На війні кожен прагне Бога. Капелани сприяють знаходженню його 08.10.2025 10:00 Укрінформ Зміцнювати моральний стан, підбирати необхідні вислови та звертатися до вищих сил – призначення для тих, хто не тримає в руках зброю, але завжди поряд з тими, хто на передовій та в запіллі Професія армійського капелана в Україні з’явилася менш як десять років тому, а офіційно Верховна Рада України прийняла Закон «Про Службу військового капеланства» 30 листопада 2021 року. Президент завізував його в середині грудня того ж року, а набув він чинності тільки в липні 2022-го. До цього духовенство їздило на фронт як добровольці. Зараз у війську священнослужителі мають офіцерські місця, до того ж, створено капеланські патрулі, котрі служать конкретним підрозділам. Їхня зброя – молитва, місія – вислухати, зрозуміти, допомогти. ЗНАЙТИ ТВОРЦЯ Старшим капеланом по Запорізькій області є Ігор Корнієнко. Він має дві духовні освіти. Пастирем став ще у 2010 році. Тоді служив у храмі в Алчевську (Луганщина), мав свою парафію. Згадує, що коли почалася війна, довелося певний час «перебувати в місцях позбавлення волі», ворог хотів вбити його та інших капеланів. Коли виникла можливість, одразу виїхав і вивіз з собою парафіян. Принаймні тих, хто точно не чекав «російського світу» і перебувати поруч з окупантом не бажав. Згодом пастир Ігор переїхав до Запоріжжя. Про те, що розпочнеться велика війна, не гадав. Як він говорить, «пророкувань не було». Уже у Запоріжжі він познайомився з теперішнім керівником обласної поліції, приєднався до капеланського патруля і почав служити правоохоронцям, як тим, що допомагають людям у запіллі, так тим, що на передовій захищають країну. Ігор Корнієнко Він говорить, що капеланське братство має свої групи по всьому світу. Більш того, в Америці в конгресі є капелани. Тож те, що вони є в армії та взаємодіють із правоохоронними органами, – звичайна практика. – Це морально-психологічна та духовна підтримка тих, хто щодня наражає на небезпеку своє життя. Ми у прифронтовій області працюємо з поліціянтами, котрі воюють, – це стрілецький батальйон. Приїжджаємо, допомагаємо, молимось за них. На фронт їздимо чотири, а інколи й п’ять разів на тиждень. Також допомагаємо евакуювати – взаємодіємо з підрозділом поліції, який має назву «Білий янгол», – розповідає душпастир. Ніби передбачивши моє питання, він уточнив, що «капелани займаються всім тим, чим священники в церквах». – Коли на фронт прямуємо, то не тільки харчі привозимо чи дрони або ж когось евакуюємо, а завжди промовляємо слово. Священник має слово надії, слово віри. На фронті невіруючих немає. Туди приїжджаєш і відчуваєш, що у людей інше відношення до віри, вони самі просять помолитися. Було, якось приїхав у лікарню, привіз одного бійця. Зайшов у палату, де перебували хлопці з тяжкими пораненнями, а вони як дізналися, що я капелан, миттєво почали просити: «Батюшка, помоліться». На війні всі прагнуть Бога. Ми сприяємо його знаходженню, – говорить він. – А якщо вояк, наприклад, не хрещений? – запитую. – Якщо не хрещений, то хрестимо, якщо є бажання таке. Можемо і на фронті. Що для цього потрібно? Вода і священник, – відповідає мій співрозмовник. – І ви хрестили на війні? – запитую. – Ой, де ми тільки не хрестили: у тазах, ваннах. Коли доросла людина просить охреститися, це вже само собою дуже цікаво, – додає. – А чи запитуєте ви, для чого людині це потрібно? – Ні, а навіщо? Священник має поставити два питання людині, котра хреститься. Перше: віруєш ти в Ісуса Христа, що він Син Божий? Друге – чи обіцяєш Богу чисту совість? Хрещення у зрілому віці – це усвідомлений