Вікенд на Миколаївщині: промисловий туризм, древні греки та трохи адреналіну

05.10.2021 16:00

Укрінформ

Або яким може бути тур вихідного дня у міжсезоння

Коротка поїздка у вихідні або ж частина великої подорожі Україною у будь-яку пору року – такий відпочинок пропонує туристична Миколаївщина. Цей регіон гості лише відкривають, адже в часи СРСР він не орієнтувався на туристів, на відміну від сусідньої Херсонщини. Багато місцевих підприємств належали до військово-промислового комплексу, а ще в області розташовувалися надсекретні військові об’єкти.

Тепер це перевага, адже гостям пропонують унікальні туристичні продукти: музей на глибині чотирьох десятків метрів, що розповість про ядерну зброю, та екскурсію на об’єкти «Южно-Української АЕС», Родонове озеро, каньйони й активний відпочинок, зелений туризм, ліс із двохсотлітніми дубами посеред лісостепу, а ще тут можна скуштувати крафтові вина, сири, авторський шоколад і торти. Не забуваймо також про археологію та мистецтво. І, звісно, про талановитих людей, що тут живуть.

«ЧЕРВОНА» ЯДЕРНА КНОПКА ТА МІКРОХВИЛЬОВА

На межі Миколаївської та Кіровоградської областей є музей, куди їдуть гості з усього світу, раніше це був надсекретний об’єкт. Музей ракетних військ стратегічного призначення заснували у 2001 році на базі реальної військової частини. Це сталося після того, як Україна втратила ядерний статус, скоротила ракетні війська, знищивши шахти, де зберігалися ракети з ядерними боєголовками.

«На цьому місці раніше була центральна позиція ракетного полку 46 ракетної дивізії. Ракетний полк – це одна підземна шахта, де є командний пункт, і навколо неї – ще 10 шахт, де ми ховали наші міжконтинентальні балістичні ракети, всі вони були з ядерними боєголовками. В Україні всі шахти знищені, лишилася лише одна, яку ми покажемо – у ній розміщувався наш підземний командний пункт. Два офіцери могли з нього здійснити пуск цих десяти ракет», – розповідає наш екскурсовод, інженер Олександр Сущенко. Він каже, що лише навколо Первомайська було 9 таких ракетних полків – тобто, 9 КП і 90 шахт із ракетами, що розташовувалися на віддалі одна від одної. Загалом на території країни тільки у Хмельницькій і Первомайській дивізіях ракети ховали під землю, а в інших були мобільні комплекси – ракети переміщували на вантажівках і запускали просто з машин. До речі, про цілі – куди конкретно були спрямовані ракети – офіцери не знали.

Олександр Сущенко

Усі працівники музею – офіцери, що вийшли на пенсію, вони свого часу тут служили, чергували у шахтах, обслуговували ракети. Олександр Сущенко у 1996 році розпочинав свою службу лейтенантом у цьому полку і ніс бойове чергування на КП – був другим номером рахунку пуску ядерних ракет на надсекретному об’єкті, куди зараз запрошує гостей.

Музей унікальний. Лише, як розповідає Сущенко, у США є щось подібне: музей ракети «Титан», але там, звісно, все облаштовано по-іншому. Каже, що рішення про те, що можна залишити одну шахту в нашій країні під музей, приймали на найвищому рівні – тодішні президенти США, Росії та України. Музей цікавий, бо насправді ядерна зброя – не лише минуле, це реальність, з якою нині продовжує жити світ.

«Ми намагаємося показати не тільки ті ракети, які були у нас, а й інше озброєння, ракети, що були у сухопутних військах, у військово-морському флоті, які переміщувалися літаками», – каже Олександр Сущенко.

Він зазначає, що до 1994 року в нас залишилося лише 176 ракет, захованих у шахти, і навіть із цим арсеналом Україна була третьою ядерною державою у світі після США та Росії.

Екскурсія поділена на три частини: у приміщенні, на території музею та під землею. Частину експонатів розміщено просто неба (літаки, транспортно-бойовий вертоліт, танки, навіть є залізничні колії, на яких стоять вагони-рефрижератори, в яких перевозили ракети, пересувний командний пункт дивізії – це колона вантажівок з обладнанням, яка раніше постійно переміщувалася).

