністів. Згідно з вироком Військового трибуналу НКВС Сталінської області Єлизавету Бірюкову засудили до 20 років «каторжних робіт», конфіскації особистого майна і 5 років позбавлення прав. Однак родина, за потужної підтримки містян, почала заповзято рятувати жінку.

Листи від імені працівників комбінату слали на ім’я Сталіна, генерального прокурора СРСР Вишинського і Берії. У проханнях наголошувалося на тому, що Єлизавета Бірюкова ніколи не доносила на комуністів, натомість рятувала від голодної смерті багатьох маріупольців. Як зауважує Олена Стяжкіна в книзі «Українські жінки у горнилі модернізації» під загальною редакцією Оксани Кісь: «Люди свідчили, що Бірюкова годувала дітей і полонених, давала роботу тим, кого німці не брали на працю, через що «наш завод превратился в лагерь спасення»… Люди приходили на допит та відкрито свідчили на захист «пособниці ворога», засудженої громадянки Бірюкової…» У березні 1948 року справу під тиском громадськості було переглянуто. (І таке траплялося! – Ред.) Звинувачення у доносах було знято, визнано допомогу, яку Бірюкова надавала людям. Залишили тільки «зв’язок із ворогом» і «роботу на ворога». Невдовзі Єлизавету звільнили. Звісно, за Сталіна це було чудо. Вона повернулася в рідне місто. В роботі за фахом їй відмовили. Реабілітації жінка дочекалася лише в 1992 році.

***

За фасадом Другої світової ще й досі – океани болю, сорому і кривд. Наприклад, близько 80 тисяч дітей були народжені француженками від солдатів вермахту. В 2008 році міністр закордонних справ Франції Бернар Кушнер домігся від Берліна визнання «німецьких дітей». Нині вони можуть за бажання мати подвійне громадянство. І лише одна європейська країна офіційно вибачилась перед жінками, які зазнали фізичних і моральних страждань через звинувачення співвітчизників у «горизонтальній співпраці» – в 2018 році прем’єр-міністерка Норвегії Ерна Солберг офіційно вибачилася перед норвезькими «німецькими жінками» і їхніми дітьми за минуле.

Світлана Шевцова, Київ

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показанОбязательные для заполнения поля помечены *

*