крок. Віра взагалі – це свідомий крок. Це не про дитинство. Коли людина доросла, вона має свободу волі й можливість самостійно вирішити, в кого вірити: в Ісуса, Аллаха тощо. Ми, священники, радіємо, коли людина таке рішення приймає. Отець Ігор уточнює, що хрестив бійців безпосередньо на фронті не так вже й часто. Найстаршому з них було років 50. Разом з тим, він згадує випадок, як приїхав помолитися за жінку з онкологічним захворюванням. Вона мала важку стадію і довго страждала від болю. Жінка попросила, щоб її охрестили. – Ми охрестили, я поїхав. На ранок мені зателефонував її син і сказав, що вона відійшла до Бога… померла. До цього жінка дуже сильно мучилась. Вона чекала саме на священника, щоб він помолився, – розповідає душпастир. СИЛА СЛОВА Для ворога всі люди є мішенню і всі вони однакові. Тому капелани не виняток, і вони неодноразово потрапляли під ворожі обстріли. – Ми обстріляні, як то кажуть. Потрапляли і під дрони, і під РСЗВ, – спокійним голосом говорить капелан. – Коли на фронт їдете, вам страшно? – Страшно (відверто і не замислюючись сказав він, – ред.). Але страшніше, коли обстріл не на фронті. Був от приліт по Запоріжжю – і прилетіло біля мого будинку. Вибило вікна, стояли у дворі автівки: моя та евакуаційна – вибуховою хвилею їх ніби пороздувало, дах знесло, гараж вирвало. На вулиці дитина була поранена – у животик і ніжку уламки потрапили, чоловік ногу втратив. Це все було вночі. На ранок я вже відійшов від того жаху. На фронті під обстріл потрапити – то одне, а в місті – трошки інше, – говорить капелан. Він розповів, що єпископ-помічник Харківсько-Запорізької дієцезії Римо-католицької церкви Ян Собіло, з яким вони товаришують, разом входять до духовної Ради церков, подарував йому РЕБ, щоб безпечнішими були поїздки на фронт. Говорячи про війну і віру, неможливо було не спитати, а як священнослужителі ставляться до того, що на війні людям доводиться брати до рук зброю і вбивати. Адже Біблія говорить, що це великий гріх. – У кожного священника до цього своє ставлення. Скажу за себе. Є люди, котрі пішли на фронт і питали: можна воювати чи ні? Є один хлопець з моєї парафії, котрий не бере зброю до рук, але він у війську. Моє ставлення до цього таке: якщо у тебе покликання стати на захист країни, то я тебе благословлю – і йди захищай землю. Не вбивай – заповідь, котра стосувалася народу Божого. Не вбивай – це було між ними. Якщо ворог нападав, то вони мали захищати країну, дітей. Ну уявімо: сидить сім’я в своєму домі, приходить в їхній дім злодій і починає вбивати і ґвалтувати, а чоловік є віруючим, то він хіба не буде захищати? Буде. Слово Боже за це не засудить. Українці, котрі воюють, – вони боронять, захищають, – пояснює священник. – От ви зараз мені це роз’яснюєте, а чи доводилось так само робити це на фронті? – Звичайно. Ми живемо за словом Божим. Є такий вислів: «Душу свою за брата покласти». Трапляється таке, що люди приходять і розповідають про те, із чим їм важко жити, що кошмари їх уві сні мучать. – Що їм кажете? – запитую. – По-різному, немає шаблону. Взагалі. Буває, що не знаєш, що сказати, а Бог надихає, – відповідає. – А де слова необхідні знаходите? – У Біблії. Коли у людини біда, то вона більш відкрита до Бога. І це час, коли Бог може послужити. Є таке, що і казати нічого не потрібно, а просто обійняти достатньо, – додає. Капеланські патрулі часто їздять на виклики із сектором протидії домашньому насильству, а також виїжджають з правоохоронцями на евакуацію мешканців з прифронтових громад. Попросила капелана розповісти про хоча б одну з таких евакуацій. Він трошки замислився, але