Особливі емоції виникають, коли опускаєтеся у шахту, де раніше несли чергування військові. Екскурсанти відчувають, як це – їхати вниз у тісному ліфті, підійматися металевою драбиною, пересуватися ходами під землею, слухати команди, що звучать перед тим, як має відбутися пуск ракети і навіть «здійснювати пуск». Їм розповідають, як саме відбувалося чергування, як охороняли об’єкти і як був організований побут. Покажуть навіть мікрохвильовку тих часів, коли у звичайному побуті в СРСР її ще не використовували, і навіть не уявляли, що таке є, а у військових вона вже була «на озброєнні»; ще пояснять, чому в шахті користувалися самоварами.

Серед експонатів на вулиці – макет найпотужнішої у світі міжконтинентальної балістичної ракети «Воєвода». «Ракета 15А18М, безпосередньо на території України була в єдиному екземплярі, хоча виготовляли їх у Дніпрі (тодішньому Дніпропетровську – ред.), у нас їх називали «Воєвода», у США – «Сатана». Ракета унікальна, вона була навіть внесена у книгу рекордів Гіннеса. Її вага – 211 тонн, має дальність польоту 15 тисяч кілометрів, тобто, вона могла потрапити у будь-яку точку Земної кулі, несла десять ядерних боєголовок, що здатні знищити таку територію, як пів України», – розповідає Сущенко.

Власне цей музейний експонат раніше зберігався у військовому університеті. «У Російській Федерації й досі такі ракети несуть чергування. Але вони повинні будуть їх усі дістати з шахт і знищити до кінця 2022 року, бо продовжити гарантійний термін використання ракет може лише завод, який їх виготовляє, а ми розірвали всі ці договори з Росією», – каже Олександр Сущенко. Як розповідає екскурсовод, росіяни зараз намагаються створити свій варіант такої ракети.

Шахта командного пункту, куди ми потрапляємо, має глибину 45 метрів, у діаметрі – 6. Усередині розміщена конструкція КП, що поділена на 12 відсіків, її висота – 33 метри, ширина 3,3 метра, вага – 125 тонн. Загалом ця конструкція схожа на дизельний підводний човен. «Лише човен у вертикальному стані, а у нас – в горизонтальному і висить на амортизаторах, щоб зменшувати коливання при можливому ядерному вибуху», – розповідає екскурсовод. Люди перебували лише на двох нижніх відсіках – на одинадцятому офіцери чергували, на дванадцятому – кімнатка відпочинку. Максимально там могли перебувати у разі ядерного вибуху протягом 45 діб лише шестеро людей.

У музеї загалом є близько 24 тисяч експонатів, не всі, звісно, в експозиції – їх змінюють, а ще привозять нові, щоби було цікаво відвідувачам, які вже побували тут раніше. Розповідають, що є гості, які приїжджають сюди навіть по десять разів. І це зрозуміло – роздивитися всі експонати за один день неможливо. Ось іще новий-старий експонат «з історією», він пов'язаний з АТО/ООС: у музей передали танк 1944 року випуску, який стояв у Донецькій області як пам’ятник – його зняли бойовики і відправили у бій. Наші бійці повернули цей танк і передали у музей, каже Олександр Сущенко.

Працівники музею кажуть, що в п’ятницю-неділю у музеї буває по десять-дванадцять груп туристів. За кілька годин, поки ми перебували там, зустріли не лише українців, а й іноземних гостей – військових і цивільних.

Саджитх Абдула з Індії, працює у Саудівській Аравії. Розповідає, що в Україні подорожував з родиною, побували в Карпатах. Інформацію про музей ракетних військ стратегічного призначення Саджитх Абдула знайшов в інтернеті. Цей об’єкт зацікавив, бо він дуже любить військову тематику, особливо ракети.

Турист із Хмельницька Анатолій Паськов відпочивав на Миколаївщині, у музей також планував заїхати окремо: знає, що в його області також були схожі шахти, радіє, що хоча б тут зберегли такий об’єкт.