все ж погодився. – Новояковлівка. Це у Запорізькій області село. Коли ми туди на евакуацію приїхали, побачили кількох дітей і подружжя. Запропонували виїхати, але вони відмовилися. Ми поїхали, і так сталося, що через декілька годин туди прилетів КАБ. Чоловіку відірвало ногу і сильно поранило, згодом він помер в лікарні. Одну дитину – хлопця, вбило. Жінку і другу дитину в лікарню відвезли з пораненнями. Ми їх знайшли потім в лікарні, хотіли підтримати і словом, і грошима. Інколи ситуації настільки важкі, що я не памʼятаю навіть, що казав людині, це просто підтримка. Інколи треба мовчати й обійняти, часом – послухати, іноді – щось сказати. Усе по-різному, – говорить співрозмовник. НАВЧИТИСЬ ДОВІРЯТИ Пастирі – не психологи, але їх нерідко запрошують до різних бойових бригад, щоб вони допомогли бійцям порозумітися, навчитися довіряти один одному та чути. – В однієї з бригад була ротація після важкого бойового завдання. Прийшли новачки, було таке собі оновлення бригади, і ці «молоді» не могли знайти спільну мову з тими, що давно у війську. Нас запросили. Ми проводили тімбілдинги, їздили по ротах і по кілька годин проводили командні заняття, це їх дуже згуртувало. Ми робили вправу, коли солдат стає спиною до іншого і має впасти, а той – його зловити. Було таке, що вояк падав на землю, бо інший просто відходив. Розбиралися, що сталося, а між ними, виявилося, конфлікт був, не було взагалі взаєморозуміння. То я потім підійшов до того, який не захотів підхопити, і питаю: так, а як з тобою на фронт йти, якщо на тебе не можна покластися? Це ж про довіру. Почали говорити по душах. Ми говорили з тим і тим, молилися, і вони потім потоваришували, – розповів священник. Капелан кілька разів говорить про те, що люди втомилися, як морально, так і фізично. Він розуміє, що війна не додає сил, а лише забирає. Так само, як забирає і життя, несе руйнування, і скільки б допомоги не було, то завжди мало. – А ви втомилися? – запитую вже на кінець розмови. – Не знаю… Мабуть, трохи є… мабуть. Просто звик до цього стану, – говорить душпастир. – Де ви сили черпаєте? Ви ж не можете бути неемпатичним, але через вас стільки чужого горя та болю проходить, як витримати? – Сили беру в Бога. Щодо емпатії, то так, дійсно, не можна бути байдужим, але це – як лікарі. От якщо, наприклад, хірург буде все через себе пропускати, то він не допоможе людям. Він звикає. Сказати, що емпатії немає, не можна, вона є, просто ти навчився не класти біль в серце, не пропускати через себе. Інакше вигориш. Треба розуміти, що ти не Бог і не можеш всім допомогти. У тебе є своя місія, котру ти виконуєш, а все інше нехай робить Господь. Я кажу його слово, про віру, молюсь, підтримую, а там далі він хай діє. Якщо я цю ношу буду нести, то згорю, не вивезу це все. Ніхто не зможе, – говорить капелан. У священника також є духовний наставник, без цього ніяк. Крім того, він завжди може прийти до вже згаданого єпископа Яна Собіла, поговорити, кави випити. – Є жінка, є діти, є покликання. Коли немає покликання, немає мрії, то це біда. Є обітниці Бога, я за них тримаюсь, – додає. Він мріє побудувати в Запоріжжі церкву і при цьому уточнює: «Якщо Бог дасть». – У мене є парафія, приблизно 300 людей. У нас багато літніх людей. Покликання моє – служити людям. Це не зараз я придумав, я ще до 2014 року себе присвятив служінню людям та Богу. Скрізь війна, і для того, мабуть, Бог і покликав мене, щоб я служив людям, – завершує розмову пастир. Більше наших фото можливо придбати тут. Церква Евакуація Капелан Військові Священник Запоріжжя Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