Цікаво, що шахти з ракетами розташували саме на Миколаївщині через сейсмічну стабільність у регіоні. Це стосується і ще одного об’єкта, що пов’язаний із мирним атомом – Южно-Української АЕС.

МИРНИЙ АТОМ І ГАРНІ КРАЄВИДИ

Локації Южно-Українського енергетичного комплексу – це приклад промислового туризму, любителі якого шукають нові враження і досліджують фабрики, заводи, промислові об’єкти.

Енергокомплекс – цікавий туристичний об’єкт не лише в Україні, його унікальність у тому, що він складається з трьох об’єктів – Южно-Української АЕС, Олександрівської гідроелектростанції і Ташлицької гідроакумулювальної електростанції, розповідає начальник управління інформації відокремленого підрозділу Южно-Українська АЕС Олександр Пелюх.

АЕС розпочала роботу з 1982 року, тоді запустили перший енергоблок. Зараз працює три енергоблоки потужністю тисячу мегават кожен, для розуміння: цього досить, щоб забезпечити потребу в електроенергії всього півдня України.

Олександр Пелюх

Пристанційний майданчик атомної станції, бризкальні басейни, повномасштабний тренажер, оглядовий майданчик Ташлицької ГАЕС – це стандартний маршрут для груп туристів. А от індивідуальним відвідувачам запропонують лише розповідь про енергокомплекс в інформаційному центрі «Імпульс». Усі екскурсії – безкоштовні для відвідувачів, треба лише домовитися про них заздалегідь.

Тут вам розкажуть про місто-супутник Южноукраїнськ, де мешкає 42 тисячі людей, є 4 загальноосвітні школи, гімназія, ліцей, школа мистецтв, Палац культури, спорткомплекс, інформаційний центр, за межами міста – оздоровчо-реабілітаційний центр. На соціальні об’єкти АЕС витрачає близько 140 млн гривень щороку.

Одна з родзинок екскурсії – відвідання повномасштабного тренажера, облаштованого у недобудованому енергоблоці АЕС. «Ми з вами – поряд із недобудованим четвертим енергоблоком, після аварії на Чорнобильській АЕС будівництво цього об’єкта було припинено. І тепер тут функціонує повномасштабний тренажер Южно-Української АЕС. Це місце, де фахівці підвищують свою кваліфікацію, проходить підготовку ліцензійний персонал», – розповідає Олександр Пелюх. Головні тут – працівники, які самі були в структурі оперативного персоналу АЕС. Вони розповідають: на тренажері моделюють ситуації, що відбуваються на справжньому енергоблоці, відпрацьовують системи, що вводяться пізніше на виробництві.

Важливо, що потрапивши у тренажерний центр, ви відчуєте себе, як біля реального щита керування атомною електростанцією, адже вони не відрізняються. А ще туристам запропонують тут «зупинити» реакторну установку за допомогою ключа аварійного захисту. І враження від інтерактиву залишаться надовго, бо система у тренажерному залі відреагує на таку дію відповідними сигналами.

КРАФТОВІ ВИНА ПІВДНЯ: СТЕРХ ТА ОЛЬВІЙСЬКІ МОТИВИ

Екскурсії на об’єкти промислового туризму можна поєднати з зеленим туризмом, із відвіданням крафтових виробництв. На Миколаївщині вам, зокрема, запропонують місцеві винарні з цікавими історіями.

Після екскурсії в історико-археологічний заповідник «Ольвія», де ви зазирнете в античність, можна спробувати вино з винограду, що росте у цій місцині, наприклад, у сімейній винарні «Ольвія Нуво» Павла Магаляса. Це господарство входить до Асоціації крафтових виноробів Причорномор’я.

Господар запрошує журналістів оглянути його з даху – довкола краєвиди на «мільйон» – лиман, виноградники, «Ольвія». Запитую, чи немає планів створити кемпінг і приймати туристів, що навідуються в «Ольвію». Каже, що наразі зосереджений на вині.

Дуже хоче, щоб до заповідника з Миколаєва була гарна дорога, тоді туристів побільшає, а значить – і його винарня отримає прибуток. Бо ж поки що людям, які приїздять сюди, жартує, треба ставити пам’ятник. А наразі його покупці – саме ті, хто таки приїздить до «Ольвії», а також ті, кому винороб відправляє замовлення поштою.

Народився Павло в українському селі у Молдові, у 16 років переїхав в Україну, вчився у Мелітопольському сільгоспі, підприємцем став у 2000-х. «Трохи грошей зібралося – вони тут усі вкладені. От що ви бачите – це наш виноград, тут загалом 14 гектарів, під виноградом 10,5 гектара. У 2014 році ми його посадили. Потім заводик прибудували. Виноградники у цій місцевості росли завжди непогані. Роботи багато, вона займає всього тебе. Я ж сам з Молдови, там вино роблять усі. Я його й сам робив, отак потрохи займався, вчився, воно потихеньку прийшло.

Із супермаркетами працювати не можемо – вино крафтове, ті ціни, які ставлять на нього, ми в них «не поміщаємося». Я не розумію, як можна за 50 гривень продати пляшку вина. Щоб отримати літр вина, треба два кілограми винограду. Працюємо на мінімумі – отут на місці продається пляшка за 100 гривень», – каже господар.

У рік можуть виробляти близько 30-40 тонн вина, але найбільше, що досі робили – 10 тонн. Можуть то можуть, пояснює, але кому те вино продавати? Орієнтуватися треба на внутрішній ринок, привчивши людей відмовлятися від міцних напоїв на користь вин, розмірковує винороб.

Нас пригощає не лише вином, а й бринзою козиною та овечою (вівці непогані, але як бізнесом ними не займаються, тримають лише для власних потреб).

Ще один винороб Миколаївщини – відомий у регіоні бізнесмен і політик Володимир Фалько. Його виноградники – біля озера Стерх (стерх – ще й назва одного з видів журавлів). Вино виробляють під торговою маркою «Falcon» і на пляшках зображений птах.

Володимир Фалько

«У 2015 році ми придбали ділянку площею 18 га разом із озером Стерх. Тут було звалище. В озеро ми запустили малька риби – близько 5 тонн, і сьогодні у нас є короп, білий амур, товстолоб, судак, окунь. Ми п’ять років тут нічого не виловлювали, щоб дати вирости цьому господарству», – розповідає Володимир Фалько.

Його коріння – з Бессарабії, з Одеської області, з села Градениці, і там, якщо хтось вина вдома не має – то дивина.

«І моя бабуся у війну лишилася з трьома дітьми, жила з огороду, але вино завжди було. І це її гасло: люди прийдуть – пригостити треба. У мене багато друзів по всій Україні, по світу, і мені завжди було незручно, що у нас такий благодатний край, а ми п’ємо французьке, італійське, іспанське вино, а своє соромно представити, бо воно не відповідає світовим стандартам. Тому вирішив закласти ділянку винограду і робити вино», – розповідає.

Але це так захоплює, тому вино «для себе і друзів» переросло у бізнес. Вивезли близько тисячі «КамАЗів» сміття, стільки ж завезли чорнозему – і висадили 30 сортів винограду. Усе, що зробили в перший рік, роздали і до кінця сезону лишилися практично без вина. Торік зробили перші 5 тонн вина, отримали ліцензію, всі дозволи, акцизні марки. Цього року планують виготовити уже 10 тонн. Поки що, розмірковує, крафтові виробники не поспішають отримувати ліцензію, бо «відкриваєш своє обличчя» – і тут же пішли контролюючі органи.

Володимир Фалько розповідає про людей, які тут працюють: поряд є село, де живуть династії виноробів, виноградники вони називають «мої діти». Крафтове – це селянське вино, індивідуальне, тут треба проявити творчість, діляться думками власники винарні. Нині тут лише починають працювати з туристами.

Як розповіла Укрінформу начальниця управління з питань туризму та курортів Миколаївської ОДА Тетяна Волинець, такі екскурсії – гарна пропозиція для туру вихідного дня, зокрема, й у міжсезоння.

«Цікаво зробити на такому контрасті тур, щоб туристи мали можливість не лише відвідати наші промислові підприємства, а й знайомитися з об’єктами зеленого туризму, історичними пам’ятками, з крафтовим виробництвом, щоби були різноманітні локації та фотозони», – каже Тетяна Волинець.